Відомості про океанічне дно у 18 столітті
Розвиток мореплавання і розширення гідрографічних робіт сприяли накопиченню відомостей про морському дні, але як і раніше залишалися ще дуже рідкісними і випадковими проміри в океанах.
Одну з перших вдалих спроб такого роду зробив Фіпсу, який виміряв в Північному Льодовитому океані глибину в 1200 м.
Накопичення відомостей про глибини і розподілі їх в прибережних частинах морів вимагало нових форм їх узагальнення та зображення на картах. Бюаш ввів новий метод зображення на картах рельєфу дна: в вигляді ліній рівних глибин – изобат. У 1725 р Бюаш помітив схожість в рельєфі морського дна і суші і зобразив продовження гірських країн і плато суші на дні морів і океанів. Подібні погляди одночасно розвивав і Марсилій, також вказував на подібність рельєфу суші і морського дна.
На морях нашої країни російські гідрографи стали займатися вимірами глибин у міру розвитку вітчизняного мореплавства, з чим були пов’язані систематичні гідрографічні дослідження, поставлені за вказівкою Петра Першого. Російські моряки виміряли чимало глибин понад 1000 м в оз. Байкал, а також в Каспійському і Чорному морях; вони склали і карти з відмітками глибин морів Балтійського, Азовського, Чорного, Каспійського.
За розвитком промірних робіт, накопичення реальних відомостей про рельєф морського дна російські гідрографи випередили моряків зарубіжних країн. Велике значення мали кругосвітні плавання і великі морські експедиції XVIII в. Плавання Кука, експедиції Берінга і Чирикова поряд з результатами робіт Великої Північної експедиції дали міцну основу для рішучої зміни уявлень про розподіл і співвідношенні просторів суші і моря на земній кулі. Тому не випадково в 1798 р Кларе де флер висунув поняття про Світовий океан і став поділяти Землю на океанічне і материкове півкулі.
Накопичення знань про морське дно відбилося і в змісті узагальнюючих творів того часу. Бюффон в своїй праці по теорії Землі чимало уваги приділив характеристиці природи морів і океанів. Знаходячи відмінності в характері берегової лінії материків, Бюффон розділив їх на три типи: піднесені, складені з твердих Порід; ниці; горбисті і горбисті, що утворилися з відкладень морських наносів. Зверталася увага й на залежність рельєфу морського дна від характеру рельєфу прилеглої суші. Помічаючи схожість в підводному рельєфі і рельєфі суші, Бюффон вважав, що і за своїм геологічною будовою морське дно не відрізняється від суші.
Припускаючи існування в історії Землі “первозданного” океану, Бюффон надавав йому вирішальне значення у формуванні сучасного рельєфу земної поверхні. Майже одночасно з роботою Бюффона, але незалежно від його впливу М. В. Ломоносов створив своє чудове твір “Про шарах земних”, яке, але словами А. П. Павлова, значно перевершило твір Бюффона глибиною і обгрунтованістю захищаються в ньому положень. Висуваючи ідею тісного зв’язку форм земної поверхні з будовою Землі, з процесами, що розвиваються в її надрах, Ломоносов став основоположником геоморфологічних ідей, що лежать в основі сучасної геоморфології.
Ломоносов також зауважив подібність рельєфу морського дна з рельєфом суші, вказавши на тісну залежність між геологічною будовою та рельєфом. Походження підводного рельєфу він поставив в залежність від рухів земної поверхні, викликаних процесами, що протікають в глибинах Землі. Перетворення рельєфу земної поверхні – процес тривалий; за словами Ломоносова, такі зміни відбувалися на світі не один раз, а неодноразово. Значення геологічних ідей М. В. Ломоносова дуже велике. На думку акад. В. І. Вернадського, праця Ломоносова “Про шарах земних” в світовій геологічній літературі XVIII в. був найвидатнішим нарисом геологічних знань.
У XVIII ст. уявлення про морське дно значно розширилися. Більш обгрунтованими досить частими промірами в ту епоху стали відомості про прибережних частинах морського дна. Збиралися в той час дані і про розподіл глибин у відкритому морі. У вивченні океанів намітилися шляхи вирішення основної географічної проблеми – співвідношення суші і вод на поверхні Землі; стало відомо значне переважання на Землі водних просторів.
У XVIII ст. були відкриті великі архіпелаги океанічних островів, уточнились уявлення про конфігурацію берегів, про розміри материків, але залишалося ще зовсім невідомим співвідношення суші і моря в високих широтах північної та південної півкуль. У центральній частині Арктики, слідуючи давнім поглядам, вважали за можливе існування полярного материка. Кук допускав існування великого материка і в високих широтах південної півкулі.
Існування Антарктиди вперше теоретично цілком обгрунтовано в 1763 р передбачив М. В. Ломоносов у відомій праці “Перші підстави металургії або рудних справ. Додаток друге. Про шарах земних “.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)