Відзначення переможців II (районного) етапу VI Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика

В. Беник, Л. Білойван,

Вчителі української мови та літератури

Н. Кудько

Заступник директора з виховної роботи

Гнідинської ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Петра Яцика

Звучить фонозапис пісні “Все в нас є” у виконанні Павла Зіброва. Діти танцюють.

Віщун:

Так, є в нас мова,

І є в нас слово.

Чи варто ще щось додавати.

Про це ж говорено багато.

Я Віщун. Ось “Велесова книга”,

В прадавню вдягнена веригу.

Це звідси слово наше йде

До вас, суцвіття молоде.

Чи варто вкотре говорити,

Що без мови нам не жити.

Достеменно. Допоки не пізно.

Кажу не лукаво й не грізно.

Кажу оцю правду. Не казку.

Прислухайтесь до слів, будь ласка.

Н. Г. Кудько

Інсценізація уривка з казки Миколи Магери “Хоробрі з Найхоробріших”

1-й ведучий. Діялося теє у сиву давнину. На величезному степовому просторі, де спокійно котили свої води аж до синього моря широкі і глибокі річки, за прадавніми лісами, за високими горами жив народ волелюбний.

Звучить мелодія пісні “Ой, говорила чиста вода” . Діти виконують танець.

2-й ведучий. Народ цей був і чесний, і роботящий, добрий та відвертий. З далекими і близькими сусідами жити хотів у мирі і злагоді.

3-й ведучий. Але не так сталося, як гадалося. То з-за лісу дрімучого, то з-за гір високих, то аж з-за моря синього непрохані гості раз за разом нападали на землю народу волелюбного.

4-й ведучий. Довго терпів народ волелюбний. Та нарешті терпець обірвався. Кращі сини його, Хоробрі з Найхоробріших, відважні з найвідважніших, вирішили грудьми захистити рідну землю.

1-й ведучий. Одного разу зібрались вони на високій священній Горі, де росло невмируще чудо-дерево Мова. Дерево те було життям народу волелюбного. Як тільки у сім’ї народжувалася дитина, батьки зривали з чудо-дерева Мови листочок і прикладали до уст немовляти. І вбирало дитя з того священного листочка силу і міць народу волелюбного, починало говорити мовою батьків, дідів і прадідів своїх. І чим більше розкішним воно було, тим густішала його крона, тим буйніше воно розросталося.

2-й ведучий. Пишався своїм чудо-деревом Мовою народ волелюбний, охороняв його пильно від ворогів, нікому кривдити не давав. І вдень, і вночі, і в дні погожі, і в негоду шелестіло воно немовлятам – колисковою, парубкам і дівчаткам – ніжним коханням, матерям – тужливою піснею, а батькам – силою і відвагою. Звучить героїчна мелодія.

Сивобородий. Вітаю Вас, Хоробрі з Найхоробріших, на Горі священній народу волелюбного! Чи з радісною звісткою прибули ви до чудо-дерева Мови, чи печаль у серцях своїх принесли сюди?

Світозар. Наш великий Охоронцю чудо-дерева Мови, преславний учений народу нашого! Нерадісну звістку принесли ми у серцях своїх на священну Гору. Смуток і горе охопили народ волелюбний. Щодня вороги на наші кордони нападають, села і міста палять, плюндрують поля, батьків і немовлят убивають, хлопців і дівчат у рабство забирають. Нема спокою від царя Нелюда. Порадь же, великий Охоронцю чудо-дерева Мови рідного народу, що нам робити зараз?

Сивобородий. Воїни! Слово нашого народу волелюбного! Звістку сумну з уст ваших почув я. (До залу). Небезпека страшна над народом волелюбним нависла: вільним йому у власній хаті бути, чи на землі рідній рабом вічним скніти? (До воїнів). Вибирайте ж: воля чи рабство?!

Воїни. Воля!

Сивобородий. За волю треба на смерть з ворогом стати. Чи згода?

Воїни. Згода! Згода! Згода!

Сивобородий. Отаманом своїм кого наречете? У чиї руки долю народу волелюбного довірите?

Воїни. Світозару! Світозару! Світозару!

Сивобородий. Ти чув, Світозаре, волю народу!

Світозар. Чув, великий Охоронцю.

Сивобородий. Чи зважиш на голос народу волелюбного?

Світозар. Є хоробріші за мене, великий Охоронцю.

Сивобородий. Чи зважиш на голос народу волелюбного?

Світозар. Є достойніші за мене, великий Охоронцю.

Сивобородий. Чи зважиш на голос народу волелюбного і станеш його отаманом?

Світозар. Так, великий Охоронцю!

Сивобородий. Клянися святому чудо-дереву Мові.

Світозар (повертається до дерева): Клянуся!

Сивобородий. Клянися народу волелюбному.

Світозар (до залу). Клянуся!

Сивобородий. Рідній землі клянися.

