Вузловий момент – Гусєв Володимир

Вузловий момент.

До лабораторії я прийшов десь о сьомій вечора – за моїми розрахунками, найзручніший момент. Розподільна дошка не знеструмлена, значить, Барчевський ще працює. Я так і думав. Вовтузиться в кутку зі своїм новим макетом. Почувши, що грюкнули двері, підвів голову, побачив мене й, здається, зрадів.

– А, Олександр Перескоков власною персоною? Нью-Ромео! Чого ж ти повернувся? Не прийшла красуня? – Ігор знову схилився над столом.- Ну й плюнь, не журися. Всі Джульєтти нині гнітюче однакові…

– Чому ж однакові? – намагаючись підтримати його балачку. Дивно, звідки він дізнався про мов сьогоднішнє побачення. Невже позавчора я був такий збуджений, що все йому розповів. Ми з ним не такі вже й друзі. У нього в лабораторії взагалі нема друзів…

– Тому що система цінностей у них усіх будується на одній і тій же основі: вигідно вийти заміж. Завваж, не з любові, не те щоб добре або, як колись казали, вдало. Все це химери середини століття. Зараз критерій один – вигода.

Ігор зрозумів моє “чому ж” як запитання. Здається, розмова затягнеться надовго. Я присів на благенький стілець з протертим до дірок сідалом, прихилився задля певності до письмового столу.

– А як бути з коханням?

Ігор кинув викрутку, перевірив тривкість кріплення щойно встановленої панелі з набором тумблерів і двома світлодіодними матрицями.

– Саме це вони тепер і називають коханням. Вигідно, отже, є кохання, невигідно – зненавидять і прокленуть.

– Тобі якраз друге й загрожує. Давно кажу: досить розпорошуватися, віршики для стіннівки базграти. Ночами на зорі вилуплюватися. Це – типовий шлях невдахи. Таких сучасні дівчата не люблять. Твоя красуня дуже швидко… Чи вже зрозуміла – чого ж бо не прийшла? – Він на мить звів на мене ясні насмішкуваті очі, однак зразу ж знову схилився над установкою.- Працюй краще над дисертацією, займайся наукою. Ось вона, будь певен, не зрадить… її можуть хіба що вкрасти!

– Дисертацію чи науку? В очах Ігоря шугнула голубим така злоба, що стало незрозуміло, навіщо він вмикає паяльник: таким поглядом, якщо трішечки зосередитися, можна запросто розплавити припай. Мою репліку Барчевський пропустив повз вуха.

– Рознюхає яка-небудь покидь, що в тебе народилася гарненька ідея, діждеться, поки вона підросте й набуде привабливих форм – та й викраде! Але нехай, нехай тільки спробує опублікувати! Я йому покажу, де козам роги правлять! – Він вхопив паяльника й почав люто розпаювати на колодці різнокольорова дроти.

– Каму покажеш, де оте… правлять?

– Шефові, кому ж іще? Він думає, якщо трохи допоміг мені організувати дисертацію, то я тепер до кінця життя буду його в співавтори брати! Розбігся з низького старту! Тиждень тому запитує, чим я останній місяць займався й для чого скапарив нову установку.- Ігор ляснув долонею по масивному інтерференційному столі, на якому були змонтовані гелієво-неоновий лазер і любительський телескоп “Алькор”. Крім того, на стільниці була встановлена лабораторна вагівниця та ще цілий ряд приладів найрізноманітнішого призначення. На панелі збоку був закріплений старий вольтметр із розбитим склом, декілька тумблерів і потенціометрів. Внизу чорніла на піддоні чимала батарея автомобільних акумуляторів. Увінчував установку легкий алюмінієвий каркас, що підтримував цупкі світлонепроникні штори.

– І що ж ти йому відповів?

– Як що! Для продовження робіт над волокнисто оптичним гіроскопом! Він: “А телескоп?” Я йому: “Замість автоколіматора!” Він: “А механічний гіроскоп?” Я: “Як реперний!” Далі у нього не стачило нахабства розпитувати, зажадав лише показати йому схему макета й познайомити з програмою подальших робіт. Ну, думаю, гаразд, я тобі таке покажу, тиждень мізкуватимеш – нічого не втямиш. А позавчора кинувся шукати – рукопис статті пропав. Ах ти ж, думаю, сволото, пронюхав, що я, так би мовити, стою на порозі відкриття. Та що там відкриття, тут морелівкою пахне! Не йметься? Та я теоретично довів, що пересування в часі можливі!

– Якщо не помиляюся, ще жодному фантастові Нобелівська премія не присуджувалася.

– Фантастові?! А якщо я сам – експериментальне підтвердження?

– Тоді твоє місце в клініці Стравинського,

– Якого ще Стравинського? – Ігор підняв паяльник вістрям уверх і глянув на мене підозріло. – Це що, для ненормальних? Виходить, не віриш! А начальник повірив. Бачиш, навіть статтю поцупив.

– Чому ти так, вирішив? Мабуть, сам кудись запроторив.

– Ніяких сумнівів. Ховав я її, справді, подалі, окрім сейфа ніде не залишав. Але у нього, виявляється, є дублікати всіх ключів.

– Це ще нічого не доводить.

– Он як? А його майже власноручне зізнання – доводить?

– Він що, дав письмові показання?

– З мене цілком достатньо й усних.

– Тоді не називай їх “власноручними”. І як же він пояснює свій… дивний вчинок?

