ВІДЧУТТЯ МІСЦЯ – Володимир Сердюк

ВІДЧУТТЯ МІСЦЯ

(оповідання)

Десь здалеку почулося невпевнене цюкання сокири. Що то саме сокира було чутно з дзвінкої ритмічності ударів і пружної, занепокоєно – очікувальної тиші, що охоплювала околиці паузою. Вона розбилася на друзки від наступної квапливої серії не дуже гучного цюкання і красномовно підтвердила попередні побоювання: хтось, таки, пробував рубати дерево.

Веселка більше не з’єднувала землю з небом. І хоча спроби не повторювалися, Старого Шамана охопив справжній панічний страх, бо звуки долинали саме звідти, де рубати не дозволялося нікому і ніколи. Там взагалі не повинно бути людей. За останні сорок років Шаман був першим, хто спрямував свої кроки в керунку Великої Тиші.

Ніхто б і ніколи не назвав Старого Шамана боягузом. Він сам до себе посміхнувся: чого боятися тому, кого веде Великий Дух, але щоб оце саме зараз, в тому місці, до якого він так довго йшов, буяла цюкаючи сокира, цього ніхто не міг очікувати. Про таке не згадували попередники, і тому оте холодне залізо, котре нараз спазматично стягло обруча на його шлункові, Старий відверто визнав страхом.

Тільки страх може бути таким раптово – зненацьким, лише він має здатність накривати своєю хвилею все. Ось навіть пташки нерозумні стихли. Здається і вітер ущух. Мабуть і той, хто рубав, прислухається чи продовжить свій шлях Шаман, чи здатен до кінця виконати власне і небесне рішення, чи не втратив, бува. Напрямку.

“Йду”, кивнув він у відповідь до того, невидимого і, щоб ніхто більше не сумнівався, гучніше захрускотів галуззям, не ставлячи вже стопу як досвідчений воїн, м’яко перекочуючи з п’яти на пальці, а човгаючи ногами, мов дуже літня людина, якою він власне і був.

Сумніви. Впродовж усього життя. Невже правда на боці балакучого ченця – едіста, що вимагав до себе звернення “отче”, і він справді горітиме в полум’ї, не заспокоїться на зеленій галявині, серед оленів та зайців, під зворушливе квохкання індичок і качок. Як і належиться в раю? Невже там, за рікою, вже розкладають для нього багаття оті чужі ворожі духи зі свинячими рильцями?

Принаймні його роги більші і він ще позмагається з ними. Старий Шаман зупинився і обома руками помацав круті бичачі роги на головному уборі з ведмежої шкіри. Брат іще шкірився до неба ікластою верхньою щелепою. Це його остання зброя проти демонів і він, поправляючи, нап’яв шапку глибше.

Шаман уже чотири дні як був мертвим і прямував до раю, припинивши їсти і пити, розраховуючи на теплий прийом там, на місці, і, раптом, оте насторожуюче цюкання сокири. Правда, зараз воно припинилося, але то напевне був Знак. А що як сил його магії виявиться недостатньо? Адже він усе залишив молодому шаманові, попрощався і почав останню мандрівку серед ночі, коли тіла сплять, а душі люблять відлітати з цього світу.

Як там зараз його народ? Старий помітив попереду дуба і пішов до нього, щоб, обійнявши, зарядитися енергією, бо власної б уже не вистачило ні на подвиг, ані на порядне камлання. Можна було й заплакати, все одно ніхто не помітить у цьому заповідному краю, котрий навіть орли облітають стороною, на всяк випадок.

І все ж, попереду чатувала небезпека і старий присів навпочіпки, щоб з’їсти, зо п’ять, жолудів та, з десяток, терпких ягід горобини. Коли небезпека мине, він продовжить свій останній піст.

* * *

Звичайно, то була людина. Звичайна людина, одягнена трохи незвично. Лише трохи. Волосся в неї теж сягало пліч і було так само немилосердно побите сивиною. В звичайному хутряному киптарику, майже такому ж як і у Шамана, у таких же вузьких штанях, хіба що білих, а не брунатних, бо з полотна, а не зі шкіри, і без оторочки по шву.

