Вільні економічні зони
Активне включення все більшого числа країн світу в міжнародне географічне розподіл праці, їх вростання в світогосподарські зв’язки, реалізація ними основних принципів відкритості економіки, домінування експортної спеціалізації привели до виникнення і широкому поширенню такої нової форми організації виробництва, як вільна економічна зона (ВЕЗ). Головна мета створення ВЕЗ полягає саме в більш глибокому включенні національних господарств у міжнародний географічний поділ праці. Інші цілі – насичення внутрішнього ринку високоякісною продукцією, впровадження у вітчизняне виробництво новітніх науково-технічних розробок, збільшення зайнятості, вирішення проблем регіональної політики шляхом створення “полюсів зростання” і т. д.
Не дивно, що загальне число вільних економічних зон, що з’явилися в світі (незважаючи на зародження деяких їхніх видів значно раніше) наприкінці 50-х-початку 60-х рр.. XX в., Потім стало швидко зростати. Що ж до конкретних кількісних оцінок, наведених в різних джерелах, то вони різняться досить сильно. Одні автори вважають, що до середини 1990-х рр.. загальне число ВЕЗ у світі наблизилося до 1000, інші говорять про 1200, 2000 і навіть більше 4000. Дещо менше розбіжностей в оцінках того місця, яке нині займають вільні економічні зони у світовій економіці. Вважається, що їх частка в світовому товарообігу збільшилася з 8% у 1980 р. до 20 в 1985-му і 30% в кінці 1990-х рр.. Функціонують вони вже приблизно в 120 країнах світу, в число зайнятих в них ісчіляется багатьма мільйонами.
Різнобій кількісних оцінок пояснюється в першу чергу тим, що саме поняття про вільну економічну зону ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі абсолютно чітко ще не сформоване. У самій загальній формі під СЕЗ варто розуміти частину території країни, де держава встановлює особливий режим управління, найбільш сприятливий для діяльності іноземних та вітчизняних підприємців, для залучення зовнішніх та внутрішніх інвестицій. Цей режим звичайно передбачає особливі пільги для здійснення торгових операцій (аж до скасування експортно-імпортних мит), податкові пільги (аж до скасування оподаткування), фінансові пільги на надання комунальних та інших послуг і адміністративні пільги, які полегшують процедури в’їзду та виїзду, реєстрації підприємств та т. д.
Більшість вільних економічних зон мають порівняно невелику територію і відносяться до категорії “точкових” об’єктів, але є серед них і досить великі, і навіть дуже великі за площею. Одне з неодмінних умов виникнення СЕЗ – наявність вигідного економіко-географічного положення. Для невеликих, “точкових”, СЕЗ це насамперед сусідство з міжнародним портом або аеропортом.
Певні понятійно-термінологічні труднощі виникають і при класифікації вільних економічних зон, виділення різних їх типів (видів). Але найчастіше таку класифікацію здійснюють за чотирма головними критеріями: 1) за характером діяльності і функціональному призначенню;
2) за ступенем інтегрованості у світову і національну економіку;
3) за галузевою ознакою;
4) за характером власності (вони можуть бути державними, приватними і змішаними). Все це створює досить широкий діапазон для різного роду трактувань: одні автори вважають, що існує до 25-30 різновидів ВЕЗ, інші обмежуються 10-15 і ще меншим числом їх типів. Але в будь-якому випадку дуже важлива угруповання цих типів, об’єднання їх в кілька споріднених груп.
Першу групу утворюють торговельні СЕЗ. Це одна з найбільш ранніх (що виникли ще в XVI-XVII ст.) Різновидів вільних економічних зон. До неї відносяться вільні митні зони, торгово-складські зони, вільні порти, але в першу чергу-зони вільної торгівлі (ЗВТ), які отримали найбільш широке поширення. Зони вільної торгівлі зазвичай створюються на території морських портів та аеропортів або в безпосередній близькості від них. Вони користуються митної екстериторіальність, тобто зберігаються і продаються в них товари не підлягають звичайному митному контролю. Одним з різновидів ЗВТ вважають і магазини “Дьюті фрі”, що користуються правом безмитної торгівлі і стали необхідною приналежністю багатьох міжнародних аеропортів.