Світозар. Клянуся!

Сивобородий. Хоробрим з Найхоробріших клянися.

Світозар (до воїнів). Клянуся!

Сивобородий. Покляніться, Хоробрі з Найхоробріших, що будете вірою і правдою служити народу волелюбному, його святині – чудо-дереву Мові, землі рідній і отаману Світозару.

Воїни (до залу). Клянемось!

(До Світозара.) Клянемось!

(Стають на коліна, припадають до дерева.) Клянемось!

Сивобородий. Тепер ви, Хоробрі з Найхоробріших, безсмертні, бо зросило вас своєю цілющою росою чудо-дерево Мова. (Воїни встають). Лиш той загине, як хробак, зникне в пам’яті народній, хто зрадить народ свій, рідну землю і святе чудо-дерево Мову.

Воїни кланяються, виходять під музику.

3-й ведучий. Низько вклонились Хоробрі з Найхоробріших святому чудо-дереву Мові, його Охоронцю Сивобородому і вирушили в похід на ворогів.

4-й ведучий. Скоро гострі мечі по ворожих головах погуляли, підступного царя Нелюда з рідної землі вигнали.

1 – й ведучий. Та знайшлися душі продажні у таборі Світозара. Залізними ланцюгами свого отамана та воїнів найхоробріших пов’язали і в неволю царю Нелюду віддали.

2-й ведучий. Чорним птахом вість сумна землю облетіла. І старий, і малий, дівчата і матері навіки прокляли зрадників, взялися за зброю, щоб рідну землю боронить. Але сили вже були нерівні… Вороги грабували і вбивали, народ волелюбний в кайдани кували.

3-й ведучий. Не міг зробити одного цар Нелюд: чудо-дерево Мову народу волелюбного знищити.

4-й ведучий. Народ волелюбний хоч і в рабстві був, а рідне дерево на поталу ворогам не давав.

Учень читає вірш.

Так душу тривогою коле

Так душу тривогою коле,

Молю я до кожного тебе:

Як буде у ясена корінь,

Так буде і ясен, і небо.

Збагнімо нарешті, братове,

Допоки усім нам не пізно:

Як буде в дитини мова,

То буде в народу пісня.

Д. Чередниченко

Учні виконують пісню “Рідна земля” . 1 – й ведучий. Добре знав цар Нелюд про потаємну силу чудо-дерева Мови: поки воно живе, доти й житиме народ волелюбний.

1-й ведучий. Захотів Нелюд, щоб раби забули свою мову і розмовляли лише його мовою, щоб співали тільки його пісні, щоб танцювали тільки його танці.

3-й ведучий. Але спершу треба було знищити чудо-дерево Мову. Наказав цар насадити пагонів зі свого дерева Мови, щоб вони, розростаючись, забирали соки у дерева Мови народу волелюбного.

Звучить трагічна мелодія.

Учениця:

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –

Де той рік, де той місяць, той проклятий

Тиждень і день,

Коли ми перестали гордиться, що ми – українці!

Виходять учні, називають 4 дати із скорботного календаря української мови. В руках тримають запалені свічки, які гасять після називання дати у супроводі запису тривожних дзвонів.

1-й учень. 1720 р. – російський цар Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.

2-й учень. 1769 р. – видано розпорядження Російської церкви про вилучення в населення України та знищення українських букварів, церковних книг, написаних українською мовою.

3-й учень. 1775 р. – зруйновано Запорозьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

4-й учень. 1862 р. – закрито українські недільні школи, які безкоштовно організовували видатні діячі української культури.

Учень:

Цареві блазні і кати,

Раби на розум і на вдачу,

В ярмо хотіли запрягти її,

Як дух степів, гарячу,

І осліпити, й повести

На чорні торжища, незрячу.

М. Рильський

Учень прикріплює чорну квітку на дерево Мови. 1-й учень. 1863 р. – указ російського міністра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою.

2-й учень. 1876 р. – указ російського царя Олександра II про заборону друкування нот і текстів українських пісень.

3-й учень. 1884 р. – закрито всі українські театри. 4-й учень. 1908 р. – вся культурна і освітня діяльність в Україні царським урядом Росії визнана шкідливою, “могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности Российской империи” .

Учениця:

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В’язнили, кидали за грати,

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

М. Рильський

Учень прикріплює чорну квітку на дерево Мови. 1-й учень. 1914р.- російський цар Микола II ліквідовує українську пресу – газети і журнали.

2-й учень. 1929-1938 pp. – хвиля масових репресій сталінського режиму спустошила Україну. Розстріляно, закатовано в таборах сотні українських письменників. Етапами відправляли в ГУЛАГ учених, митців, педагогів, закрили Інститут української наукової мови, а співробітників заслали.

3-й учень. 1983 р. – видано постанову про так зване посилене вивчення російської мови у школах і поділ класів на групи, що привело до нехтування рідною мовою навіть багатьма українцями.

