Вивчення індивідуального і мовного стилю письменника

С. Привалова,

Ст. викладач кафедри української літератури Глухівського державного педагогічного університету

У “Державній національній програмі “Освіта”: Україна XXI століття” зазначено: “одним із пріоритетних напрямів освіти є “досягнення якісно нового рівня у вивченні базових навчальних предметів: української та іноземних мов, історії, літератури…” [5, с 6]. На сучасному уроці української літератури в старшій школі актуальними проблемами є вивчення художньої або поетичної мови, індивідуального та мовного стилю митця.

“Поетична мова – 1) мова віршованої поезії, або віршована мова (у протиставленні поняттю “мова прози”); 2) мова художньої літератури з її визначальною естетичною функцією; 3) система мовно-виражальних засобів, орієнтованих на досягнення ефекту високого стилю, незвичного для буденного спілкування” [13, с 500]. Коментуючи перше і третє визначення, можна стверджувати: поетична мова розглядається не лише як формальна, віршова організація мовлення, а й як певні семантичні процеси творення образу (наприклад, семантизація звукової будови, переосмислення слів-понять, виникнення нових асоціативних зв’язків між ними, актуалізація синтаксичних структур для створення колоритів індивідуальної і жанрово-стильової мови). Щодо другого визначення, то поетична мова має певні традиції у відборі й організації мовного матеріалу. Використання поетичних традицій свідчить про знання рідної мови, про вміння митця творчо ставитись до того, що стало загальнонаціональним здобутком. Традиційно-поетичними можуть бути і лексико-фразеологічні, і фонетичні, і морфологічні, і синтаксичні елементи. Системну взаємодію традиційно-поетичних та інших мовних засобів зумовлено ідейно-естетичними завданнями твору. Поетичну мову називають також художньою або образною мовою.

Поетична мова являє собою сукупність мовних елементів, які утворюють організовану систему виражально-образних засобів художнього зображення дійсності. Основу поетичної мови складає літературна мова з її нормативністю і стильовою диференціацією. Мовний стандарт не дозволяє письменнику вийти за рамки його звукової, семантичної і формально-граматичної системи.

Засоби поетичного зображення можуть варіюватися, видозмінюватися, зникати або вертатися до художньої мови. Мовна система багата, образна. У зв’язку з цим поетична традиція – це не тільки фактор використання певного мовного матеріалу, а й імпульс до семантико-емоційних інновацій, що дозволяють митцю створити індивідуальний образ на основі традиційно-символічного змісту.

Від майстерності письменника, від його мовної інтуїції і знання мовної системи залежить естетична своєрідність використаних ним традиційно-поетичних елементів, за якими і визначають художній стиль митця. В. Жирмунський стверджує: “Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами” [3, с 200].

Стиль автора – це та сукупність особливостей творчості, яка відрізняє його твори від творів інших письменників. Сукупність зображально-виражальних засобів митця є ефективною, коли закономірно поєднується в художню мотивовану систему. Носіями стилю є елементи форми художнього твору – від композиції до мовних виразових форм. Досліджуючи стиль певного письменника, виділяють стильову домінанту Стиль – це сукупність художніх особливостей літературного твору. В ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби [4, с 344].

Авторський стиль може видозмінюватися у зв’язку зі зміною тематики і проблематики, ідеології. Наприклад, у творах вітчизняної літератури відбито різні ідеології письменників: національні ідеї властиві творчому доробку Т. Шевченка, пізнім творам І. Франка, Лесі Українки, Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича, Ю. Липи, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса та ін., ідеї націонал-комунізму – М. Хвильового, комунізму – М. Бажана, О. Гончара, Ю. Смолича тощо, соціалізму – П. Грабовського, М. Коцюбинського, В. Винниченка та ін., демолібералізму – Д. Павличка, Ю. Андруховича, О. Забужко та ін.

Визначення особливостей індивідуального стилю митця залежить і від врахування певного художнього методу (літературного напряму). Наприклад, зразками барокового стилю у вітчизняній літературі є поезія М. Смотрицького, І. Величковського, Г. Сковороди, збірники проповідей “Меч духовний”, “Труби словес проповідних” Л. Барановича, “Ключ розуміння” І. Галятовського, козацькі літописи Г. Грабянки, С. Величка, Самовидця. Елементи бароко наявні й у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Тичини, Є. Плужника, М. Хвильового, О. Довженка, В. Стуса, І. Драча, В. Шевчука та ін.

