Відкриття Південного полюса

Руал Амундсен і Роберт Скотт. Про те, що десь на самому Крайній Півдні Південної півкулі є земля, люди почали здогадуватися ще в незапам’ятні часи, хоча ні про які плаваннях в південні високі широти не могло бути й мови. Проте вже в 1501 році знаменитий Амеріго Веспуччі, ім’ям якого названо обидві Америки, побував у п’ятдесятих широтах Південної Атлантики. Майже через три століття прославлений англійський мореплавець Джеймс Кук приступив до планомірних пошуків Terra Australis Incognita – Невідомої Південної Землі. Під час свого другого кругосвітнього плавання в 1772 – 1775 роках він тричі перетнув Південне полярне коло, досягнувши 72-й паралелі. Материка Антарктиди він так і не побачив, але з плавучими льодами і могутніми антарктичними айсбергами встиг звести близьке знайомство.

У січні 1820 моряки Першої Руської Антарктичної експедиції на вітрильних шлюпах “Восток” і “Мирний” під начальством Ф. Ф. Беллінсгаузена і М. П. Лазарева побачили, як їм здалося, обриси невідомої суші, але підійти до неї ближче не змогли. Це зробив через 20 років англієць Джеймс Кларк Росс. Його експедиція на міцних дерев’яних вітрильниках “Еребус” і “Терор” досягла 78-й паралелі і відкрила суцільну берегову смугу нарешті здобутого людством шостого континенту Землі. На першу достовірну карту Антарктиди були покладені і Земля Уїлкса, і Земля Вікторії, і гігантський крижаний Бар’єр Росса, і два високих вулкана серед снігів і льодів, що отримали назви на честь експедиційних судів.

У 1895 році на антарктичний берег вперше ступив ногою людина – австралієць норвезького походження Генріх Йоганн Булль. Три роки потому інший норвезький учасник його експедиції, Карстен Борхгревінк, залишився тут на першому в історії материка зимівлю. Але до цього моменту в антарктичні води вже кинулися і китобої, і дослідники багатьох європейських країн. Англійці, бельгійці, шведи, німці, французи штурмують Новознайдені континент з не меншим азартом, ніж приблизно в ті ж роки високоширотну Арктику – Норденшельд і Нансен, російські полярні мореплавці та американські фанатики Північного полюса. І дуже швидко постає питання: хто першим досягне іншого полюса – Південного.

На відміну від Арктики тут, в Антарктиді, відповідь на це питання прозвучало майже миттєво: вже в грудні 1911 року в заповітної точці Південного полюса замайорів національний прапор Норвегії.

Ось які трапляються парадокси: Південного полюса людина досягла через лічені роки після своєї появи в Антарктиді, тоді як знамениті “гонки” в Арктиці тривали чи не сто років поспіль. Але першим документально підтвердженим “полюсним” подією на Півночі став політ дирижабля “Норге” в 1926 році. Майже вся історія рекордних досягнень в Центральній Арктиці в 20 – 30-ті роки пов’язана з літаками і дирижаблями. В Антарктиді ж саме люди на лижах, супроводжувані собачими нартами і запряженими в сани конячками, “підкорили” полюс беззастережно, раз і назавжди, а літак, пілотований вже відомим нам американським полярником Річардом Бердом, вперше пролетів над Південним полюсом тільки в листопаді 1929 року.

