ВІЙНА ПАСКУДА – ВОЛОДИМИР СЕРДЮК
Більш за все мені заважали вуса. Хоч я й вирощував їх три місяці, все одно, терпіти не міг. Найгидкіше за все – вип’єш чогось, і на них одразу ж повисають краплі, а носовичка мати не дозволено. Чому?! Невже вони, й справді, дикуни? До того ж, вуса довелось перефарбувати, а голову виголити, і все одно, пофарбувати у чорний колір. Я, взагалі, байдужий до свого зовнішнього вигляду, але тут не витримав і запитав у інструктора, чи він думає, що я вже схожий на араба.
Він, здається, знітився, тому що не відповів прямо, а почав розводитися, що вони, мовляв, теж люди різні. І виходило, що бувають навіть і такі. Ні хріна я йому не повірив. Особливо після поради поменше ТАМ посміхатися, щоб зуби не кидалися у вічі співрозмовникові: занадто, каже, вони у тебе гарні. Як це “занадто”?
І, взагалі, не подобалась мені їхня шарашка. Кімнати на двох, навіть і для офіцерів, уявляєте! Ну не можу я спати з кимось у кімнаті, тим більше, коли той – араб. Звичайно, у них це називається “громадянин Великобританії”, а я ледве стримуюсь, щоб не задушити того “громадянина”. Дві ночі переспав надворі, поки не помітили і не відібрали спального мішка. Не дозволено! У таке гімно я не потрапляв ні в Сальвадорі, ні в Намібії, хоч контракта переривай, справді, та шкода: нас же підрядили на одноразову операцію, це вам не затяжна війна, а щось на зразок стрибка з трампліна – скок, і відпочивай до наступних змагань, попивай своє пиво та спостерігай по TV як інші жують пісок за менші гроші.
Не щастить лише, що до міста не випускають і листуватися не дозволяють: “таємна”, бачте, “база”. Я тому інструкторові, котрий про таємність пояснював, кажу: “Не влаштуєш мені дівчаток – тебе трахну”, ну він мені і врізав, а хлопці блокували. Я потім подумав, по ділу він мені заїхав, але пику, на всяк випадок, запам’ятав: і не таких хоронили. Я – “Born in America”,* *) “Народжений в америці” (англ. Назва пісні.) а він хто? Теж, мабуть, арабський син, чи єврейський. Хоча супроти євреїв я маю менше злості – вони “Узі” придумали, а “Узі”, коли не брат – то племінник мені. Правда і “Галіль” вони придумали, а це нещастя, на котре соромно навіть плюнути. Тут нас натаскують з “АК-47”, і під час операції ми будемо з ними, а ця машинка піску не боїться, знаю, сам користувався в Анголі.
Взагалі, усе тут не так як я звик – Європа. Знав би, що така дисципліна, краще б до рідної армії записався. Жарт. Нікому я не потрібен там, і вони мені не потрібні. У них потрібно тягти воза щодня, а я звик “рвонути піджака”, а потім відпочивати, з півроку – рік. Обридне – дзенькнув Сіднею, він, завтра ж, і квитки присилає, і угоду на місяць-два, зі страховим полісом, усе я я звик, як я люблю – швидко і грошовито.
Так само, як і цього разу.
Різниця була хіба що в десантуванні. Скидали нас із дуже великої висоти, з шести миль, на плануючих парашутах. Вони були піщаного кольору. Ми одного натягли над ямою, а іншими вистелили дно і вкручувалися в них ночами, коли вже замерзали по-справжньому.
Коментатори ще розводились про можливості мирного врегулювання. А ми уже сиділи у своїй ямі біля цілі, на території Іраку, і очікували на день “D”. У кожного своя робота. У коментаторів своя, у нас – своя.
* * *
Першого ж дня, після прибуття, усе зафотографували, зліпили схемку. Поділили сектори, а вночі збігали на рекогнісцерівку. Я свою ділянку роздивився впритул і зрозумів, що справа проста. Звичайно, можуть бути міни, але й часу вдосталь для обстеження території, адже в потилицю ніхто не дихає, брати ціль не сьогодні. І завдання стоїть акуратно: не допустити знищення об’єкта супротивником. А у цьому вже ми мастаки, все виконаємо чітко, тому що з першого погляду ясно – охоронна служба у них поставлена за російським зразком, чи й самими росіянами. Така організація не дає гарантії збереження об’єкту: найбільше, на що буде здатна охорона – то здійняти галас. Плюс природна безалаберність рекрутів, мінус їхня повна незацікавленість у результатах боїв, як на цій ділянці, так і війни в цілому. Краще б селяни займалися своєю природною справою, бо ми ж їх живцем поїмо.