Чужинець був босим, з непокритою головою і те, що він стояв спиною до Шамана, заспокоїло того. Це не воїн, одразу здогадався старий. Чому він босий? Невже спокутує якийсь гріх?

Очистивши від чагарника невелику ділянку на березі ріки, прибулець готувався творити молитву своїм богам, отже все це було лише початком.

Чоловік був далеко не молодим і шкіра його, за кольором, мало чим відрізнялася від зморшкуватої темної шкіри Шамана. Важка праця і дикі умови життя рівняють всіх людей, роблячи їх однаковими. Однаково щасливими і однаково нещасними, все у свій вік. Щасливий вік цього незнайомця вже давно минув. Цікаво, на що він ще сподівався?

Ставши навколішки, лісоруб у білому вбранні розіклав надвоє дерев’яного хреста і той утворив фігуру, якої Шаманові не доводилося бачити у християнських місіонерів, але вона приємно нагадала мудрому старцеві знайомий символ, яким той теж користувався, хоч і не дуже часто: такий кшталт утворювався коли він зв’язував руків’ями два бойових томагавки, творячи символ могутності.

Це не випадковий стрічний, подумав Шаман, ця людина знає силу речей. І ще він помітив, що прибулець молиться не на схід чи захід, а до дерева, а потім до річки, і це ще більше заспокоїло його. Така зустріч на дорозі до раю видавалася цілком логічною.

Природа і таємні сили, що володіли Всесвітом, розкидали перед Шаманом уламки загадкових повідомлень, котрі він любив читати змалку і, присівши навпочіпки, він посміхнувся до себе: життя продовжувало залишатися приємним і в останні дні, розрізненими натяками даючи зрозуміти вірність обраного рішення і його доцільність.

От хоч би невчасно розквітлий шафран і “медоточиві квіти” в “мідній траві”, і отой лось, котрий учора мовчки привітав його у верболозі. Лось спокійно пирхнув, старий, у відповідь, крекнув, незважаючи на біль у грудях намагаючись засміятись. То був його середульший брат. Вони показали один одному зуби і розійшлись. А сьогодні, ось, вісник у подобі людини…

Молитва буде довгою, зрозумів Шаман, і розирнувся, й собі відшукуючи затишного місця, коли вже цей обрав галявинку на березі Мирної Води. Онде, на скелі, серед чагарів ожини, на теплому сонечку не завадить і покуняти.

* * *

На разі, із сумного, останній похід Старого Шамана почав перетворюватись на цікавий, і цікавим це ставало все більше і більше. А що ще потрібно філософові, як не пізнання плину речей у всі їх багатобарвності, аж до краю. А, коли можливо, то й за краєм.

Нічого поганого вже не станеться. Та й чи те, що трапилося, чи було вже аж таким поганим? Чи був сум, при прощанні з молодим шаманом, аж таким вже нестерпним? Або його власні хвороби і криваві помилки молодості, чи відбувалися намарне? Ні, все трапилося саме так, як і передбачалося. Він зробив блискучий оберт на колесі життя, а тепер повинен заспокоїтися за річкою, бо більше не здатен витримувати нового напору та нових швидкостей.

Те, що відбувалося останніми роками, вже не було його життям. З’явилося багато нових людей, котрі не знали нічиєї мови, окрім власної. Молоді люди сприймали те як належне. Його народ почав підкорятися законам білої людини, навіть коли самої білої людини не було в цих урочищах роками. Де б хто про таке чув?! Лісові Справжні Люди розповідали заїжджому поліцаєві в червоному мундирі, що серед них відбувалося і очікували на справедливе рішення. Наколишні ліси і ріки було оголошено власністю корони, і коли ти будував хижку, або розпалював вогонь, то пам’ятав, що робиш це з її милостивого дозволу.

