Вінок сонетів у М. Вінграновського й І. Андрусяка. Особливості плетення – Стаття з Української літератури – критика

Ірина Цапліна

До змісту літературознавчої сторінки

На головну

Покоління українських письменників шістдесятих і дев’яностих років розділяє чималий відтинок часу. Загальновідомо, що за цей період змінилася не лише літературна традиція, а й сам спосіб мислення й сприйняття світу в цілого суспільства. У цій невеличкій студії ми спробуємо дослідити, як ці зміни втілилися у консервативному жанрі вінку сонетів.

Постаті обох поетів подібні не лише помітністю на тлі інших представників своїх поколінь. Обидва тяжіють до неміметичних форм відбиття дійсності, обидва яскраво суб’єктивні у способі художнього мислення (порівняймо “У синьому небі я висіяв ліс…” М. Вінграновського та не менш відому та улюблену публікою поезію І. Андрусяка “за овидом терпне самотній сумний рамадан”).

Проте ця схожість досить поверхова, що можемо простежити, порівнюючи “Вінок на березі юності” названого вже шістдесятника та поему І. Андрусяка “Отруєння голосом”, що також має яскраво виражену форму вінка сонетів.

Звернімо увагу на особливості віршування. Обидва автори намагаються дотримуватися чітких правил складання сонету. У М. Вінграновського усі сонети “Вінку на березі юності” мають по два катрени й два терцети (виняток – сонет №13, що має форму шекспірівського сонету), також знаходимо тут регулярне парокситонно-окситонне римування. Не надто далеко відходячи від класичних канонів, Вінграновський, між тим, вдається до різноманітних варіацій. Так, строфіка не надто строга: у переважну більшість рядків, написаних п’ятистопним ямбом, подекуди вплетений ямб шестистопний:

Твій берег я пройшов, моя ріка!

(п’ятистопний ямб із окситонною клаузолою ):

Вже згадки дихають в обличчя, наче коні… :

(шестистопний ямб із парокстонною клаузолою)

Катрени кожного з сонетів “Вінка на березі юності” об’єднані чотирма або трьома римами, замість класичних двох. З цього кута зору особливо незвичним є римування у чотиривіршах сонету №8 – аааа бббб:

Доки хода і воля не змужніла,

Доки думки не привітала сила,

Доки земля душі не колосила,

Куди нас тільки мрія не носила!

Я мріяв всіх дівчат перелюбити,

Я мріяв світ для них перетворити

І всіх людей надвоє розділити,

Поганим – вмерти, а хорошим – жити…

Найбільш цікавим є те, що схеми римування в усіх п’ятнадцяти сонетах не повторюються, за винятком другого, дев’ятого та дванадцятого, в яких маємо єдину схему римування – абаб вгвг дде жже. У них наявна і певна змістова схожість: ствердження цінності життя для інших, для світу, відкидання ідеалізму.

Отже, на рівні особливостей віршування М. Вінграновський мав на меті не дотримання чітких рамок жанру, а навпаки експериментування, розширення меж канону.

Протилежні настанови бачимо на цьому рівні в І. Андрусяка. Він обирає для свого вінка шестистопний ямб, що не виходить за рамки класичних правил, і послідовно дотримується саме цього розміру, тут бачимо також послідовне чергування парокситонно-окситонних клаузул. Хоча римування у катренах сонетів неперехресне, вони скрізь об’єднуються лише двома римами. Більше того, скрізь без винятків римування побудоване за єдиною схемою: абба бааб вгв ггв. Автор чітко дотримується ще одного складного правила, яким нехтує М. Вінграновський: кожен наступний сонет починається тим рядком, яким закінчується попередній. Отже, класичність віршування в “Отруєнні голосом” автором-дев’яностником всіляко підкреслюється.

Надмірна строгість на цьому рівні компенсується в “Отруєнні голосом” завдяки стилістичному забарвленню лексики. Якщо у вінку сонетів М. Вінграновського дуже часто використовуються слова із піднесеним звучанням

(В душі моїй печаль стоїть неждана,

В проміннях пам’яті – обличчя дорогі.

