ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР (1564-1616) – ЛІТЕРАТУРА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ
…З-поміж усіх великих людей Шекспір найзагадковіший. Єдине, що ми знаємо про нього, – це те, що він жив і страждав.
Дж. Джойс
Про життя Вільяма Шекспіра відомо не дуже й багато. Народився він у невеличкому містечку Стретфорд-на-Ейвоні в міщанській родині. День народження великого драматурга невідомий, зате ми знаємо, що 26 квітня 1564 р. його хрестили.
А далі все було, скоріше за все, як і в усіх дітей із заможних міщанських родин: школа, де в основному вивчали грецьку й латинську мову, і, звичайно, міські розваги, серед яких найулюбленішою були виступи бродячих театральних труп, яких на той час в Англії було дуже багато. Вони перекочувалися країною від ярмарку до ярмарку, від містечка до містечка, від графства до графства, примушуючи публіку то реготати до нестями, то ридати без упину. Прийде час, і серед акторів однієї з таких труп опиниться і Шекспір…
У вісімнадцять років Шекспір одружився з дівчиною, яка була старша за нього на вісім років. Протягом трьох років дружина народила йому трьох дітей: старшу доньку Сусанну і близнюків – сина Гамнета і доньку Джудіт. Подальша доля, здавалося, була визначена назавжди.
Вважають, що це один із небагатьох прижиттєвих портретів Вільяма Шекспіра.
І раптом у житті Шекспіра відбулася надзвичайно стрімка зміна: у двадцять три роки він покинув родину і відправився до Лондона, щоб стати актором. Що примусило його це зробити? Дослідники відповіді шукають до цього часу, і залежно від того, яким вони уявляють собі Шекспіра, пропонують різні варіанти.
Одні стверджують, що це був бунт проти провінційної рутини і нудьги, намагання реалізувати себе і ствердити свій талант. Збереглася легенда, за якою Шекспір вимушений був покинути рідні міста, тікаючи від переслідування місцевого аристократа, бо полюбляв полювати на оленів у його парку. Інші вважають, що справа набагато простіша: батько Шекспіра майже збанкрутував, треба було шукати заробітку, а в Лондоні його було знайти набагато легше. В усякому разі, згодом Шекспір не тільки розрахувався з батьковими боргами, але й вклав гроші у Стретфордську нерухомість, йому належав і найбільший будинок містечка.
Достеменно відомо одне: 1587 р. Шекспір покинув рідне містечко і 1590 р. опинився в лондонській театральній трупі. Що з ним було впродовж трьох років – невідомо. Чи то він із бродячою театральною трупою кочував шляхами Англії, чи то відправився разом з експедиційними військами у Нідерланди, чи то побував у самій Італії…
Великої акторської слави Шекспір не зазнав, а от драматургом став управним. У кожному разі, коли Шекспір повернувся до столиці після того, як знову відкрилися театри, що були на два роки закриті через чуму, за нього сперечалися вже декілька театральних труп. Драматург віддав перевагу театру Джеймса Бербеджа, для сина якого Річарда, видатного актора, написав найкращі трагічні ролі.
Шекспір став відомим автором. Його трупа виборола право ставити вистави при королівському дворі, що відкрило шлях письменнику у вищі прошарки суспільства. Подейкували, що сама всесильна королева Єлизавета І не без задоволення спілкувалася з геніальним письменником.
Театральне життя в Лондоні початку дев’яностих років XVI ст. було бурхливим і дещо відрізнялося від сучасного. Справа в тому, що репертуар тодішнього театру був справою колективною: брався певний сюжет, який дуже часто розроблявся цілою трупою і пристосовувався саме до неї. Скажімо, в трупі було шістнадцять акторів. Отже, дійових осіб у п’єсі повинно було бути не більше чи дія мала розгортатися таким чином, щоб один актор міг зіграти декілька ролей. Якщо хтось із акторів хворів чи кидав трупу і йому не було заміни, то відповідно перероблялася і п’єса, яка повинна була протягом усієї дії утримувати увагу публіки, щоб після вистави невдоволені глядачі не побили акторів-невдах. До речі, дехто з дослідників млявість і нерішучість Гамлета в однойменній трагедії пояснює саме необхідністю тримати у напрузі глядачів.
Частенько конкуренти крали один у одного сюжети, характери чи якісь сценічні розв’язки. Зазвичай у цій боротьбі вигравала та трупа, у якої, крім гарних акторів, був ще й свій автор, який швидко міг переробити чужі п’єси, а то й написати свою власну і пристосувати її до можливостей конкретного театру.
У 1596 р. Шекспір пережив велике горе – помер його одинадцятирічний син Гамнет. Від цієї втрати письменник не відійшов упродовж усього свого життя й обезсмертив синове ім’я в трагедії, яку написав через п’ять років. У цьому ж році батько Шекспіра отримав дворянство, спадковий герб: золотий гербовий щит, на темному поясі посріблений сталевий спис; зверху, замість шолома чи емблеми, срібний сокіл, що простер крила на плетиві родинних кольорів і тримає в лапці позолочений сталевий спис, – і девіз “Не без прав”. Джон Шекспір домагався цього майже тридцять років і досяг свого не без допомоги впливових друзів сина Вільяма.
У 1599 р. в Лондоні відкрився новозбудований театр “Глобус”, пайовиком якого був Шекспір і без якого годі уявити сьогодні культурне життя людства. Саме в цьому театрі вперше були поставлені “Гамлет”, “Король Лір” і “Отелло”, а девіз театру – весь світ лицедіє – відомий усьому світові.
У 1609 р. вийшла друком єдина прижиттєва збірка сонетів Шекспіра, що засвідчила неабиякий ліричний талант письменника. А 1612 р. Шекспір повернувся в рідне місто, припинивши свою театральну діяльність.
Вистава у театрі “Глобус”, відтвореному на основі археологічних і документальних свідчень 1997 р. Новий театр “Глобус” був побудований за планом єлизаветинського часу на прохання американського актора і режисера Сема Венамейкера. Сем Венамейкер має українське коріння: його предки на початку ХХ ст. емігрували з Миколаєва до Чикаго.
ШЕКСПІРІВСЬКЕ ПИТАННЯ
Для сучасників Шекспіра його літературні заслуги, авторство були поза сумнівами, його талант ставили вище за здобутки так шанованих у добу Відродження античних авторів, Джон Мільтон назвав його “сином Вічності і Слави”. Але вже у XVIII ст. почали висловлюватися сумніви щодо авторства Шекспіра. Мовляв, провінціал, другорядний актор без освіти не міг створити такі глибокі філософські твори; хтось із якихось важливих і об’єктивних причин за домовленістю з Шекспіром користувався його прізвищем, щоб приховати своє авторство. Так виникло шекспірівське питання. Серед можливих авторів шекспірівських творів кого тільки не називали: від філософа Френсиса Бекона до королеви Єлизавети І!
Галерея героїв Шекспіра. Невідомий автор.1840
Ще за життя сучасники Шекспіра надзвичайно високо цінували його дарування, називаючи письменника “солодкозвучним і медоточивим”. Правда, в цей самий час вони звинувачували його і в тому, що він не гребував “запозиченнями” з чужих творів, на що Шекспір не без гумору відповідав, що запозичені сюжети і сцени – це як гарні дівчата, яких він забирає з непристойного товариства, щоб увести до шляхетного. Крім того, поняття авторського права в нашому розумінні в ті часи не існувало. Безперечно, що у самого Шекспіра “позичали” набагато більше: просто нам про це невідомо.
Хай там як, неможливо уявити духовне життя людства без творчості стрет-фордського лебедя, як часто називають великого письменника, бо навіть людина, надзвичайно далека від літератури, перебуває в полоні безсмертних шекспірівських образів: Ромео і Джульєтти, Гамлета і Офелії, короля Ліра і Отелло…
ТРАГЕДІЯ “РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА”
Коли Шекспір написав трагедію “Ромео і Джульєтта”, достеменно невідомо. Дослідники, за стилістичними ознаками, вважають, що вона була написана не пізніше від 1595 р. Сюжетною основою п’єси стала старовинна італійська легенда, яка неодноразово приваблювала італійських письменників того часу: родини Монтеккі і Капулетті згадуються, наприклад, у “Божественній комедії” Данте (“Чистилище”). У тогочасній книжці, яка розповідала про історію Верони початку XIV ст., йшлося про трагічне кохання двох молодих веронців, які належали до ворогуючих родин Монтеккі і Капулетті. Ця оповідь привернула увагу англійського поета Артура Брука, який написав поему “Ромео і Джульєтта”. Саме цей твір і став джерелом для трагедії Шекспіра.
Дія “Ромео і Джульєтти” розгортається протягом п’яти днів – з неділі по п’ятницю. На початку твору нібито нічого не віщує її трагічного фіналу – навіть смерть Тібальта і Меркуціо, адже Ромео щиро хотів припинити сутичку, яку затіяв Тібальт. Герої гинуть через підступи фортуни: варто було Ромео отримати листа від брата Лоренцо чи прибути до Верони на півгодини пізніше, ніякої трагедії би не сталося. Скоріше за все, князю, якому від самого початку п’єси набридли сварки Монтеккі й Капулетті, сподобалася б ідея оженити єдиних дітей ворогуючих родин, припинивши таким чином сварки. Саме відчуття вселенської несправедливості стосовно двох закоханих і робить цю п’єсу великою трагедією, а її головних персонажів – вічними образами.
Цей твір часто називають апофеозом любові, піснею торжествуючої любові. Тож невипадково імена Ромео та Джульєтти стали уособленням чистого і пристрасного кохання. А в м. Вероні зустрічає нас тендітна бронзова Джульєтта, яка, за сучасною легендою, дарує щастя і любов усім, хто до неї доторкнеться: “Любішого не буде силуету, / Аніж в коханні вірної Джульєтти…
“Ромео і Джульєтта” – п’єса, за якою створено чи не найбільше кінофільмів. Уперше Ромео і Джульєтта з’явилися на екрані 1902 р. – у французькій чорно-білій німій стрічці.
Стрічку, яку зняв Франко Дзеффіреллі 1968 р., вважають найкращою екранізацією трагедії. Олівії Хассі, виконавиці ролі Джульєтти, було 16 років, а Леонарду Вайтінгу, Ромео, – 17.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)