4-й учень. 1989 р. – видано постанову, яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну, загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на третій план, що позначається ще й сьогодні.

Учениця:

Ти вся порубана була,

Як Федір у степу безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів тупіт мідний.

М. Рильський

Учень прикріплює чорну квітку на дерево Мови.

1-й ведучий. Наче поганки після дощу, на землі народу волелюбного виростали кам’яниці, коло них – Нелюдові дерева Мови. Щорік, то все більше плодилося зрадників, що проміняли рідну батьківщину на багатство і Нелюдові втіхи.

2-й ведучий. Зрадники почали цуратися своїх предків, соромилися матерів і батьків, а своїм немовлятам уже прикладали до уст листочки з Нелюдових пагінців дерева Мови.

Виходять 3 учні. Читають гуморески: “Не в своїй тарілці”, “Серед темної ночі” .

Не в своїй тарілці

Прибув Сава до Києва

З дружиною в парі.

Продавали сало, м’ясо,

Яйця на базарі.

З покупцями торгувались,

З людьми говорили.

Потім пішли Хрещатиком

На Дніпрові схили.

А як звідти повертались,

Мовив Сава жінці:

– Давай “чтокать” ,

Бо невдобно,

Що ми українці.

Павло Глазовий

Звучить сумна мелодія

Трагічна мово!

Вже тобі труну

Не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко,

Ти в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони знімали мірку

З твоїх принижень – не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

Хоч слала доля чорні килими –

То од Вілюйська до Холуйська,

То з Києва до Колими.

Л. Костенко

3-й ведучий: Та хоч як не раділи із своєї чорної роботи цар Нелюд і зрадники, не вдалося їм знищити дерево Мови народу волелюбного.

4-й ведучий: Забули вони, що зростають у тім краї сини і доньки хороброго Світозара і його побратимів.

Учениця. Бути чи не бути українському народові, який втратив останні рештки автономії… і все сильніше відчував соціальний і національний гніт царського уряду? Бути! – відповіла на це запитання “Енеїда” .

Учень від імені Котляревського:

200 з гаком літ минуло,

Як про Енея я писав,

Щоб ви, нащадки, не забули,

Скільки було в козацтва справ.

Вергілій, римський цей поет,

Колись розклав вже так сюжет.

Еней. Він одного лише не осягнув,

Козак Еней насправді був.

В Нью-Йорку, в музеї історії, зброї,

Є його могила з Трої.

Колись її Шліман знайшов,

Хоч стер чимало підошов.

На ній слова з минувшини віків:

Еней, той, що з козаків.

Н. Кудько

Учень прикріплює жовто-блакитну квітку на дерево Мови, зриваючи чорну, читає вірш.

Учень:… Орю

Свій переліг – убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть…

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Т. Шевченко

Звучить пісня на слова Т. Г. Шевченка “Зацвіла в долині червона калина” . Учень прикріплює жовто-блакитну квітку до дерева Мови, зриваючи чорну.

Учениця читає вірш.

Шматок землі, ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

Мій умитий росами,

Космічний,

Вічний,

Зоряний, барвінковий…

Коли ти навіть звався – Малоросія,

Твоя поетеса була Українкою!

Л. Костенко

Учениця читає поезію в прозі Лесі Українки ” Твої листи пахнуть…”, чіпляє жовто-блакитну квітку, одна чорна залишається.

Сивобородий. Вічно житимуть у пам’яті народній сини і доньки Хоробрих із Найхоробріших, що повертають силу своєму дереву Мови. Стало випрямлятися воно. Зазеленіли, радісно заблищали листочки, знову потяглися до синього неба, до ясного сонця.

Звучить мелодія пісні” Сорочинський ярмарок” . Виходять хлопчики, читають уривок з оповідання Остапа Вишні “Ярмарок” .

Виходить учениця, збирає тернові гілки і читає вірш “Мова моя” .

Мова моя – мов дівчина у віночку,

Йде полем, іде лугом,

Терновими стежками йде.

Мова моя – мов ластівка

Летить горою, летить долом,

Провіщає мені ясний день.

Мова моя – немов Берегиня,

Що на кожне своє дитятко

Дихає і тремтить.

Мова моя – БУЛА! БУДЕ!

А нині я терни в стежках визбирую,

Щоб їй було легше ходить.

Г. Кирпа

Звучить лірична мелодія. Виходить Віщун.

Терни ще довго нам збирати.

Бур’ян полоти, парослі плекати.

Про це в Канаді українець думав.

З болем, з тривогою, з сумом.

І… сіяти почав зерно.

На ниві мови вже родить воно.

І ми Петра Яцика шануєм,

VI Міжнародний конкурс з української

Мови віншуєм.

Н. Кудько

Нагородження переможців конкурсу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Відзначення переможців II (районного) етапу VI Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика