ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ – РОМАНТИЗМ
Ще не бувало так, щоб попередня літературна доба закінчилася саме о 12-й годині ночі 31 грудня старого року, а наступна почалася саме 1 січня року нового. У мистецтва власний годинник. Це стає ще очевиднішим, коли йдеться про епоху велику й продуктивну, яка впливає на літературний процес навіть через століття.
Саме такою була доба романтизму. Від часу свого панування (початок – середина ХІХ ст.) він постійно нагадував і нагадує про себе аж до сьогодні: так, уже на початку ХХ ст. виник т. зв. неоромантизм (новоромантизм, за Лесею Українкою). Поруч із домінуючим напрямом чи стилем завжди існують інші: ті, що згасають, і ті, що народжуються.
Тож десь від середини ХІХ ст. надмірне прагнення до екзотики та невтішна “світова скорбота” романтиків, їхнє намагання занурити читача у світ мистецької уяви та фантазії почали певною мірою надокучати широкій публіці. Колишні відкриття романтизму все частіше перетворювалися на затерті штампи, а зрештою – на пародію. А тим часом навколо вирувало реальне життя, абсолютно не схоже на романтичну картину світу.
До того ж у той час провідним філософським напрямом у Європі та США став позитивізм – вчення про те, що все істинне (позитивне) знання є виключно результатом спеціальних наук. Для позитивістів абстрактне фантазування романтиків було пустопорожньою балаканиною, марнуванням часу. Бо яка від нього “позитивна” користь? Конфлікт між світоглядом романтиків і позитивістів можна співвіднести з різницею у світобаченні двох братів, персонажів відомої притчі. Коли вони зайшли в розкішний весняний гай, перший вигукнув у захваті: “Яка краса!” А другий відповів: “Згоден! Бо це ж скільки грошей можна заробити, виготовивши з цих дерев табуретки й продавши їх”. Реаліст О. Бальзак, який називав своїм літературним батьком романтика В. Скотта, відзначив, що “перемога реалізму над романтизмом зумовлена торжеством науки над фантазією”.
Які є найважливіші ознаки реалізму? Реалізм (лат. realis – “речовий, дійсний”) – великий напрям у літературі та мистецтві, що набув розвитку в 18301840-х рр. спочатку у Франції, а в ХІХ ст. поширився по всій Європі та Америці. Основоположним для реалізму стає принцип відповідності мистецтва реальній дійсності. Ключовою проблемою є взаємини людини й середовища, а також впливу суспільства на формування особистості.
Між культурно-історичними епохами немає чітких хронологічних меж, ці межі рухливі й досить-таки відносні, епохи “заходять” одна в одну, певний час “співіснують” і взаємодіють між собою.
Дмитро Наливайко, український літературознавець
Жак Луї Давид. Наполеон на перевалі Сен-Бернар, 1801
Існує думка, що саме ця картина дала початок романтизму в європейському живописі.
У 1830-1850-х рр. склалася ситуація “естетичного двовладдя” романтизму і реалізму. Багато видатних письменників починали свій творчий шлях як романтики, а потім ставали реалістами. Так було з Ч. Діккенсом, О. Бальзаком, М. Гоголем, Т. Шевченком та ін. Узагалі, творчість деяких письменників, особливо непересічних, важко втиснути у якісь рамки, “розкласти по поличках”: ось це – “чистий романтик”, а ось це – “чистий реаліст”.
Мистецька критика намагається за всяку ціну втиснути кожного митця в якусь шухляду, приклеїти йому дешеву етикетку якогось напряму… Пам’ятаймо, що мистецтво творять митці (одиниці), а не напрями.
Богдан-Ігор Антонич, український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець
Що ж у реалізмі й романтизмі було спільного чи схожого, а чим вони відрізнялися? Передовсім реалізм не відкидав (або відкидав не цілком) знахідки романтизму. Так, реалісти не змогли б бути такими переконливо точними в описах часу й місця дії, якби не знахідки романтизму – історизм і місцевий колорит. Для реалістів (як свого часу для романтиків) принципово важливою була як правдоподібність і точність деталей, так і вірогідність “обличчя епохи” в цілому. Бо характер, вчинки та й, зрештою, доля персонажів у реалістичній літературі мали бути чітко зумовлені реальною історичною ситуацією, походженням та оточенням героя тощо. Ось тут і знадобився реалістам художній досвід романтиків. Адже коли В. Скотт (історичний роман Наполеон Бонапарт (1769-1821) був для романтиків улюбленим героєм: доля піднесла його на непомірну висоту, а відтак жорстоко кинула в безодню. Він переміг у багатьох битвах, завоював народи, заснував імперію, а потім зазнав поразки і скінчив життя у вигнанні.
“Айвенго”) описує рицарський турнір у Ашбі, то читач ніби сам потрапляє в добу Середньовіччя, чує хрипіння рицарських коней, дзвін ударів меча об панцир, бачить яскраві прапорці на списах бійців.
Поль Деларош. Бонапарт переходить через Альпи, 1848
Крім того, письменників-реалістів цікавило відтворення внутрішнього світу персонажів, мотивація їхніх вчинків. “Незмірно легше мальовничо зобразити одяг якогось персонажа, – зізнавався Стендаль, – аніж розповісти про те, що він відчуває, і змусити його розмовляти”.