Душа у кожного прекрасним осіянна,

Бо кожен з них мені не догорів),

То І. Андрусяк сміливо вводить у свій текст із канонічним віршуванням слова із досить атуралістичним значенням, згрубілу лексику (“є вищий сурогат не пійло а політ”, “із випарів лайна до бога як до поту”). Пояснити цей факт з точки зору ідейних настанов письменників спробуємо дещо пізніше.

Зміну поетичного світогляду на рівні літературних поколінь всередині українського суспільства можемо виявити, порівнюючи ці тексти і на інших рівнях.

Перш за все, помітні різні типи стосунків досліджуваних текстів із читачем. Поетична мова в “Вінку на березі юності” безперечно образна, метафорична, проте текст відкритий для розуміння читача, спрямований на нього, але, разом з тим, він заангажований, втілює саме авторську інтенцію:

Я встигну долюбить! Доклясти встигну я!

І встигну я до тих часів дожити,

Коли в польоті вічному Земля

Навчиться вже собою володіти

Він декодується однозначно і не передбачає широкої різноманітності, хоча ми і розуміємо, що хронотоп у М. Вінграновського має здебільшого глибоке, символічне значення(далеч океанна, ріка, Земля, шлях):

Скоріш пливи, нова ріко моя!

З глибин твоїх нові зійдуть світання,

І привітаю обережно я

Моє сподіване кохання.

Зрозуміло, в основі такої стратегії автора – традиційний для нашої літератури, а також, сповідуваний соцреалізмом погляд на літературу як один з інститутів ідеології.

Протилежна ситуація складається із текстом І. Андрусяка, одразу помітно, що поема “Отруєння голосом” являє собою важко інтерпретований текст. У його часопросторі зовсім інші причинно-наслідкові зв’язки, ніж до того звик читач традиційних текстів:

В їдкім повітрі слів відлунює вода

Розчинена давно а й досі не по собі

Немов старій сові в солом’яному дзьобі

У позашлюбну ніч ховаються літа

Автор пропонує читачеві віднайти власний спосіб декодування тексту, наповнити його значеннями, близькими саме йому, усуває власну інтенцію разом із розділовими знаками. В такий спосіб виявляється стратегія авторської незаангажованості, що грунтується зокрема і на визнанні самодостатності мистецтва, що властиве новим поколінням українських літераторів. Цим частково можемо пояснити і констатовані вище особливості стилістичного забарвлення лексики у досліджуваному тексті І. Андрусяка. Адже, сучасний автор не відчуває морального обов’язку перед читачем і тому емоційно набагато менше залежить від тієї або іншої читацької оцінки його творчості.

На фоні таких особливостей реалізації стосунків автор – текст – читач цікаво прослідити відмінності самоусвідомлення ліричного героя у тексті 1956 року та тексті, виданому в середині 90-х років. Займенник “я” першої особи однини зустрічаємо у “Вінку на березі юності” набагато частіше, ніж в “Отруєнні голосом”. Відповідно, і сам зміст поетичних фраз свідчить про те, що у центрі художнього простору вінку сонетів М. Вінграновського – передусім особа, яка задивлена у глибини власного внутрішнього світу, вона висловлює свої почуття, думки, судження про себе, інших людей, світ, своє призначення у ньому як поета і громадянина:

Щасливий той, хто, і зазнавши мук,

Життя прожив прозоро і натхненно.

Щасливий той, хто серця світлий звук

Проніс в трагедіях епохи недаремно.

В І. Андрусяка бачимо ліричного героя-споглядача. Чимало місця в поемі присвячується фіксації саме зовнішньої дійсності (хоча читач і отримує змогу її сприйняти крізь призму оживленого художнього мовлення:

У витривалу волость вимощує радар

Шалених шанців жил заслужену підлоту,

Або оцінним висловлюванням героя про цю дійсність:

Потвора та земля що не дала осоту

Не голосу вітрів а вітру голосів.

Власне, внутрішній світ героя ми осягаємо не безпосередньо, як у М. Вінграновського, він постає у цих відсторонених висловлюваннях про зовнішнє.

