ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ 1936-1973 – СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Талановитий, неповторний поет-шістдесятник, який надто рано залишив цей світ.
Його називали “одним із найчистіших і найсовісливіших, хто становить цвіт свого покоління, небучну окрасу своєї нори?” (Є. Гуцало, письменник).
“Підпалий-поет нагадує мені пахуче українське зілля, що, черпаючи енергію від сонця, дарує її пригорщами людям без решти, повністю. Почитаєш його вірші – наче криничної води напився. Треба тільки вміти знайти дорогу до криниці, відвести вбік кущі, траву, а часом і павутиння лінивства в пошуках джерела, щоб переконатися, яка це чиста, своєрідна й новітня поезія” (Ф. Неуважний, літературознавець, Польща).
Володимир Олексійович Підпилий народився 9 травня 1936 р. в с. Лазірках на Полтавщині. Володине дитинство, як і більшості його ровесників, “украла війна”. Воно було голодним і босим, напівсирітським. Батько загинув 1943 р. на фронті під час форсування Дніпра під м. Києвом, мати залишилась удовою з трьома малими дітьми на рухах.
Батьків, Олексія Луковича й Ольгу Степанівну, поет згадуватиме з побожною любов’ю та вдячністю.
З автобіографії В. Підпалого: “На дев’ятому році мати була вже круглою сиротою й шукала щастя наймитуванням у Лубнах. Може, тому, коли я підріс і міг вечорами читати їй “Кобзаря”, плакала гірко й невтішно, повторюючи завжди одне: “Усі наймити, синочку…” Вона опала багато казок і приповідок, шанувала загадки й уміла знаходити до них ключ. Але ніколи я не чув, щоб вона співала. Певно, гірке дитинство, як і подальше життя, наклало свою печатку на її характер. Мати вміла й любила працювати, кохалася у квітах (уся хата була великим квітником…) і чистоті. Померла вона самітньою 21 січня 1957 р., на 53 році життя. Я тоді був у армії, а дві доньки повиходили заміж і жили не з нею…
Батько працював на залізниці, любив сади й бджільництво, ненавидів тютюн… Пам’ятаю його добре. Якби володів пензлем, можна було б відтворити його образ у величезному циклі: батько качає мед, садить дерева, іде до армії… У селі й до сьогодні розповідають про те, як він співав. А я пам’ятаю дві його пісні – про Байду та “Ой забіліли сніги””.
Навчаючись у школі, Володимир найбільше цікавився літературою й історією, дуже багато читав. Після десятирічки працював у колгоспі, трактористом, служив на флоті.
Після армії юнак вступив на філологічний факультет Київського університету, а незабаром з’явилися його перші публікації в столичній пресі.
У цей час, на межі 1950 1960-х років, стихійно виник опозиційний до влади рух творчої молоді, який згодом назвуть шістдесятництвом. Шістдесятники виступали за десталінізацію суспільства, свободу творчості й думки, за відродження української мови, культури, національної пам’яті. З цього середовища виросла ціла когорта видатних митців: І. Світличний, В. Симоненко, Гр. Тютюнник, М. Вінграновський, Л. Костенко, І. Драч, Є. Сверстюк, І. Жиленко, Є. Гуцало, Б. Олійник, І. Калинець і багато інших.
Завдання основного рівня. Твори деяких із цих письменників ви вивчали в попередніх класах. Що ви запам’ятали про них?
Володимир Підпалий теж прилучився до шістдесятницького руху. Він був людиною надзвичайно інтелігентною, делікатною, скромною, щирою, ніколи так не дбав по себе, як про близьких і друзів.
Зі спогадів однокурсниці 3. Тарахан-Берези (нині – провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника в м. Каневі): “При першій зустрічі кожен звертав увагу на його очі – сині, привітні, блискучі. Ні в кого я не бачила таких очей – у них світилася його душа – поетична, прекрасна, у якій було щось від неба й степу”.
Незабаром В. Підпалий одружився.
З дружиною Нілою виховував доньку Олю та сина Андрія. У їхній родині панували любов, злагода та взаєморозуміння, незважаючи на постійні матеріальні нестатки.
