Волт Вітмен
(31.05.1819 – 26.03.1892)
Американський поет.
Книга поезій “Листя трави”.
На початку ХХ ст. слава американського поета Уолта Уїтмена була справді величезна. Він, безсумнівно, вплинув своєю образною системою на світогляд американців. Популярний Уітмен був і в Росії. Його творчість високо цінували Тургенєв, Толстой, поети-футуристи. Останніх притягував демократизм Уїтмена, що виражався у прославленні космічного братства, з’єднуваності людства з усього Всесвіту.
Якщо ми сприймемо Уїтмена саме так, тоді його поезія не здасться абстрактній і багатослівною, і її можна буде зрозуміти як заповіт поета бачити в кожній людині особистість, любити життя і свободу. За Уитмену інакше й бути не може, оскільки, кажучи його мовою, “довго трудилася Всесвіт, щоб створити мене”.
Уітмен народився 31 травня 1819 Його батьківщиною був невелике селище Уест Хілз, розташований на острові Лонг-Айленд неподалік від Нью-Йорка. Тут протягом двох століть жили предки майбутнього поета, вихідці з голландських і англійських фермерських родин. Голландське походження позначилося на зовнішньому і внутрішньому вигляді Уїтмена. Його велика міцна постать, спокійний і благодушний характер не суперечили впертою і могутній волі.
В юності про поетичну творчість Уїтмен і не думав. Це був дозвільний молодий чоловік, який не знає толком, чим йому зайнятися. Він то байдикував в Нью-Йорку, то вчителював у глушині, то редагував щоденну газету, в якій був і складачем, і репортером, і співробітником, а вечорами ставав листоношею, розвозячи на коні свою ж газету по селах навкруг та містечках.
Здавалося, Уітмен свідомо не шукав справи, яке могло б принести хоч якусь прибуток і положення в суспільстві. І це в Америці, де багатство в усі часи було основним мірилом цінності людської особистості! Для Уїтмена ж ні долари, ні власність не мали ніякої ціни. До пори до часу він і сам не знав, у чому його доля і покликання. Просто жив – весело і безтурботно, задовольняючись тим, що давав йому той чи інший заробіток.
Напередодні свого сорокаріччя Уитмену нічим було похвалитися ні перед собою, ні перед словесністю. У його літературному арсеналі були лише незначні журналістські репортажі та середнього гідності розповіді в дусі Едгара По, якому в ті часи наслідували багато американських письменники. Зрозуміло, рідні були незадоволені безцільної життям Уолта. Досягнувши зрілого віку, він нічого не добився – Я вибрав пристойною професії, не нажив стану. І раптом виявилося, що поволі, непомітно для друзів і рідних Уітмен прийшов до того справжньому справі, до якої, ймовірно, був покликаний якимись вищими силами. Сталося це в 50-і роки, коли він раптом усвідомив в собі поетичний дар. З цього часу почався завзятий письменницьку працю, що не припинявся до самої смерті поета. Про це своєму прозріння він писав: “Я пам’ятаю, було прозоре літній ранок. Я лежав на траві… і раптом на мене зійшло і простяглося навколо таке відчуття спокою і миру, таке всевідання, вище якої людської мудрості, і я зрозумів, що Бог – мій брат, і що Його душа – мені рідна, і що ядро всього Всесвіту – любов “.
Тут-то і виявилося, що в ті місяці і дні, коли Уітмен співпрацював у малопривабливих газетах і журналах, коли він безцільно блукав по Нью-Йорку або по узбережжю Лонг-Айленда, коли вів пусті бесіди з простим людом, в його “таємної лабораторії мозку “визрівала Книга. І коли вона з’явилася на світ, вражені були не тільки читачі, а й сам автор. П’ять років цілеспрямованого зосередженого творчості пішло на створення першого варіанту рукопису віршів під назвою “Листя трави”. Саме ця, єдина книга поставить Уїтмена в майбутньому в перший ряд зачинателів нової американської поезії.
“Листя трави” – книга про Америку, а через неї про людину, людство і світі, а ще далі – про космос, Всесвіту, просторі та часі, в яких перебуває кожен з живучих. Але відправний пункт – рідна країна, про що Уітмен згодом сказав: “Всякий, хто захоче дізнатися, що таке Америка, в чому відгадка тієї великої загадки, якою є для всіх чужинців атлетична демократія Нового Світу, нехай візьме цю книгу, і вся Америка стане зрозумілою “.
Найдивовижніше, що видавців рукопису “Листів трави” в самій демократичній країні Уітмен знайти не зміг. Користуючись колишніми навичками, він сам набрав цю книгу, сам надрукував її в крихітній приватної друкарні накладом 800 примірників, і 4 липня 1855 вона вийшла у світ. Ім’я автора на обкладинці не означає, хоча в одній з поем була така рядок:
Я Волт Вітмен, шибайголова, американець, і в мені весь Всесвіт.