– Дивний?! Підлий, ти хотів сказати, підлий! Звичайно, в тому, що викрав рукопис, шеф не зізнався. Хоча, як вияснилося, прекрасно знає його зміст. Ні, ти ніколи не здогадаєшся, яку теорію він підвів під свою практику – Ігор знову нахилився над панеллю.- Я боявся посилати статтю без експериментального підтвердження результатів, не хотів ризикувати репутацією вченого, попереду ще все життя – а він сприйняв це як рядову наукову роботу. Навряд чи він розібрався в математиці, але висновки зрозумів правильно. І навіть спробував, опираючись на них, виправдати своє злодійство! Ні, ти уявити собі не можеш, що він придумав,- бурмотів Ігор.

– Чому не можу? Ідея пересування в часі стільки мусувався фантастикою… Він, мабуть, сказав, що машина часу суперечить принципові причинності, а відтак неможлива. І що тобі треба зайнятися темою – звіт на носі,- а не витрачати час на дурниці.

– Та ні! Я ж тобі кажу, ідею він зрозумів одразу. Принцип каузальності, безперечно, ламатися не повинен.

– Тобто? Класика: мандрівник в часі, потрапивши в минуле, випадково вбиває дитину, якою, виявляється, він був сам, і тоді в майбутньому, тобто в теперішньому…

– Дурниця. Наслідок не може знищити причину, що його породжує. Всі випадкові збурення миттєво гасяться за рахунок глибоких негативних зворотних зв’язків, суттєві зміни принципово неможливі, Я не знаю поки що механізму, який це забезпечує, але змінити минуле так, щоб змінилася дійсність, неможливо. Можна змінити тільки майбутнє відносно нашого сьогодення, розумієш?

– Здається, я про це десь читав.

– Так ти ж сам давав мені книженцію. Оповідання… як же воно називається?…

– Ти що, взяв за основу ідею із фантастичного оповідання?

– Взагалі-то так. Точніше, я зрозумів, що принцип каузальності можна обійти, плюс неопубліковані праці Козирєва.

– І ти в своїй статті посилаєшся…

– Тільки на праці Козирєва. Що я, псих, чи що, на нісенітниці посилатися?

– Але все-таки… Ідея-то не твоя…

– Нічого. Ці фантасти висувають їх тисячами, за статистикою, одна-дві можуть бути правильними. Жоден суд не звинуватить мене в плагіаті!

– Суд? Хіба ти сам не можеш розібратися, що погано, а що…

Ігор так швиргонув паяльник на підставку, що з неї посипалася пахуча янтарна живиця.

– Знаєш, чому я в свої двадцять п’ять уже кандидат і обов’язково докторську зроблю, а ти, як був ніхто, так і зостанешся інженером? А тому, що поки ти розв’язуєш свої дитячі питаннячка, я діло роблю. “Що погано, а що добре!” – поки ти над цим голову ламав, я панель роз паяв. Ти Достоєвського читаєш, а я статті пишу,

– Без посилань.

– Подумаєш, одне-два посилання в дисертації ви пустив… Забув, розумієш! Просто забув! І взагалі, переможців не судять.- Ігор сердито насупив брови й відвернувся.

– І все-таки… Сьогодні створити машину часу неможливо.

– Саме це голослівне твердження, сприйняте на віру більшістю вчених, і стало для всіх каменем спотикання. Але не для мене!

– Це не твердження, а теорема.

– Тобто?

– Теорема Вегуса. Доводиться від протилежного. При пустімо, подорожі в часі можливі. Оскільки навіть необережно роздавлений у минулому метелик може, як відомо, призвести до значних змін у майбутньому, й враховуючи, що від впливу на минуле майбутнє абсолютно беззахисне, треба сподіватися, що перше, що зроблять наші могутні нащадки, досконало вивчивши закони хронодинаміки,- це запровадять надійні обмежувальні механізми, котрі зроблять досліди з часом у теперішньому й близькому майбутньому неможливими. Що й потрібно було довести.

– Дурниця. Коли б ця теорема була справедливою, Уеллс не зміг би опублікувати свій роман, не з’явилося б сотень інших творів, я б теж не замислювався про сутність часу, не було б тоді й цієї установки. Отже, твій доказ не обгрунтований.

– Аж ніяк. Заборона не може бути повною, інакше навіть у далекому майбутньому подорожі також стануть неможливими. Звідки їм взятися, якщо в благодатний грунт сьогодення не будуть засіяні маленькі зерна мрії? З іншого боку, навряд чи наші нащадки захочуть обмежувати свою свободу хоч у чому-небудь, а в часі й поготів. Словом, існування майбутнього унеможливлює створення машини часу в теперішньому. А те, що вона досі не створена, вельми втішно. Отже, у людства є майбутнє! Ігор загадково усміхнувся, а потім торжествуюче розсміявся. Хоч очі дивились, як і досі, холодно.

– Ти знаєш, що це? – Він знову ляснув по масивній, воронованого металу, стільниці.

– Сам же сказав – макет гіроскопу.

– То я шефові забивав баки. А тобі скажу правду – знаю, не пробовкнешся. Це…- Він запнувся, все ще вагаючись, чи можна довірити мені таємницю. Я мовчки чекав.- Це машина часу!

– Не оригінально. Мабуть, все-таки запиши адреску.

– Яку ще адреску?

– Клініки.

– Не віриш, значить!

– Ні. Щоб цей дивний набір приладів, де навіть вольт метр розтрощений…

– Вольтметр працює, тільки скло нещодавно якийсь ідіот розбив і зламав юпітер.

Юпітером у лабораторії називали встановлену на окремій основі важку штангу з одним або кількома кронштейнами. На кожному кронштейні малося кілька затискачів і різновеликих захватів. На таке напівкустарне пристосування – витвір макетної майстерні – можна було начіпляти масу допоміжного обладнання, починаючи від вентилятора й закінчуючи табличкою “Не мацати! Відрегульовано!”. Здебільшого воно використовувалося для налагодження локального освітлення. Один такий юпітер з вивихнутим плечем кронштейна валявся на підлозі біля столу.