Працював редактором у видавництвах. До роботи ставився творчо й сумлінно. Як це не було складно в умовах жорсткого державного контролю, намагався видавати твори талановиті й чесні: збірки П. Тичини, Д. Павличка, Б. Олійника; готував книжку Л. Костенко “Княжа гора”, яку, проте, заборонила цензура; рекомендував до друку (на жаль, безуспішно) “ідейно-ворожі” владі вірші
І. Калинця. В. Голобородька, В. Стуса. 3 ентузіазмом брався за книжки частково реабілітованих тоді письменників Б.-І. Антонича, Є. Плужника, М. Драй-Хмари. Тому неодноразово отримував догани від керівництва “за притуплення політичної пильності”.
Найбільшою ж радістю, самим життям для В. Підпалого була поетична творчість.
В. Підпалий з родиною. Світлина
Зі спогадів Н. А. Підпалої: “Народження поезії було для Володі святом після тяжкої виснажливої роботи душі (“Душа не СПИТЬ – душа і в сні болить”). Того дня. коли він обдумував майбутній вірш, одягав білосніжну сорочку, укладав нас якомога раніше спати й працював. Раптом серед ночі будив: “Ану послухай, що написав”. Бувало так, що Володя писав мало не щодня (ніби мішок розв’язувався), а бувало, що надовго поетичність душі замовкала. Найплідніше писалося восени й у рідному селі. І як не дивно, у тяжкий для нього час”.
Перша збірка В. Підпалого “Зелена гілка” з’явилася 1963 р., на нею наступні книжки “Повесіння”, “Тридцяте літо”, “В дорогу за ластівками”, “Вишневий світ”. Та багато найчесніших і найсокровенніших творів залишалися недрукованими або ж їх справжній зміст доводилося маскувати.
Разом з іншими шістдесятниками В. Підпалин брав участь у заборонених владою літературних вечорах, відкрито висловлював свої патріотичні погляди, критикував режим. За це його переслідували, звільняли з роботи.
Особливо гнітючою стала атмосфера в суспільстві на початку 1970-х років – тоді влада розпочала справжню війну проти шістдесятників. їх безпідставно арештовували й засуджували на тривалі терміни ув’язнення. У цей час В. Підпалин смертельно захворів. Азе все одно виступив на захист побратимів-в’язнів. За ним також було встановлено таємний нагляд.
Поетова душа відлетіла “в дорогу за ластівками” (так називається, пригадайте, одна з його збірок) 24 листопада 1973 р.
Можновладці дуже остерігалися, щоб похорон опального поета не переріс в антирадянську маніфестацію. Проте так воно й сталося. Попрощатися з В. Підпалим з’їхалися письменники, шанувальники його слова з усієї України. А Л. Костенко, М. Коцюбинська, І. Драч у своїх прощальних промовах прямо звинуватили владу в цькуванні та знищенні поета (хоч і поплатилися за цю прямоту новими гоніннями)…
Лірика поета. Володимир Підпалий представляє стильову течію, яку називають “тиха поезія”. Прихильники цієї течії, продовжуючи традиції зрілого Т. Шевченка. М. Рильського, Б.-І. Антонича. Є. Плужника, відкидають надто гучні поетичні заяви й ефектні мовні експерименти, удаються до медитативних роздумів про єдність людини та всього живого, роду й народу, до пошуків гармонії й краси в, здавалося б, найдрібніших і пай непомітніших виявах життя.
Ознаки індивідуального стилю В. Підпалого: камерність1; щира задушевність і приземленість почуттів; схильність до медитації, лірична елегійність2; певна недомовленість; афористичність вислову.
Не випадково улюблений жанр поста елегія (ось лише деякі назви поезій: “Тиха елегія”, “Передосіння елегія”, “Світла елегія”, “Елегія про вічне” та багато інших).
Основні мотиви лірики В. Підпалого: любов до матері, до України та її мови; утвердження краси людських почуттів; пошук гармонії буття.
1. Знайдіть у бібліотеці чи в Інтернеті й прочитайте вірші В. Підпалого “Тиха елегія”, “Україна”, “Вічна тема”, “Старий лелека”, “Рідна мова” та ін. Визначте в цих творах ознаки стилю поета.
1 Камерність – орієнтація на невелике коло зацікавлених людей, ощадливість, стриманість у змалюванні когось або чогось.
2 Елегія (грецьк. журлива пісня, скарга) – поетичний або музичний твір задумливого, сумного змісту.
2. Прощальний вірш поета “Коли я умру” закінчується такими рядками: “Маже, я не умер, /а спинилося втомлене серце, /щоб в землі стать землею/і землю нарешті збагнуть”. Як ви розумієте їхній символічний зміст?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)