ВІРА, ПРАВДА І ЛЮБОВ – НАРІЖНІ КАМЕНІ МОРАЛЬНО-ЕСТЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ ЦІННОСТЕЙ ПОЕЗІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
Грунтуючись на животворних традиціях Святого Письма, світової літератури й народної поезії, Шевченко створив багато промовистих афоризмів, що збагатили духовну культуру українського народу та його мову.
Нагадаємо, що афоризм – це короткий оригінальний вислів, який у довершеній, художньо загостреній формі виражає узагальнену думку. Джерелами афористики є фольклор, художня література, наукові твори, висловлювання видатних людей. У фольклорі до афористичних засобів належать прислів’я, в літературних та наукових, зокрема філософських, творах – лаконічні художні та логічні узагальнення, які своєрідно виражають важливий зміст, а відтак набувають самостійного значення. Афоризми поділяються на вставні (наявні у творах різних жанрів) та відокремлені (власне афористичний літературний жанр); за викладом змісту розрізняють афоризми логічні й поетичні.
У творчій спадщині Шевченка мовно-естетичним здобутком є саме поетичні афоризми. Думка в афоризмі поетичному, порівняно з логічним (науковим, значною мірою і публіцистичним) афоризмом, утілюється образно, з більшою експресією та емоційністю, причому образний його зміст є відносно прозорим. Для поетичних афоризмів, як і для прислів’їв, то нерідко називаються народними афоризмами, властиве переносне значення, але в тісній взаємодії з прямим значенням, на чому й грунтуються функціонально-комунікативні їхні можливості у сфері спілкування. Як своєрідні символічні структури, що становлять поєднання дискретних і рухомих елементів, поетичні афоризми того чи іншого автора хоча й тяжіють до автономного вживання, не втрачають своїх внутрішніх змістових і функціональних зв’язків у межах образної системи, до якої належать генетично. Таким чином, Шевченкову афористику слід розглядати і як важливий компонент ідіостилю поета, і як надбання української літературної мови, збагачення її образних стилістичних засобів.
З-поміж численних Шевченкових афоризмів передусім виділяються ті, які розкривають високу тему святої віри у всемогутність Творця, уславлюють чистоту й красу материнства. Ставлячи над усе спілкування з Богом, поет і жінку-матір підносить до рівня Богоматері: “Молітесь Богові одному, // Молітесь правді на землі, // А більше на землі нікому // Не поклонітесь” (“Неофіти”); “Благословенная в женах, // Святая праведная мати // Святого сина на землі” (там само); “У нашім раї на землі // Нічого кращого немає, // Як тая мати молодая // 3 своїм дитяточком малим” (“У нашім раї на землі”) й т. ін. До цього ряду слід віднести й надфразову єдність, укладену на основі Святого Письма, що зазвучала українською як афористично цілісна молитва; “Все упованіє моє // На тебе, мій пресвітлий раю, // На милосердіє твоє, // Все упованіє моє // На тебе, Мати, возлагаю. // Свята сило всіх святих…” (“Марія”), Мотив найвищого благословіння, святості супроводжує чимало афористичних висловів різноманітної тематики, наприклад: “…Де нема святої волі, //Не буде там добра ніколи” (“Царі”); “Любов – Господня благодать!” (“Москалева криниця”). У наведених афоризмах актуалізовано мотиви волі й любові передусім як дару Божого, як освячених вірою категорій.
Помітним у поезії Шевченка є наголошення теми України, любові до рідного краю. Своєрідною формулою патріотизму стали слова: “Свою Україну любіть, //Любіть її… Во время люте // В остатню тяжкую минуту // За неї Господа моліть” (“Чи ми ще зійдемося знову?”). У безмежній своїй любові до України, до рідного народу Шевченко не втримується навіть од страшного, богоборчого слова, вживаючи його в афористично вираженій синівській клятві: “Я так її, я так люблю // Мою Україну убогу, // Що проклену святого Бога, // За неї душу погублю” (“Сон – Гори мої високії”). Патріотична тема розкривається і в такому відомому вислові, який сьогодні також є застереженням тим, хто байдужий до батьківщини, її долі: “Нема на світі України, // Немає другого Дніпра” (“І мертвим, і живим”).
У численних афористичних висловах Шевченко творчо осмислює основні поняття християнської та народної моралі (добро, правда, милосердя). Вони мають виразне емоційне забарвлення, наприклад: “Добре жить // Тому, чия душа і дума // Добро навчилася любить!” (“Буває, іноді старий”), “Діла добрих оновляться, // Діла злих загинуть” (“Давидові псалми”), 1), “Учи неложними устами // Сказати правду” (“Муза”), “Чи є що краще, лучше в світі, // Як укупі жити, // Братам добрим добро певне // Пожить, не ділити?” (“Давидові псалми”, 132).
Засадничі моральні принципи нерідко подаються автором у формі заперечення, осуду неприйнятної в його розумінні моралі: “Не жаль на злого, коло його // І слава сторожем стоїть. //А жаль на доброго такого, // Що й славу вміє одурить” (“П. С.”), “Не гак тії вороги, // Як добрії люди – // І окрадуть, жалкуючи, // Плачучи, осудять” (“Не гак тії вороги”) і т. ін.
Характерний для поетичної творчості Шевченка дух волелюбності й самопожертви у боротьбі зі злом проймає його численні афористичні вислови: “Страшно впасти у кайдани, // Умирать в неволі, // А ще гірше – спати, спати // І спати на волі, // І заснути навік-віки, // І сліду не кинуть // Ніякого, однаково, // Чи жив, чи загинув!” (“Минають дні, минають ночі”), “Що ж діяти? На те й лихо, // Щоб з тим лихом битись” (“Не додому вночі йдучи”) та ін. До цієї тематичної групи прилягає і такий поетичний афоризм: “Коли // Ми діждем Вашингтона // З новим і праведним законом? // А діждемось-таки колись” (“Юродивий”) – з глибинним символом волі у смисловій структурі надфразної єдності.
Одне з чільних місць у Шевченковій поезії посідає тема кохання, образне розкриття якої зумовило появу низки афористичних висловів. У багатьох творах автор актуалізує думку, виражену афоризмом: “Тяжко, тяжко в світі жить // І нікого не любить” (“І багата я”). Наведений вислів має варіанти: “Невесело на світі жить, // Коли нема кого любить” (“Княжна”), “І буде варт на світі жить, // Як матимеш кого любить” (“Москалева криниця”), У смисловій структурі афоризмів цієї групи нерідко наголошується й емоційно підкреслюється слово “серце” у традиційному метонімічному значенні, яке стає базовим компонентом складнішого поетичного образу: “Не так серце любить, щоб з ким поділиться, // Не так воно хоче, як Бог нам дає” (“Причинна”), “Диво дивнеє на світі // З тим серцем буває! // Увечері цурається, // Вранці забажає!” (“Титарівна”) і т. ін. В останніх двох прикладах поетичне переживання спирається на традиційну – загальномовну й фольклорну – символіку.
Досить широким у творчості Шевченка є тематичний ряд афоризмів, що подають узагальнений образ слова,
Самої поезії. У відповідних висловлюваннях творчий дар людини освячується, пов’язується з Божим благословенням: “Те слово, Божеє кадило, // Кадило істини” (“Неофіти”), “Ну то б, здавалося, слова… // Слова та голос – більш нічого. // А серце б’ється-ожива, // Як їх ночує!.. Знать, од Бога // І голос той, і ті слова // Ідуть меж люди!” (“Ну що б, здавалося, слова”) і т. ін. Поетичне слово Шевченка водночас невіддільне од таких понять, як правда, любов, душевність. У цей ряд афористичних висловів слід поставити також образно-смислову єдність, підказану Шевченкові П. Кулішем: “Наша дума, паша пісня // Не вмре, не загине… // От де, люде, наша слава, // Слава України!” (“До Основ’яненка”) – місткий образ безсмертя народу, його поетичного таланту, неперевершеної пісенності й довічної слави.
Окрему тематичну групу складають афоризми, що втілюють поетові роздуми над людською долею, у тому числі власною, над сутністю життя взагалі. Це звертання до своєї долі: “Ми не лукавили з тобою, // Ми просто йшли; у нас нема // Зерна неправди за собою” (“Доля”), і філософське узагальнення: “У всякого своя доля //1 свій шлях широкий” (“Сон”), і глибоке розуміння місії поета з чітким визначенням свого життєвого кредо: “Возвеличу //Малих отих рабів німих! // Я на сторожі коло їх // Поставлю слово” (“Подражаніє 11 псалму”), і спроба підсумувати осмислення мети людського життя: “Нащо живем? Чого бажаєм? // І, не дознавшись, умираєм, // А покидаємо діла…” (“Один у другого питаєм”).