– Ну й народ! Три дні тому шибку розбили, ніхто не зізнався… Тут циркуля не можна залишити без нагляду, не те що машину часу… Не віриш? Відверто кажучи, я сам не впевнений, чи буде працювати. Слухай-но,- по жвавішав Ігор,- хочеш стати свідком вузлового моменту?

– Дивлячись що ти під цим розумієш.

– Це моменти, які визначають історію і які не можуть змінюватися при будь-яких впливах на минуле. Хоча незначні деталі, які не зафіксовані в документах і взагалі, так би мовити, матеріально, можуть зазнати змін.

– Тобто ти вважаєш…

– Безперечно. Якщо машина запрацює, ти станеш свідком події, рівної якій не знайдеш в історії ні давніх, ні середніх, ні навіть пізніх віків.

– Я не про не. Ти гадаєш, незначні зміни можуть статися в минулому.

– Егеж. Тільки тому й здійснима машина часу. Інакше неминуче порушувався б принцип каузальності,

– Він і так порушується. Якщо ти побуваєш у мину лому й скажеш, наприклад, солдатові, що його вб’ють, то він, замість того щоб підняти прапор і повести в атаку…

– Ні. Закон великих чисел. Якщо цей солдат злякається,- прапор підніме інший, от і все. Результат атаки не зміниться. Годі, не ламайся! Твоє ім’я буде записано в анналах золотими літерами поруч з моїм, правда, дрібнішим шрифтом.

– Гаразд. Умовив. Ми що, в першу подорож вирушаємо разом?

– Ні. Це привілей винахідника. Твоя справа – засвідчити результат перед нащадками. Я зараз сяду в машину, щільно заслоню штори й настроюсь на стрибок рівно на тиждень назад. Того вечора, я знаю точно, в лабораторії нікого не було. У момент переходу вольтметр покаже різке підвищення напруги. Після цього ти відхилиш штору. Мене на столі не буде. Ти знову щільно закриєш робочу зону й чекатимеш. Рівно через п’ять хвилин я повернусь. І з цього моменту попрошу звертатися до мене не інакше як “Підкорювач Часу”.

– А якщо не повернешся?

– Значить, розрахунки були помилковими, я потрапив у який-небудь мезозой і мене злапав тиранозавр. Починаємо?

Ігор зняв халат, склав його вчетверо, поклав на стіл поміж телескопом і вагівницею і всівся зверху, незграбно підібгавши довгі ноги.

– Засмикни штори. Буду прогрівати прилади.

Я щільно запнув робочу зону. Завищав блок живлення лазера, ніжно заспівав, набираючи оберти, гіроскоп.

– Вийшов на режим. Вмикаю. Стеж за вольтметром,- почувся притлумлений голос Ігоря. Там у нього щось клацнуло, стрілка, вольтметра смикнулася вліво, але зразу ж повернулась у попереднє положення. Стало тихо, Я відсмикнув штору. Ніжно-рожевим світилася трубка лазера. На вагівниці, що вийшла з рівноваги, ледь чутно співав гіроскоп.

Ігоря ніде не було. Не було також телескопа” електромагніта і, здається, ще якихось приладів. Я ретельно засмикнув штори й засік час.

Рівно через хвилину почулося клацання, а потім лайка: – Ідіоти! Ставлять юпітер де завгодно! Все діло зіпсували!

Штора відсмикнулась, і Підкорювач Часу зліз зі столу, обережно прикриваючи долонею праве око.

– Дай п’ятака!

– Ти знаєш… Я сьогодні забув гаманця вдома.

Ігор досадливо махнув рукою, вхопив з монтажного столика плоскогубці з червоними ізоляційними ручками й приклав до ока, під яким швидко набрякав могутній синець.

– Розумієш, машина ще не. має системи попередження зіткнень зі сторонніми предметами там, у минулому. Я її тому й поставив на інтерференційному столі, що він тут уже півроку стоїть. Останній місяць я на нього взагалі нічого не клав. Та от маєш, якийсь кретин поставив по рад зі столом юпітер, він мене кронштейном прямо в око! Я злякався, відсахнувся й мало не звалився зі столу. Щоб не впасти,- ухопився за панель і роздавив на вольтметрі скло! Виявляється, це я сам, розумієш! – торжествував Ігор.- Отже, машина працює! – Він облизнув подряпину на долоні. – Треба надалі брати з собою лікаря. А ти? Хоч тепер віриш?

– Схоже на фокуси Кіо. Він теж завжди перед зникненням запинає занавіски. Давай руку, перев’яжу. Не пам’ятаєш, де в нас аптечка?

– Дивак! Дія електромагнітного поля видимого діапазону впливає на перехід, тому я й екрануюся. Перемога! Нобелівка, вважай, у мене в кишені! Шкода, рукопис шеф поцупив, я б уже через два дні статтю відіслав. А тепер, поки поновлю викладки…- Ігор дістав із книжкової шафи аптечку й простягнув мені.

– Ти так і не розповів, як Юрій Германович пояснив Свій вчинок?

Підкорювач Часу розсміявся, мовби я його не йодом мазав, а лоскотав.

