Війна США в Європі
У першій половині 1942 ситуація складалася вельми сумно для союзників. До того часу Гітлер уже встиг захопити більшу частину Західної Європи. На сході справи йшли не краще: нацисти оволоділи Кримом і нагальними темпами просувалися до Сталінграда. У Північній Африці війська генерала Роммеля безперешкодно перетнули Лівію і тепер погрожували Каїру та зону Суецького каналу. Німецькі підводні човни господарювали на морських просторах, завдаючи великої шкоди кораблям союзників, і навіть насмілювалися заходити в територіальні води США. Можна з повною підставою говорити, що Німеччина – і в прямому, і в переносному сенсі – принесла війну до американських берегів.
У другій половині 1942 становище дещо виправилася, і перед союзниками зажевріла надія. Під Сталінградом Радянська армія зуміла розбити значні сили гітлерівців і зупинити їх просування по власній території. До лютого 1943 перемога російських вже не викликала сумнівів. На морях союзники застосували поліпшену схему радіолокаційного виявлення і розшифровки сигналів, що дозволило їм суттєво знизити втрати. У Середземномор’ї також спостерігалося помітне пожвавлення: британці здобули переконливу перемогу під Ель-Аламейном, а за три дні до того відбулася висадка англо-американського десанту в Марокко і Алжирі, що перебували під контролем профашистського уряду Віші. У той час пост головнокомандувача американськими збройними силами займав Дуайт Ейзенхауер – людина, відома своїми організаторськими здібностями і незвичайним здоровим глуздом. Діючи спільно з генералом Бернардом – один на заході, другий на сході, – вони повільно тіснили німців на південь, де розташовувалася їхня головна твердиня.
Рік 1942-й був знаменний і ще в одному відношенні: німецькі лідери законодавчо оформили вже існувала до того практику дискримінації та переслідувань щодо єврейського народу. Відбулася в січні Ванзейська конференція звела в систему фізичне винищення єврейського населення. У загальній складності гітлерівці знищили 12 млн “небажаних осіб”, половину з яких становили євреї. На початку 1942 року американська громадськість вперше заговорила про які чинить нацистами звірства, в пресі почали з’являтися розрізнені повідомлення. А вже до листопада Держдепартамент США офіційно підтвердив шокуючу інформацію.
Реакція Америки була дуже стриманою і визначалася наступними ключовими моментами. По-перше, в країні як і раніше не вистачало роботи, рівень безробіття залишався досить високим. Конгрес, наляканий можливою конкуренцією з боку новоприбулих, відмовився піднімати імміграційні квоти і тим самим закрив двері перед тисячами біженців. По-друге, велика частина цих біженців належала до єврейської національності, а в Америці були досить сильні антисемітські настрої (це позначалося у всіх сферах життя – при працевлаштуванні, в системі освіти, в розподілі житла і навіть в уряді). У подібних умовах здавалося малоймовірним, щоб позиція Конгресу пом’якшала. По-третє, багатьом газетні повідомлення здавалися притягнутими за вуха. Скептики нагадували, що щось подібне вже відбувалося в роки Першої світової війни: тоді теж поширювалися чутки про німецьких звірства, які опинилися на перевірку помилковими. По-четверте, навіть коли було достовірно доведено існування нацистських таборів смерті, союзники не поспішали руйнувати їх і звільняти нещасних ув’язнених. На їхню думку, це могло відвернути сили союзників (і без того недостатні) від більш важливих цілей. Проте в 1944 році Рузвельт все ж заснував Управління у справах військових біженців, покликане надати допомогу 200 тис. Євреїв і 20 тис. Інших біженців з Європи. Якщо розглядати ситуацію в цілому, треба слідом за істориком Девідом С. Уайманом визнати: Сполучені Штати головним чином турбувало не як врятувати жертви нацистського терору, а, швидше, як себе від них захистити.
У січні 1943 року Рузвельт і Черчілль зустрілися в Касабланці і прийняли два важливих рішення. Перше з них стосувалося очікуваного закінчення війни: високі договірні сторони ухвалили, що вимагатимуть “беззастережну капітуляцію” військ “Осі”. Друге визначало найближчі плани союзників: вирішено було ввести війська не до Франції (як передбачалося раніше), а на Сицилію і потім просуватися на північ через Італію.
Поки ж американські та британські армії перетнули Північну Африку і в травні 1943 року захопили Туніс. У липні вони вторглися в Сицилію і протягом п’яти тижнів захопили острів. Муссоліні був відсторонений від влади і кинутий у в’язницю (правда, пізніше нацисти зуміли його визволити). Прийшло на зміну уряд віддав перевагу здатися союзним військам (сталося це 3 вересня), які – відповідно до розробленого плану – успішно переправилися на південь Італії і рушили в глиб півострова. Однак знадобилося дев’ять довгих і важких місяців, щоб союзники досягли Риму і в червні 1944 року захопили італійську столицю. Битви продовжувалися ще цілий рік, у міру того як об’єднані англо-американські сили просувалися на північ від Риму і встановлювали контроль над Середземномор’ям. Ця операція змусила Гітлера відтягнути частину своїх військ із Західної та Східної Європи.
Протягом літа – осені 1943 року позиції “Осі” на півдні значно ослабли. Одночасно відбувалися зміни і на східному фронті: радянські війська, здобувши перемогу під Сталінградом, перейшли в наступ. У липні вони розтрощили гітлерівців під Курськом, у листопаді звільнили Київ і продовжили переможний хід на захід. Британські та американські есмінці вели постійне патрулювання в Атлантиці, нейтралізуючи німецькі підводні човни і забезпечуючи безпечний провіз в Європу боєприпасів і підкріплення. У повітряному просторі Німеччини американські літаки приєдналися до британських ВПС і спільними зусиллями почали в 1943 році масовані бомбардування німецьких міст. Було скинуто 2,5 млн тонн бомб, зруйновано безліч військових і промислових об’єктів. Кількість людських жертв досягало 1,5 млн чоловік.
У листопаді 1943 року глави союзних держав (так звана “Велика трійка”) зустрілися в Тегерані, щоб обговорити намітився перелом в ході війни і подальші плани. Черчілль, Сталін і Рузвельт досягли угоди про відкриття другого фронту. Це мало статися навесні 1944 року завдяки вторгненню до окупованої Франції через протоку Ла-Манш. Домовилися також, що Радянський Союз продовжить своє весняний наступ на сході. Сталін пообіцяв, що його країна вступить в Тихоокеанську війну через 2-3 місяці після завершення військових дій в Європі.
Координувати вторгнення у Францію належало головнокомандувачу об’єднаної експедиційної армією Дуайт Ейзенхауер. Операція “Оверлорд”, як вона називалася, увійшла в історію як найбільша наступальна операція, що проводилася з води. У призначений час на англійському узбережжі зібралося 3 млн американських, британських і канадських солдатів. Для їх транспортування до берегів Нормандії і перевезення бойової техніки (обчислюється десятками тисяч) було задіяно понад 5 тис. Кораблів. І ось настав “День Д”. Рано вранці 6 червня відбулася висадка парашутного десанту за німецькими оборонними рубежами. За цим послідувала перша хвиля союзних військ: 150 тис. Солдатів, в більшості своїй необстріляних, висаджувалися на берег і повільно, з боями просувалися в глиб ворожої території. Усе узбережжя, особливо пляж “Омаха”, являло собою моторошне, трагічна картина. Тут, як і в чотирьох інших місцях висадки, земля була буквально всіяна трупами. Всього в ході першої наступальної операції союзники втратили 9 тис. Чоловік. До кінця дня транспортні кораблі перевезли чверть мільйона солдатів, в найближчі тижні ця цифра перевалила за мільйон. Друге вторгнення відбулося в середині серпня на півдні Франції. Двадцять п’ятого серпня союзники звільнили Париж, а до середини вересня взяли під контроль Бельгію і іншу частину Франції.
