Викрадач кактусів – Карел Чапек
– Ось я розкажу вам,- почав пан Кубат,- що зі мною сталося торік улітку.
Жив я тоді на дачі – знаєте самі, що це таке: ні води, ні лісу, ні риболовлі, ну просто нічого, зате там повно членів народної партії, є спілка квіткарів із дуже заповзятливим головою, фабрика перламутрових гудзиків і пошта, де сидить стара носата поштмейстерка; одне слово, так само, як усюди. Вже тижнів зо два я віддавався благотворній цілющій дії тієї нічим не порушуваної нудоти, коли раптом до мене дійшло, що місцеві пліткарки і взагалі громадська думка перемивають мої кісточки. А оскільки листи мені приходили напрочуд старанно заклеєні, аж весь конверт на звороті блищав від гуміарабіку, то я сказав собі: “Ага, це хтось розпечатує мою кореспонденцію. Грім би побив ту бабегу поштмейстерку!” Бачте, кажуть, що на пошті примудряються розкрити будь-якого конверта. “Стривай же”,- сказав я собі, сів за стіл і заходивсь якнайкаліграфічнішим почерком писати: “Ах ти почваро поштова, пліткарко носата, стара мітло, хвостата відьмо, зміюко сварлива, пащекухо, бабо-яго…” і таке інше. І підписався: “З щирою повагою Ян Кубат”. А знаєте, чеська мова дуже багата й точна: не переводячи подиху я висипав на папір тридцять чотири таких вирази, що їх прямодушний і порядний чоловік може прикласти до кожної дами, не впадаючи у суб’єктивізм чи нав’язливість. Урешті, задоволений, я заклеїв листа, написав на конверті власну адресу, поїхав до найближчого міста й там укинув його до поштової скриньки.
Другого дня біжу на пошту і з якнайлюб’язнішою усмішкою стромляю голову у віконечко.
– Пані поштмейстерко,- питаю,- чи нема для мене листа?
– Я на вас поскаржусь, хулігане! – засичала пані поштмейстерка з таким грізним поглядом, якого я ще не бачив.
– Що ви, пані поштмейстерко! – відказую співчутливо.- Невже прочитали щось неприємне?
А тоді все-таки виїхав звідти, від гріха подалі.
* * *
– Це дурниця,- критично зауважив пан Голан, старший садівник Голбенового саду.- Ваша хитрість була занадто проста. Ось я вам розкажу, як я наставив пастку на одного крадія кактусів. Розумієте, старий пан Голбен – завзятий аматор кактусів, його колекція, хоч вірте, хоч ні, варта не менш як триста тисяч, не рахуючи унікумів. Але старий схибився на тому, щоб його колекція була приступна для огляду всім. “Голане,- каже,- це благородне захоплення, його треба підтримувати в людях”. А як на мене, то коли якийсь дрібний кактусовод побачить у нас, приміром, “золотого Грусона”, що йому ціна тисяча двісті крон, то в нього тільки душа болітиме, що він такого не має. Ну, як уже старий так хоче – що вдієш. Але торік ми почали помічати, що в нас пропадають кактуси, і не оті показні, що кожен хоче мати, а найрідкісніші екземпляри. То не стало “ехінокактуса Вісліценії”, то “греснерії”, а то ще однієї “віттії”, привезеної прямо з Коста-Ріки, а потім – зовсім нового виду, що його прислав Фріг, далі – “мелокактуса Леопольдії”, унікального екземпляра, якого в Європі не бачили вже більш як півсотні років, і нарешті пропав “пілокереус фімбріатус” із Сан-Домінго – перший екземпляр, що потрапив до Європи. Видно, крадій був неабиякий знавець!.. Ви не можете уявити, як шаленів старий Голбен.
– Пане Голбен,- кажу йому,- закрийте теплицю для відвідувачів, та й по всьому.
– Е, ні – розкричався старий.- Це благородне захоплення для всіх! Ви повинні спіймати того паршивого крадія; повиганяйте сторожів, найміть нових, повідомте поліцію, що завгодно!
А це нелегке діло: маючи тридцять тисяч вазонів, не поставиш над кожним сторожа. Ну, я все-таки найняв двох відставних дільничних інспекторів з поліції, щоб пильнували там; і саме тоді в нас пропав отой “пілокереус фімбріатус”, зосталася тільки ямка в піску. Тоді вже мені допекло, і я сам узявся ловити крадія.