– А! Він сказав, що до нього навідався гість із майбутнього й повідомив, нібито я – злий геній історії, що мій гаспидський винахід увергне цивілізацію у вир тривожного часу і що за їх розрахунками нічого цього не станеться, якщо Барчевському завадити. От він мені й пропонує добровільно знищити недописану статтю.- Ігор знов розсміявся вдоволено.- Відчуваєш велич вузлового моменту? Історія робить зараз крутий поворот. І ти – свідок таких подій. Будеш потім розповідати онукам. А, може, напишеш мемуари. “Як я допомагав Володареві Часу” – нічогенький заголовочок, еге ж? Дарую!

– Може, й справді, не треба поки що винаходити машину часу? Обстановка зараз непевна – про загальний і повний мир можна лише мріяти… Уявляєш, якою жахливою зброєю може стати твій винахід?

– Гадаєш, що ним зацікавляться військові! Не здогадаються! У моїй статті є спеціальний параграф – про неможливість суттєвого впливу на минуле, який порушує причинність.

– У тому оповіданні, з якого ти запозичив ідею… Там наводиться один із способів використання властивості часу на шкоду людям.

– Ну чого ти до мене причепився? – Ігор висмикнув руку і зубами відгриз кінчик бинта.- Моя справа – теоретично обгрунтувати й експериментально підтвердити, ну й, зрозуміло, отримати належну талантові винагороду. Решта – справа соціальних інститутів держави. І відчепись від мене із своїми повчаннями. Завжди, хто сам ні на що нездатний, починає вчити інших!

– Як ти гадаєш, чому отой із майбутнього не звернувся безпосередньо до тебе? Це було б простіше й логічніше.

– Не думав над цим,- байдуже стенув плечима Ігор.- Мабуть, вони там знають, що мене вчити даремно… А ти, я бачу, всерйоз сприйняв цю легенду? – глузливо посміхнувся Барчевський.- Оце так! Поговорити ні з ким. Суцільний наївняк довкола. Сподівався, хоч ти зрозумієш… Бреше все твій Каштанов, невже не ясно! Замітає сліди, наче лисиця. Слухай, у мене з’явилася чудова ідея! Рукопис пропав два дні тому. Якщо я зараз повернусь днів на три назад… візьму свій рукопис і мерщій сюди! Петраєш? Шефові нічого буде красти! Тільки…- Він помацав забинтованою рукою набряклий під оком синяк.- Знаєш, а давай разом мотонем у минуле? І тобі буде цікаво, й мені спокійніше. А там мало що… Удвох завжди краще. Тільки не забудь-першу подорож здійснив я один!

– Згоден!

– Тоді сідаймо. Підстели що-небудь… Он візьми Женьчин халат. А то плита залізна, мулько сидіти.- Він поліз на стіл. Я взяв заяложений халат, послав його і всівся поряд з Ігорем.

– І далеко стріляє твоя машина?

– Цей макет – на півроку. Далі не вистачає ємності акумуляторів, ну й проблема зіткнень… А взагалі-то, якщо батарею наростити… Ні, має бути якась межа: починає зростати маса, яка трансформується,- треба знову збільшувати струм… Коротше кажучи, цього поки що не встиг порахувати. Готовий? Поїхали!

Підкорювач Часу натиснув на чорну кнопку запуску і раптом різко пригнувся. Всі індикатори на панелі стрибнули в кінець і зразу ж повернулись у початкове положення. Лазер зник.

– А, чорт побери! Клятий юпітер!

У багровій сутіні блимали тільки світлодіодні матриці. Я бачив, як Ігор схопився за голову. Штору виперло ззовні чимось твердим. Ігор з люттю відсмикнув її, зіскочив на підлогу, вхопив юпітер і вдарив ним об край слюсарного столика. Жалібно дзенькнув, неприродно вигнувшись, кронштейн. Ігор жбурнув його геть.

– Я забув, сам його ставив для допоміжного дзеркала, коли юстирував оптику.- Він вхопив з монтажного столика плоскогубці з червоними ручками й приклав їх до лоба. З правого боку, над тоненькою синьою жилкою, вгадувалася чимала гуля.

– А того разу ти що, не прибрав юпітера?

– Ні. Я лише глянув на календар, переконався, що справді потрапив у минуле й хутко назад. Рука боліла, та й око…- Він помацав синяк.- Добре, що хоч цього разу вчасно зігнувся.

– То ми що ж, у минулому?

– Так. Зараз уточнимо, де саме?

Я зістрибнув на підлогу. Ігор підійшов до письмового столу, глянув на перекидний календар, показав його мені.

– Бачиш, починаючи з одинадцятого червня, сторінки чисті. А я спеціально останнім часом кожного дня робив записи. Отже, сьогодні має бути десяте. Рівно три дні. Машина часу працює чітко.

– Здається, вже смеркає.

– Я взяв із запасом, щоб нікого в лабораторії не за стати.

– А що коли ми натрапимо на… тебе самого?

– А нічого. Машина зразу виштовхне нас назад, у теперішнє. Точніше, вперед, у майбутнє. Покладе, так би мовити, на місце. Ну гаразд, забираємо рукопис і змотуємо вудки. Все ж якось ніяково почуваєш себе в чужому часі, навіть якщо це твоє минуле.

Ігор вийняв з кишені низку ключів, підійшов до сейфа. Двічі клацнув замок.

– Ось вона! Нехай спробує тепер мене зупинити! Сі дай!

Ми знову залізли в темне черево машини.

– Ти б хоч трапа якогось приладнав, а то дерешся на неї, як жаба на купину. І освітлення в салоні недостатнє.

Ігор зашторив лаз і натиснув червону кнопку. Мені вдалося, що наш хрономобіль ледь відчутно смикнувся. Ігор розгублено глянув на індикатори.

– Знаєш, щось не те. Зачекай, я зараз.

