ВІРИН БЕРЕГ – Григорій Дем’янчук
Григорій Дем’янчук
ВІРИН БЕРЕГ
У Шкарові показали мені на вулиці згорбленого і сухенького як тріска діда Степана.
– Скільки літ минуло, а він і досі людям у вічі дивитися не може, старається бути побільше на самоті,- каже голова сільвиконкому.- Совість старого мучить, і, може, той далекий день завжди стоїть перед його очима…
Сидів увечері батько в садку під грушею і говорив жінці та дітям:
– Оце ще покрекчу трохи та куплю в Сосновського отой лан за вітряком. Знаєте, яка там земличка? Жито таке колосисте, що аж душа радується, хоч воно і не моє. Куплю той лан, виїду з плугом і передам чепіги в руки Степанові. Хай хазяйнує! Бо мене все частіше тягне під грушу…
Цілий вік трудився чолов’яга: сіяв, орав, косив, молотив, возив, годував корівку, і бичків, і кабанчиків, не мав коли і вгору глянути, нажив трохи землиці, от і захотілося стати ще багатшим. Та не судилося йому відпочивати під грушею у садку. Вранці пішов дати сіна корові, впав у хліві і помер. А через кілька днів навіки закрила очі і його жінка.
Степан та Віра лишилися у хаті одні. Сумували не довго – хазяйство не дасть сидіти склавши руки. Степан підрахував гроші, прикинув достатки і купив-таки лан у Сосновського. А Віра, як вивірочка, звивалась у дворі та біля печі.
– Женися, Степанчику,- радить братові.- Он Ксе-ня позирає на тебе, а дівчина нівроку, роботяща.
– Що з того, що роботяща. Землі в батька кілька десятин і сестричок має аж п’ять…
– Ганка все виспівує про кохання… Одиначка. А батько мало не пан.
– Що з того, що одиначка. Надто вже некрасива.
– Ой, братусику, не знаєш ти, що таке кохання…- зітхає Віра.
– А ти знаєш?-дивується Степан, пильно вдивляючись у Вірине обличчя.- Знаєш? Отой обдертус Петро?! Тепер його і на поріг не пущу! А я думав, що то він до мене вчащає, хазяйської мудрості набратись?..
– Хороший він, Степанчику. І гарний, і роботящий. А що бідний, то хіба його вина в тому?- умовляє сестра брата.
Той насупився, змовчав.
Увечері перестрів Петра на вулиці і накинувся:
– Ти в мене сокиру вкрав) На поріг не пущу! Був він сильніший за Петра і побив його. Петро перестав заходити до Віри і не дивився на не”, одвертав очі.
– А твій Петро чогось у Горбанів часто навідується,-каже вдома брат.-Є в нього там одна краля…
Промайнуло літо, настала весільна осінь. Петро з тої розпуки оженився на Ксені. Віра і на вулицю не вийшла в той день.
До Степана почав учащати Василь, котрий жив з матір’ю на краю села.
Степан запримітив, що й цьому парубкові не сидиться в хаті, коли нема Віри. Він і почав:
– Слухай, Василю, що я тобі скажу. Тільки ти нікому і пери з уст. Не можу я вже далі терпіти. Таку маю сестричку… Ні пекти, ні варити не вміє, а все в садок до отого Дмитра бігас. І соромлю, і картаю – нічого не помагає.
Після того Василь більше не заходив до хати. Зате зайшов Дмитро – парубок хоч куди, сильний, ще й грамотний. Степан старався обмовити сестру, говорив про Василя, який днює і ночує в його гостинній хаті, а Дмитро хитро посміхається. Врешті сказав:
– Знаю її, Степане, добре, хоч і не ходив до тебе в гості. Ми любимо одне одного. Сватів засилати буду. Тільки чого б то на рідну сестру отаке клепати? Чого б то?
Степану й мову одібрало. Сидів і тільки кліпав очима.
– Знаю, чого вона тобі така немила. Боїшся за свою землю. Бо ж треба сестриці в придане трохи дати… А я від того лану за вітряком не відмовлюся, коли буде твоя ласка,- говорив Дмитро.
І тоді якась невідома сила підкинула Степана з лавки, він підскочив до парубка, замахнувся і… опустив руку: вчасно згадав, що з оцим йому силою не зрівнятись.
Пішов Дмитро, а Степан зі злості аж заскреготів зубами. Але не сказав нічого.
Другого дня вранці зібрався йти косити траву на луг до Горині.
– Братику, краще починай косити п. ід Івановим горбом. Там трава перезріває, а біля Горині ще постоїть трохи,- радить Віра.
– Що ти тямиш у цьому ділі,- розсердився брат.- Піду косити до Горині. А ти принесеш мені обід.
Прийшла Віра в полудень з обідом, брат і не дивиться на неї, відводить очі.
– Що з тобою?- питає вона.- Якась хворість причепилась, що пройшов один покіс за півдня?..
Степан сьорбнув трохи борщу та й відклав ложку. Ходить берегом річки як сам не свій.
– А йди-но сюди,- ніби видушив із себе ці слова, оглянувся навколо.-Покажу тобі місце в річці, де я сома бачив.
Підійшла до брата, стали вони на високому березі Горині.
– Ой, як страшно,- одсахнулась Віра.- Боюсь і дивитись. Сімнадцять літ маю, а плавати не вмію…
Степан різко, усім своїм тілом штовхнув сестру в урвища і побіг у кущі…
Віру поховали, брат був наче кам’яний. Рибалки говорили: бачили його з Вірою на високому березі річки, а потім він біг, як навіжений, у верболози. Дмитро аж почорнів за ті два дні. Кажуть, після похорону заходив до Степана, і той з тиждень не являвся на люди.
Відтоді біля Віриного берега ніхто не купається. Там виріс густий калиновий гай.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)