Щоб ви знали, справжні кактусоводи – це щось ніби секта дервішів; по-моєму, в них у самих замість борід та вусів ростуть колючки та глохідії, такі вони фанатики. В нас є дві такі секти: “Спілка кактусоводів” і “Товариство кактусоводів”; чим вони одна від одної різняться, не знаю. Можливо, одні вірять, ніби кактуси наділені безсмертною душею, а другі лише складають тим кактусам криваві жертви; але хай там як, а ті дві секти ненавидять одна одну й переслідують вогнем і мечем на землі й у повітрі. Тож я сходив до голів тих сект і цілком конфіденційно спитав у них, чи не можуть вони здогадатися, хто з іншої секти міг би красти Голбенові кактуси. Коли я розповів, які саме екземпляри у нас пропали, вони з абсолютною певністю заявили, що їх не міг украсти жоден член ворожої секти, бо в тій секті, мовляв, самі нездари, нікчеми та невігласи, які зроду й не чули про “вісліценію” чи “греснерію”, не кажучи вже про “пілокереуса фімбріатуса”. Що ж до їхніх власних членів, то вони ручаться за їхню чесність і порядність; це люди, не здатні вкрасти нічого, хіба якийсь там кактус, але якби котрий із них і добув таку “вісліценію”, то напевне показав би іншим, щоб вони вшанували її релігійним обрядом, а про щось таке їм, головам, нічого не відомо. А потім обидва ті достойні добродії повідомили мені, що крім їхніх двох офіційно визнаних чи принаймні допущених сект існують ще дикі кактусоводи, і саме вони найстрашніші з усіх: це ті, котрі через запальну вдачу не змогли вжитися з поміркованими сектами або взагалі – віддаються всяким єресям та неподобствам. І саме ті дикі кактусоводи, мовляв, здатні на все.
Не досягши ніякого успіху в тих добродіїв, я заліз на один прегарний явір у нашому парку, всівся там і почав думати. Повірте мені, найкраще думається в гіллі якогось дерева: там ти якийсь ніби розкутий, гойдаєшся собі легенько і дивишся на все згори вниз, ніби з вищої точки зору. По-моєму, філософам слід би жити на деревах, як дятлам. І на тому яворі я придумав отакий план. Насамперед обійшов усіх знайомих садівників і питаю: “Хлопці, у вас не хиріють які-небудь кактуси? Старому Голбенові потрібні такі загнилі для якихось дослідів”. Отож зібрав я кілька сот захирілих кактусів і вночі розтикав їх по всій Голбеновій колекції. Два дні мовчав, а на третій дав у всі газети таке оголошення:
“ВСЕСВІТНЬО ВІДОМА ГОЛБЕНОВА КОЛЕКЦІЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ!
Як ми довідались, велика частина унікальних оранжерей Голбена заражена новою, невідомою досі хворобою, занесеною, ймовірно, з Болівії. Хвороба вражає переважно кактуси, якийсь час протікає латентно, а потім виявляється загниванням, коріння, шийки і тіла кактуса. Оскільки ця хвороба, як здається, дуже заразна й швидко поширюється досі не відкритими мікроспорами, Голбенові оранжереї закрито для відвідувачів”.
Днів за десять – протягом тих днів ми мусили ховатися, щоб нас не замучили кактусоводи – я послав у газети ще одне повідомлення:
“ЧИ ПОЩАСТИТЬ УРЯТУВАТИ ГОЛБЕНОВУ КОЛЕКЦІЮ?
Як ми довідались, професор Макензі з К’ю визначив хворобу, що з’явилась у всесвітньо відомій колекції Голбена, як особливий тропічний грибок (Malacorrhiza paraquayensis Wild) й рекомендує оббризкувати уражені екземпляри тинктурою Гарвард-Лотсена. Спроби застосування цього препарату, широко проваджені в оранжереях Голбена, виявились вельми успішними. Тинктуру Гарвард-Лотсена можна придбати в нас у такій і такій крамниці”.
Коли вийшла газета з цим оголошенням, у тій крамниці вже сидів таємний агент поліції, а я чатував коло телефону. Через дві години він подзвонив мені: “Пане Голан, ми вже його злапали!” А ще через десять хвилин я держав за комір якогось хирлячка й торсав його.
– Що ви, добродію! – протестував той чоловічок.- Чого ви мене термосите? Я прийшов тільки купити оту знамениту тинктуру Гарвард-Лотсена…
– Я знаю,- кажу йому,- одначе ніякої такої тинктури не існує, як не існує й ніякої нової хвороби, а ось ви ходили красти кактуси до Голбенових оранжерей, злодюго ви сякий-такий!
– Слава тобі, Господи! – вигукнув той чоловічок.- То ніякої хвороби нема? А я десять ночей не спав зі страху, що й решта моїх кактусів заразиться!