Він зняв панель з індикаторами, посмикав дротинки, шукаючи ненадійний контакт. Начебто все було пропаяно як годиться. Ігор прикрутив панель, знову натис червону кнопку. Індикатори не зреагували, але стіл, я певен, знову здригнувся.

– Прокляття! Що ж тепер робити? Нічого страшного немає. Це ж не кам’яний вік – май тигр не з’їсть.

– А де я буду жити? З самим собою я б але уявляєш реакцію батьків?

– Влаштуєшся на три дні в готель і нікуди не висовувати носа.

– В готель?! Ти що, з печі впав? Вокзал – ось як називається мій готель. Інших варіантів нема. Добре, що хоч ночі ще теплі. Безглузда машина! – Він стусонув черевиком ніжку стола.

– Слухай… А може, вона не спрацьовує через те, що ти взяв рукопис. Адже твій шеф, як ти запевняв, її вже

– Мій? І твій теж!

– Так-так, звичайно, і між також. Мабуть, цей факт настільки важливий, що ним не можна нехтувати. Ти ж сам казав, це вузловий момент, а не рядова подія історії.

– Ти гадаєш?.. Одначе в цьому щось є. Що ж тепер робити? Взяти папку – й на вокзал?

– Очевидно, це єдиний вихід. До речі, не такий вже й поганий: туалет, умивальник там є, буфет, працює допізна. Бритву й мило завтра придбаєш у магазині.

– А ти ж як!

– Я повернуся назад. Навіщо мучитись обом?

Ігор поглянув на мене, як слідчий на допиті, й замислився.

– Дурниці. Через три години сядуть акумулятори й нас вишпурне назад, у теперішнє. Якщо на цей момент не заберемося на стіл – понабиваємо гуль. А з, мене вже досить.- Ігор переконався, що гуля на лобі не зникла, й провадив далі:

– Ні, Будемо шукати інший вихід. Власне, що мені потрібно? Виграти час. Відіслати статтю раніше, ніж це зробить Каштанов. Не розібравшись у формулах, він не наважиться її публікувати, отже, трохи часу в мене є. Але на відновлення тексту й викладок, згідно ченеток, я ризикую його втратити. А якщо шеф пошле статтю негайно, не розібравшись? Я б на його місці так і зробив би. Поки там до неї черва дійде… Стривай! А що як нам зараз зняти з неї копію.- Ігор відкрив папку й глянув у кінець рукопису.- Сто сім сторінок. Трьох плівок має стачити.

– Ну ти й розписався, Сіменон!

– А ти як думав! Піонерська робота. На її основі я планую зразу розпочати докторську. Фотоапарат у мене в сейфі. Не знаєш, де Костя “мікрот” зберігає?- По-моєму, у фотолабораторії.

– А ключ?.. Мабуть, у нього в столі. Ходімо, допоможеш!

Ігор відсмикнув штору, зістрибнув на підлогу, міцно притискуючи до грудей свою зелену папку. Я поплівся за ним.

– Слухай… А може, рукопис все-таки взяв не Юрій Германович? Те, що він якимось чином дізнався про нього, ще не доводить…

– Хто ж іще? Не тебе ж мені підозрювати? Звичайно, зусиль для того, щоб відвести від себе підозру, шеф не пошкодував. Знаєш, що він залишив замість статті? Послання! Нібито від цих, із майбутнього. Який мерзотник, га? – Ігор вийняв із задньої кишені штанів складений вчетверо аркушик і простягнув його мені.

Зверху, зліва цього послання, красувалась емблема: різнокольорова змія, що нагадувала велику літеру “омега”. Її поза таїла погрозу. Початок тексту читався гарно:

“Вельмишановний товаришу, Ігор Барчевський!

Служба Упорядкування Майбутнього настійно зобов’язує Вас зламати хронохід, знищити всю документацію й припинити всі заборонені експерименти з часом. У разі відмови…”

Папір був сильно потертий на згинах, і що там було далі, не міг у сутінках розібрати.

– Ти що, носив його в кишені цілий рік? – запитав Ігоря, вмикаючи першу-ліпшу настільну лампу,

– Ні, я ж кажу, два дні тому… а що?

– А то… Поглянь мерщій!-кличу я його. Ігор кидається до мене й устигає помітити, як змія здіймає голову над папірцем, робить стрибок і встромляє у свій власний хвіст зігнутого, на манір турецької шаблі, отруйного зуба.

Під яскравим світлом лампи, послання тане, як грудочка цукру в окропі. І ось у моїх долонях вже нічого не залишилось.

– Ну, й що ти цим хочеш сказати? – намагається при ховати розгубленість Ігор.

– Очевидно, це справді послання з прийдешнього. Ти звів наклеп на Юрія Германовича. Він таки не брав рукопису. Я б на твоєму місці вибачився перед ним.

– Ха! Я що, донос на нього наклепав? Хоч у такому випадку не вибачаються. Привселюдно зневажив? Ні. Тобі щось ляпнув? Але тільки тому, що абсолютно переконаний у твоїй порядності,-знаю, ніде не рознесеш. Та й взагалі, це були просто “думки вголос”. Маю я право вільно мислити чи не маю?

– Важко з тобою Каштанову. Він сподівається, що ти зважиш на його делікатність й застидаєшся. А ти сприймаєш її за слабкість та все більше нахабнієш…

Стоп, стоп! Я не маю права втручатися в стосунки Ігоря з… самим собою. Погано, дуже погано вийшло.

– З талановитими людьми завжди важко. Ти кажеш – нахабство, я вважаю – сміливість. У потужному силовому полі творчої особистості деякі етичні поняття деформуються, як простір довкола масивної зірки, в повній, за уваж, відповідності з теорією відносності.

