Вірші у перекладі Миколи ЛУКАША. Поль ВЕРЛЕН – МИКОЛА ЛУКАШ
Поль ВЕРЛЕН
(1844-1896)
Із збiрки “САТУРНIЧНІ ПОЕЗІЇ”
МЕЛАНХОЛІЯ
РЕЗИГНАЦІЯ
Марив я в дитинствi про чуднi краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала…
Я творив у думцi запашнi раї,
Де мiж арф лiтали пави злотоперi,
Де мiж хмар витали зореокi перi!
Нинi перейшов я той чарiвний пруг –
Що ж, життя – наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта злуда фантастична,
Та не все ще згладив буднiв сiрий струг.
Мрiй широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та менi немилi – жiнка симпатична,
Небагата рима i обачний друг!
NЕVЕRМОRЕ *
О спогади, мовчiть.. У млявому осоннi
До вирiю дрозди летiли нашвсоннi,
А з лiсу, що жарiв в осiнньому вiсонi,
Журилися вiтрiв фаготи унiсоннi.
Ми з нею вдвох iшли по стежцi польовiй,
Волосся i думки трiпав нам вiтровiй,
І раптом, глянувши на мене iз-пiд вiй:
“Скажи менi, який був день найкращий твiй?”-
Спиталася вона. Я тiльки посмiхнувся
Й устами вдячними побожно приторкнувся
До бiлої руки, а серце стало нить.
Ах, нiжнi первiстки лiлей благоуханних,
Як запах ваш п’янить, як солодко бринить
Несмiливе “люблю” уперше з уст коханих!
ПО ТРЬОХ ЛІТАХ
Я хвiртку вiдхилив – вона, стара, охоче
Мене впустила знов у цей старий садок;
Тут скрiзь iще стоїть ранковий холодок,
На свiжiй зеленi роса ряхтить-мигоче.
Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:
Альтанка свiтиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У вiттi горлиця розливисто туркоче,
Стара осичина щось шепче до квiток.
Троянди, як колись, колишуться, лiлеї
Пишаються, як перш, у головнiй алеї,
Пташки знайомi всi – вiд цiньки до дрозда.
Побачив я й тебе, замислена друїдко,
Із тебе бiлий тиньк потроху опада.
А резеда пахтить так солодко, аж їдко.
ТУГА
О першi любощi, о серця юнь вразлива!
Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттiв,
Бентежне вiдкриття незвiданих свiтiв
І зближень трепетних стихiйнiсть боязлива!
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвiт душi недовго золотiв, –
Із пiвночi життя хтось лютий налетiв,
І впала враз зима – тяжка, глуха, нудьглива.
І от я гибiю, самотнiй i смутний,
Немов у склепi мрець, холодний, крижаний,
Гiркий, мов сирота, що без сестри бiдує…
О, де ж та втiшниця, вся ласка i тепло,
Що знає нас до дна, нiчому не чудує
І часом, як дитя, цiлує у чоло?
ЗНЕМОГА
Будь лагiдна, молю, будь лагiдна, як лада,
Ласкава, як сестра! І в розпалi хотiнь
Вiддання яросне – то влади тільки тiнь,
А нiжна вiдданiсть – любовi справжня влада.
В твоїм голубленнi така менi вiдрада!
Милiш вiд захватiв i пристрасних зомлiнь
Цiлунку млосного сумирлива теплiнь,
Хоч, може, саме в нiм близька таїться зрада.
Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!
Без дрожi й трепету до мене пригорнись
І, як клялась колись, так i тепер клянись,
І плачмо до зорi удвох, моя коханко!
МАРЕННЯ
Давно менi якась незнана жiнка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її нiяк не уловлю –
Щоразу та й не та, щось мусить вiдмiниться.
Вiдомо їй все те, що iншим таємниця,
Що в серцi я таю, що серцем я терплю,
І вмiє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола слiзьми, ласкава жалiбниця.
Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім’я не втямлю теж – якесь ясне iм’я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила,
Зiр мов у статуї, а голос недзвiнкий,
Немов вiддалений, притемнений такий,
Як у покiйникiв, що їх забуть несила.
ТОБI
Тобi цей вiрш, тобi, утiхо винозора
З душею чистою i доброю, тобi,
Ласкава мрiйнице, у горi i в журбi
Душа моя кричить, вiд туги непрозора.
Гнiтить моє життя немилосердна змора –
Якiсь страшнi вовки за мною все в гоньбi,
А я кривавлюся i гину у ганьбi,
Палаючий Содом, розвержена Гоморра!
Із раю прогнаний, не так колись страждав
Наш праотець Адам, не, так стогнав-ридав,
Як я стогну тепер з гли6окої скорботи.
У тебе ж як i є в душi якiсь турботи,
То все такi легкi, мов у логожi днi
Юрливi ластiвки в лазурнiй вишинi.
ТРИВОГА
Природо, не торка мене твоя краса –
Анi лiси й поля з їх гойними дарами,
Анi веселчастi ранковi панорами,
Нi журних вечорiв торжественна яса.
Mенi смiшнi усi мистецтва чудеса,
Поезiя, i спiв, i древнi грецькi храми,
Соборiв пишний блиск, їх велелiпнi брами,
Й дзвiницi, що стримлять в порожнi небеса.
Не вiрю в Бога я, глузую iз людей,
Все заперечую – знання, мораль, iдеї…
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям утомлена, пойнята жахом смертi,
Моя душа – мов бриг, що помiж хвиль i криг
Щомитi жде кiнця в безжальнiй круговертi.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)