ВОЛЬФ, Кріста
(нар. 1929)
ВОЛЬФ, Кріста (Wolf, Christa; нар. 18.03.1929, Ландсберг, тепер Гожув-Велькопольскі, Польща) – німецька письменниця (до 1990 р. – письменниця НДР).
Народилася в сім’ї комерсанта. Відвідувала школу, в 1945 р. – переїзд в Мекленбург. У 1949-1953 pp. вивчала германістику в університетах Єни та Лейпцига. У 1953-1959 рр. займалася науковою працею, редакторською та видавничою діяльністю в Берліні, у 1959-1962 pp. проживала в Галлі.
Вольф розпочинала з критичних та есеїстичних робіт про сучасну прозу, виступала як укладач антологій літератури НДР. Вольф – улюблена учениця А. Зегерс, від якої успадкувала здатність “вживання” в душі людей, в діалектику почуттів і думок.
Славу Вольф принесла повість “Московська новела” (“Moskauer Novelle”, 1961) – історія кохання, історія двох зустрічей, розділених п’ятнадцятьма роками. Німецька дівчина Віра Бауер з волі долі в 1945 р. зустрічається з радянським офіцером Павлом Кошкіним. Незважаючи на те, що він важко поранений з вини дівчини, Павло рятує з вогню її молодшого брата. Розвитку стосунків перешкоджає переведення частини в інше місце. Друга зустріч відбувається через п’ятнадцять років у Москві. Павло працює тепер перекладачем і зустрічає делегацію медичних працівників, у складі якої є і Віра. Дія відбувається у двох часових пластах – в 1945 і 1960 pp., внутрішній монолог Віри перемежовується спогадами Павла.
Через 20 років Вольф розкритикує свою першу повість: герої надто розсудливі, а дія надто детермінована. Літературна критика також звертала увагу на недоліки книги: новела могла би бути і ростоцькою, і лейпцизькою, і будь-якою іншою; змалювання Москви позбавлене контрастів, це погляд з вікна готелю та ін. У 1963 р. вийшла друком повість “Розколоте небо” (“Der geteilte Himmel”), відзначена того ж року премією ім. Г. Манна. Наступного року вона була екранізована й отримала Національну премію НДР. Назва повісті метафорична: не лише існування з 1949 р. на німецькій землі двох держав з різним суспільно-політичним устроєм, а й кордону (окрім реальної Берлінської стіни), який проходить через душі людей, через їхню свідомість. Рита Зайдель, чи то після важкої аварії, чи то після спроби самогубства, потрапляє в санаторій, де роздумує про пережите, про свого коханого Манфреда Герфурта, який емігрує на Захід. Дія відбувається у цілком визначеному історичному контексті: зміцнення державного кордону 13 серпня 1961 р. Рита згадує навчання, працю на вагоноремонтному заводі, старого робітника Рольфа Метернагеля – певний зразок нового ставлення до реальності. У повісті наявний також мотив “розрахунку з минулим”: батьки Манфреда були нацистами, він зневажає своє оточення, але виробити нове ставлення до родини не в змозі. Вольф, працюючи над повістю, відвідувала заводи, займалася економічними студіями, проте виробничі конфлікти змальовані менш яскраво, аніж суперечності в сімействі Герфуртів.
У 1968 р. були опубліковані “Роздуми про Крісту Т.” (“Nachdenken iiber Krista Т.”) – без жанрового означення, але документальність книги досить умовна: це психологічний портрет реальної жінки, і водночас літературний образ. Крістіна Т. була подругою письменниці, тому в романі є невигадані цитати зі щоденників і листів, доповнені “роздумами” автора. Це певний “проект біографії” – тема, модна в літературі цього періоду, якщо, приміром, порівняти “Назву себе Гантенбайн” і п’єсу “Біографія: гра” М. Фріша. Найбільша мрія Крісті – побудова власного будинку на морському узбережжі; коли будинок збудовано, – смерть у 35 років від лейкемії. Вольф використовує прийом поліфонії, де її власний голос веде тему пам’яті. Книга тривалий час перебувала в центрі літературних дискусій (В. дорікали за недостатню дистанційованість від своєї героїні). “Роздуми про Крісту Т.” справили значний вплив на “жіночу літературу” НДР (див., наприклад, повість “Франціска Лінкерханд” Брігітти Райман чи “Карен Б.” Герти Тетцнер).
Наприкінці 60-х – поч. 70-х pp. Вольф багато часу та зусиль віддає літературній критиці (писала про Е. Штріттматтера, Б. Шульца, Х. Е. Носсака, про проблему зв’язку письменницьких поколінь, особливо багато про А. Зегерс), кіносценаріям (“Розколоте небо”, “Тіль Уленшпігель”, “Мертві залишаються молодими “).
