Вільні економічні зони Китаю

Однією з найважливіших складових частин регіональної політики в Китаї слід вважати створення вільних економічних зон, які багато в чому, якщо не в першу чергу, сприяли підйому Східної економічної зони, а в кінцевому рахунку – всієї китайської економіки.

На рубежі 1970-1980-х рр. з усією очевидністю виявилася відсталість і низька ефективність китайської економіки, яка перенесла “великий стрибок” і “культурну революцію”. Необхідні були принципово нові рішення. І одним з них стало рішення перейти від замкнутої моделі розвитку до більш відкритої. Оскільки ж перевести відразу все господарство країни на рейки такої відкритості було, природно, неможливо, для цієї мети були обрані окремі вільні економічні зони (ВЕЗ) у східній та південній приморських частинах країни.

До створення вільних (спеціальних) економічних зон Китай приступив в кінці 1970-х рр. При цьому був використаний досвід інших країн і територій Азії. Їх приклад був тим більше заразливий, що у витоків економічних успіхів “азіатських тигрів” стояли етнічні китайці, складові в Сінгапурі та Гонконгу переважна більшість, а на Тайвані фактично все населення. Висуваючи ідею створення вільних економічних зон, Ден Сяопін розраховував головним чином на залучення капіталу заморських китайців (хуацяо), і потрібно сказати, що вона себе повністю виправдала: у наступний період 75-80% всіх інвестицій в Китаї належали саме їм.

Основні цілі створення ВЕЗ полягали в наступному:

    Максимальне залучення іноземного капіталу, передових техніки і технологій, створення підприємств в наукомістких галузях промисловості; Розвиток зовнішньоекономічної діяльності та забезпечення більш широкого включення країни в міжнародний географічний поділ праці, збільшення експорту та валютних надходжень; Використання ВЕЗ як шкіл передового досвіду у функціонуванні сучасного виробництва та управління ним для всієї решті території Китаю; Підйом соціально-економічних умов у СЕЗ до рівня, досягнутого в Гонконзі, Сінгапурі та інших НІС Азії; Використання дешевої і надлишкової робочої сили, яку має Китай.

Відмінна риса ВЕЗ – автономія місцевої влади від центрального уряду у вирішенні таких питань, як установа підприємств з іноземною участю, встановлення для іноземних вкладників різного роду пільг у сплаті прибуткового податку, спрощення процедури отримання віз.

Держава також надає СЕЗ значну самостійність у проведенні зовнішньоторговельної діяльності та контролі за нею. Словом, спеціальні економічні зони були задумані як свого роду економічні “оазиси” з особливим режимом господарювання. Їх розглядають так само, як “пилососи”, засмоктуючі нові технології та методи виробництва в країну, технологічно відсталу, але яка має величезні людські та природні ресурси. Але найчастіше їх називають вікнами, відкритими у зовнішній світ. Не буде помилкою розглядати їх і як перших полігонів ринкової економіки.

З початку створення ВЕЗ у Китаї пройшло вже три десятиліття. За цей час політика щодо цих зон удосконалювалася. В економічній літературі прийнято виділяти три етапи формування СЕЗ,

    Перший з яких охоплював кінець 1970-х – початок 1980-х рр.; Другий – 1980-і роки; А третій – 1990-і рр.

У всякому разі, до 2000 р. таких СЕЗ самих різних типів в країні було вже більше 180. Їх зовнішньоторговельний оборот вимірювався багатьма десятками мільярдів доларів, а частка в експорті та імпорті країни весь час зростала.

За цей час в Китаї сформувалася така складна багатоступенева система вільних економічних зон, подібної якої немає ні в одній іншій країні світу. Тому й типологія їх відрізняється досить великою складністю, включаючи понад 15 різного роду підтипів таких зон. Деякі з них збігаються з прийнятою у більшості країн типологією, а деякі відображають чисто китайську специфіку. Але найголовніших типів можна виділити три.