Елементи класицизму помітні у поезії І. Некрашевича, трагікомедії “Владимир” Ф. Прокоповича, поемі “Енеїда” І. Котляревського, травестійній оді “Пісні Гараська” П. Гулака-Артемовського, неокласицизму – у поезії неокласиків (М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Ю. Клена, М. Рильського) і письменників-націоналістів (Є. Маланюка, О. Ольжича та ін.).

Сентиментальний метод в українській літературі яскраво представлено повістями “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Щира любов” Г. Квітки-Основ’яненка. Елементи сентименталізму властиві творчому доробку І. Котляревського (“Наталка Полтавка”), Ю. Федьковича (“Люба-згуба”), П. Грабовського (“Швачка”) та ін.

Романтичними творами українських письменників є поезія М. Шашкевича, рання творчість Т. Шевченка (балади “Утоплена”, “Причинна”, “Лілея” та ін.), роман “Чорна Рада” П. Куліша, Ю. Федьковича тощо. Неоромантичні ідеї у вітчизняній літературі наявні у творах Лесі Українки, представників “розстріляного відродження” (Ю. Яновський, М. Хвильовий та ін.), “празької школи” (О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа та ін.), шістдесятників (0. Довженко, М. Стельмах, М. Вінграновський та ін.).

Український реалізм репрезентують твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, Панаса Мирного, І. Франка та ін.

У вітчизняній літературі риси натуралізму найбільше проявились у творчості В. Винниченка (“Чесність з собою”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Гріх”, “Базар”) та постмодерністів.

Яскраве вираження методу соцреалізму наявне у творчому доробку М. Бажана, Ю. Смолича, І. Микитенка, М. Стельмаха, О. Корнійчука, А. Малишка, О. Головка, пізніх творах П. Тичини, М. Рильського та ін.

Модернізм у вітчизняній літературі представлено літературно-мистецькими тенденціями: символізму (поезія О. Олеся, М. Вороного, ранні твори П. Тичини,

М. Рильського, В. Еллана-Блакитного; проза О. Кобилянської, М. Хвильового, А. Головка та ін), імпресіонізму (новелістика М. Коцюбинського, М. Хвильового, М. Черемшини), експресіонізму (новели В. Стефаника, “Червоний роман” А. Головка, “Вальдшнепи” М. Хвильового, “Сонячна машина” В. Виннниченка, “Маклена Граса” М. Куліша та ін.), футуризму (поезія М. Семенка, 0. Слісаренка, Л. Савченка, ранні твори М. Бажана), сюрреалізму (поезія раннього періоду П. Тичини, В. Барки, новелістика М. Хвильового, Г. Косинки та ін.), імажинізму (збірки “Золоті шуліки”, “Сьогодні” В. Сосюри, “Перстені молодості” Б.-І. Антонича та ін.

В українській літературі постмодернізм представлений творами Е. Андієвської, Ю. Тарнавського, Ю. Андруховича, О. Забужко, літературних угруповань Бу-Ба-Бу, “Пропала грамота”, “Нова дегенерація” та ін.

Метод визначає загальний напрям творчості, а стиль – індивідуальні властивості художника слова. Л. Тимофеєв стверджує: “В методі знаходять насамперед те загальне, що пов’язує митців, а в стилі – те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін.”[12,с.64].

Як свідчить шкільна практика, вивчення монографічних тем в старших класах школи на уроках української літератури передбачає дослідження особливостей індивідуального авторського стилю. “У старших класах постають і нові проблеми, що потребуватимуть певних узагальнень на основі вивчення ряду фактів. Сюди належать: індивідуальний стиль письменника, стилістичні особливості, властиві різним літературним напрямам, історичний розвиток літературної мови тощо”, – доводять відомі методисти Т Бугайко, Ф. Бугайко [2, с 172].