Піднесення суб’єктивного у вінку сонетів М. Вінграновського поєднується із особливо характерним для світосприйняття шістдесятників тяжінням “я” до “ми” (В. Даниленко). Адже те, що ліричний герой говорить передусім за себе, не виключає того факту, що його моральні цінності є цінностями цілого творчого покоління.

На цьому рівні співвіднесення “я” і “ми” виявляємо тут чи не єдину подібність із настановою ліричного героя “Отруєння голосом”. І. Андрусяк вже неприховано використовує займенник “ми”, тим самим підкреслюючи те, що він узагальнює, підсумовує досвід певної групи людей (своїх найближчих друзів, людей свого кола, покоління або навіть ширше – своїх сучасників):

Ми вищі за вітри неперебутніх драм

І в цій рудій траві гортанна плоть маліє

І корчиться земля і кришиться слюда

Простеле нам шляхи знебарвлена завія

Ми вже говорили про те, що І. Андрусяк намагається не обмежувати читача в інтерпретації свого тексту. Разом з тим, на нашу думку, одним із найбільш доречних прочитань “Отруєння голосом” є прочитання цієї поеми як тексту про літературу і письменника у контексті сучасного буття людини в цілому. І архіважливим для нашого порівняльного аналізу є те, що тематика “Вінку на березі юності” М. Вінграновського є дуже подібною, як це засвідчує сама назва.

Заангажований ліричний герой М. Вінграновського проголошує своє кредо як поет, людина, громадянин:

Я повен мрій про велелюдну згоду,

Бо дням моїм не буде вороття,

Бо хочу я, щоб на чолі народу

Світився знак і від мого життя.

Названі поняття невіддільні для нього. У тексті скрізь бачимо чіткі моральні настанови, які стосуються і соціального призначення творчої людини:

Не буде щастя не мені, ні люду,

Доки на світі нещаслива буде

Хоча б одна людина роботяща.

З тексту “Вінку на березі юності” вимальовується чітка система цінностей ліричного героя, де немає запитань без відповідей, вагань, непевності:

Розвиднівсь день! Мій тихий путівець,

Мій кожен крок Земля благословляє!

Землі не треба стоптаних сердець,

Вагатися доба не дозволяє.

Згідно з нашою інтерпретацією у тексті вінку сонетів І. Андрусяка також присутній образ митця, який прозоро прикритий візією “самотнього шансоньє”. Стосунки цього “самотнього шансоньє” із власне ліричним героєм поеми є цікавою темою для подальших досліджень, проте одразу можна вказати на певну іронічну забарвленість цього образу:

В їдкім повітрі слів відлунює вода

Самотній шансоньє порипує в шамоту

Відвідайте цей храм тут вичавлять роботу.

Зовсім інший тип стосунків в опозиції “митець – народ”, ніж ми його бачимо у “Вінку на березі юності”, в “Отруєнні голосом” теж прочитати нескладно:

Самотній шансоньє порипує в шамоту

……………………………………………………….

В передпокої крил він кожну нитку п’є

Коли чому за що дорвався до народу,

Або інший приклад:

До жодного рубця розмиті призми ран

Зашиті в кожен м’яз каріатиди шроту

А ще долийте в текст знервовану голоту

І homo homini як говорив степан.

Попри відсутність розділових знаків і, зокрема, знаків запитання все ж в “Отруєнні голосом” у багатьох місцях вгадується запитальна інтонація. Наприклад:

Чому з колишніх лат у зморщеній утробі

Переступила нас безгучна самота

Як бачимо, ліричний герой в І. Андрусяка замість впевненості демонструє розгубленість перед життям, завдяки якій чіткі етичні орієнтири втрачаються.

Із суджень ліричного героя “Вінку на березі юності”, який, як ми це з’ясували, усвідомлює себе як поет, опосередковано виявляємо його погляди на призначення літератури взагалі. Так, дуже важливо “говорити точно, повнокрило”, аби втілити у слові високий політ душі до мрії, що наближає втілення цієї мрії у життя.

Важливе місце в поемі І. Андрусяка “Отруєння голосом” займають вислови ліричного героя про літературу. Тотальна іронія, властива всьому тексту поеми, трансформується тут у злий сарказм, крізь який проглядає непідробний біль:

Література мить література ртуть,

Тут навіть очі сплять тут навіть орди мруть

………………………………………………

Відвідайте цей храм тут вичавлять роботу

Як прищик на губі замурзаних реклам

Тут переріжуть пил тут поцінують хлам

І кожну самоту обмацають доцоту.

(Так говорити про літературу може людина, котра бачила її зсередини, сказати б, з “чорного входу”, отже і ліричного героя “Отруєння голосом” можна ідентифікувати як такого, що усвідомлює себе як письменника).

Думаю, справедливо буде стверджувати, що у виявленому в цій поемі ставленні до літератури відображено стан розчарування всього покоління, що його представником є автор цих рядків. І цей стан є закономірним, адже проголошувані їх попередниками ідеали виявилися безглуздими фікціями, незалежно від того належали вони до колоніального чи то антиколоніального дискурсу. Певно, саме тому і виникає в І. Андрусяка назва для вінку сонетів “Отруєння голосом” як усвідомлення того, що слово, з якого колись все постало може нести біль і смерть.

Але “отруєння голосом” літератури не вбиває усвідомлення того, що

Є вищий сурогат не пійло а політ

Крізь отвори очей в незранене повітря.

Проте це знання не дає впевненості у своїх силах:

Але коли навспак простелиться нам гідра

І голос оживе знервований як дріт

Чи вистачить нам рил встромити цей болід

В судомне лоно сну розніжене від ситра,

Не звільняє від депресивної іронії, страху перед власною творчістю, що змушує надто відкрито говорити про глибинний біль.

Ідейні настанови ліричних героїв у досліджуваних текстах щодо буття людини в цілому є, власне, основою для проаналізованих вище їх висловлювань, які торкаються окремих аспектів творчості.

Ліричний герой М. Вінграновського як людина – ідеаліст і мрійник, який хоча не заперечує існування людських вад, того, що // в світі у зеленім // Живуть з колиски мертвородні люди”, що існує і ніколи не щезне людське горе, все ж вірить в моральне і прекрасне (“Я повен дум про велелюдну згоду,// Я повен дум про серця чисту вроду…”).

Прагнення розділити світ на полюси втілюється, зокрема, й у широкому використанні М. Вінграновським антитез для увиразнення поетичної мови. Так у сонеті № 13 герой стверджує:

Я завжди щастям міряв нещасливість,

Гарячим днем я міряв дні холодні,

А в 14-му читаємо такі рядки:

Усе попереду – любов, і цвіт, і день

І мла, і ніч, і паморозь туманна.

Попереду народження й прощання

Попереду минучість й неминучість…

На порозі зрілості ліричний герой “Вінку на березі юності” захоплений життям (“Я вже спішу страждати і любить…”).

Депресивний стан ліричного героя у поемі І. Андрусяка не передбачає наявності у дійсності етичних полюсів, тому його судження про світ знаходяться поза межами віри в ідеали.

У схлипі віровчень переростають кросна

В торговий рід життя чи попросту базар

На тілі почуттів з’являється короста

Від вимкнених планет обернутих в товар

Причина тільки дух а простір тільки вар

В якому цих тварин понаплодилось до ста.

Тотальне розчарування вбиває будь-який потяг до насолоди життям (“на гребені життя не знайдеш насолоду”).

У М. Вінграновського й І. Андрусяка зовсім по-різному акцентується також опозиція “суспільне – індивідуальне”, особливо яскраво це проявлено у ставленні ліричного героя до кохання. Для ліричного героя “Вінку на березі юності” кохання “сподіване”, але він досі не зміг “покохати довгоплинно”, адже він “світом жив”, “жив у боротьбі”, – отже соціальне начало тут домінує над індивідуалістичним.

Кохання для ліричного героя “Отруєння голосом” еротично забарвлене. Воно оспівується у рядках, які є чи не єдиним справді ідилічним місцем у поемі:

Солом’яний настил у тростяній колибі

Розламаний на двох неперебутній хліб

I на тугих вустах такий лякливий німб

Неначе півйого ще з вечора я випив.