Боже праведний, людей було обдурено, а вони почувалися щасливими! Старі цього не здатні розуміти і їм краще перейти на інший берег. А перехід знаходиться десь тут, де земля обривається стрімким урвищем. Треба лише вірно відчути те місце.

Лука Мирної Води робила тут, майже повний, оберт, замикаючи блакитним кільцем чималу скелясту ділянку, порослу заповідним лісом. За переказами, там було мноство печер і жодного джерела, мноство різноманітних рослин і жодної живої істоти. На тому, нібито острові. Знаходився вхід до вічності.

* * *

Прокинувшись і м’яко знімаючи зі щоки червоне з чорними плямками “сонечко”, Старий Шаман зачудувався чи знайде на острові кістки свого вчителя, того, кого він називав колись старим шаманом. Він би впізнав його по військовій медалі за бойові заслуги. Все інше могло перетворитися на порох. А вона, мабуть, і зараз сяяла. Як і купу років тому. Багацько їх минуло. От коли б усі минулі роки зібрати в шкіряний мішок, що б то була за картина? А, може, саме така кара й чекає на нього за рікою: помираєш, твою душу впихують до мішка з твоїми роками, і ти знову народжуєшся немовлям? Тільки не це. Самого лише відпочинку просив Шаман у Великого Духа.

Виявляєься, то цюкання сокири розбудило його. Джеркотіли потривожені славки. Старий всівся зручніше і почав спостерігати за дивними діями незнайомця. Не скидалося на те, щоб той хотів побудувати хату; сосни, до котрих він, годину тому, молився, ввіткнулися вершечками в дно ріки, чіпляючись грубшими кінцями стовбурів за берег. Прибулець очистив їх від віт і, коли почав з’єднувати тонкими латами, Шаман одразу зрозумів – той будує моста.

На острів мертвих? До місця, де не можна не те що зрубувати дерева, але й ламати галузки чи рвати трави! Чи цей дивно одягнутий чоловік мав таке право?

Вівсянка тричі покликала старого Пібоді. Духи Води і Повітря розмовляли з Шаманом, і вони наказали йому зробити свій рух, щоб за реакцією оточення зрозуміти, про що йдеться. Для цього потрібно відключити розум і віддатися інтуїції.

Старий натягнув тятиву і, коротко прицілившись, як звик це робити замолоду, звільнив стрілу. Вона влучила в дерево, ледь погладивши шию чужинця вітерцем польоту. Коли б ішлося просто про вбивство, то сумнівів би не виникало, наступна стріла, врахувавши відхилення першоЇ, влучила б точно. Але Шаман чекав на Знак. І він отримав його. Довготелесий і білий, мов чапля, дивак (Так називатиму його, вирішив Шаман.), поклав чужинську сокиру, з одним лезом, долі, розхитавши, витяг зі стовбура сторічного клена глибоко ввігнаного накінечника і оглянув яскраві знаки племені на стрілі. Він не боявся смерті, бо довго стояв, непорушно, вдивляючись у стіну зелені перед собою, в той час як Старий Шаман знаходився на скелі, смакуючи хвилю відчаю, котра оточувала дивака.

Це виглядало смішно. Сміх і дав відповідь на всі запитання одразу: Старий Шаман був настільки заслуженим і прожив життя так праведно, що боги вирішили шанобливо перевести його за Ріку новим, щойнозбудованим, мостом.

Звичайно, потім цього моста буде зруйновано, бо, за наступних років з сорок, невідомо чи знадобиться він ще.

Ні словом, ні порухом не виказавши свого ставлення до смертельної пригоди, Біла Чапля продовжив роботу, а Старий Шаман остаточно заспокоївся. Він вік свій провів у лісах і бачив багатьох спритних теслів, тому хто-хто, а він міг оцінити вправність, з якою Біла Чапля збиває колоди встик, без цвяхів, за шаблоном вирубуючи “хвости ластівки”, для надійності розклинює їх через отвори. Поки майстер орудував коловоротом, або готував клинки, сокира вгамовувалась і околиці насолоджувалися тишею.

