Вірші у перекладі Миколи ЛУКАША. Йоганн Вольфганг ГЕТЕ – МИКОЛА ЛУКАШ

Йоганн Вольфганг ГЕТЕ

(1749 – 1832)

Фрагменти з “ФАУСТА”

ПРИСВЯТА

Знов близитесь ви, постатi туманнi,

Що вже менi з’являлися колись.

Чи вдержу вас? Чи знову тiй оманi

Мої чуття прихильно пiддались?

Ви ринете! Пануйте ж, нестриманнi,

Коли вже ви так владно піднялись;

Моя душа бентежно молодіє,

Коли вiд вас чудовний дух повiє,

Ви принесли веселих днiв картини

І образiв навiки любих рiй;

І першого кохання, й дружби тiнi

Встають, немов у казцi прастарiй.

Згадалися життя зигзаги звиннi,

Минулий жаль, i втрати бiль гiркий,

І ймення тих, що їх зрадлива доля

В цвiту стяла, мов квiти серед поля…

Пiсень моїх не чують нiжнi душi,

Що слухали пiснi юнацьких днiв;

Розвiялись бесiди нашi дружi,

Їх вiдгомiн давно вже вiдбринiв.

Кругом чужi, хоч, може, й не байдужi,

Та їх хвала не радує чуттiв;

А тi, що їх, мов рiднi, привiтають,-

Розкиданi, десь по свiтах блукають.

І знов мене привиддя полонили,

Неначе звуть в мовчазне царство сна.

Колишнiй сiв мiй, майже занiмiлий,

Лунає знов, мов арфа чарiвна;

Я стрепенувсь, i сльози забринiли,

І серце враз вiдтало аж до дна…

Теперiшне здалека ледве мрй,

А що пройшло – iзнов живе i дiє.

ПЕРШИЙ МОНОЛОГ ФАУСТА

У фiлософiю я вник,

До краю всiх наук дiйшов –

Уже я й лiкар, i правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну i до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так i лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І десять рокiв навмання

Туди й сюди, навкрив-навкiс

Воджу я учнiв своїх за нiс,-

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нiчого!

Хоч я й розумнiший, як бевзнi тi всякi,

Ученi, магiстри, попи та писаки,

Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,

Із пекла смiюся, чортiв не боюся,-

Зате нiяких радощiв не маю,

Не вiрю я, що я щось знаю,

Не вмiю я людей навчати,

Не вмiю їх на добро напучати…

Грошей, майна я не нажив

І слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!

Тому-то й почав я ворожити,-

Чи не одкрие духiв мiць

Менi одвiчних таєемниць,

Щоб я дарма не мудрував,

Чого не знаю, не казав,

Щоб я збагнув почин думок

І свiту внутрiшнiй зв’язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову…

О повний мiсяцю ясний,

Мiй друже тихий i сумний!

Коли б востанна з висоти

Мої страждання бачив ти

За цим столом чувань нiчних,

Мiж цих пергаментiв i книг!

Коли б я мiг блукать мiж гiр,

В тво’iм промiннi нiжить зiр,

Серед печер звиватись духом,

В твоїй iмлi снуватись лугом,

Весь чад науки там лишити,

В твоїй росi цiлющiй змити!..

Ох! Я ще тут, в тюрмi-норi?

О мури проклятi сирi!

У цих мальованих шибках

Небесний свiт – i той зачах!

Стримлять до неба стоси книг,

Ненатла точить їх черва,

Їх пилюга густа вкрива,

І кiпоть осiда на них;

Уздовж полиць з давнезних лiт –

Реторти, слоiки, склянки,

Начиння, приладiв рядки –

І це в тебе свiт! І це зветься свiт!

І ти питаеш ще, чому

На серце туга наляга,

Чому незвiдана нудьга

Труїть всi радощi йому?

Замiсть живих природи хвиль,

Куди Творець людей вселив,

Навколо тебе – тлiнь, i цвiль,

І жах потворних кiстякiв.

Тiкай! На волю, на простiр!

Вiзьми цю книгу чарiвну;

Цей Нострадамiв вiщий твiр

Тобi вiдкриє таїну.

Спiзнаєш ти шляхи свiтил,

Збагнеш природи вiчний рух,

І в душу вступить повiнь сил,

Коли промовить духу дух.

Шкода обнять сухим умом

Священних знакiв змiст живий;

Ви, духи, тут в’етесь кругом,

Озвiться ж ви на голос мiй!

Яким блаженством всi мої чуття,

Уся моя iстота пойнялася,

Немов по жилах полумiнь життя

І невмируща юнiсть розлилася…

Чи то ж не Бог цi знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втiшають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощi всесильнi виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвiтлiв!

І враз мое духовне око

В природи творчий вир заглянуло глибоко.

Тепер збагнув я сенс премудрих слiв:

“В свiт духiв можна прозирнути,

Та ум i серце млявi вкрай:

Встань, учню, i земнi груди

В ранковiм сяєвi скупай!”

Як все тут дi в колi вiчнiм,

У многоликiй красотi,

Як сили горнi в льотi стрiчнiм

Мiняють кiнви золотi!

На благовiсних крилах мають,

Споруду всесвiту проймають

У гармонiйнiй повнотi!

Яка картина! Ах! Картина лиш…

Природо безконечна! Де ж, коли ж

Знайду ту грудь, що нею свiт ти поїш,

І небо, й землю – все живиш?

Невже ж ти болю в серцi не загоїш,

Жаги палкої в нiм не заспокоїш?

Цей знак на мене має iнший вплив!

Ти, Дух Землi, менi рiднiший,

Я став вiдразу мов сильнiший,

Мов хмiль вина мене сп’янив;

І я ладен пiрнути в свiту море,

Знести земнi i радощi i горе;

Нi грiм мене, нi хвиль витгя суворе,

Нi згуби страх, нi буря не поборе!

Нахмарило кругом –

І мiсяць заховавсь,

І лампа згасла!

В iмлi стає над головою

Червона заграва…

Холодний жах згори вiйнув,

Мене пройняв!

Це дух летить, це дух благання вчув…

Одкрийсь менi!

Твiй повiв серце стрепенув

І владно тягне…

Усе ество до тебе прагне!

Тобi вiддав навiк я серце й душу,

Нехай i вмру – тебе побачить мушу!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вірші у перекладі Миколи ЛУКАША. Йоганн Вольфганг ГЕТЕ – МИКОЛА ЛУКАШ