Даремно я хвилювався. На комарині укуси слів він давно вже не зважає.

Ігор підійшов до стола Кості-фотографа.

– Чорт! Шухляда замкнена на ключ. Нічого, зараз ми її акуратненько…- Він огледівся, щоб таке підходяще знайти.

– Стійте!-пролунав несподівано високий гугнявий голос.- Вас попереджали, що публікація статті не повинна статися?

Ігор здригнувся й різко обернувся. У затінку медичної шафи, в якій зберігалися оптичні деталі, мигтіла фігурка маленького чоловічка, закутаного з голови до ніг у щось сріблясте. Навколо його голови сяяв слабкий ореол.

Ігор ще міцніше притис папку до грудей.

– Ваші дії протизаконні! Ви порушуєте авторське право.- Він повільно подався назад і став поруч зі мною.

– Віддайте рукопис! В ім’я майбутнього Землі – віддайте рукопис! Він мусить бути знищений!

– Не віддам! Ви порушуєте основне право людини – право на пізнання світу. Це моє відкриття! Це я, я при думав!

– Передчасно ви це придумали. Рано ще вам проникати в механізм вселенського часу,- повчально прогугнявив чоловічок.- Зіб’єте балансир, хто його потім настроїть? Ви хоч раз пробували жити без часу? Коли на всій планеті всі годинники показують різний час? І похідні від часу також змінюються від точки до точки? І принцип каузальності перестає бути принципом?.. Все одно вашу статтю ніхто не візьметься надрукувати. Жоден редактор, коли він має здоровий глузд. Але якщо зараз рукопис не знищити… Той примірник машинописного тексту, що дійшов до нас, потрапив до необережних рук, і через чотири дні почнеться хаос безчасовості… Віддайте рукопис! – Він ступив крок нам назустріч і простягнув руку в сріблястій рукавичці.

– Не віддам! Моє! Зробиш бодай крок-відправлю на той світ! – Ігор, наче кішка, метнувся. до слюсарного столика й, вихопивши молоток, підняв його над головою.- А мене ти зачепити не посмієш, бо потім до кінця світу регулюватимете трибки на своїх годинниках!

Сріблястий чоловічок зробив ще один крок і раптом опинився зовсім поруч. Ігор блискавично змахнув молотком, я на мить втратив свідомість. Крізь лілові й зелені кола, які наповнили лабораторію, я відчужено спостерігав, як Ігор повільно підводиться а підлоги, стогнучи й безуспішно намагаючись поворушити пальцями правої руки, що висіла, наче батіг. Маленький чоловічок підійшов до сейфа, відчинив його без ключа. Зелена папка опинилась у нього в руках.

– І не здумайте ще раз мене зачепити. Так легко не відбудетесь.

Здається, у мене почала боліти голова. Зате зникли кола. Я помацав тім’я. Так і є – гуля, і молоток долі валяється. Ось і я свою порцію вражень від подорожі в минуле отримав. Чи ж все на сьогодні?

– Ви не посмієте! Віддайте папку!

Ігор рушив до сейфа. Сріблястий чоловік, як мені здалося, приготувався до стрибка. Ігор нерішуче озирнувся на мене, попробував ворухнути хворою рукою і все-таки ступнув крок вперед. Цього разу молотка в нього не було, але я про всяк випадок заплющився. Щось хряснуло і важко впало. Я перечекав якусь мить і відкрив очі.

Срібляста! лежав біля сейфа, розкинувши руки. За півметра від його плішивої голови валявся ореол. Ігор щосили намагався протиснутись у вузьку шпарину між сейфом і холодильником. Над наваленим тілом схилився двометрового зросту атлет. Із одягу на ньому було лише золотиста пов’язка на стегнах. Легкими поляскуваннями по щоках атлет приводив сріблястого до тями. Нарешті той підвівся і пронизливо завищав.

– Мій шолом! Мікроби, радіація, токсикація! Ви вбили мене! – Він ухопив ореол і натяг його на голову. Голос став глухішим. – Хто ви такий? Як посміли втручатися в дії Служби Упорядкування Минулого? Ви за це відповісте!

– У моїй особі вас вітає щойно створена Служба Охорони Історії. Рукопис необхідно повернути авторові, з тим щоб якнайшвидше його опублікувати. Домовленість з редакцією ми беремо на себе. – Атлет говорив з легким акцентом. Він простягнув Барчевському папку. Той же розплився в радісній усмішці.

– Ви з якого сторіччя? – запиндючився, не зводячи очей

З рукопису, власник знімного ореола – 3 якого права втручаєтесь у минувшину?

– З права майбутнього, Я з двадцять сьомого сторіччя. А ви, судячи з того, як тремтите за своє кволе здоров’я,- з двадцять другого? Не засмучуйтесь, Так, якщо ця стаття буде нині опублікована, наприкінці вашого сто річчя настане непевний період, коли єдиного часу не буде. Але він швидко минеться: ми подбаємо про це. За те більш раннє пізнання законів хромодинаміки дасть змогу врятувати Землю від неминучої загибелі. Ми все передбачили; публікація статті допоможе на чотири десятиліття раніше відкрити Великий Тунельний Перехід, а від так врятувати планету-заповідник від згубних променів Немезіди.

Чоловічок у сріблястому хітоні хотів був почухати лисину, та, наштовхнувшись на ореол, опустив руку.

– А моє завдання? Зостанеться невиконаним? Мене ж розжалують у кандидати! – замислившись, він про йшовся поміж стендами. Якось непомітно вийшло, що ми втрьох опинилися по один бік від сейфа, а він – по другий. Ігор обіймав папку, наче школяр щоденник з першою п’ятіркою. Маленький чоловічок змахнув рукою, і в ту ж мить з-під ліктя з’явилося коротке дуло.

– Рукопис на сейф! Живо!

Ігор, не роздумуючи ні хвилини, виконав наказ.

– Та удавіться ви ним! Хай забирає, а то ще, чого доброго, зробить калікою – ніяка причинність не спасе,- кинув він мені й посунув до машини часу. Лисий метнув ся до папки, немов окунь до живця. Миг ока атлет опинився у нього за спиною, і лікоть, з-під якого стирчала зловісна трубка, вже був затиснений залізною хваткою. Чорний отвір трубки дивився мені просто в перенісся, тому мої очі мимоволі заплющилися. Щось тихо клацнуло. Я спокійно витримав паузу… Трубка, видрана разом з клаптями сріблястого хітона, корчилася на підлозі в конвульсіях. Нарешті, зігнувшись дугою, вона випустила калюжку жовтої маслянистої рідини й завмерла. Атлет послабив захват і весело звернувся до Барчевського:

– Забирайте свій рукопис і публікуйте якомога швидше.

Підкорювач Часу, помітно запалившись, прийняв з рук бронзовошкірого велета заповітну папку. Та раптом вона випорснула у нього з рук й, плавно погойдуючись, здійнялась над оторопілою головою Підкорювача приблизно на метр. Ігор розгублено глянув на мене, на атлета, підстрибнув, наче собаченя за лагоминкою в руці дресирувальника. Синхронно з ним смикнулася вгору й папка. Приземлився Ігор невдало, на п’яту точку.

– Що за чортівня! – здивувався атлет. Лисий, скориставшись замішанням, спробував був випручатись, але дужі бронзові руки миттю зреагували, наче щелепи капкана. Через якусь мить, одначе, хватка атлета почала слабнути,- очевидно, лисий увімкнув вмонтовані в скафандр підсилювачі. Він раптом зіщулився, вислизнув із обіймів велетня й кішкою стрибнув на Ігоря. Той злякано відсахнувся. Лисий схибив, проте не впав, а описавши круту дугу, завис на відстані двох метрів від підлоги, не мов парашутист під час затяжного стрибка. Він нестямно молотив ногами повітря, загрібав руками, але нічим не міг собі зарадити.

– Відпусти мене! Відпусти негайно! – завищав лисий.

– Це не я,- розвів руками атлет.

– Не ти? Хто ж тоді?

– Увага! – пролунав несподівано сильний низький голос, і шибки у віконні задрижали.- Говорить Служба Охорони Часу. Слухайте й запам’ятовуйте. Будь-які до сліди з часом, так само і його похідними, й відповідні теоретичні розвідки категорично забороняються на всі віки, що передують Ері Свобідного Часу. Порушники карають ся безсмертям з одночасним висланням у безконечність.

Атлет крутив головою, намагаючись визначити джерело звуку. Але голос, здавалося, линув звідусюди, народжувався в кожному кубічному сантиметрові повітря, й не було сили чинити опору його нездоланній могуті.

– А як же непевний період?- прогугнявив сріблястий чоловічок. Він дотягнувся до гірлянди з прапорцями, що залишилася тут висіти ще з Нового року, всівся на ній, як півень на подрях, й знову набув вигляду незалежності й власної гідності.

– Після повернення ви знайдете помилку в розрахунках і переконаєтесь, що непевний період не настане, як що тільки будуть припинені всі досліди з часом. За досягнення такого важливого результату ви будете користуватися славою і пошаною до кінця своїх довгих днів.

– А Немезіда?- згадав про свою місію атлет.

– Про цю зірку ми вже подбали. Від завтрашнього дня, зрозуміло, вашого завтрашнього дня – її сяєво почне тьмяніти, а через півроку вона згасне зовсім. При умові, звичайно…

– Так-так, не хвилюйтеся, нас вона цілком влаштовує.

– Але чому?! – наважився подати голос Ігор.- Чим

Умовлена така заборона? – Про всяк випадок він звернувся до стелі.

– Що б ви не намагалися вчинити з часом, введені нами глибокі негативні зворотні зв’язки призведуть до одного й того результату – повної перемоги людства над простором і часом. Але всі спроби скоригувати минуле обертаються зменшенням кількості щастя, доступного нашим предкам. А його й так виходить, як ми не натужуємося, не густо. Всім все ясно?

Сріблястий чоловічок, погойдуючись, наче осінній лист, повільно опустився додолу.

– Куди вже ясніше? – Він щільно запнув халата.- Що ж, я своє завдання виконав.

– Не забудьте е-е… деталь вашого костюма,- нагадав йому атлет.

Сріблястий підняв зігнуту трубку, полою халата витер маслянисту калюжку, ввічливо вклонився.

– Щасливо зоставатись! – проказав і щез. Велетень поглянув на папку, яка все ще висіла над головою Барчевського, широко усміхнувся, здійняв у прощальному жесті праву руку.

– І мені вже час. Приємно було познайомитися,- по цих словах його красиве бронзове тіло повільно розтануло в повітрі.

– А як же мої інтереси? Я не згоден! – рішуче заявив Ігор, знову задерши голову до стелі.- Що не кажіть, це все-таки моя ідея. Вперше в історії людства я…

– У сорок друге, якщо казати точніше,- прогримів той же голос.- Проте ваше ім’я також назавжди залишиться в пам’яті людства, поряд з іменами Ферма й Ейнштейна. Але при одній умові: всі експерименти в галузі хронодинаміки мають бути припинені, машина часу де монтована, чернеткові записи знищені. У противному разі… З безконечності ще ніхто не повертався. Вас це влаштовує?