У 1974 р. побачила світ збірка оповідань “Унтер-ден-Лінден” (“Unter den Linden”) – новий щабель у творчості Вольф у плані пошуку нових способів зображення: фантастика, гротеск, пародія (у зв’язку з цією збіркою писали про вплив на письменницю Ф. Кафки та І. Бахман). В однойменному з назвою збірки оповіданні зображена прогулянка берлінською вулицею, причому сон і реальність переплітаються, конкретні деталі втягуються в процес підсвідомості. Друге оповідання – “Життєві погляди кота в новому варіанті” (“Neue Lebensansichten eines Katers”) – неприхована алюзія на Е. Т. А. Гофмана, але й зв’язок з популярною тоді темою суперечки “фізиків і ліриків”. Кіт проживає в будинку професора прикладної психології, який працює над створенням системи “тотального щастя”. Персонаж оповідання схожий на Мурра і претензійністю на вченість, і пишномовною манерою висловлюватися, але досяг, у порівнянні з ним, і “прогресу”: “душа – реакційна вигадка”; стверджує, що осягнув основи кібернетики та ін. Оповідання, таким чином, висміює як деякі негативні аспекти науково-технічної революції, так і вузьколобий раціоналізм. Героїня третього оповідання – “Дослід на собі” (“Selbstversuch”) – отримує можливість перетворитися в коханого мужчину, проникнути в його душу, яка виявляється егоїстичною і черствою, що не заважає, проте, цій жінці кохати свій “предмет”, як і раніше.
У 1977 р. вийшов друком роман “Образи дитинства” (“Kindheitsmuster”), де чітко прослідковується автобіографічна основа, хоча головну героїню Неллі Йордан не завжди можна ототожнити з автором. Дія відбувається в різних часових і сюжетних площинах: це й історія виникнення та падіння “третього рейху”, і паралельна розповідь про те, як письменниця прожила два дні в місті дитинства. Тема пам’яті, проблема пристосуванства, мімікрії відіграють важливу роль у структурі книги. Одночасно з цим перекидається місток в сучасність: фашизм асоціюється з режимом Піночета, з більш близькими нам за часом претензіями на світове панування. Вольф виробляє принцип “суб’єктивної автентичності”, з допомогою якого створює свій образ минулого, досліджуючи природу конформізму. Новим у романі був також відступ від штампу в зображенні радянських солдатів: відмова від “лакування”, відвертий погляд на ексцеси та зловживання.
Через усі книги В. проходить образ мужньої, чесної і розумної жінки. В “Образах дитинства” це Шарлотта Йордан, матір Неллі, названа Кассандрою, – начерк майбутньої теми. У 1979 р. вийшла друком повість “Немає місця. Ніде” (“Kein Ort. Nirgends”). її герої – поети-романтики Кароліна фон Гюндероде і Генріх фон Клейст. Вольф реалізує тут літературознавчу гіпотезу про можливу зустріч двох названих протагоністів, які згодом вчинили самогубство. До повісті примикає есе (прийом, який Вольф досить часто використовує), де письменниця намагається зрозуміти, коли ж розпочався розрив між художником і суспільством, чому виявилися нежиттєздатними прекрасні та безкомпромісні люди.
У 1983 р. Вольф опублікувала філософську повість-есе “Кассандра” (“Kassandre”), до якої долучила 4 лекції, обсяг котрих більший від основного тексту. У повісті йдеться про долю античної віщунки, якій ніхто не вірив, і водночас цей твір є застереженням перед небезпекою ядерної війни. Вольф здійснює своєрідну деконструкцію знаменитого міфу, намагаючись докопатися до справжніх причин Троянської війни, розкрити природу виникнення політичних міфологем (Єлени, виявляється, взагалі не було в обложеній Трої). Письменниця явно осучаснює сюжет. Демонструючи механізм тоталітарного суспільства (цікаво розроблена постать Евмела, керівника служби безпеки). Теза Вольф: усе зло розпочалося через панування на землі патріархату: невипадково істинне усвідомлення трагедії доступне лише жіночим персонажам – Кассандрі, Гекубі, Арісбі.
У 1987 р. вийшла друком повість “Аварія” (“Die Havarie”). Це роздуми про катастрофу на Чорнобильській АЕС, тривога за долю планети, неспокій з приводу розвитку сучасної цивілізації взагалі. Чи можна поставити етичну межу науковому пошукові? Наскільки може бути фатальною обмеженість технократичного мислення? – ось питання, які порушуються в повісті. Цього самого року Вольф стала лауреатом Національної премії НДР. Після об’єднання Німеччини письменниця вийшла з рядів СЄПН. а незабаром порвала і з політичною діяльністю. У 1990 р. університет Гіндельгайм надав їй звання почесного доктора. З 1992 по 1993 pp. Вольф – стипендіат Гетті-центру в Санта-Моніці (Каліфорнія, США). Одним із останніх творів письменниці є роман “Медея – Голоси” (“Medea – Stimmen”) – своєрідне продовження “Кассандры”.
Українською мовою окремі твори Вольф переклав Б. Гавришків.
В. Нікіфоров
(2 votes, average: 5.00 out of 5)