ВІКТОР ГЮГО
(1802-1885)
Віктор Гюго – найавторитетніший з французьких романтиків XIX століття, вождь французького романтизму і його теоретик. Він народився 26 лютого 1802 року в Безансоні у досить дивній родині: батько, селянин за походженням, під час революційних подій став наполеонівським генералом, мати походила з давнього аристократичного роду. Батьки розлучилися, Коли Віктор був дитиною. Мати виховала сина у дусі католицизму і роялізму. У своїх перших Поезіях юнак проклинав Наполеона і оспівував династію Бурбонів. В 14 років він записав у щоденнику: “Хочу бути Шатобріаном або ніким”, а потім перейшов до стану республіканців, і хоча залишився “революціонером із Христом”, благословив усі революційні виступи народу як історично необхідні.
Творчий шлях Віктора Гюго умовно розділяється на три періоди:
– перший(1820-1850) – реформування французької поезії, створення національної теорії романтизму, утвердження романтичного театру, утвердження французького історичного роману;
– другий (1851-1870) – створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці;
– третій (1870-1885) – осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.
У Гюго рано пробуджується поетичний талант. Ще підлітком він починає писати, і вже в 1815-1816 роках його оди та поеми відзначаються на конкурсах Тулузької академії, а згодом і королівським урядом
Свою першу поетичну збірку “Оди й різні вірші” (1822) він написав у стилі класицизму.
Проте класицизм Гюго виявився дуже нестійким. Тільки-но молодий поет виходить зі стадії шкільного наслідування, починається поступовий, спершу несміливий, а потім дедалі рішучіший перехід на романтичні позиції. Але в прозових жанрах Гюго завжди стояв на позиціях романтизму. Свідченням того є перший роман Гюго “Ган Ісландець” (1821-1822). Подальшим утвердження Гюго на позиціях романтизму був його другий роман “Бюг Жаргаль” (1826). У цьому романі Гюго звернувся до змалювання повстання негрів-рабів.
Віктор Гюго прийшов на позиції романтизму під впливом поезії Шатобріана і Ламартіна. Але його власний поетичний дар був набагато сильніший, ніж дар його вчителів. Саме йому судилося провести ре форму французької поезії, створити умови для її подальшого розвитку. У збірці “Орієнталії” (1828), порушуючи класичні вимоги єдності вірша, Гюго чергує розмір і довжину рядка, створюючи вигадливі картини зустрічі подорожніх із джинами в пустелі (“Джини”), шаленої скачки гетьмана Мазепи, який програв битву, але не скорився (“Мазепа”),
Реформа Гюго полягала і у намаганні замінити раціоналістичний вірш класицизму мовою людських почуттів. Він відмовляється від прикрас, запозичених з античної міфології, зрікається вимог суворого розділення лексики на “високу” і “низьку”. Класицистична поезія визнавала тільки цезуру (паузу), розташовану посередині рядка, а також думку, яка уміщається в один поетичний рядок. Це сковувало поетів, не давало можливості вільно висловлювати власне бачення світу. Гюго ввів “смислову” цезуру, а також “перенос”, і та ким чином розкріпачив поетичну думку. В галузі ритму поет відмовився від застиглого олександрійського вірша і здивував сучасників різноманітністю ритмів, які передавали то вічний спокій пустелі, то жах людини перед незнаним, то гуркіт бурі, то тріск дерев під час урагану. У 1830 р. в статті “Про пана Доваля” Гюго визначав романтизм як “лібералізм в літературі” і підкреслював, що “літературна свобода є дитиною свободи політичної”.
У цей же період Гюго звертається до балади, яка вважалася жанром романтичним і привертала тоді загальну увагу. У 1826 році виходить його збірка “Оди і балади”.
Наприкінці 20-х років романтики надають особливої ваги за воюванню театру, який все ще лишався під владою класицизму. З цією метою 1827 року Гюго пише свою першу романтичну історичну драму “Кромвель”, котра розповідає про англійську буржуазну революцію XVII століття.
Великого розголосу набула передмова до драми, в якій Гюго прагнув пов’язати розвиток літератури з розвитком історії людства, щоб показати історичну зумовленість торжества романтизму. Це була цілісна програма романтичного руху. Передмову до “Кромвеля” давно вже вважають окремою теоретичною працею – маніфестом французького романтизму.