США: Історія країни
“День Д”
Поки американські солдати проливали кров на європейській землі, Рузвельт готувався до власного випробуванню – чергових президентських виборів. У демократів були серйозні приводи для занепокоєння: останнім часом республіканці значно посилили свої позиції в Конгресі, стан здоров’я Рузвельта залишало бажати кращого, а запасний кандидат – віце-президент Генрі Е. Уоллес – не користувався популярністю в народі. По зрілому міркуванні демократи виключили Уоллеса зі списку кандидатів і замінили його сенатором з Міссурі Гаррі С. Труменом. Як з’ясувалося, побоювання були марними: Рузвельт вміло обійшов основного суперника – республіканського губернатора штату Нью-Йорк Томаса Е. Дьюї. Правда, цього разу він набрав меншу кількість голосів (як у народному голосуванні, так і в колегії вибірників), ніж в попередніх трьох кампаніях.
А тим часом ситуація в Європі знову загострилася. Надії союзників на швидку перемогу розтанули, оскільки Гітлер підготував контрнаступ. З середини грудня 1944 року і до кінця січня відбувалася знаменита “Битва за виступ” в Арденнах, в якій було задіяно понад мільйон солдатів з тієї та іншої сторони. Загальна кількість жертв перевищила 200 тис. Чоловік. Ніколи раніше американським солдатам не доводилося бачити нічого подібного. За кількістю загублених життів дане бій не мало собі рівних в американській історії. Але жертви ці були не марні, бо “Битва за виступ” стала останньою повномасштабної військової акцією гітлерівської Німеччини. Через кілька місяців Третій рейх капітулював, і війна на західному фронті практично завершилася. А на сході тривало наступ Червоної Армії: тепер її частини вже рухалися по території Східної Європи.
У лютому 1945 року відбулася чергова зустріч “Великої трійки”: Рузвельт, Черчилль і Сталін зібралися в Ялті на конференцію, щоб обговорити Тихоокеанський конфлікт, а також вирішити майбутнє Європи і всього післявоєнного світу. Чи треба говорити, що Сталін відчував себе господарем становища? Його нація безумовно домінувала в Східній Європі, і Сталін мав намір зберегти контроль над східноєвропейськими країнами, щоб надалі убезпечити себе від можливої агресії. Позиції Сполучених Штатів і Сполученого Королівства були не настільки сильні: вони загрузли в Тихоокеанської війні і явно потребували допомоги СРСР. Цей фактор значною мірою визначив результат переговорів. Берлін (разом з його населенням) вирішено було поділити на зони, підконтрольні союзникам. СРСР невиразно пообіцяв (а потім цілком конкретно відмовився) провести “демократичні” вибори в зоні свого впливу. Крім того, в обмін на участь в Тихоокеанської війні Сталін зажадав політичних і територіальних поступок на Сході. Під кінець союзники обговорили перспективи Об’єднаних Націй. Ця організація бачилася їм гарантом колективної безпеки. Підводячи підсумки, слід сказати, що Ялтинські угоди були далекі від досконалості. Вони носили обмежений, але не утопічний характер і мали швидше практичну, ніж принципову цінність. Деякі дослідники дорікають Рузвельта в тому, що він нібито ще на берегах Чорного моря посіяв насіння холодної війни. Їх опоненти доводять, що в тих умовах американський президент навряд чи міг зробити більше, ніж зробив.
Навесні союзники на заході перетнули Рейн; Радянська армія в цей час увійшла до Німеччини зі сходу. Нацисти незабаром здалися, але Рузвельт не дожив до світлого дня перемоги. Дванадцятого квітня 1945 у нього трапилося обширний крововилив в мозок, і Рузвельт помер. Гаррі С. Трумен приніс клятву і зайняв президентський пост. Минуло вісімнадцять днів, і помер ще один лідер, який, подібно Рузвельту, піднявся на вершину державної влади на початку 1933 року. Тридцятого квітня в берлінському бункері наклав на себе руки Адольф Гітлер. А 8 квітня 1945 війна, майже шість років стрясала Європу, завершилася повною і беззастережною перемогою союзників.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)