Отже, необхідно було шукати нові художні засоби для відтворення внутрішнього стану персонажів. Це завдання почали розв’язувати вже романтики, які переважно те й робили, що описували “життя духу” своїх героїв. Вони зробили душевні порухи рушієм сюжету своїх творів, а пейзаж – своєрідним “пейзажем душі” (Дж. Байрон, Г. Гайне, М. Лермонтов та ін.). Письменники-реалісти продовжили справу романтиків.
Реалізм вимагав зображення “типових героїв у типових обставинах”. Тож учинки героїв мають мотивуватися не примхою письменника, а внутрішньою логікою самого образу. Іноді реалістичні персонажі навіть “не слухаються” свого автора! Якось Пушкін написав фразу,
Європейський реалізм першої половини ХІХ ст. багато в чому формувався як напрям у межах загальноромантичного потоку – в боротьбі з неприйнятними для нього чи навіть йому ворожими сторонами романтичної естетики (зокрема, з наявністю “двох світів”, з тенденцією ідеалізації художнього образу) і у згоді з романтичним сприйняттям постійної мінливості світу.
Дмитро Затонський, український літературознавець
А В ЦЕЙ ЧАС В УКРАЇНІ…
Відгуркотіли наполеонівські війни, захлинулося кров’ю на російських багнетах польське “листопадове повстання” 18301831 рр. Але “весна народів” уже стояла на порозі Європи, її подих відчула й Україна…
На межі 1845-1846 рр. у Києві утворилася політична спілка – Кирило-Мефодіївське братство. До неї увійшов Тарас Шевченко, за що поплатився десятьма роками солдатчини на Аралі та ранньою смертю. І що аж такого загрозливого для російського царату було в мирних дискусіях десятка українських інтелігентів у тісній квартирці на Андріївському узвозі? Адже навіть самі слідчі доповідали Миколі І: “Украйно-славянское общество Св. Кирилла и Мефодия было не более как ученый бред… Учредители его были не в состоянии сделаться скорою причиною восстания…”. Проте росіяни передчували, що романтична поетизація всього українського, національно-самобутнього для Російської імперії може стати бомбою сповільненої дії: “.Но вред от них мог произойти медленный и тем более опасный… Правительство должно принять меры по отношению особенно к украйнофилам, поскольку мысли последних о возобновлении народности (державної незалежності. – Ю. К., Л. К.) их родины могут привести малороссов, а за ними и прочих подданных России к желанию существовать самостоятельно”.
А найвидатніші письменники-романтики поступово ставали реалістами, тож у їхніх творах зросла питома вага зображення та критики конкретних суспільних вад. Шевченко наважився зачепити не лише імперську політику, а й узагалі самого імператора та членів його родини (особливо скаженів Микола І від поеми “Сон” (“У всякого своя доля”)). Та й значно обережніший за Кобзаря Микола Гоголь перейшов від поетизації козаччини (“Тарас Бульба”) до сатиричного висміювання російських реалій (“Ревізор”, “Мертві душі”, “Шинель”).
Яка наробила галасу, – мовляв, його Татьяна Ларіна “узяла та й вискочила заміж”. Читай: автор “Євгенія Онєгіна” навіть не здогадувався, що вигадана ним героїня вийде заміж! “Живіть життям зображуваних персонажів, – закликав письменників Л. Толстой, – показуйте їхні внутрішні відчуття, і вони самі зроблять те, що їм потрібно за їхніми характерами зробити”.
Проте між романтизмом і реалізмом, звісно, існували й принципові розбіжності. Якщо романтиків цікавили “незвичайні герої у незвичайних обставинах” (загадкові розчаровані бунтарі, пригнічені фатальними пристрастями вигнанці суспільства тощо), то реалістів – люди, які займаються буденною діяльністю: селяни чи дрібні службовці, банкіри чи лихварі. Здавалося б, ну що поетичного може бути в описі роботи банкіра чи лихваря? Проте перелік відсотків лихваря Гобсека зачаровує читача не менше, ніж опис екзотичних краєвидів у романтиків.
Потрібно також згадати відсутність у реалістів улюбленого романтиками мотиву втечі героя від сірої буденності. Дія реалістичних творів відбувається в конкретному та добре відомому місці. Деякі дослідники навіть полюбляють ходити й перевіряти номери будинків, згаданих у творах реалістів. І часто ці номери й навіть кількість вікон чи балконів збігається.
І насамкінець слід відзначити зміну жанрових пріоритетів. Якщо романтизм є добою панування поезії, то реалізм – епоха домінування прози. Провідним жанром стає соціальний роман, який дозволяв якомога повніше й детальніше відтворювати картини життя суспільства.
1. Творчість яких письменників тісно пов’язана як з романтизмом, так і з реалізмом? Чим це можна пояснити?
2. Що приваблювало письменників-реалістів у романтизмі, а від чого вони прагнули відмовитися?
3. Що було філософським підгрунтям романтизму, а що – реалізму? Чи могло вплинути це на зміст і форму літературного твору?
4. Які відкриття та знахідки романтизму реалісти запозичили, а від чого принципово відмовилися?
5. Порівняйте, як зобразили один і той самий епізод у житті Наполеона художники Жак Луї Давид і Поль Деларош (с. 77). Чим, на вашу думку, відрізняються ці картини і чому? Доведіть, що в картині Делароша поєднуються риси романтизму і реалізму.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)