Другу групу утворюють промислово-виробничі ВЕЗ, що також мають кілька різновидів. СЕЗ цієї групи прийнято поділяти на експорто-та імпортоорієнтовані. Перші з них працюють на зовнішній ринок, а другі мають задачу насичення товарами внутрішнього ринку. Експортно-виробничих зон (ЕПЗ) значно більше, так що вони в основному і формують другу групу СЕЗ. На відміну від зон вільної торгівлі експортно-виробничі зони призначені насамперед для збільшення експортного потенціалу країни і відповідно її валютних доходів. Деякі з них виникли на базі трансформації зон вільної торгівлі, але більшість створювали цілеспрямовано з експортною орієнтацією. Для багатьох таких зон характерне переважання складальних підприємств.
Третю групу утворюють науково-технологічні (техніко-впроваджувальні) СЕЗ, в яких концентруються національні та зарубіжні проектні, дослідницькі, науково-ПРОІЗВОДСТВЕНННИЙ фірми, також користуються єдиною системою податкових і фінансових пільг. Завдання таких СЕЗ полягає в розробці та впровадженні у вітчизняну практику новітніх технологій. Вони мають характер інноваційних та наукових центрів, наукових, дослідницьких парків, технопарків та ін
Четверту групу утворюють сервісні СЕЗ, що надають пільгові умови тим фірмам та установам, які спеціалізуються на наданні різного роду послуг – в основному фінансових, але також і інших. Серед них розрізняють офшорні зони, фінансові центри, центри надання банківських, туристичних та інших послуг.
П’яту групу утворюють комплексні СЕЗ. Вони не мають вузької спеціалізації, а охоплюють різні сторони експортно-імпортної, виробничої та інноваційної діяльності, від чого їх відносять до найбільш складних за внутрішньою структурою. Як правило, комплексні СЕЗ і за розмірами значно більше за інших. Вони можуть займати територію цілого району, адміністративної області, а в окремих випадках і більш великого регіону.
Нарешті, у шосту групу можна включити міжнародні СЕЗ, які стали виникати порівняно не так давно. Такі зони створюються в прикордонних районах двох або декількох країн з участю як приватних фірм, так і відповідних держав. Найбільш яскравим прикладом міжнародної ВЕЗ може служити створювана на кордоні Росії, Китаю і КНДР зона Туманган.
Туманганскій проект передбачає створення в дельті р.. Туманган (Туменьцзян) особливої??міжнародної економічної зони площею 1000 км2 з новим містом-портом. Для реалізації цього проекту вже укладено відповідні міжурядові угоди. Для Китаю цей проект вигідний, так як забезпечить йому створення нових робочих місць і вихід до Японського моря. Перед КНДР, яка відома закритістю своєї економіки, він відкриває можливість брати участь у багатосторонніх угодах. Росія завдяки йому може поглибити свої економічні зв’язки з країнами АТР, причому на основі наукомістких виробництв і сфери послуг. Великий інтерес до цього проекту проявляють також Японія і Республіка Корея. Однак деякі фактори політичного та економічного характеру роблять стримуючий вплив на його здійснення.
Додамо, що при розгляді класифікації вільних економічних зон деякі автори робили спроби виділити їх послідовні покоління. Зазвичай до СЕЗ першого покоління відносять зони вільної торгівлі, до СЕЗ другого покоління – експортно-виробничі зони, до СЕЗ третього покоління – техніко-впроваджувальні та сервісні зони. З’явилися також перші пропозиції, що стосуються СЕЗ четвертого покоління.
Незважаючи на багато рис подібності, вільні економічні зони в розвинених країнах Заходу, в країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою мають і деякі відмінності.
Велике поширення таких зон у країнах Заходу випливає з їх активної участі в міжнародному географічному поділі праці та світогосподарських зв’язках, в різного роду інтеграційних угрупованнях, та й з самого постіндустріального характеру їх економіки. Не дивно, що в цих країнах представлені майже всі різновиди СЕЗ.
У Західній Європі кількісно переважають зони вільної торгівлі. Вони з’явилися тут ще в XIX в. і навіть раніше (вільні гавані), а до середини 1990-х рр.. їх кількість зросла приблизно до 150. Спочатку такі зони формувалися переважно в морських портах Німеччини (Гамбург, Бремен, Бремерхафен, Кіль, Емден, Куксхафен), Данії (Копенгаген), Фінляндії (Гельсінкі, Турку), Греції (Пірей, Салоніки). Давно відомі також великі ЗВТ у річкових портах і залізничних вузлах (наприклад, в Лінці та Граці в Австрії). Однак новітня історія європейських, та, власне, і світових ЗВТ почалася наприкінці 1950-х рр.., І пов’язана вона з ірландським міжнародним аеропортом Шеннон.
Аеропорт Шеннон, розташований в західній частині Ірландії, спеціалізувався на дозаправлення літаків, що обслуговували трансатлантичні рейси. Але в міру того як провідні авіакомпанії стали переходити на літаки, які не потребували дозаправки, економічне становище Шеннона погіршувався, і він опинився на межі закриття. Тоді в 1959 р. уряд країни оголосив про свій намір зробити Шеннон зоною вільного міжнародного підприємництва. Ця акція виявилася цілком успішною. Іноземний капітал за короткі терміни зумів створити тут тисячі нових робочих місць, ліквідувати безробіття і повернути району економічне благополуччя. Нині в зоні Шеннона виробляють електронне устаткування, бурові установки, промислові алмази, товари широкого вжитку. Його річний експорт вже перевищив 1 млрд дол Та й сам Шеннон перетворився на процвітаюче місто.
Крім зон вільної торгівлі в Західній Європі набули широкого поширення науково-технологічні зони, центри офшорного бізнесу. У деяких країнах, наприклад, у Великобританії, СЕЗ створювалися в рамках регіональної політики, спрямованої на підйом депресивних районів. Перспективи створення ВЕЗ в Західній Європі багато в чому пов’язані з поглибленням інтеграційних процесів у системі Європейського союзу.
У США також найбільшого поширення набули зони вільної торгівлі. Їх тут почали створювати ще в середині 30-х рр.. XX в. для подолання наслідків світової економічної кризи. Тепер таких зон, розташованих в портових містах і транспортних вузлах, вже кілька сотень. У 1980-х рр.. в країні почали виникати також зони вільного підприємництва, що орієнтуються переважно на внутрішній ринок. Великого поширення набули науково-технологічні зони.
У Японії довгий час особливо багато уваги приділяли технополісів і технопарків, але з початку 1990-х рр.. уряд цієї країни прийняв заходи, спрямовані на стимулювання експорту і залучення зарубіжних інвестицій. З цією метою в морських портах і міжнародних аеропортах стали створювати вільні зовнішньоторговельні зони.
У розвиваються, перші вільні економічні зони почали виникати в середині 1960-х рр.. Спочатку їх було небагато, але потім стався справжній бум, так що до кінця 1990-х рр.. за загальним числом СЕЗ ці країни, мабуть, вже не поступалися розвинутим. Найбільшого поширення в країнах Азії, Африки та Латинської Америки отримали експортно-виробничі зони, які зазвичай вивозять майже всю вироблену продукцію на зовнішні ринки. Дуже часто такі зони мають анклавний характер, утворюючи свого роду “держава в державі”. Це відбувається тому, що власниками підприємств в них виступають великі ТНК, різні дочірні компанії яких постачають для таких зон деталі і напівфабрикати, організовують в них, спираючись на дешеву робочу силу, збірку готових виробів, які потім направляють на експорт. Тому деякі економісти вважають, що подібні (фактично екстериторіальні) зони правильніше іменувати не вільними, а спеціальними зонами. Для таких СЕЗ найбільш характерна спеціалізація на електронній промисловості. На її підприємствах зазвичай зайнято до 3/5 всієї робочої сили ЕПЗ. При цьому переважають підприємства, які не потребують великих витрат і орієнтуються на продукцію самого масового попиту (комп’ютери, засоби зв’язку, електронний годинник і ігри і т. п.). На другому місці з інвестицій та чисельності зайнятих – швейна і текстильна промисловість, виробництво спортивного інвентарю та ін
Найбільше експортно-виробничих зон у країнах, що розвиваються зарубіжної Азії, в першу чергу нових індустріальних. Всього в середині 1990-х рр.. їх було близько 100. Як приклади найбільш ефективних і добре зарекомендували себе зазвичай призводять ЕПЗ Республіки Корея (Масан), о. Тайвань (Гаосюн), Малайзії (Пінанг), Філіппін (Багіо), Сінгапуру (Джуронг). Але такі зони є також в Індії, Індонезії, Пакистані, Таїланді, Сирії, Йорданії. Крім експортно-виробничих в країнах Азії зустрічаються і ВЕЗ інших типів. До речі, в міжнародних аеропортах Сінгапуру і міста Дубай (ОАЕ) розташовані найбільші у світі центри – магазини безмитної торгівлі за системою “Д’юті фрі”.
Але найбільші масштаби створення спеціальних економічних зон прийняло в Китаї. У країні, де зберігається планове господарство, вони виконують роль свого роду експериментальних ринкових полігонів. Формування ВЕЗ у Китаї почалося наприкінці 1970-х рр.. і потім пройшло у своєму розвитку кілька етапів. Нині на п’ять спеціальних економічних зон (Шеньчжень, Чжухай, Шаньтоу, Сямень і о. Хайнань) припадає значна частина всіх іноземних інвестицій в економіку країни. Крім того ще в 1980-х рр.. 14 приморських міст Китаю отримали статус відкритих. А в 1990-х рр.. був створений вільний економічний район Пудун (в Шанхаї), якому китайський уряд відводить ключову роль у збільшенні відкритості економіки.
Латинська Америка за кількістю вільних економічних зон лише трохи поступається закордонній Азії. Спочатку в цьому регіоні створювали переважно зони вільної торгівлі (в портах і прикордонних транспортних вузлах), але потім стали переважати експортно-виробничі зони. Великий розвиток отримали також різного роду офшорні центри. Звичайно окремі країни Латинської Америки мають порівняно невелике число ВЕЗ, які цілеспрямовано створюються урядами цих країн і мають чітку спеціалізацію. Прикладом дуже великої і комплексної зони може служити СЕЗ “Манаус” у бразильській частини Амазонії, що займає площу в 3,6 млн км2! А в Мексиці, навпаки, створювали невеликі СЕЗ, фактично на базі окремих підприємств; тому число їх дуже велике. Різного виду СЕЗ функціонують також в Чилі, Колумбії, Уругваї, в невеликих країнах Центральної Америки і на островах Карибського моря.
В Африці вільні економічні зони поки набули меншого поширення – значною мірою через нестачу коштів і нерозвиненості інфраструктури. Тут також переважають експортно-виробничі зони, серед яких найбільше значення мають зони на о. Маврикій, в Тунісі і в Єгипті.
Далеко не всі спроби створення вільних економічних зон в країнах, що розвиваються виявилися успішними. Під впливом насамперед політичної нестабільності (що доходила до збройних конфліктів), а також ряду економічних і адміністративних чинників деякі ВЕЗ, створені свого часу в Ліберії, Сенегалі, Шрі-Ланці, Гватемалі, фактично перестали функціонувати.
У країнах з перехідною економікою вільні економічні зони також отримали деякий розвиток. З країн Центрально-Східної Європи першими ще в 1960-х рр.. їх стали створювати СФРЮ та Угорщина. Потім вони з’явилися і в інших країнах. В умовах планово-централізованої економіки ці СЕЗ розглядали як елементи ринкової економіки, здатні залучити іноземні інвестиції. Після того як країни Центрально-Східної Європи в 1990-х рр.. перейшли до ринкової економіки, значення ВЕЗ ще більше зросла. Серед них тут переважають експортно-виробничі зони, але зустрічаються і ВЕЗ інших типів, наприклад мають головною метою збільшення зайнятості в старопромислових депресивних районах. У Румунії, Угорщини, Болгарії СЕЗ створюються на державній основі, у Польщі – на акціонерній, а в Угорщині також і на змішаній.
У Росії вільні економічні зони стали створювати в кінці 1980-х рр.., І до середини 1990-х рр.. офіційно затверджених СЕЗ було вже півтора десятка. Серед них є й більш вузько спеціалізовані зони різних типів (з переважанням зон вільної торгівлі), і комплексні, більш великі територією. Однако далеко не все СЭЗ России выдержали испытание временем, да и государственная политика по отношению к ним отличалась непоследовательностью. В 2005 г. Госдума приняла закон об особых экономических зонах (ОЭЗ), на территории которых предприятия будут пользоваться налоговыми и таможенными льготами. Создание их уже началось.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)