Були й помилки. Шаманові не сподобалось, що тесля, наступивши на гудз, необережно поранив ногу до крові, та ще й не знав якою травою лікувати рану. Шаман зітхнув і вирішив піти поставити сільця на кроликів.

* * *

Ввечорі, щоб добути вогонь, Біла Чапля використав такі самі, як і у Шамана, кресало та трут. У сутінках Старий Шаман не відмовив собі в цікавості і підібрався поближче, щоб роздивитися, що ж їстиме виконавець волі духів.

Той украяв невеличкий шматочок старого сала і засипав до казанка з окропом жменьку кукурудзяного борошна. Нудота. Все як і в індіанців, коли рік неврожайний. Гірше. Не було у нього ні квасолі, ні сушеної картоплі.

Старий Шаман пригадав передостанній голодний рік і засумував за втратами. Не останній, останній голод був ще, сяк-так, стерпний, а от навесні того, позаминулого, дітей залишилось як пальців на руках. Страшні часи для племені.

Старий не відчував голоду, його самого щось їло зсередини. Здавалося він, часом, навіть чув як ОТЕ там скрегоче, пережовуючи хрящі. Ковтати було боляче, слини мало, зубів – жодного. Та що про це згадувати, очікуючи на останню переправу.

Шаман метнув із темряви до вогнища тушки двох худих кролів. “Нещасна людина цей прибулець, навіть тіпі не має, спатиме в галуззі та глиці, а йому ж іще жити, не те, що мені.” Гордість переможця, котрий першим досяг мети, заповнила серце Шамана, бо навіть помираючи, це серце все одно залишалося дитячим.

Біла Чапля стояв навколішки, обличчям до темряви. Шамана він не бачив. Його руки запрошували старого до вечері, але той лише “крекнув”, безгучно засміявшись.

Так вони побажали одне одному доброї ночі.

* * *

Міст подовжувався, ніби ріс. Старого Шамана тішило, що Біла Чапля не турбує спокою острова. Звичайно, він побував на протилежному урвистому березі, але лише для того, щоб зачепити на ньому мотузку з саморобним блоком. Трудяга намацав обмілини посеред русла і, нарощуючи зв’язки на двох, раніше зсунутих до води стовпах, спорудив щось на кшталт літери “W”, з’єднавши обидва береги.

Крілячі шкірки підсохли в затінку і Виконуючий Місію зробив з них якісь дивні мокасини, вирізавши овали, попротикав дірочки по периферії і зібрав своїми власними тоненькими ремінцями. Мокасини вийшли чудернацькі, з гострими, задертими догори носаками, і хоч Старому Шаманові такий фасон не сподобався, він, по-перше, радів з кмітливості Білої Чаплі, а, по-друге, сам себе заспокоїв, ну ще одна новина, подумаєш, скільки їх там ще залишилося в світі.

Тесля їв ощадливо-мало, розтягаючи крільчатину так, щоб її вистачило, днів на п’ять. Кістки закопував. Правильно, нема чого принаджувати граків, котрі обов’язково накличуть грізлі.

Перебуваючи в чужому лісі, цей дивак поводився, мов у своїй власній хаті, не зрубавши жодного зайвого деревця. Тому Старий Шаман вирішив піти до нього в гості. Кров із п’яти свідчила, що Посланець був звичайнісінькою людиною, але це зовсім не означало, ніби ліс припинив жити за законами таємниці та магії, просто мав бути ще якийсь Знак.

Щоб не насіяти страху, Старий Шаман заздалегідь постукав по дереву, з темряви попереджаючи про свій прихід, і гостинний Охоронець Вогню підвівся, запрошуючи гостя в коло світла, не забуваючи, одначе, поводитись з почуттям власної гідності.

Та видовище, котре явилося йому з хащі, очевидно, було вражаючим, бо обличчя Білої Чаплі, окрім здивування, випромінювало ще й страх. Старому Шаманові завжди подобався саме такий вираз обличь; він обіцяв повагу.

