Вселенська православна церква та її організація

З 2 млрд людей, які зараз зараховують себе до християн, за різними оцінками, від 150 до 250 млн можна назвати православними. Таким чином, в масштабах світу православні християни перебувають у меншості. Багато в чому це пов’язано з тим, що території, на яких православ’я історично формувалося (Балканський півострів, Мала Азія, Близький Схід), були в пору Середньовіччя завойовані мусульманами (арабами, потім турками) і зазнали інтенсивної ісламізації. Проте в нашій країні, Республіці Білорусь, православ’я є найбільш масовою (приблизно 80 % всіх віруючих) і історично вкоріненої конфесією. Тому саме з православ’я ми починаємо знайомство з різними течіями в світовому християнстві.

Термін “православ’я” є буквальний старослов’янський переклад грецького слова “ортодоксія” (orthodoksia), що означає “правильне думка”, “правильне вчення”. Цей термін застосовувався вже в древньої церкви по відношенню до істинного християнського віровчення, єдиним і незмінним, яке слід захищати від єретичних спотворень. Після церковного розколу XI ст. назва “православ’я” історично закріпилося за східними церквами, повсталими проти диктату римських пап, хоча і Римо-католицька церква продовжує розглядати себе як справді православну.

Православні християни переконані, що саме вони змогли з найбільшою повнотою зберегти те благовістя, яке передали світу апостоли і затвердили батьки семи Вселенських соборів. Католики ж, на їхню думку, привнесли в християнство багато зайвого і шкідливого, а протестанти багато і важливе з нього викинули. Представники інших християнських конфесій з критикою на свою адресу не погоджуються, але і вони визнають, що з всіх християн православні демонструють найбільшу прихильність традиції. Адольф Гарнак (1851-1930), відомий протестантський історик і богослов, писав: “Я попрошу вас пропустити століття і перейти до розгляду грецької церкви в тому її вигляді, в якому вона існує тепер, який залишився в ній істотно незмінним протягом більш ніж тисячі років. Між третім і дев’ятнадцятим століттям в церковній історії Сходу ми не бачимо якоїсь глибокої різниці Очевидно народи, які належали до православ’я, не переживали з тих пір нічого такого, що могло б зробити для них церква нестерпною і змусити їх вимагати реформ”.

Реформи в Православних церквах відбуваються, але надзвичайно повільно. Так, аж до початку XX ст. весь православний світ продовжував жити за юліанським календарем (старим календарним стилем), від якого католицькі країни відмовилися ще в XVI ст., перейшовши на григоріанський календар, названий по імені Папи Григорія XIII (протягом XVII-XVIII ст. до них приєдналися протестантські країни). І хоча в XX ст. більшість Православних церков, долаючи опір консерваторів, ввели у себе новий календарний стиль, але і в наш час Єрусалимська, Російська, Сербська, Грузинська церкви, а також монастирі Афона дотримуються юліанського календаря. Православні церкви в слов’янських країнах до цих пір зберігають у богослужінні церковнослов’янська мова, досить сильно відрізняється від сучасних розмовних слов’янських мов. З точки зору критиків, таке небажання змінюватися свідчить про внутрішню слабкість православ’я, про його страх перед історичною творчістю, приховуване під маскою пихатого благочестя. Православні ж ставлять собі в заслугу непоступливість духу цього століття, в якому, як вони вважають, множаться ознаки прийдешнього торжества антихриста.

На відміну від Римсько-католицької церкви Православна не є єдиною організацією, що має централізоване управління в масштабі світу. Вона складається з автокефальних (грец. autos – сам і kephale – голова), тобто абсолютно самостійних помісних церков. Зараз їх п’ятнадцять. Перерахуємо їх у тому порядку, в якому вони отримали незалежність: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Чехословацька, Польська, Американська. Дев’ять автокефальних церков управляються патріархами (в офіційних документах це слово записується з великої літери), решта – митрополитами і єпископами. Автокефальні церкви на чолі з патріархами можна ще назвати патріархатами, наприклад, Російська православна церква інакше називається Московським патріархатом (для порівняння: апарат управління при Патріархові Московському і всієї Русі називається Московською патріархією). Один з патріархів, Константинопольський, носить титул “вселенського”, що дає йому тільки першість честі, а не влади у православному світі. Існують також автономні Православні церкви (Синайська, Фінляндська, Критська, Японська), які володіють значною самостійністю, але їх голови затверджуються церквою-матір’ю. Так, Синайська церква знаходиться в юрисдикції Єрусалимського атриархата, Фінляндська – в юрисдикції Константинопольського патріархату, а Японська і Китайська автономні церкви перебувають в юрисдикції Московського патріархату. Всі названі вище церкви, автокефальні й автономні, є канонічними, тобто взаємно визнаються законними (в даному випадку канон є стаття церковного закону). Більшість з них не перебуває у спілкуванні з неканонічними церквами, які, тим не менш, існують, наприклад, Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква Київського патріархату, Білоруська автокефальна православна церква і т. д.

Всередині себе православні церкви діляться на екзархати, єпархії, благочиння, парафії та монастирі. Прихід – нижча церковно-адміністративна одиниця, громада віруючих (кліриків і мирян), об’єднаних при храмі. Кілька парафій благочиння складають. Ще більший церковно-адміністративний округ – єпархія (грец. eparchia – владарювання, провінція) на чолі з архієреєм (єпископом, архієпископом або митрополитом). Підвищеною самостійністю користуються екзархати (грец. exarhos – голова, начальник), церковні округи, іноді включають в себе територію кількох єпархій.

Окремо скажемо про монастирі та чернецтво. Монастир (грец. monasterion – келія самітника) – форма організації громади ченців; заразом так називається комплекс будівель, які ченці займають. Монастирі управляються архимандритами і игуменами, жіночі монастирі – ігуменями. В адміністративному відношенні монастирі підкоряються архієрею місцевої єпархії, найбільш значимі, їх називають лаврами, користуються автономією і безпосередньо підзвітні органам вищої церковної влади. Величезний авторитет у всьому православному світі має Афон – самоврядна чернеча республіка на однойменному грецькому півострові, до складу якої входять відразу двадцять стародавніх монастирів.

Що стосується вищих органів церковної влади, то у Російської православної церкви до них відносяться: Помісний собор (на нього крім єпископів збираються представники іншого духовенства і мирян), Архієрейський собор, скликаний в перервах між Помісними Соборами і Священний синод на чолі з патріархом, який є найбільш оперативної керуючою структурою. Патріарх Московський і всієї Русі обирається на Помісному соборі після смерті свого попередника. Таким шляхом в 2009 р. на патріарший престол зійшов нинішній предстоятель Російської православної церкви Кирило (Гундяєв).

Володіючи адміністративною незалежністю, самостійно обираючи своїх предстоятелів, канонічні помісні Церкви зберігають вероучительное і культове єдність, зазвичай підтримують один одного на міжнародній арені, і тому їх можна розглядати як Вселенську православну церкву. Правда, у відносинах помісних церков можуть виникати і протиріччя (наприклад, до цього дня остаточно не вичерпаний конфлікт між Московським і Константинопольськими патріархатами з приводу юрисдикції над православними громадами в Естонії). Подолати ці суперечності міг би спробувати Всеправославний собор, але, незважаючи на те, що заклики до його скликання протягом XX ст. лунали з різних помісних церков, справа досі обмежувалася тільки нерегулярним проведенням Всеправославних нарад.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вселенська православна церква та її організація