Він шукає в еротичному порятунок від депресії, породженої передчуттям апокаліп-сису, але не знаходить його:

Але чому скажи на безконечнім лоні

Згорнувшись кошеням маліє і холоне

Цей синій як туман передостанній світ.

Взагалі у ставленні ліричних героїв аналізованих текстів до майбутнього можливо найяскравіше вті-люється конфлікт між їхніми світоглядами. Символічний образ “далечі океанної”, що є наскрізним у вінку сонетів М. Вінграновського власне і втілює уявлення ліричного героя про майбутнє. Це і “задум ще не здійснених пісень”, і “сподіване кохання”, і ті часи, коли “в польоті вічному Земля // навчиться вже собою володіти” (тобто переможе гуманістичний розум), коли не буде нещасливої жодної “людини роботящої”, і “велелюдна згода”.

Із вірою у майбутнє, маючи чіткі морально-етичні ідеали, ліричний герой спрямований на самовдосконалення, усвідомлюючи вади свого характеру:

Ми роздоріжжя вчора снили з другом…

Його шляхи – за іншим видно кругом…

……………………………………………

Мій ніжний друг! Мій щедрий на тривоги!

У щедрості ж своїй я часто був убогий…

В ліричного героя поеми І. Андрусяка із майбутнім пов’язані суіцидальні асоціації, які згідно нашої інтерпретації цього тексту, констатують неможливість дочекатися:

Коли на парастас приляже новий міт

І нові образи посходять до зеніту

Ціна випробувань – краплина ціаніду

Тягуча і терпка немов осиний мід

Ми вже говорили про зв’язок для ліричного героя “Отруєння голосом” майбутнього із апокаліпсисом. ознаки приходу кінця світу він бачить у дійсності навколо нього:

Цей синій як туман передостанній світ

Де дзвоники цвітуть не неродючих землях

Де засіваєш плоть, а виростають зерна

Де кожен могікан задивлений в софіт…

І якщо для ліричного героя М. Вінграновського наближення майбутнього яке подібне мрії пов’язане із самовдосконаленням через усвідомлення своїх недоліків то відчуття гріховності причина якої не усвідомлюється, гріховності не тільки своєї, а й цілого покоління (суспільства?) веде ліричного героя І. Андрусяка у безвихідь:

Хай буде кожен пес молитися простіть

Та хто нам відповість у чому наша скверна

Особливо гострого звучання мотив апокаліпсису набуває в останньому терцеті поеми, останній рядок якого є повторенням першого рядка вінку сонетів. Таким чином ніби утворюється замкнене коло, в яке потрапило покоління поета (або те, що стоїть за “ми”):

Простеле нам шляхи знебарвлена завія

І простір шелестить на перемогу змія

В їдкім повітрі слів відлунює вода

Взагалі положення магістралу стосовно інших сонетів вінку може багато про що сказати. Так, магістрал у М. Вінграновського – останній, п’ятнадцятий, сонет – звучить як підсумок, утвердження, довершення гармонії, а в І. Андрусяка з магістралу, що стоїть першим наступні сонети вибухають хворобливими асоціюваннями і, зрештою, замикаються безвихіддю “отруєння голосом”.

Повертаючись до центральної для обох текстів проблеми літератури, митцяі творчості, можна говорити про невипадковість обрання їх авторами форми вінку сонетів, яка вимагає для свого втілення неабиякої майстерності і таланту. Але якщо, проголошуючи етичні й естетичні цінності традиційного гуманізму, досліджуваний твір М. Вінграновського потребує формального експериментування й новаторства (інакше він не був би настільки визначним, наскільки – як на мене – він є), то поема І. Андрусяка – навпаки, залишаючись на рівні віршування канонічно стрункою, містить нетрадиційні для нашої літератури світоглядні настанови дев’яностників, зокрема, яскраво втілені в епатажності висловлених ідей, та самому способі їх висловлювання (маємо на увазі лексико-стилістичні особливості). Образно кажучи, якщо вінок сонетів шістдесятника сплетений з лавру і призначений бути покладеним на чоло народу, гуманізму, мрії, літературі (окремо і разом) в ім’я їх розвитку і процвітання, то у вінок із назвою “Отруєння голосом” автор вплітає чорні жалобні стрічки із написом: “Народу, гуманізму, мрії, літературі (по одному і окремо) від нас (дев’яностників)”, і канонічність віршування виявляється тут ще одним засобом іронії особливоу поєднанні із “негарною” лексикою.