Біла Чапля продовжував дивувати Старого Шамана. З кукурудзяного борошна він зварив щось середнє – ні кулешу, ні перепічку – кашу. Старий Шаман пирхнув. Звичайно, для його беззубого рота така їжа була єдино можливою, але дуже це все було незвично. Коли господар виклав мамалигу на дощечку і потяв її на скибки ниткою, Старий Шаман радо вдихнув пахощі домашнього затишку і навіть взяв скибочку і вклав до рота шматок страви, смокчучи її та насолоджуючись теплом.

Господар (Шаман, подумки, розсміявся, хто ж із них тепер господар, а хто – гість?) встидався вечеряти без участі гостя, але старий заспокоїв його, вказавши на горло і, декілька разів, скрушно похитав головою, зображаючи біль. Біла Чапля, розуміюче, кивнув, ще раз гостинно розвів руками і продовжив споживання. Він їв часник – їжу всіх шаманів.

Старий Шаман ще вчора помітив, що Біла Чапля веде чистий спосіб життя, без тютюну чи “вогняної води”. Крім сокири й казанка він не мав іншого майна. Зблизька, одяг його вже не виглядав таким білим і виявився подертим у багатьох місцях, а біле тіло, просвічуючи крізь діри, свідчило і про відсутність таких чужинських дурниць, як білизна.

Вилицюватим обличчям з горбатим носом та гушатою засмаглою шиєю, особливо зараз, де-не-де затінений, а де освітлений спалахами вогнища, він дуже скидався на шаманового брата, котрий загубився десь у форті Конавага. Та може це й був він. Той теж, здебільшого, мовчав.

Довге волосся, все ж, не могло приховати його занадто худої, та трохи задовгої шиї, і Старий Шаман ще раз задоволено переконався, як вдало підібрав йому ім’я. Уламком прутика накреслив на землі обриси чаплі з задертою ногою, і вказав спочатку на неї, а потім на чоловіка. Білополотняний чужинець приклав вказівного пальця до грудей, перепитуючи: я? Шаман ствердно скинув головою. Тоді Біла Чапля подумав про щось і, нараз, крикнув голосом чаплі, і навіть застукотів зубами, імітуючи клацання дзьобом.

Він перестарався і, одразу ж, обома долонями вхопився за щоки, вгамовуючи біль в зубах. Старий Шаман витримав паузу і закумкав по-жаб’ячому, викликаючи відвертий сміх Білої Чаплі, і сам, від душі, сміючись.

Відсміявшись, Біла Чапля показав вишивку на своїй сорочці, декілька разів настійливо тицяючи в півня, серед чорних та червоних хрестиків. І ця новина теж порадувала старого, півень так Півень. Виходить десь іще називають людей порядними іменами, а не лише Жаками та Майками.

Перед шаманом сиділа проста, у своїй відвертості, людина, не ховаюча, що саме такою її створив Бог, і тому спали вони цієї ночі поряд: спина до спини, ногами до тліючих вугликів.

* * *

Протягом всього наступного дня Когут накривав раму моста, заздалегідь заготованими жердинами. Остання з них лягла на своє місце вже в присмерку, зшиваючи обидва береги ріки; східний – де починається існування. І західний – де воно закінчується. Старий Шаман міг би собі йти до печер та урвищ безлюдного острова мертвих, але плюскіт щуки, а потім раптовий вихор холодного вітру із пахощами свіжого снігу, підказали. Що строк йому призначено на завтра, і, краще зранку, тоді залишиться доволі часу на пошуки отаннього лігва, і на зустріч зі Старими Учителями.

Завтра. Коли все підготоване, нема чого метушитись.

Пересвідчившись, що моста завершено. Старий Шаман підійнявся на скелю, поки що на живому березі Ріки, і залишався там протягом всієї ночі, займаючись таємничими чаклунськими справами. Інколи пристукуючи камінням, та чимраз тихше співаючи тужливих прощальних пісень.

* * *

Дрібненький дощик зранку розбудив Когута і він побачив свого моста прикрашеним ялиновими вітами, заквітчаним китицями благородного аконіту та жовтими ліліями. Вчора. Зморений до останку, він навряд чи додумався б до такого, то Старий Шаман приготувався до урочистої церемонії, як і годиться. Але ще чогось не вистачало: в очах Когута було написане очікування, а в повітрі ширилася погроза, котра стосувалася всіх: і Шамана, і острова, і Когута, і річки.

Люди прямували сюди зі сходу, і людей було багато. Духи лісу прошелестіли, що десь там, за найближчими пагорбами, люди звернули на південь, до Абітібі, а сюди наближається невелика групка із чотирьох-п’яти посвячених у якусь дивну релігію, вірні якої моляться логарифмічній лінійці та динамітові.

Шаман знав як годиться зустрічати інших шаманів, але навіть їм не дозволено буде перейти ріки, бо міст на заповідну територію побудовано лише для нього, і лише на один день. Рівно посеред переходу старий поклав стебельце кропиви, яке віднині слугуватиме за непорушну межу, а сам сів позад неї, приготувавши лука та стріли, томагавка та ножа для останнього бою.

З появою тих. У чорному однаковому одязі та кашкетах, Когут змінився і Старому Шаманові стало соромно, що він їв колись разом з оцією зігнутою навпіл людиною.

Старий не розумів дій Когута, Когут не розумів змісту приготувань Шамана, троє інженерів не розуміли як можна було наказати бідоласі побудувати моста саме тут, коли потрібно аж на десять кілометрів південніше. Вояжер наполягав, що йому пояснили саме так, виконроб бідкався, що п’ятсот китайських робітників простоюватимуть, очікуючи на новий міст. Інженери розмовляли англійською, курер де буа – французькою, Когут не розумів ні тієї, ні іншої. Обидві мови розумів Старий Шаман, але не розумів, чому вони всі так хвилюються.

Когут дістав якогось папірця і знову вказував, то на нього, то на міст. Ні, ні, це їм вже було не потрібне. А Старий Шаман подумав, тут стає, до небезпечного, багатолюдно.

Та коли інженерам було байдуже до моста, то можна уявити, як мало їх хвилював старий у ритуальному вбранні, увінчаний рогами, перед викладеним рядком, мов на продаж, озброєнням. Загалом, це все, і свіжообтесані колоди, увиті гірляндами, і суперечка, дуже нагадувало святковий ярмарок.

І цей пуебло… Українець. Сер… Українець? А! Європа. Намагається продати непотрібний товар. Ні, повторюю, це помилка. Про оплату з тобою поговорять в конторі. І, врешті-решт, чому б тобі не приєднатися до китайців. Прощавай. Їх завжди краще гонити стадом. Раби. Жодної кваліфікації, розмовляють сотнею мов. Але ж так і було збудовано великі піраміди. І Вавілонську башту. Не порівнюйте, наш проект масштабніший.

Старий Шаман був спокійним і задоволеним. Все відбулося як і бажалося духам, люди – лише сліпі виконавці. Чого б вони вартували без шаманів? Правда, він уже не міг повертатися на берег живих, і тому жестом підкликав зніченого Когута до галузки на помості.

Далі не можна. Когут опустився на коліна, і так вони завмерли, на деякий час, даючи тим, хто виявився зайвим, можливість віддалитися. Потім Старий Шаман розщепив сорочку і показав Когутові свої, татуйовані знаками влади груди і важкі дорогоцінні амулети. Він демонстрував їх, настійно зазираючи в очі посланця могутніх сил, аж поки не помітив у тих очах блиск розуміння кастової вибраності та глибокої мудрості Шамана.

Когут повинен був не лише пересвідчитись у них, але й повірити у могутність шаманових чар і, окрім того, свідомо попросити допомоги, бо хворий повинен захотіти одужати, лише тоді ліки подіють.