Для художньої творчості Гюго характерна рідкісна жанрова розмаїтість: з однаковим успіхом виступав він у поезії, прозі й драматургії. Та передусім він був поетом.
Ідейний зміст драм Гюго не обмежується проблематикою, що пов’язана лише з ідеологічними битвами кінця 20-х років та Липневою революцією 1830 року. Романтичні драми Гюго перегукувалися в актуальними соціально-політичними проблемами сучасності, відтворювали її передові ідеали та прагнення.
В основу кожної із драм Гюго 1829-1839 років, за винятком “Лукреції Борджа” (1833), покладено конфлікт простолюдинів, представників третього стану з феодальною аристократією та монархією (“Маріон Делорм”, “Король розважається” (1832), “Марія Тюдор” (1833), “Рюї Блаз” (1838) та інші).
В історії французької літератури друга половина 20-х років позначена розквітом жанру історичного роману. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго “Собор Паризької Богоматері” (1831). Цей роман відбиває національну Історію, пов’язаний з актуальною сучасною проблематикою.
Кінець 20 і 30-х років належить, поряд із двома десятиліттями вигнання (1851-1870), до періодів творчої активності, незвичайної навіть для Гюго. У ці роки він зводив будову романтичної драматургії та театру, активно виступав у прозових жанрах, але водночас не послабшала й інтенсивність його поетичної творчості. У 3″0-ті й на початку 40-х років з’являються чотири його поетичні збірки – “Осіннє листя” (1836), “Пісні сутінок” (1837), “Внутрішні голоси” та “Промені й тіні” (1841). Крім того, багато поезій ввійшли до “Споглядань” – величезної двотомної збірки, опублікованої вже в період вигнання (1856).
Після Лютневої революції 1848 року та встановлення диктатури Луї Бонапартом Гюго залишає Францію і їде у вигнання. Він оселяється на острові в протоці Ла-Манш. З метою викрити і знеславити перед усім світом політичного авантюриста та його злочинний режим і тим самим сприяти їхньому швидкому падінню в перший рік міграції Гюго пише дві книги: “Наполеон Маленький” та “Історію Одного злочину” – своєрідну викривальну хроніку перебігу подій під час державного перевороту 1851 року.
Саме в період вигнання завершується формування світогляду письменника. У перші роки вигнання, на острівці Джерсі, Віктор Гюго створює збірку “Карт” (1853), яка справедливо вважається вершиною його політичної поезії. На перший погляд, збірка справляє враження калейдоскопа реальних сценок і гротескно-карикатурних портретів, але є в ній чітко окреслені смислові лінії і поля незвичайно високого емоційного напруження, котрі всьому цьому різнорідному матеріалові надають певної впорядкованості й завершеності.
Активно виступав Гюго під час вигнання також у прозових жанpax. У цей період з’явилося три романи: “Знедолені” (1862), “Трудівники моря” (1866) і “Людина, яка сміється” (1869). В усіх цих романах центральною є тема народу.
В. Гюго був не тільки великим поетом, але й активним громадсько-політичним діячем, який прагнув впливати на хід подій. Збірка “Грізніші рік” (1872) є своєрідною поетичною хронікою драматичних подій, що їх переживала Франція під час франко-прусської війни (1870-1871).
Творча активність Віктора Гюго не згасала до останніх років його довгого життя. Але він лишався і активним: громадським діячем, і пристрасним публіцистом, невтомно боровся проти політичної ре акції, суспільного зла й несправедливості.
В останній період творчості Гюго одна за одною з’являються його поеми та поетичні збірки: “Мистецтво бути дідусем” (1877), сатиричні і поеми: “Папа” (1878), “Осел” (1880), “Всі струни ліри” (1888-1893) та інші.
Помер Віктор Гюго 23 травня 1885 року. Його смерть була сприйнята французькою громадськістю як національна трагедія, а його похорон перетворився на грандіозну, справді всенародну маніфестацію, у якій взяли участь тисячі людей. Творчість Гюго міцно й назавжди увійшла до золотого фонду французької та міжнародної культури.
“Собор Паризької Богоматері”
25 липня 1830 року Віктор Гюго розпочав роботу над романом “Собор Паризької Богоматері”. Книга вийшла в світ у 1831 році, у тривожні дні холерних бунтів та розгрому архієпископського палацу паризьким народом. Бурхливі політичні події визначили характер роману, який, як і драми Гюго, був історичним за формою, але глибоко сучасним за ідеями.