На мою думку, продуктивним є зіставлення обраних текстів не тільки в контексті національних особливостей конфліктів між літературними поколіннями, а й у контексті загальносвітових ідейно-естетичних рушень від модерну до постмодерну.

У “Вінку на березі юності” М. Вінграновського бачимо яскраві ознаки модернізму. Вище багато було сказано про суб’єктивізм способу відтворення світу цим поетом, який розкриває читачеві глибини внутрішнього світу ліричного героя, робить його погляд на світ відправною точкою всіх суджень. Ми спробували виявити також яскравий авторський ідеалізм. Природною для цього тексту є і волюнтаристичність:

Доріг багато, але шлях один!

Ганьба, хто вибрав стежечку-обніжку:

Людська Земля – це не двоспальне ліжко!

Осліпніть, очі, де зневір’я дим,

Замріть, душі зневірливої схлипи!

За В. Пахаренком, загальною ознакою модерністських течій є також символомислення. Ця ознака також є визначальною для досліджуваного тексту, адже символи (ріка, океан, шлях) безперечно відіграють в ньому важливу роль, є ключовими в його інтерпретації. Як вже було зазначено, новаторство М. Вінграновського полягає саме у дуже вдалому експери-ментуванні з формою, але не тільки у віршуванні, цікава також і поетична мова досліджуваного вінку сонетів. Таким чином, виявляємо ще одну модерну рису – естетизм.

В. Пахаренко вважає, що модернізму властива й ідеологічність – переконання, що людина здатна вдосконалити дійсність. Ідеологічність (заангажованість) “Вінку на березі юності” також була нами виявлена вище.

Бачимо тут і суто модерний тип автора – автор-митець (за С. Руссовою), оскільки майстерність у художньому втіленні задуму найважливіша в даному тексті.

Постмодернізм може використовувати формальні риси і прийоми модерну (С. Руссова), проте за схожою формою ховається зовсім інший спосіб світосприйняття, що і спостерігаємо в тексті І. Андрусяка. Світ для постмодерніста набуває ознак апокаліптичності, тотальної безглуздості, ентропії. Так, образотворення в “Отруєнні голосом” відбувається за допомогою хаотичного змішування різнорідних предметів і абстрактних понять, поєднання непоєднуваного (“…у витривалу млость вимощує радар // шалених шанців жил заслужену підлоту…”). Відповідно змінюється позиція автора щодо зображуваного: він перетворюється на гравця з уламками минулої культури. Це надає тексту еклектичності (“…а поліс угорі тероризує моду // і пильно як в очу оберіга кар’єр // але біблійний дощ не допоможе лоту…”). Опозиції, на яких побудована модерністична свідомість втрачають сенс і руйнуються. Замість ідеалізму і волюнтаризму модерну постають як найхарактерніші постмодерністичні ознаки: антиідеологічність, що трансформувалася в І. Андрусяка у депресивність, та іронія, про яку говорилося вище.

Таким чином, подібність жанрової форми і тематики, осмислюваної М. Вінграновським й І. Андрусяком, не вберігає тексти, що порівнювалися, від конфлікту між собою як на рівні особливостей віршування, домінуючого типу стилістичного забарвлення лексики, так і на глибиннішому рівні осмислення місця письменника і літератури у сучасності. Цей конфлікт пов’язаний не тільки із приналежністю авторів до різних літературних поколінь нашого суспільства, мають значення тут і розбіжності сприйняття і відображення світу в загальносвітових ідейно-естетичних системах модерну і постмодерну.

(2 votes, average: 4.00 out of 5)