ВІЗИ ЗА ГОГОЛЕМ
Слободян Оксана Романівна
Учениця 9 класу Буської гімназії ім. Євгена Петрушевича при ЛНУ ім. Івана Франка Львівської області
Душа летить із вирію за Гоголем…
І. Драч
Вечір заскочив мене несподівано. Відклавши книжку, я вийшла надвір і завмерла від здивування і захоплення: кольори неба на обрії утворили фантастичне видіння, ніби віддзеркалюючи те, що переповнювало зараз мою душу. Рожеві, лілові, фіолетові відтінки на темно-синьому, подекуди сірому фоні мінилися, притягували до себе, були такими жаданими, близькими і водночас неймовірно тривожними. Вони бентежили уяву, розбурхану тією історією кохання, яка тільки що відкрилася мені. Гоголь і це вічне небо, творчість і дотик до безсмертя… Цю мить я запам’ятаю назавжди.
“Тараса Бульбу” я читаю не вперше. Думки про Андрія і раніше були болючими. Але вони відступали, коли звучало звертання старого полковника до товаришів-запорожців перед боєм, який вирішить долю його синів, долю всього походу. А опис самої битви мені нагадував сторінки героїчного епосу, “Пісні про Роланда” хоча би. Три рази Тарас перепитує: “Є ще порох в порохівницях! Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки!” І три рази чує відповідь: “Є ще, батьку, порох в порохівницях. Не ослабла ще козацька сила; ще не гнуться козаки”. В цьому є щось магічно-казкове. А Остап, його мученицька смерть викликала гордість: я – українка, маю дотичність до цих високих, героїчних епізодів історії мого народу. Звідки це співчуття сьогодні до молодшого сина Тараса Бульби?! Андрій – зрадник, це було доведено на уроках літератури, і, здавалося, питань більше не може бути. Що ж мене так мучить, де колишня впевненість, де та крапка над і? Чи існує вона взагалі?
“Ніч ще тільки обійняла небо”. Я побачила серп місяця і хотіла так висловитись, але це вже сказано Гоголем. Цей чарівник слова зробив це за мене. Раптом щось трапилося. Я побачила чудну тінь, яка наближалася до мене повільно. Голова сумно похилилася на груди. Мужня краса молодого обличчя, сповненого сили і чару, на зблідлому лиці відтіняються чорні брови, під ними – темні очі, наче криниця без дна. На руці зав’язаний дорогий шарф, гаптований золотом. Такі дарували дівчата коханим, які йшли у бій, напевно, як оберіг.
Я завмерла. Він стояв, ніби прислухаючись до чогось; губи, здавалось, вимовляють чиєсь ім’я. Звідки я його знаю? Невже?
– Це ти, Андрію?
Куточки вуст страдницьки здригнулися, і я почула тихий голос:
– Мій творець примушує мене народжуватися і вмирати знову і знову. На мою адресу лунають осуд і прокляття. Спасибі тобі за співчуття. Воно зігріло моє розбите серце, – він глянув на мене. – Віки пролягли між нами. Час – могутній і невідворотний координатор нашого життя. Суттєве проходить з минулого в майбутнє, збагачуючи прийдешні покоління; несуттєве, як полова, розвіюється, перетворюючись в порох.
– А що було суттєвим у твій час, нещасний? – зірвалось у мене питання.
– Напевно, те саме, над чим люди замислюються у твоєму сьогоденні:
Бог, Вітчизна, батьки, кохання. Але XV століття овіяне романтикою героїчного, прагненням дістати козацької слави. У мою добу не схвалювалися тони і напівтони: добро і зло, любов і ненависть, біле і чорне – середина засуджувалася. Суспільство породжує героїв, яких воно заслуговує. Козацтво – гордість українського народу, високий ідеал захисника батьківщини. Козак, готовий будь-коли боронити Україну, був приречений по-справжньому любити тільки доброго коня та гостру шаблю. Все інше вважалося слабкістю. Хлопчики бачили себе козаками, їхня заповітна мрія – Запорізька Січ, що виколихувала, плекала героїв. А про що мріють твої ровесники?
“А й справді, про що?” – подумалося мені.
– Я ще не готова відповідати за всіх. Про себе ж можу сказати, що вчуся, здобуваю знання і життєвий досвід, хочу бути корисною людям, люблю рідну мову і понад усе хочу бути щасливою у ріднім краї.
Мій незвичайний співрозмовник посміхнувся і продовжив свою розповідь.