В індивідуальному стилі письменника знаходить своє вираження авторська позиція щодо вибору певних виражальних засобів, тобто виявляються риси його мовотворчої індивідуальності. Над проблемою вивчення індивідуального стилю письменника працювали В. Виноградов, А. Федоров, Б. Томашевський, Р. Будагов, Л. Тимофеєв, А. Ревякін, А. Докусов, Г. Поспелов, Ю. Бондарев, Т. Бугайко, Є. Пасічник, С Єрмоленко, Л. Ставицька, Н. Сологуб, Н. Волошина та ін.

В енциклопедії “Українська мова” індивідуальний стиль трактується як “сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших” [14, с 604].

Авторами “Літературознавчого словника-довідника” подано таке визначення поняття “індивідуальний стиль”: “Індивідуальний стиль – це іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту у конкретному художньому творі, мистецька документалізація своєрідності світосприйняття певного автора, його нахилу до ірраціонального чи раціонального мислення, до міметичних принципів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку, що в сукупності формують неповторне явище” [8, с 312].

Підтримуємо думку вітчизняних мовознавців С Єрмоленко, Л. Ставицької, Н. Сологуб, у русистиці – В. Виноградова щодо визначення терміна “індивідуальний стиль”. Л. Ставицька, досліджуючи проблему ідіостилю, зазначила: “Визначення індивідуального стилю письменника висуває проблеми не тільки суто лінгвістичного характеру, а й проблеми естетики” [11, с 61].

Сучасні вчені, досліджуючи художній ідіостиль, зазначають, що його опис залежить від художньо-образного аналізу твору і від того, з якими позамовними явищами дійсності співвідносяться ці одиниці. Залежно від індивідуальної естетики слова позамовний світ набуває різних мовно-виразових форм в ідіостилі, підпорядковується естетичним законам творення і сприймання художнього тексту, через що утворюються образні словесні ряди (епітети, метафори, порівняння). Різні компоненти художнього тексту можуть сприяти функціональній активізації слів із звуковою або колірною семантикою. Звідси художній текст виявляється як система художньо-зображальних засобів – тропів, як певна стилістична структура.

Вивчення семантики, структури та функціонування системи тропів у художньому тексті викликає особливе зацікавлення. Через художньо-образне вживання слів створюється емоційна, експресивно насичена, художня оповідь. Художньо-зображальні засоби у тематично спільних контекстах є джерелом естетичного осмислення проблем. Вивчення естетичних функцій слова дає можливість не лише виявити мовно-індивідуальну свідомість письменника, а й осмислити естетизовану дійсність за допомогою засобів мови у відповідній системі мовновиражапьних засобів. При цьому в ідіостилі можуть об’єднуватися різні компоненти мовної реальності. Ідіостиль письменника може впливати на розвиток мови, становлення норм, формування національних традицій культуромовної особистості. Про індивідуальний авторський стиль, мову художніх творів так зазначає іспанський мислитель Хосе Ортега-і-Гассет: “Я” кожного поета – це новий словник, нова мова, через які він дарує нам предмети… невідомі раніше” [10].

Невід’ємною складовою індивідуального стилю письменника є мова художнього твору, у якій митець відтворює своє естетичне кредо, сприймання та розуміння дійсності. Через словесну тканину твору старшокласник-читач проникає в його ідейно-художній зміст, у розкриття характерів образів-персонажів, особливості відтворення дійсності. У художній мові митець виявляє свою індивідуальність: застосовує характерні лексеми, вислови, звороти, речення відзначаються певними особливостями у побудові тощо. “У середній школі центром уваги є мова конкретного літературного твору, а узагальнюючі висновки потрібні не як самодостатні літературознавчі категорії, а як засіб глибше осмислити мовні засоби саме даного твору і даного письменника” [2, с 172-173].

Між мовним стилем та індивідуальним стилем письменника існує суттєва різниця. Поняття стилю мови слід відрізняти від стилю індивідуальної мови, від стилю письменника, від стилю літературного твору. З точки зору мовної системи стиль – це одна із її різновидностей, що характеризується індивідуальними своєрідностями експресивного відбору слів, фразеології, синтаксичних конструкцій.