Заштовхав я його за комір до машини й поїхав з ним і з агентом до нього додому. Слухайте, такої колекції я ще не бачив: той чоловічок мав одну-однісіньку кімнатинку в мансарді, на Височанах, десь так три на чотири метри, в кутку на підлозі укривало, столик та стілець, а решту займали кактуси; але які екземпляри, і в якому бездоганному стані, просто диво!
– Ну, то котрі він у вас поцупив? – питає агент, а я дивлюсь на того злодюжку, як він труситься та ковтає сльози.
– Та знаєте,- кажу агентові,- не таке воно все цінне, як ми гадали. Скажіть у себе у відділку, що цей добродій виніс у нас кактусів усього на п’ятдесят крон і що я з ним сам усе владнаю.
Коли агент пішов, я кажу йому:
– Ну, лебедику, насамперед спакуйте все, що ви від нас винесли.
Той хирлячок покліпав очима, бо йому вже сльози на очі наверталися, й шепоче:
– Ласкавий пане, а не можна мені краще відсидіти за це?
– А дзуськи! – гримнув я на нього.- Спершу верніть накрадене!
Тоді він почав вибирати вазончик за вазончиком і відставляти набік. Вибрав десятків вісім – ми й гадки не мали, що в нас пропало аж стільки. Він, мабуть, багато років тягав ті кактуси. Задля певності я ще раз гримнув:
– Що? Оце все?
Отоді в нього справді бризнули сльози; він вибрав ще одну біленьку “де-лайтію” і одного “корнігера”, поставив до решти й схлипнув:
– Їй-же богу, більше ваших нема.
– Це ми ще побачимо! – крикнув я.- А тепер признавайтесь, як ви могли все це винести.
– Ну, це було так,- белькоче він, а в нього аж борлак на шиї тіпається від хвилювання.- Я, я, бачте, перевдягався…
– У що? – кричу я.
Він почервонів від збентеження й белькоче:
– В жіноче вбрання.
– Господи! – здивувався.- А чого в жіноче?
– Ну… того, що на таку… підстаркувату жінку ніхто… не зверне уваги. А крім того,- додав він майже переможно,- кому це спаде на думку підозрювати жінку в такому! В жінок бувають усілякі пристрасті, але колекцій вони не збирали ніколи в світі! Ви коли бачили жінку, що мала б колекцію марок, або жуків, або стародруків, або ще чогось такого? Ніколи, добродію! Жінки не бувають такі скрупульозні і такі… такі фанатичні. Жінки жахливо тверезі, добродію! Ви знаєте, в цьому найбільша різниця між нами й ними: тільки ми, чоловіки, збираємо колекції. Я так собі гадаю, що всесвіт – це лише колекція зірок; видно, є якийсь Бог-чоловік, він колекціонує світи, і тому їх так страшенно багато. Господи, якби-то я мав стільки місця та спроможності, як він! Ви знаєте, що я навіть придумую нові види кактусів? А вночі вони мені сняться; приміром, кактус із золотими волосинками й синіми, як у тирлича, квітками – я його назвав “кефалокереус німфа аура Рацек” – це, розумієте, моє прізвище, я звусь Рацек. Або “маміларія колубріна Рацек”; або “астрофітум кеспітосум Рацек”; господи, тут є такі фантастичні можливості! Якби ви знали…
– Стривайте,- перебив я його.- А в чому ж ви те все виносили?
– Пробачте, за пазухою,- засоромвся він.- Вони так приємно колються…
Ви знаєте, мені не стало духу забрати в нього ті рослини.
– От що,- кажу йому.- Я відвезу вас до старого пана Голбена, хай уже він сам вуха вам наскубе.
Людоньки, що там було, коли ті двоє зійшлися докупи! Цілу ніч не виходили з теплиці, поки обійшли тих тридцять шість тисяч вазонів.
– Голан,- каже мені хазяїн,- оце вперше я стрів людину, що знає ціну кактусам.
І не минуло й місяця, як старий пан Голбен зі слізьми й благословеннями вирядив того пана Рацека до Мексіки розшукувати там кактуси; обидва непохитно вірили, що десь там росте “кефалокереус німфа аура Рацек”.
Десь за рік ми одержали дрматичну звістку, що пан Рацек загинув там прекрасною мученицькою смертю. Він знайшов у якихось індіанців їхній священний кактус Чікулі – а той Чікулі, треба вам знати, рідний брат самого Бога-отця,- і чи то не поклонився йому, чи то навіть украв його; одне слово, ті милі індіанці зв’язали нашого пана Рацека й посадили на “ехінокактус віснага Гоокер” великий, як слон, і весь у колючках завдовжки з російські багнети, отож наш земляк скорився долі й віддав Богові душу. Отакий був кінець крадія кактусів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)