Про Південному полюсі мріяли багато. Серед них – французький мореплавець Жан-Батист Шарко, відомий дослідник Арктики і Антарктики (він і загинув в 1936 році під час чергової експедиції до Гренландії). Мріяв про полюсному тріумфі в Антарктиді і Нансен, що мав намір попрямувати в південні полярні моря на своєму улюбленому “Фрам”. У 1909 році англієць Ернст Шеклтон з товаришами проник у саме серце материка і змушений був повернути до узбережжя всього в ста милях від полюса через гостру нестачу продуктів. А в жовтні 1911, морозної антарктичної навесні, до Південного полюса майже одночасно кинулися дві експедиції, норвезька і брітанская. Одной керував Руал Амундсен (він уже зимував на судні в антарктичних судах в кінці XIX століття і встиг прославитися в Арктиці, подолавши на крихітному суденці “Йоа” лабіринт Канадського архіпелагу в 1903 – 906 роки), другий – капітан I рангу, кавалер ордена Вікторії Роберт Фолкон Скотт. Скотт був морським офіцером, встигли на своєму віку покомандувати і крейсерами, і лінкорами. На самому початку XX століття він провів два роки на антарктичному березі, керуючи дослідницької зимівлею. Очолюваний ним невеликий загін зробив тоді спробу проникнути вглиб континенту, і за три місяці Скотт просунувся майже на тисячу миль у напрямку до полюса. Ледь повернувшись на батьківщину, він почав готуватися до наступної експедиції, і хоча аж ніяк не був фанатиком полюса, пристрасне бажання досягти цієї точки швидко заволоділо його думками й серцями його товаришів. Але коли їх судно “Терра Нова” було вже на шляху і Антарктиді, англійці дізналися, що туди ж на всіх парах йде “Фрам” з експедицією Амундсена на борту і мета норвежців – все той же єдиний і неподільний Південний полюс.

У подіях тих днів брали участь представники Росії. На “Фрам” вів дослідження молодий талановитий океанограф Олександр Кучин, серед зимівників-англійців були Дмитро Гирев і конюх Антон Омельченко. Всі троє, однак, не брали участь в рекордних походах.)

Спочатку Амундсен зовсім не збирався в Південну півкулю. Він позичив у Нансена “Фрам” з тим, щоб повторити його попередній дрейф і неодмінно досягти на лижах Північного полюса. Але тут надійшли повідомлення про те, що американці Кук і Пірі вже зробили це. Норвежець, який бажав підтримати свій полярний престиж, миттєво змінив плани і повернув “Фрам” в Південну півкулю. Таким чином, він кинув Скотту відкритий виклик, і подальше змагання йшло вже під девізом: “Хто кого?”

Англійці вибрали в якості основного транспортного засобу низькорослих і витривалих маньчжурських конячок, хоча були у них і собаки, і навіть моторні сани – новинка для того часу. До Південного полюса було 800 миль шляху по страшним, розбитим бездонними тріщинами льодовиках, на цьому маршруті (плюс стільки ж – назад, до узбережжя!) Їх чекали сорокаградусні морози навіть у розпал антарктичного літа, люта завірюха з повною втратою видимості, всілякі позбавлення, травми, обмороження, загибель всіх коней, поломка мотонарт. Коли до мети залишалося 150 миль, повернули назад останні учасники групи супроводу, і п’ятеро англійців, впрягшись в важезні нарти з поклажею, вийшли на фінішну криву, петляє серед тріщин і крижаного хаосу антарктичного високогір’я.

Норвежці зробили основну ставку на собак – 52 добірні лайки тягнули четверо НАРТ зі спорядженням. Коли тварини вибивалися з сил, їх згодовували більш витривалим родичам (люди теж не відмовлялися від обіду зі своїх недавніх чотириногих друзів…). Амундсен виключно вміло вибрав місце зимівлі і майбутнього старту – на цілих сто миль ближче до полюсу, ніж у Скотта. На своєму шляху, який проходив під кутом до маршруту британців, люди Амундсена не зустріли ні страшних холодів, ні вбивчих затяжних хуртовин. Норвезька отрядік здійснив похід туди і назад в більш стислі терміни, не вийшовши з меж антарктичного літа, і тут можна лише знову і знову віддати належне організатору експедиції, його таланту майстерного штурмана і впередсмотрящего. 17 січня 1912 Роберт Скотт і його товариші припливли в математичну точку Південного полюса, Тут вони побачили залишки чужого табору, сліди НАРТ, собачих лап і намет з прапором – рівно за місяць до них полюса досяг суперник. З притаманним йому блиском, без єдиної жертви, без тяжких травм, чи не до хвилини витримавши складений ним же графік маршруту (і, що виглядає абсолютно фантастичним, з такою ж точністю передбачивши строки повернення на берегову базу), Амундсен продемонстрував чергове і далеко не Останнім своє досягнення. У щоденнику Скотта з’явилася жахлива запис: “Норвежці нас випередили. Жахливе розчарування, і мені боляче за моїх вірних товаришів. Ніхто з нас внаслідок отриманого удару не міг заснути “.