Самий вибір епохи є важливим для розкриття основної ідеї. XV століття у Франції – епоха переходу від середньовіччя до Відродження. Але, передаючи за допомогою історичного колориту живе обличчя цієї динамічної епохи, Гюго шукає щось вічне, спільне для всіх епох. Так, на першому плані – собор Паризької Богоматері, котрий народ створював віками. Народна засадничість буде визначати в романі ставлення до кожної дійової особи.
У системі персонажів головне місце посідають три герої. Ци ганка Есмеральда своїм мистецтвом, усім виглядом дарує насолоду натовпові. Вона далека від побожності, не відмовляється від земних утіх. У цьому образі найяскравіше відбито відродження зацікавленості людиною, яке стає головною рисою світосприйняття в нову епоху. Есмеральда нерозривно пов’язана з народом. Гюго застосовує романтичний контраст, відтінюючи красу дівчини образами низів суспільства, у змалюванні яких він використовує гротеск. Есмеральда – циганка (щоправда, тільки за вихованням) і француженка (за походженням). її унікальна краса звела з розуму Фролло, і він знищив її, тому що не міг зрозуміти і не міг привласнити. Есмеральда втілює ідеал Гюго. Це його суб’єктивне, романтичне бачення свободи і краси, які завжди йдуть поряд. І одночасно прекрасна танцюристка утілює риси нової ренесансної культури (народність, єдність духовного і тілесного, людяність), яка йде на зміну середньовічному аскетизму, і цього не можна змінити (символічний зміст має перша сцена роману, що показує неминучу втрату церквою колишнього авторитету).
Протилежний образ у романі – образ похмурого негідника, архідиякона Клода Фролло (створеного після кардинала-ката із “Маріон Делорм”), розкриває багаторічну боротьбу Гюго проти церкви. Королівська влада та її опора – католицька церква – зображені в романі як ворожі народу сили. Розважливо-жорстокий Людовік XI дуже близький до галереї коронованих злочинців із драм Гюго. Почуття Клода Фролло викривлені: любов, батьківська прихильність, жага до знань перекриваються егоїзмом та ненавистю. У ньому теж виражена одна із характеристик людей Відродження, але в першу чергу це людина середньовіччя, аскет, який з презирством ставиться до всіх життєвих утіх. Він відгородився від народного життя стінами собору та своєї лабораторії, і тому душа його перебуває у владі темних та злих пристрастей. Клод Фролло хотів би притлумити в собі всі земні почуття, що їх він вважає ганебними, і присвятити себе вивченню повного зведення людських знань. Але всупереч своєму запереченню людських почуттів, він сам покохав Есмеральду. Ця любов має руйнівний характер. Не маючи сил її здолати, Клод Фролло стає на шлях злочину, прирікаючи Есмеральду на муки та смерть.
Розплата приходить до архідиякона від його слуги, дзвонаря собору, Квазімодо. Для створення цього образу Гюго особливо широко використовує гротеск. Квазімодо – незвичайна потвора. Його обличчя і фігура водночас смішні й страхітливі. Гротесковий Квазімодо, потворний, розумово неповноцінний, неймовірно сильний фізично, уce життя знав тільки образи та жорстокість. І він відповідав жорстокістю на жорстокість. Навіть Фролло, який нібито виховав сироту, інакше, як з огидою, на нещасного дивитися не може. Квазімодо Вхожий на химер – фантастичних тварин, чиї зображення прикрашають собор. Квазімодо – душа собору. Потворне чудовисько теж покохало красуню Есмеральду, але не за її красу, а за доброту. І його душа, що пробуджується від сну, у який його занурив Клод Фролло, виявляється прекрасною. Звір за своїм зовнішнім виглядом, Квазімодо є ангелом у душі. Любов Квазімодо до Есмеральди є високою любов’ю до ренесансної Мадонни. Так Дайте кохав Беатріче, так Петрарка ставився до Лаури. До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо не знав, що в світі існує любов, краса і добро. Добрий вчинок дівчини із Двору Чудес став для Квазімодо “щиросердною подією”, перевернув його життя.