Перший тип – це так звані спеціальні економічні зони, що володіють багатогалузевою економікою з яскраво вираженою експортною орієнтацією. Специфіка їх географічного положення, наявність особливого адміністративного та візового режиму надають їм анклавний характер. Саме ці зони стали першими експериментальними полігонами по залученню іноземного капіталу, запозичення міжнародного досвіду та впровадженню його в формуючу ринкову економіку країни.

Усього таких спеціальних економічних зон в Китаї п’ять.

Чотири з них зазвичай називають “старими”, так як вони були засновані ще в 1980 р. У тому числі три зони знаходяться в провінції Гуандун: Шеньчжень (327,5 км2), Чжухай (15,2 км2) і Шаньтоу (52,6 км2), а четверта – в провінції Фуцзянь (Сяминь, 131 км2). При погляді на карту кидається в очі, що перша з них розташована в безпосередній близькості від Сянгана (б. Гонконгу), друга – від Аоміня (б. Макао), а третя і четверта знаходяться навпроти Тайваню.

За час, що минув після 1980 р., всі чотири перших СЕЗ цілком довели свою життєздатність, продемонструвавши винятково високі темпи економічного і технологічного розвитку. На перших етапах необхідна інфраструктура в цих зонах створювалася на державні кошти, але потім їх розвиток забезпечував вже приплив іноземних інвестицій. Ще на початку 1990-х рр. на чотири “старих” СЕЗ припадало не менше 1/4 всіх іноземних вкладень в економіку країни. Тут розмістилися багато тисяч спільних підприємств. Хоча всі ці зони зазвичай відносять до категорії не спеціалізованих, а комплексних, між ними все ж існують певні відмінності. Так, спеціалізація СЕЗ Шеньчжень – промислова, СЕЗ Шаньтоу – агропромислова, СЕЗ Сямень – промислова і туристська, а СЕЗ Чжухай – переважно туристська.

Для більш детальної характеристики всіх успіхів СЕЗ в літературі зазвичай використовується приклад найбільш великої і розвиненої з цих зон – Шеньчжень. Наприкінці 1970-х рр. це було глухе містечко з населенням 6000-7000 жителів і одною п’ятиповерховою будівлею. Тепер Шеньчжень перетворився на місто з населенням понад 5 млн, з сучасними хмарочосами, 200 готелями, новітнім метро, швидкісними автострадами, міжнародним аеропортом та великим морським портом; тут відкриті університет, технологічний парк. Тут діють сотні банків і фінансових контор, фондова біржа. Рівень зарплати в Шеньчжені в кілька разів вище, ніж в інших частинах країни. Ця СЕЗ вже стала великим центром міжнародного туризму.

Промислове виробництво в Шеньчжені в 1980-1990 рр. виросло в 200 разів.

Валова промислова продукція перевищила 16 млрд, а до 2000 р. – 50 млрд юанів. Асортимент її нині сягає 1000 виробів. Серед них продукція машинобудування, нафтохімії, тканини, одяг, парфумерія, продукти харчування. Але панують галузі високої технології – виробництво телевізорів (за ліцензією японської фірми “Соні”), комп’ютерів, відеомагнітофонів, копіювальної техніки.

У Шеньчжені діє близько тисячі змішаних підприємств, в які вкладено кошти компаній і приватних осіб майже з 20 країн. Але на першому місці, і це дуже симптоматично, стоять капіталовкладення бізнесменів з Сянгана (б. Гонконгу). У Шеньчжені їх перш за все приваблює те, що земельна рента тут набагато нижче, ніж в Сянгані, де в центрі міста 1 м2 площі “важить” близько 50 тис. гонконгських доларів. Їх залучають також більш низька ставка податку на прибуток, право купувати і обмінювати валюту за ринковим курсом, дешевизна робочої сили. Але чималу роль грають і географічні чинники. Адже від ВЕЗ Шеньчжень до материкової частини Сянгана – п-ова Коулун – всього 32 км. Обидва міста тепер зв’язані автомобільною та двоколійною залізною дорогами, які йдуть далі до адміністративного центру провінції – Гуанчжоу. Між ними курсують також Морські пароми і судна на підводних крилах.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вільні економічні зони Китаю