Загін англійців вирушив у зворотний шлях, від одного проміжного складу з продуктами і паливом до іншого. Люди швидко втрачали сили.

Несподівано помер наймолодший і міцний з них Едгар Еванс. Капітан драгунського полку Лоуренс Оутс відморозив руки і ноги і, розуміючи що став тягарем для інших, на одній з ночівель покинув намет, добровільно пішовши на смерть. Троє залишилися в живих надовго застрягли в дорозі через жорстокі хуртовин. До найближчого допоміжного складу, де їх чекали їжа і тепло, було 11 миль, всього 11 з тих 1600, які вони майже повністю пройшли в обидва кінці! Але їх навіки зупинила нескінченна березнева завірюха. Тіла лейтенанта Генрі Бауерса, доктора Едварда Вілсона і Роберта Скотта сім з гаком місяців потому виявила вийшла на їх пошуки рятувальна група.

Поряд з тілом Скотта лежала сумка з щоденниками та прощальними листами. Тут же були і 35 фунтів геологічних зразків, зібраних під час маршруту на скелях, що обрамляють антарктичні льодовики. Англійці продовжували тягнути ці камені до останнього подиху, коли смерть уже дивилася їм в очі.

У своїх останніх щоденникових записах і листах Роберт Скотт ретельно розібрав причини спіткала їх катастрофи. Він дав найвищу моральну оцінку кожному зі своїх супутників. Про один з них сказано: “Він помер, як жив, – хоробрим, істинним чоловіком і найстійкішим із друзів. І жодного слова докору мені за те, що я заварив всю цю кашу “. Про інше: “Чим важче нам ставало, тим яскравіше нам світил його неприборканий дух, і таким він залишався до кінця – бадьорим, повним надій і непохитним”. Останньою рядком у щоденнику стала фраза, яка облетіла згодом весь світ: “Заради Бога, не залиште наших близьких”.

Дружині і друзям капітан Скотт пише так: “Ми були у полюса і помремо як джентльмени. Шкодую лише що залишаються нами жінок “; “Ми могли б впоратися, якби кинули захворілих”; “Якби ми залишилися в живих, то яку б я повідав повість про твердість, витривалості та відвазі своїх товаришів! Мої нерівні рядки і наші мертві тіла повинні повідати цю повість “.

Зізнаючись дружині, що жодних шансів на порятунок немає, Роберт Скотт просив її зацікавити їх синочка природною історією, щоб він міг у майбутньому продовжити його справу мандрівника-натураліста. Помер у 90-х роках доктор Пітер Скотт (якому не було і року, коли його батько відправився в експедицію, з якої так і не повернувся) став видатним біологом і екологом, одним з керівників Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів.

Ледь звістка про загибель п’ятьох англійців дійшла до решти світу, історія змагання двох експедицій отримала гучний резонанс. Багато хто не тільки у Великобританії, але і в Норвегії, на батьківщині Амундсена, задумалися над моральною стороною його вчинку. Безсумнівно, поява конкурента, доти приховував свої справжні задуми, його перемога, що обернулася для Скотта поразкою, не могли не позначитися на настрої нещасних англійців. Отримавши на полюсі страшної сили удар, вони вже не могли не думати про те, як глянуть в очі друзям, які багато місяців поспіль, страждаючи від недоїдання, холоду, полярної темряви, провалюючись в льодовикові тріщини, втрачаючи дорогу в пургу, не шкодуючи себе, готували їх так і не відбувся успіх.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Відкриття Південного полюса