Квазімодо втілює авторське осмислення природи і долі народу, забитого й безправного, нерозумного й рабські покірного. Але не завжди. До зустрічі з Есмеральдою життя Квазімодо проходило нібито у стані сну. Він бачив перед собою тільки величезну споруду собору, служив їй і був її частиною. Тепер він побачив інше і за це інше готовий віддати життя. Протест Квазімодо є протестом несвідомим, жорстоким, і навіть страшним. Але його важко звинувачувати, йому можна тільки співчувати. Так Гюго засобами романтичного мистецтва висловлює власне ставлення до революційних подій, до народу, що прокинувся і вже не може бути іншим.
Зображення Клода Фролло доповнюється розділом, що має виразну назву “Нелюбов народу”.
Зовні блискуче, а насправді безсердечне та спустошене вище суспільство втілено в образі капітана Феба де Шатопера, як і архідиякон, не здатний на безкорисливе та самовіддане почуття.
Душевна велич, високий гуманізм притаманні лише знедоленим людям із низів суспільства, саме вони – справжні герої роману. Вулична танцівниця Есмеральда символізує моральну красу простої людини, глухий та потворний дзвонар Квазімодо – покаліченість суспільної долі пригноблених.
У центрі роману – собор Паризької Богоматері, символ духовного життя французького народу. Собор зведений руками сотень безіменних майстрів; опис собору стає приводом для натхненної поеми в прозі про французьке національне буття. Собор надає притулок народним героям роману, з ним тісно пов’язана їхня доля, навколо собору – живий народ, який не припиняє боротьбу.
Собор, вічний і нерухомий, є головним персонажем роману. Це не просто величезна споруда на острові Сіте, яка об’єднує Париж університетський і Париж буржуазний, це – жива істота, яка спостерігає життя Клода Фролло, Есмеральди, Квазімодо і ставиться до них бай дуже. Собор втілює вічний закон “ананке”, вічний закон необхідності, смерті одного і народження іншого. Не випадково це грецьке слово накреслене невідомою рукою на стіні однієї з його веж.
Водночас собор – символ поневолення народу, символ феодального гноблення, темних марновірств та забобонів, які тримають у полоні душі людей. Недарма в мороці собору, під його склепінням, зливаючись із дивними кам’яними химерами, оглушений гулом дзвонів, самотньо живе Квазімодо, “душа собору”, чий гротескний образ уособлює середньовіччя.
На противагу йому, чарівний образ Есмеральди втілює радість та красу земного життя, гармонію тіла й душі, тобто ідеали епохи Відродження. Танцівниця Есмеральда живе серед паризького натовпу й дарує простому люду своє мистецтво, веселість та доброту.
Віктор Гюго не ідеалізував середньовіччя, він правдиво показав темні сторони феодального суспільства. Водночас його твір глибоко поетичний, сповнений гарячої патріотичної любові до Франції, до її історії, до її мистецтва, у якому, як вважав Гюго, живе волелюбний дух і талант французького народу.
Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей створюють могутній живописний ефект і роблять твір Гюго одним із найяскравіших в історії світової літератури.
Це цікаво!
Гротеск (від італійського “печерний”) є явищем досить молодим. Його і! не знала античність. На початку XIX ст. археологи відкрили неподалік від Рима грот Нерона, розписаний такими чудернацькими і примхливими зображеннями, що один із вчених збожеволів під впливом побаченого. Потворні й одночасно вишукані квіти й тварини переплелися у неймовірних виглядах. Вони захоплювали людей майстерністю художників, що їх створили, і в той же час лякали. “Божевільний грот” закрито для відвідувачів і зараз, але копії зображень розійшлися по Європі. Так у мистецтві виникло явище гротеску, до якого часто зверталося романтичне мистецтво (Гофман, Гюго, По).
Гротеск завжди перебільшує потворні або комічні риси, це не реалістичне, а загострене, чудернацьке зображення. Нібито ми бачимо певний образ не у денному, а у печерному або нічному освітленні, і він лякає і водночас заінтриговує нас. Гротескними образами є образи Цахеса, Лускунчика у Гофмана, Квазімодо, Гуїнплена у Гюго. Гротеск існує і в сучасному мистецтві, г але відкрили його романтики, і заслуга Віктора Гюго тут є незаперечною. Гротескові образи протитиставляться на сторінках його творів ідеальним (Квазімодо – Есмеральда, Гуїнплен – Дея, священик Міріель – інспектор Жавер). Так будується прийом контрасту, один із основоположних і у Гюго. Родоначальником контрастного зображення світу письменник вважав Шекспіра, який вперше показав, як в душі однієї людини точиться боротьба між “ангелом і звіром”, між двома протилежностями.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)