І ось, нарешті, цей момент настав: зазираючи в очі напівмертвого старого Когут розпачливо розвів руками і вдарив себе кулаком по голові. “Мені що робити?”, означали ті рухи.

І, одразу ж, спиною Старого Шамана пробігли дрижаки, а голова стала великою і, до дзвінкості, легкою, як завжди, коли таємничі сили давали про себе знати, концентруючи енергію в пучках пальців, роблячи його жорстоким і галасливим, ніби п’яним, надихаючи невимовною впевненістю у доцільності кожного, навіть найабсурднішого руху.

Очі старого побіліли, бо він бачив те, чого ще не було. Його попросили скерувати цю, загублену в безмежності душу, і він направляв її.

Спершу він намалював хвилі. А у тих хвилях чоловічків. Найбільшим. Він пояснив, показавши пальцем, був сам Когут. Всі інші – то його діти та онуки. Багато? А ти як думав? Ні, життя не закінчиться сьогодні, чи за десять років. Сьогодні мій день. Це я помру, ось тут, бачиш. Ти ж, від цієї хвилини і назавжди, матимеш небесну підтримку. Доказом і оберегом слугуватиме талісман, бережи його. Нахились.

Когут нахилився і Старий Шаман одяг на його худу шию важкого срібного талера з такими затертими написами, що годі й прочитати, та із зображенням кремезної жінки в короні, можливо королеви Вікторії, або Марії-Терезії, чи й Катерини Великої, бо хто зна, де тільки не носила лісовий народ доля, і чим вони лише не займалися, аби вижити.

Він ще, мовчки, потримав долоню на маківці Когута і відштовхнув його. Все? Все. А далі? А далі спалиш моста. Не плач, ти чудово виконав цю роль, тож не відмовляйся від інших. Іди. І я піду.

Коли Когут зійшов з мосту і озирнувся, щоб ще раз, востаннє, змахнути рукою, він побачив лише зігнуту спину, колись могутнього старого, котрий повільно, але впевнено дерся вище і вище, зникаючи в чагарях. Він почувався мов удома, хоча був на острові вперше. Тобто востаннє. Або й не виходив з нього.

Когут гукнув чаплею.

У відповідь забила дзьобом інша чапля.

* * *

“… Kogut quit the rail-road constructing and went deep into the woods. His sons became farmers and traders, but he himself still wandered and wandered in the mountains all alone.

One day he found Gold.” – stated printed words in the book I was reading.

An old silver coin in my hand was almost hot.

-Your coffee, sir, mister Governor?

-What?

Passing the Peaceful Water rail-road bridge in my convenient first-class compartment I had a sudden sharp feeling that I have to stop, go out the carriage and walk some four or five miles down with the flood water to the point where the stream become narrow, where the rocks are slightly red but pines are dark-green, to the kingdom of silence with its thick-growing willows of the valley bottom and easy-flowing river, where words are still not necessary like it was ages and ages ago.

“What was it?”, I thought to myself, unable to realize something lively important before wheels brought me far away.

It was the right feeling. There was the right place. *)

*) (англ.) – “… Когут покинув будівництво залізниці і пішов у ліси. Його сини стали фермерами та торгівцями, але він все блукав і блукав горами в самотності.

Одного дня він знайшов золото.” – говорилося в оповіданні.

Старовинна срібна монета пекла жаром мою руку.

-Ваша кава, пане губернаторе?

-Що?

Проїжджаючи залізничним мостом над Мирною Водою у своєму зручному купе першого класу, я, раптом, гостро відчув, що мушу зійти з поїзда і спуститись за течією ріки, приблизно на чотири милі, до точки, де річище звужується серед рожевих скель та темно-зелених ялиць, до царства тиші зі старими вербами на дні долини і вільноплинною рікою, де слова так само не потрібні, як сотні і сотні років тому.

“Що це таке?”, подумав я, неспроможний пригадати чогось життєво-важливого, поки колеса не віднесли мене вдалину.

То було вірне відчуття. Там знаходилось саме те місце.

(2 votes, average: 4.50 out of 5)