У поетичних афоризмах відобразилося й глибоке усвідомлення поетом невідворотної плинності часу, і погляд у майбутнє. Думка про минущість усього, що оточує людину і що випадає на її долю, несе утвердження безконечності руху, розвитку: “Все йде, все минає – і краю немає” (“Гайдамаки”). У такому ж філософському ключі висловлено й віру поета в щасливе прийдешнє: “Сонце йде // І за собою день веде” (“І тут, і всюди – скрізь погано”), “І на оновленій землі // Врага не буде, супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люде на землі” (“І Архімед, і Галілей”) і т. ін.
У багатьох Шевченкових афоризмах поєднується кілька мотивів або своєрідно розвивається один із них. Так, наприклад, твердження: “Якби ви вчились гак, як треба, // То й мудрість би була своя” (“І мертвим, і живим”), “Учітесь, читайте, // І чужому научайтесь,// Й свого не цурайтесь” (там само), співвідносячись з афоризмами на теми моралі, накреслюють нову тематичну лінію – освіта, необхідність спілкування з іншими народами, пам’ять роду, загалом національна культура та міжнаціональні культурні контакти.
Як бачимо, практично всі провідні мотиви поезії Шевченка здобули втілення в образних узагальненнях.
Деякі з Шевченкових афоризмів генетично пов’язані з народними прислів’ями (“Буде каяння на світі, // Вороття не буде” – “А. О. Козачковському”), є варіаціями біблійних, а також загальнопоширених філософських та літературних топосів (“У всякого своя доля // І свій шлях широкий” – “Сон”, “Все йде, все минає – і краю немає” – “Гайдамаки”), ремінісценціями з творів світової літератури (“Немає гірше, як в неволі // Про волю згадувать” – “Г. 3.”, початок монологу Франчески з “Божественної комедії” Данте).
Афоризми Шевченка засвідчують його велику мовну майстерність. За структурою вони становлять віршові строфи та їхні частини, при цьому і ті й інші співвідносні із фразою або надфразною єдністю. Афористичними є окремі вірші-мініатюри (наприклад, “І день іде, і ніч іде”). Широко вживає Шевченко в усіх структурних різновидах афоризмів стилістичні фігури, зокрема риторичне запитання і риторичне звертання, повтор і паралелізм. Нерідко поет використовує прийом контрастного зіставлення зображуваного, подаючи стверджувальну частину думки на тлі заперечення й навпаки. У Шевченковій афористиці переважають розгорнуті судження, проте є також чимало цілісних художніх мікрообразів у формі звертання та заклику.
Афоризми, як і багато інших образів Шевченкової поезії, увійшли в українське поетичне мовлення як місткі естетичні знаки, здатні наповнюватися новим змістом. До них зверталися і продовжують звертатися українські поети (І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, А. Малишко, Б. Олійник та ін.), досить часто це зумовлено шевченківською тематикою (наприклад: “Та над століття, над повінь лиха, // Могутній голос говорить стиха: // – Нічого, брате, я не звикаюсь, // Караюсь, мучуся… Але не каюсь!” – у поезії А. Малишка “Тож скільки треба таїть любові”), проте широковідомі образні узагальнення Шевченка трансформуються і проектуються й на нові, сучасні теми. Подібні афористичні вислови не відриваються повністю від першооснови і, поєднуючи традиційне й нове, стають важливими художніми знаками сучасності.
Важко переоцінити вплив Тараса Григоровича на сучасну українську свідомість: він Поет і Пророк, натхненний голос свого народу і духовний батько відродженої української нації.
Феномен письменника як героя національної культури знаходимо в багатьох народів, але, мабуть, жоден письменник не посідає свого місця так міцно і не користується такою одностайною любов’ю своїх співвітчизників, як Т. Г. Шевченко. Йому належить видатне місце у контексті слов’янського романтизму, де його часто ставлять поруч з такими видатними поетами, як А. Міцкевич і О. Пушкін. Недарма йому присвячені такі рядки:
Отче паш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь,
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
(Д. Павличко)
Творчість Т. Шевченка, густо і щедро зрошена любов’ю до Бога, є нашим національним скарбом, святим фондом духовності. Нам і берегли це духовне багатство, щоразу звертатися до нього в радісні дні і в годину смутку. Будемо робити так, як робив Кобзар: носити Бога в душі і серці, вірити в його силу і могутність.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)