Мало яку книгу зустрічали в Америці з такою гучною лайкою та образами. Епітети і порівняння наводилися немислимі: “суміш нісенітниці і вульгарності”, “гнила книга”, “купа гною”, “чумна, заразна”. Ось далеко не весь набір визначень, яких удостоївся поет. Той самий, якому через кілька десятиліть за “купу гною” поставлять в Нью-Йорку пам’ятник, а його “гнилу книгу” “Листя трави” переведуть на десятки мов світу і оголосять її найпрекраснішою книгою, створеної в Америці.
У збентеження критиків повергала не тільки незвичайність тем, образів, форма вірша і його космічна всеосяжність. У сум’яття приводили і деякі рядки, оспівували пристрасну чоловічу дружбу-любов:
Це був проблиск у повсякденному житті.
Тоді в таверні серед суєти робочого люду
в пізній зимовий вечір, коли я помітив сидить у кутку
Юнака, який любить мене, і я його люблю,
коли я мовчки підійшов і сів з ним поруч і він міг взяти
мою руку…
Ми були там лише двоє і майже не говорили,
до чого нам були зайві слова.
Єдиною людиною, яка вірила в майбутнє “Листів трави”, був сам Уітмен. Звертаючись у віршах до Нью-Йорку, він пророкував:
Ти, місто, колись станеш знаменитий від того,
Що я в тобі жив і співав.
Всупереч всім звинуваченнями, починаючи з 60-х років, в різних кінцях Америки стали з’являтися шанувальники творчості поета. А видатний і найбільш авторитетний письменник того часу Ральф Емерсон в листі до Уитмену назвав “Листя трави” “найбільш видатною піснею розуму і мудрості”.
Новий зміст, яке Уітмен вніс у поезію, викликало до життя і нові форми вірша. Поет демонстративно відмовився від традиційних ритмів і сюжетів. У передмові до своєї книги він заявив, що вся “забруднена мізерія” у вигляді балад, сонетів, октав здана ним в архів. “Патока рим” здавалася йому слащавой, всякі химерності безглуздими. Головне – мускулистість, жорсткість і прямота вірша, які роблять його живим, а не штучним. Але, як зазначав О. Уайльд: “Навіть у своїй відмові від художества він (Уітмен) виявився художником”.
Свій білий вірш Вітмен зробив неймовірно гнучким, ритмічно виразним, здатним на відтворення будь-якої думки і будь-якого почуття. Повільний темп в ньому несподівано змінюється стрімким, а удаваний хаос образів в кінці сплітається в чіткий малюнок. Його знамениті повтори зі зміною в рядках лише деяких слів змушують згадати біблійний речитатив, в якому кожен вірш можна покласти на музику.
Однією з гарячих шанувальниць поета була Ганна Гілкрайст, жінка талановита, освічена і палка. Вона заочно закохалася в Уїтмена і навіть запропонувала йому руку і серце. І хоча повне зближення не відбулися, Анна, переїхавши з Англії в Америку, стала кращим другом Уїтмена, популяризатором його творчості в американській пресі.
Книгу “Листя трави” можна назвати найповнішою і відвертої з біографій Уїтмена. Вона несла в собі широке філософське узагальнення як “загальна” біографія людини нового часу. “Що ж таке людина? і що я? і що ти? “- у цих питаннях, до наївності зухвалих, – витік і пафос всієї поезії Уїтмена.
Зухвало суперечачи пуританським догмам, які володіли умами більшості його сучасників, поет постійно стверджував: дух і плоть не ворожі один одному, вони пов’язані гармонійно і нерозривно: “Я – поет тіла, і я – поет душі”.
Свій ідеал людини в “Пісні про себе” поет малює в образі старця, простого, мудрого, величавого, оточеного дітьми та онуками. Старість постає як пора вищої зрілості: річка життя “шириться величаво і, втрачаючи берега, зливається з морем”. Сама смерть в поезії Уїтмена втрачає трагічний сенс. Перехід від життя до смерті мислиться їм, швидше, як перехід життя з однієї якості в іншу. Земля не братська могила, а загальна спальня, де мирно сплять жінки і діти, юнаки й старі. А з тіл і ротів проростає всюдисуща трава, щоб тисячами зелених мов сказати живим, що “смерті на ділі ні, а якщо вона і була, вона вела за собою життя”.
Протягом життя поета “Листя трави” перевидавалися дев’ять разів. Незмінним залишалося назву, в кожному наступному виданні зберігалися всі або майже всі вірші з попередніх збірок, але додавалися і нові, старі ж перероблялися, часом досить істотно. Змінювалася і внутрішня композиція книги.
У 1873 р Уїтмена розбив параліч. Цю хворобу лікарі пояснювали зараженням крові під час участі поета в Громадянській війні між Північчю і Півднем. Уітмен на довгі роки виявився прикутим до інвалідного крісла. Змучений недугами і негараздами, він видає в 1891 р останній і остаточний варіант “Листів трави”.
Помер Волт Вітмен 26 березня 1892 в невеликому містечку Кемдене, неподалік від штату Нью-Йорк, де він прожив останні двадцять років. Натовпи людей прийшли провести його в останню путь. Друзі читали над його могилою тексти з Біблії та Корану, Платона і Конфуція. Звучали й вірші самого Уїтмена, вірші, що ставали з цього часу новим євангелієм, новою філософією американської поезії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)