– Влаштовує! – зрадів Ігор.

І в ту ж мить папка стислася, набула іншого кольору й перетворилася на велику сіру ворону. “Кар-р-р”,- крикнула вона злякано. Швидко замахавши крилами, птах зробив коло над машиною часу, обірвав гірлянду з прапорцями й шугнув у вікно. З брязкотом посипалися шматки скла.

– Так ось хто розбив вікно! – вигукнув Ігор. Він зі рвав рештки гірлянди, зжужмив їх і жбурнув у корзину.- Ось тобі приклад незначної події. Ніхто й не помітить, що прапорці зникли.

– Нам теж час повертатися. Ти ще не забув, що ми перебуваємо в чужому часі?

Ігор замкнув порожній сейф, підійшов до установки, першим видряпався на стіл. Цього разу ніяких затримок не трапилося. Спалахнула трубка лазера. Ігор про всяк випадок глянув на календарик.

– Ти що, вирішив зав’язати? А де ж твоя сміли вість? – з неприхованою іронією поцікавивсь я.

– Ти, здається, плутаєш її з безглуздістю. Хіба не зрозумів, з якою великою силою ми зіткнулися? Це тобі не вітряки. Боротися можна з суперником, якого принаймні бачиш. У даний конкретний момент я не бачу ні суперника, ні самої мети цієї боротьби.

– Ну як же… А право людини на пізнання?

– Тобі знайоме таке поняття, як “наукова етика”? Не все можна, навіть якщо дуже хочеться. Крім того, ніхто у мене цього права не забирав. Хіба не чув: “поряд з іменами Ферма та Ейнштейна”! Просто коло моїх наукових інтересів трішечки змінилося. Щойно. Це й доводить мою повну свободу вибору.

– Ніколи не думав, що ти такий шанобливий. Яка різниця, хто саме придумав велосипед чи, скажімо, телефон? Головне, щоб на користь людям.

– Якби всі так розумували, в нас би й досі не було б ні того, ні другого, ні кольорового телевізора. Тому що різниця простежується, й досить-таки суттєва. У всякому разі мусить бути особиста зацікавленість, розумієш? Особиста! – Колишній Підкорювач Часу повчально підняв вгору вказівного пальця перебинтованої руки.- Адже що таке загальне? Сума власного,- не став чекати Ігор, поки я зберусь з думками.- Не буде другого, отже, й першому ні з чого взятися. Подобається тобі це чи ні – така діалектика, а з нею не посперечаєшся. Я не шанолюбний. Мене мало цікавить, залишиться моє ім’я в пам’яті вдячного людства чи ні. Головне – щоб воно, людство, не забуло віддячити мені за життя. На щастя, в наш час Суспільство навчилося цінувати заслуги особистості. Тобі відомо, за скільки мільйонів продали останнього разу рукопис Ейнштейна? А скільки платять Нобелівському лауреатові, знаєш?

Я пригнічено мовчав. Ігор обезструмив установку, зняв гіроскоп і гирки з чашок вагівниці, ударом долоні відламав панель з нещасним вольтметром і, обірвавши проводи, шпурнув їх у шухляду стола.

– Щось не хочеться мені в безконечність потрапляти. Все. До речі, я вже зрозумів, чим маю займатись. Якщо я розв’яжу цю проблему, мені дадуть дві нобелівки зразу!

– Цікаво, розв’язанню якої проблеми ти вирішив себе присвятити?

– Поки що секрет.

Ігор замкнув лабораторію. Проминувши сонного вахтера, ми вийшли на вулицю. Вже засвітилися ліхтарі.

– Мені на трамвай. Про сьогоднішнє – нікому ні слова! – Ігор хотів був на прощання потиснути мені руку, але скривився від болю. Круто розвернувшись, він зник у провулку.

Я завернув до маленького темного скверика. Пусто. Жодної душі. Даремно Ігор криється зі своєю ідеєю. Все одно я знаю, над чим відтепер він буде битися. Його ім’я справді увійде в історію нарівні з іменами Ферма, котрий не завершив доведення своєї знаменитої теореми, і Ейнштейна, який так і не створив єдиної теорії поля. Лише через двісті років Христофор покаже, що горезвісна задача Барчевського не має розв’язку.

Що ж, моя місія скінчилася. Мені також пора. Я озираюсь – чи, бува, не стежить хто,- і скидаю одяг. Він розчиняється в темноті, стає легким пилом, першим опалим листям, темною корою старої сумної липи. На черзі тіло Сашка Перескокова, затісне й незграбне. Воно зникає десь там, унизу, перетворюється на місячне сяйво, на шерех шин по асфальті, на несподіваний подув вітру. А справжній Сашко, щасливий Ромео, зараз спить в обіймах своєї Джульєтти, з якою я його познайомив тиждень тому. У нього не буде нагоди замислитися над тим, що лежить в основі кохання,- до кінця свого життя.

Вогні міста залишаються далеко внизу. Наді мною все яскравіше розгоряються зорі – рідні, близькі. Десь там, за ними, далеко в просторі й ще далі в часі, на мене чекають друзі й кохана. Перш ніж рвонутися до них, я ще раз поглянув на голубу планету, оточену роєм примітивних, проте симпатичних супутників. Мила, добра Земля, колиска, в якій народився розум Галактики.

Хто я тепер? Промінь світла, квант поля, флуктуація вакууму.

Перш ніж звільнитися від тенет древньої мови, що сковують політ думки, я шепочу:

– Прощай, Земле! Твій шлях буде довгим і нелегким, але ніхто не перепинить тебе необережною чи жадібною рукою. До зустрічі, Земле!

(2 votes, average: 2.50 out of 5)