* * *
Мін не було. Принаймні з мого боку. Вартові змінювалися що кожні дві години, охоронна зміна – раз на добу. Периметром об’єкту між двома парканами “колючки” вешталися, іншого слова я не доберу, двоє вартових. Гуляючи, кожен своєю дільницею, розділені дротом, вони не могли зійтись, і, вночі, підійшовши поближче, перегукувалися, або співали весільних пісень. А коли розходилися – вульгарно спали, поприхилявшись до стовбчиків. Підневільні люди ніколи не будуть виконувати своїх обов’язків не те що добре, а, навіть, більш чи менш сумлінно.
Ми заткали за “колючкою” два пристрої лазерного наведення і залишалося лише чекати на наказ, слухаючи радіо та відсипаючись вдень. Ефір скаженів, вгадуючи, коли ж почнеться війна (ось кому свято!), до Багдада і звідти літав якийсь росіянин з пикою старого алкоголіка, і ще той… з ООН, а ми лікували свого ревматизма піщаними ваннами за рецептами древнєєгипетських фараонів.
В умовах такої спеки я воював вперше. Звичайно, були тренування в Арізоні і декілька десантів у Південно-західній Африці, але там ми діяли спільно і наскоками: “база-поле-база”, і там мене ніхто не одягав бедуїном. Жах якийсь.
Вдень доводилося спати, коли те можна назвати сном: усі валялися, заощаджуючи сили і воду. Губи порепалися і я намагався їх змащувати жиром з власного волосся, але волосся теж пересихало, хоча й було страшенно брудним.
До нас, у холодок, забігали ящірки і я навчив ними ласувати англійського лейтенанта. Це видовище мене потішало, але ловити їх він так і не навчився: завжди чомусь поспішав, хапаючи за хвіст, а потім гидливо його відкидав. Спостерігаючи як ретельно він відривав голівки ящіркам, котрих виловлював я, як здирав підпалену шкірку, було зрозуміло, що для нього це перша війна. І, дуже вірогідно, остання. Я на таких надивився: надто вже серйозно він усе сприймав; і тушки ящірок і сушених скорпіонів, і патякання про те, що війна може й не відбутися. Мене ж він навчав виготовляти бомби зі сміття і сваритися арабською. Теж дуже ретельно, не помічаючи, що усе це для мене – торішній сніг.
* * *
У день “D” ми мовчки поперерізали охорону, чоловік з тринадцять чи п’ятнадцять, і зайняли оборону. Двох, котрі здалися в полон, задушили, бо вони не змогли нам розповісти нічого нового.
Відтоді вже можна було не лише слухати радіо, а й самим вийти в ефір. Нам наказали утримувати об’єкт протягом двох днів, заспокоївши повідомленням, що ворог не зможе вислати зміну охороні.
Усе б так і закінчилося висадкою на наші позиції додаткового десанту, коли б, у середу, не відбулося бомбування чотирма 1000-фунтівками з літаків А-10. Хтось щось переплутав і ланка “Thunderbolt” відмінно відбомбилася на наші прилади лазерного наведення.
Я знаходився в засідці, за половину милі з боку вірогідного прориву, і ясно бачив, що від бомб хлопці не постраждали. Після нападу усі п’ятеро бігли за межі об’єкту, але їх накрила рожева хмара, котра піднялася з-під піску, з однієї з воронок. Я бачив як вони, по черзі, переривали свій біг, смикаючись у конвульсіях, а я лежав заціпенілий, не взмозі второпати, як діяти: бігти чи зоставатися в окопі. Усе, чим я міг захиститися, була бедуїнська чалма.
За декілька хвилин хмара розсіялася і я вкінець заплутався, не розуміючи який напрямок залишався безпечним. Зрозумів лиш одне: тут уже немає чого робити.
* * *
Відбігши на милю в пустелю, я побачив як люди в хімзахисних комбінезонах палять вогнеметами тіла наших рейнджерів.
Наді мною виконав коло, прицілюючись, американський “Hornet” F/A-18. Та вбив мене не він. Я, раптом, почав кашляти. Покашляв, покашляв і помер.
Не про таку війну я мріяв. Не до такої готувався.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)