Війна за іспанську спадщину

Четверта і остання війна Людовика XIV носить назву Війни за іспанську спадщину (1700-1714). Після Рісвікського світу, наприкінці царювання Карла II вже будувалися плани щодо поділу іспанських володінь між різними претендентами, і Людовик XIV, який ще за тридцять років перед тим пред’являв свої права, як родича іспанського короля, вів переговори з недавнім своїм ворогом Вільгельмом III, королем Англії та штатгальтером Голландії, про спосіб поділу іспанського спадщини. Зрештою він віддав перевагу, однак опанувати всієї іспанської монархією і з цією метою домігся від Карла II заповіту, який робив спадкоємцем іспанського престолу молодшого з його, Людовика XIV, онуків Філіпа Анжуйського, хоч і під умовою, щоб ніколи французька та іспанська корони не єдналися на однієї і тієї ж голові. Але на іспанський престол з’явився й інший претендент в особі ерцгерцога Карла, другого сина Леопольда I. Імператор, сам походив із династії Габсбургів, був по матері онуком Філіпа III і тому теж вважав себе в праві домагатися спадщини на користь свого сина. Ледве помер Карл II (1700), як Людовік XIV послав свої війська в Іспанію для підтримки прав нового короля Філіпа V. Він оголосив, що “більш немає Піренеїв”, але одразу ж зустрів відсіч з боку нової європейської коаліції. Душею цього союзу знову з’явився Вільгельм Оранський, який захищав, як і колись, і політичну рівновагу, і спеціальні інтереси (комерційні та політичні) Голландії та Англії. Завдяки цьому, обидва останні держави стали підтримувати кандидатуру ерцгерцога Карла. На бік австрійського принца стало також і більшість німецьких князів, причому курфюрст бранденбурзький за це сприяння імператору отримав королівський титул за герцогству Пруссії (1701). На боці Людовика XIV перебували спочатку Савойя і Португалія, але незабаром і вони перейшли в табір його ворогів; в Німеччині ж його союзниками були лише курфюрст баварський, якому Людовик XIV обіцяв іспанські Нідерланди та Пфальц, та архієпископ кельнський. Таким чином, у Війні за іспанську спадщину брала участь ціла половина Європи; інша половина в цей час брала участь в іншій великій війні, що вирішувала долю Швеції (велика Північна війна 1700-1721 рр.). Між обома цими війнами не було скільки-небудь тісному зв’язку, але їх хронологічний збіг мало своїм наслідком те, що Швеція, раніше втручатися в війни Людовика XIV, тепер не могла брати участі в новій з ним війну, і що, з іншого боку, в боротьбу, що точилася на сході, чи не втрутилася жодна з західних держав.

Війна за іспанську спадщину з перемінним щастям велася одночасно в різних місцях, але головним театром були Нідерланди з прилеглими частинами Франції та Німеччини. У той час, як в Італії та Іспанії перевага брала то одна, то інша сторона, тут французи здебільшого терпіли одну поразку за іншою. Великих полководців першої половини царювання Людовика XIV, Тюренна і Конде, вже не було в живих, і їх замінили різні бездарності, якою був, напр., Герцог Вілльруа. У ворогів Франції, навпаки, в цю війну висунулися великі військові таланти – принц Євгеній Савойський, перебував на службі у Австрії, і лорд Мальборо, провідник англійськими військовими силами. До кінця війни становище Людовика XIV зробилося вкрай сором’язливим. Країна була розорена, народ голодував, скарбниця була порожня, і одного разу загін ворожої кінноти з’явився навіть на увазі самого Версаля. Старий король став просити миру, але йому пред’явили таку вимогу, на яке він не міг погодитися: союзники хотіли саме, щоб Він власними своїми військами вигнав свого онука з Іспанії, де той встиг уже утвердитися.

Стомлена війною була і коаліція. В Англії прихильниками боротьби були віги, які висунули зі свого середовища Мальборо, але Торіяма, колишнім проти війни, вдалося отримати перевагу, і цим вирішено було відступ Англії. У Німеччині, за смерті Леопольда I (1705) імператором став старший його син Йосип I, але і він скоро (1711) помер бездітним, внаслідок чого австрійські спадкові землі і імператорська корона перейшли до брата його Карлу, претенденту на іспанський престол. Державам, що відстоював його права на іспанський престол, не представляло ніякого інтересу, щоб новий імператор Карл VI (1711 – 1740) знову поєднав в одну монархію австрійські та іспанські володіння. Зміна в англійській політиці і воцаріння в Німеччині претендента на іспанську спадщину привели війну до кінця. Торийской міністерство вступило з Людовіком XIV в таємні переговори ще за життя імператора Йосифа I, і в 1713 р Франція і Англія уклали між собою мир в Утрехті; Голландія, Пруссія, Савойя і Португалія теж скоро примкнули до Утрехтскому договором, Карл VI і велика частина імперських князів, які брали участь у війні, продовжували вести її ще близько року, але французи перейшли в наступ і примусили імператора по Раштадтським договором визнати умови Утрехтського миру (1714). Решті противникам Людовика XIV залишилося тільки наслідувати цей приклад. Результатом війни за іспанську спадщину був розділ володінь Іспанії між обома претендентами.

Сама Іспанія зі своїми колоніями залишилася за Філіпом V, але він повинен був зректися за себе і за своїх нащадків від всяких прав на французьку корону і відмовитися на користь Австрії від Бельгії, Мілана та Неаполітанського королівства, на користь же Англії – від Гібралтару, який та захопила під час війни. Франція на цей раз не тільки не зробила ніяких територіальних придбань, але навіть поступилася Австрії частину Фландрії, а Англії – частину своїх північноамериканських володінь. Голландія отримала право тримати гарнізони в деяких бельгійських фортецях, що складали “бар’єр” проти Франції. Савойю, яка була захоплена французами, отримав назад її законний власник, і в з’єднанні з П’ємонтом і Сардинією вона склала нове королівство Сардінське. Пруссія, теж отримала деякі прирізки, була визнана рівним чином у своєму королівському гідність. Цікаво, що обидві держави (Сардинія і Пруссія), яким через півтора століття судилося зробити об’єднання Італії та Німеччини, одночасно отримали титул королівств.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Війна за іспанську спадщину