Взаємодія держав та інтеграція в сучасному світі
На правовій карті світу існує більше 200 держав. Їх самостійний розвиток все більше характеризується тенденцією посилюється міжнародного співробітництва. Глобальні завдання раціонального використання природних ресурсів, науково-технічних програм, інформаційного, торговельного обміну, екології та безпеки вимагають спільної і узгодженої діяльності держав. Глобалізація набуває універсальний характер, відображаючи наростаючу взаємозалежність держав у вирішенні спільних завдань і тісний зв’язок міжнародного та національного права [1]. Але це не означає недооцінки національно-державних інститутів і применшення суверенітету держав. Їх загальних справ супроводжують загальні справи. Приростання загальносистемних властивостей збагачує потенціал держав та їх правових систем.
Забезпечення суверенних прав держав, як і раніше, є опорою сучасного світового порядку. Саме такий курс дозволяє виражати глобальні інтереси і гарантувати інтереси і права націй і народів, права та інтереси людини і громадянина. Протиставлення їх загрожує великими ускладненнями і конфліктами – регіональними та міжнародним. Тому пошук і використання гнучких і одночасно стабільних форм співробітництва держав є найважливішою метою світової спільноти і завданням кожної держави. Але глобалізація має набувати самодавлеющая характеру і породжувати протестний антиглобалізм. Право покликане бути гуманним інтегрантом держав та їх правових систем.
Процес державно-правової інтеграції реалізується в різних формах.
По-перше, розвиваються і стають все більш різноманітними двосторонні та багатосторонні зв’язки між державами, опосередковувані відповідними міжнародними договорами.
По-друге, розширюються прямі міжнародні економічні відносини за участю національних і міжнародних економічних компаній і транснаціональних корпорацій.
По-третє, посилюються інтеграційні процеси в рамках національних законодавств і між ними. Це здійснюється різними державно-правовими способами, серед яких:
– Зближення національних законодавств, т. Е. Узгодження юридичних принципів і режимів на основі норм міжнародного права, узгодження концепцій розвитку національних законодавств, вироблення загальних нормативних понять і правових оцінок;
– Гармонізація законодавств, т. Е. Внутрішня і зовнішня узгодженість правових програм, упорядкованість правових актів, спрямовані на забезпечення єдності в правовому різноманітті;
– Уніфікація законодавств, т. Е. Здійснення однакового регулювання правових відносин, створення однакових норм або актів, як би замінюють відповідні національні норми;
– Введення стандартів як техніко-юридичних норм, обов’язкових для застосування при вчиненні дій техніко-економічного та іншого характеру;
– Імплементація, т. Е. Виконання державою міжнародно-правових норм шляхом їх включення в національну правову систему [2], що фактично є реалізацією міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні.
По-четверте, створюються міжнародні організації – загальні, регіональні та спеціалізовані. Держави-члени несуть в їх рамках строгі зобов’язання. Причому видиорганізацій впливають на обсяг і характер членських прав і обов’язків держав. Існують спеціалізовані організації (ВТО і ЮНЕСКО); універсальні організації (ООН); регіональні організації загального типу (Організація американських держав, Європейський Союз, СНД); структури гуманітарно-демократичного призначення (Рада Європи); організації тематичного, предметної співпраці.
Досить часто в рамках родового поняття “міжнародна організація” використовується поняття “міждержавне об’єднання”. Однак є підстави виділити останні в окрему групу з наступними специфічними ознаками: по-перше, міждержавні об’єднання висловлюють велику ступінь регіональної інтеграції держав в силу подібності їх історичної долі; по-друге, структура міждержавних об’єднань відображає системи інститутів держав-членів; по-третє, вони відрізняються більшим ступенем імперативності актів міждержавних об’єднань та їх впливом на національні законодавства; по-четверте, вони мають судові інститути для вирішення спорів та колізійних процедур [3].
Цілком очевидні нові завдання, що стоять перед державами у зв’язку з їх вступом в міждержавні об’єднання. Розвиток статутних та членських стандартів у галузі законодавства, систем державних і суспільних інститутів, структур економіки, гарантій прав людини, механізмів соціально-правового захисту – це умови прийому держав у міждержавних об’єднань. Відповідати цим вимогам нелегко. І в цьому можна переконатися на прикладі підготовки Росії до вступу до складу Ради Європи.
Іноді спостерігаються свого роду “метання” держав у виборі пріоритетів для вступу в різні міждержавні об’єднання: то СНД, то ЄврАзЕС, то Європейський Союз, то НАТО – ось амплітуда коливань, наприклад, Україна в останні роки. Вибір інтеграційних курсів виявляється непростим. Та й жорсткість зовнішніх стандартів буває надмірною, в чому переконалася Росія на етапі підготовки до вступу до СОТ.
Наростання інтеграційних державно-правових тенденцій призводить в останні роки до збільшення обсягу участі країн у міждержавних об’єднаннях. Питома вага їх міжнародних зобов’язань в рамках різних об’єднань зростає. Причому добровільне прийняття членських зобов’язань нерідко супроводжується їх “перетином”, дублюванням або навіть протиріччям. Держави починають вибірково ставитися до виконання членських зобов’язань, воліючи одні й залишаючи без реалізації інші. Подібні пріоритети відображають мінливість їх курсів на міжнародній арені і роблять нестійкими деякі об’єднання.
Яке ж право регулює створення і діяльність міждержавних об’єднань? Здається, у цьому процесі використовується весь набір правових засобів. На етапі формування пріоритет мають норми конституційного та міжнародного права, в процесі функціонування і розвитку – власне акти міждержавних об’єднань і відповідні галузі, інститути національних законодавств. Не останню роль тут відіграє порівняльне правознавство як інструмент аналізу, порівняння і зближення національних норм і актів різних держав.
Сказане пояснює необхідність наукового аналізу проблем державно-правової інтеграції, раніше залишалися поза рамок юридичної науки.
Відповідно до рішення Ради Міжпарламентської Асамблеї СНД Центр публічного права МПА провів 20 жовтня 1999 міжнародний консультативний семінар на тему “Міждержавні об’єднання і еволюція конституційних інститутів”. У роботі семінару взяли участь парламентарі та інші представники держав – учасниць СНД, фахівці міністерств РФ, працівники апаратів міждержавних органів, науковці та викладачі вищих навчальних закладів. В ході семінару було обговорено комплекс актуальних питань, пов’язаних з новими аспектами співвідношення міждержавних об’єднань і національної державності. Расширяющееся участь держав СНД у формуванні та діяльності міжнародних структур сприятливим чином відбивається на розвитку економіки, політичної та соціальній сфері.
У той же час в умовах інтеграції особливого значення набуває механізм діяльності держав у складі об’єднань. На жаль, не завжди повною мірою враховується специфіка універсальних і регіональних структур і таких об’єднань держав, як спільноти, співдружності, конфедерації, союзи. Це породжує труднощі з виконанням зобов’язань, що накладаються установчими договорами на беруть участь держави.
Учасники семінару відзначили різноманітність конституційних форм участі держав у міждержавних об’єднаннях. Виявилася і складність реального процесу “суміщення” міжнародних і конституційних інститутів. На передній план висуваються проблеми співвідношення національних і міжнародних правових актів подолання розбіжностей і м’якшою імплементації міжнародних норм у національній правовій системі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)