– Мій батько був козацьким полковником. Для нас з братом він втілював взірець для наслідування. Пам’ятаю, коли він заїжджав додому (а було це нечасто), ми лиш вичікували, щоб крадькома приміряти до себе його шаблю, із завмиранням серця слухали його розповіді про Запоріжжя, про битви з ворогами (їх було багато). Коли батько згадував своїх побратимів, в очах зблискувала сльоза, а голос переривався. Його образ ставав ледь не казковим. Як хотілося ще тоді гайнути на Січ! Але шкода було і матері, яка до безтями любила мене і Остапа, – Андрій посмутнів, його погляд затримався на рукаві сорочки. На обличчі проглядали і ніжна любов до матері, і невимовний сум, і глибока провина перед нею.
– Згадуючи ті давні роки, – мій візіонер знову зміг продовжувати, – бачу одну картину: червоне сонце понад степом. На небі ні хмаринки, повітря, просотане пахощами степових трав, ще дихає літньою спекою, а прохолода ледь чутно вже торкається землі. Трави тихенько перешіптуються у передчутті нічної свіжості і ранкових рос. Далеко на горизонті видніється самотнє дерево; його гілля ніби губиться у палаючому яскравому крузі сонця, яке неквапом іде за горизонт помирати, щоб завтра своїм воскресінням народити новий день. Це видіння пробудило думки про початок і кінець, про життя і смерть, про якусь таємницю, народило очікування чогось незвичайного. Воно (це незвичайне) не може пройти повз мене!
Я уявила собі те, про що розповідав Андрій, і відчула, що вся тремчу: чи то від хвилювання, чи то від нічної прохолоди. Накидаючи на плечі светр, глянула на небо. А там ніби хтось запалив безліч свічок, великих і маленьких.
Вони мерехтіли, здавалося, їхнє сяйво несло мені якусь інформацію. Чи зможу я бодай дещицю її зчитати? Але продовжую слухати.
– Наше дитинство закінчилося, коли батько своїх синів відвіз у Київ, в бурсу. Ми з братом були дружніми між собою, різниця у віці невелика, зовні були дуже схожими. І все-таки до деяких речей ми ставилися по-різному. Якщо для Остапа перше і останнє бажання – Запорізька Січ і життя, сповнене музики битв (у цьому він пішов у батька), то я несвідомо прагнув ще чогось. Воно проявлялося у дівочому погляді, у ніжних видіннях, у пристрасних мареннях. Я гасив ці прагнення навчанням, пошуками пригод. Навчання не було цікавим, воно спрямовувалося на бездумне зубріння, те, що заучувалося, в дійсності застосування не знаходило. Тому Остап і закопував свої букварі, доки батько не пообіцяв, що Січі йому не бачити, якщо не закінчить бурси. Я ж із задоволенням вчив латину, читав давніх авторів і був здивований, коли одного разу почув від батька згадку про Горація.
– Я теж читала поетів античності, – зупинила я сина Тараса Бульби. – В “Енеїді” Вергілія мене вразили сторінки, де розповідається про щастя закоханих Енея та Дідони і про тяжкий обов’язок, який трагічно перервав його. А в “Піснях” Горація оспівується просте людське життя в селі, розмова з другом, гармонія з природою, те, що ми так часто недооцінюємо. Овідій у “Метаморфозах”показав незабутні перетворення, які відбувалися з людьми. Це трагічний поет, він бачить, що люди самі наближають свої біди нетерпінням, пристрастями, надмірною пихою, заздрістю, фатальними помилками, але приваблює у ньому те, що він співчуває своїм персонажам, жаліє їх.
– Так, – погодився Андрій, – книжки здатні впливати на розвиток душі, пропонують скористатися досвідом людства. Але коли ти молодий, сповнений енергії, сили, відваги, то чужий досвід для тебе мало важить. Треба самому все пережити, відчути, вистраждати… Я кипів душею, думаючи про подвиги і козацьку славу. Але часом була в мене потреба усамітнитися. Я блукав тоді вуличками старого Києва, забуваючи про все. Знаєш, де найгостріше відчувається відчуженість, самотність? Серед натовпу.
Я уявила собі старе місто. Ось іде молодий бурсак у довгій свитці. На обличчі – задума, руки безвольно опущені. Київ потопає у квітневих садках, там люди оточили бандуриста, по бруківці гримлять колимаги. Які думки хвилюють прекрасне чоло юнака?
– Я мріяв про кохання, – ніби почувши мене, сказав Андрій. – Що сталося зі мною, коли вперше її побачив, переповісти нема змоги. Її краса засліпила мене, як сонце, від дзвінкого веселого сміху, я, здавалось, оглох. На моєму обличчі болото, звідки? Люди навколо падали від реготу, а я бачив тільки її, дочку ковенського воєводи, мою прекрасну полячку. Я вже тоді був готовий на всякі безумства заради неї. Бо хіба не безумство забратися у спальню красуні через трубу каміна? Вона спочатку злякалася, а потім, побачивши мене непорушного, ніби зв’язаного, знову, як і напередодні, почала веселитися. Я зустрів її ще раз у костелі, чарівна дівчина мені приязно усміхнулася.
“Зовсім як у Данте,” – подумалось мені. Я згадала слова з “Божественної комедії”, які тільки тепер наповнились для мене глибоким змістом: Любов шляхетне серце враз займає.
Це доля. Скільки таких історій кохання нам відомі, коли воля безсила проти цього космічного почуття: Орфей та Евридіка, Філемон і Бавкіда, Паріс та Єлена, Ромео і Джульєта, Петрарка і Лаура. Ці імена раптом пригадалися мені.
– Моєму відчаю не було меж, коли з вікна її будинку я побачив одного дня якесь чуже лице. На щастя, перебування в бурсі закінчувалося, ми з Остапом готувалися іти додому (ходили пішки, коней батько не давав, бурсакам це було заборонено). Нас чекала Запорозька Січ, вона, як безкрає море, підхопила мене і брата. Все, чим я жив дотепер, ніби забулося у вихорі гуляння, яке, здавалося, не мало ні початку, ні кінця. У козацькому товаристві всі брати, а брат за брата стоїть горою. На Запорожжі діяли суворі неписані закони. Я був вражений покаранням за убивство, коли живого убивцю ховали в одній могилі з його жертвою. Але коли очікується справа, готується похід, гуляння припиняється. Все, що було п’яною субстанцією, стає мобілізованим та організованим військом. У перших боях хотілося показати себе, довести собі, батькові, всім, що я – козак, воїн, справжній чоловік. Свист куль, брязкіт шабель, вся музика битви – це п’янило свідомість, туманило зір, якийсь час я впивався цим диким задоволенням.
Андрій опустив голову, його очі були закриті, але, як очі, світилися зірки на небі. Пригадалися перечитані тільки-но сторінки повісті, де Гоголь описує красу липневої ночі. Я дивилася на Чумацький шлях і відчувала задуху на серці, яка заважала спати. Андрій у ту ніч думав про майбутнє, але “невідоме майбутнє, і стоїть перед людиною, наче осінній туман, що вийшов з боліт”. А погибель уже близько, ось татарка майнула перед ним, він слухає її розповідь про панночку, яка вмирає від голоду недалеко біля нього, в Дубно, в місті, яке тримають в облозі козаки. Я бачу залите сльозами лице:
– Я не роздумував ні хвилини. Вона просить кусок хліба для матері. Хіба я можу втрачати час. З монастирської церкви я почув музику органа, яка звучала як небесна музика. На вулицях міста лежали мертві. Чоловік, якому я дав хлібину, умер на місці. Враження від побаченого були гнітючими.
Коли дівчина моїх марень постала переді мною, я її впізнавав і не впізнавав. Від пережитих страждань вона була ще прекрасніша. Вдячність я прочитав в її очах, але було там і те, що примусило мене погубити себе заради неї. Вона була печальна, її голос був тихий, весь її вид ніби промовляв: “Нема щастя на цьому світі!” Її згадка про мого батька, моїх товаришів, мою вітчизну привела мене в шаленство. Чому я повинен робити те, чого від мене очікують? Чи я не вільна людина? Я прагнув відчути себе птахом, позбавленим пут-обов’язків, які зв’язували, не давали дихнути. Рішення прийняте: “Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що наймиліше для неї за все. Вітчизна моя – ти”. Можливо, згодом я би пошкодував про свою поспішність, але цього не допустив мій батько. Я розумію його, він не міг вчинити інакше. Я був перед ним як школяр перед учителем. Його суворі очі і червоний круг сонця – останнє, що я бачив у житті.
Андрій затих, навкруги розляглась така тиша, що я чула, як пульсує кров у моїх скронях. Співчуття і жаль переповнювали серце, питання з’являлися одне за одним. Любов – добро чи зло? Чи можна на неї нарікати? Чи може це почуття бути виправданням? Що стоїть за свободою, може, нові пута? Як не помилитися, як здійснити вірний вибір? Тяжка мука нещасного закоханого причиняла мені біль, відповідей наразі не було.
А між тим надходив ранок. Мій нічний співрозмовник зливався із сірими тінями. “Бувай здорова!” – це Андрій попрощався, чи вітер прошелестів у гіллі дерев? Я була втомлена, але новий день ніс нові враження, відкриття, випробування. Я приймаю їх! Миколо Васильовичу! Ваші твори супроводжуватимуть мене в житті.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)