Деякі дослідники ототожнюють поняття “індивідуальний стиль” і “мова художньої літератури”. На нашу думку, такий погляд більш характерний для мовознавства, а для дослідження літературних явищ він є занадто вузьким. Поняття “індивідуальний стиль” є ширшим за поняття “мова художньої літератури”: авторський стиль передбачає врахування не тільки мовних засобів, а й тем, образної системи, композиції твору, художнього змісту та ін. Наприклад, аналіз художньої мови на синтаксичному рівні передбачає спостереження за особливостями побудови речення, сполучення слів, їх порядку в реченні, характером зв’язків речень між собою, що дозволяє визначити особливості індивідуального мовного стилю певного митця. Мовний стиль, як зазначає О. Бандура, “це різновид літературної мови, що склався історично і характеризується певною сукупністю відповідних ознак… певне їх сполучення і своєрідність функцій мовних засобів відрізняють один стиль від іншого” [1, с 36].

Під час аналізу художньої мови творів письменника визначаються індивідуальні риси, з’ясовуються естетичні закономірності, притаманні слову в художньому мовленні взагалі. Добір мовних зображальних засобів та їх використання в контексті художнього твору, з’ясування естетичної функції мовного матеріалу визначають ідіостиль письменника. Визначний мовознавець О. І. Єфімов доводить: “Основним завданням аналізу словесної тканини художніх творів є визначення специфіки мови і стилю письменника, індивідуальної своєрідності його мовних засобів, у яких знаходять своє відтворення ідея і зміст твору” [15, с 4].

На уроках української літератури в старшій школі практикується аналіз художнього твору, який передбачає спочатку з’ясування його змісту, а пізніше визначаються особливості форми. На думку літературознавців В. Марка, Г. Клочека, В. Панченка та ін., “доцільно ширше практикувати такий аналіз, який би розпочинався з вивчення форми, а відтак вів би до розуміння змісту” [7, с 6].

Відомі методисти сучасності Н. Волошина, С. Жила, А. Градовський, В. Цимбалюк, 3. Шевченко та ін. відзначають, що підготовчу роботу щодо визначення мовного стилю митця доцільно проводити систематично в основній школі,”… цим буде підготовано міцну основу для формування в старшокласників уміння виявляти мовностилістичні особливості творів кожного письменника, що вивчаються за програмою” [9, с 64].

Література

1. Бандура О. М. Вивчення елементів теорії літератури у 9-11 класах: Посібник для вчителя, – К.: Рад. шк.., 1989. – 158 с.

2. Бугайко Т. Ф., Бугайко Ф. Ф. Українська література в середній школі: Курс методики. – К. Рад. шк.., 1962. – 392 с

3. Виноградов В. В Стилістика. Теория поэтической речи. Поэтика. – М., 1963. – 255 с.

4. Галич О., Назарець В., Васильев Є. Теорія літератури: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / За наук. ред. Олександра Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488 с

5. Державна національна програма “Освіта”: Україна XXI століття. – Київ: Райдуга, 1994. – 62 с

6. Іванишин В. Пізнання літературного твору: Методичний посібник для студентів і вчителів. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 2003 http: // www. vesna. org. ua / txt / ivanyshynv /pit. html

7. … І вічна таїна слова: Аналіз великого епічного твору: Посібник для вчителя / В. П. Марко, Г. Д. Клочек, В. Є. Панченко та ін.; Відп. ред. В. П. Марко. – К.: Радшк., 1990.- 205 с.

8. Літературознавчий словник-довідник / P. T Гром’як, Ю. І. Ковалівтаін. – К.: ВІД “Академія”, 1997. -752 с.

9. Наукові основи методики літератури / За ред. Н. Й. Волощиної – К.: Ленвіт, 2002. – 344 с.

10. Ортега и ГассетХ. Эссе на эстетические темы в форме предисловия // Вопросы философии. – 1994. – №11. – С. 145-154.

11. Ставицька Л. О. Про характер взаємодії категорії індивідуально-поетичного стилю і літературної мови // Мовознавство. – 1986. – № 4. – С.61-64.

12. Тимофеев Л. И. Советская литература: Метод. Стиль. Поэтика. – М.: Сов. писатель, 1964. – 523 с.

13. Українська мова: Енциклопедія / Кер. науково-редакційної підготовки М. П. Зяблюк. – К.: Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. – 823 с

14. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін. – К.: Укр. енциклопедія, 2000. – 752 с

15. Цаленчук С. О. Анализ языка литературных произведений. – Минск: БГУ, 1971. – 88 с.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Вивчення індивідуального і мовного стилю письменника