ВИДАВНИЦТВО ПРОСВІТНИЦЬКОЇ КНИГИ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ТА ОСВІТИ НАРОДУ
Книговидання – це та сфера, що визначає духовний та ідеологічний стан суспільства на тому чи іншому етапі свого розвитку. Людство не придумало більш досконалого інструменту, ніж книга, щоб розвивати свідомість людини, формувати її духовність [3; 12]. Книга завжди була одним з найвагоміших об’єктів культури. Отже, розглядаючи розвиток книжкової справи на певному відрізку часу, ми можемо визначити, якого культурного рівня досягнув народ на цей час.
Серед складових національної культури є такі, що у свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов’язують образ своєї культури. Так, переважна більшість громадян України в першу чергу надають перевагу мистецтву (музиці, пісням, літературі), історії та мові. І лише книга як універсальний об’єкт культури поєднує в собі всі ці складові. Читаючи книгу, людина підвищує свій культурний рівень за декількома аспектами одразу.
Про важливе значення та вплив книговидавничої справи на культурний рівень народу говорив Іван Франко. Він чітко визначив проблеми, які заважають популяризації книги серед людства, а значить, заважають підвищенню культурного рівня народу. Нажаль, ці проблеми досі залишаються невирішеними. Отже, ідеї Івана Франка щодо книги як інструменту просвіти і на сьогодні є актуальними. Саме тому метою цієї роботи є огляд ідей І. Франка про “народну” книгу, оцінка актуальності його ідей у наш час.
Однією з проблем книговидавництва на часі є тематичне наповнення книги. “Адже ж ви, добродії популяризатори, хочете просвітити народ, так, чи ні? А що ж ви розумієте під просвітою?” [8; 114]. У часи І. Франка популяризація книги заключалася в розкритті релігозної теми. “Адже кожний з наших людових списателів уважає своїм обов’язком “благовременно і безвременно” звертати увагу люду на “всмогущість творця”, на “чудеса, котрі й невірного можуть переконати”, на “премудрість устрою в природі, де все має свою ціль і повнить те завдання, яке йому всевишній споконвіку завдав”, і в кінці на “доброту творця, котрий усе те з вітцівською дбалістю створив для чоловіка і навіть сина свого для нього не пожалував” [8; 114]. Такі і подібні фрази вважалися обов’язковими у популярних книгах. Саме релігії, а не науці, приділялась найбільша увага. Франко був одним з перших, хто звернув увагу на те, що “перед очима темного народу затемнювали ту просту правду” [8; 114]. Отже, зрозумівши, що народ таким чином навмисно лишають наукових знань, Франко запропонував популяризаторам назавжди відкинути “фрази о премудрості, цільності і доброті, які буцімто проявляються в природі, бо сучасна наука тих понять не узнає”. Видання й популяризація наукових досліджень – це був єдиний вихід із культурного та освітнього застою.
Франко, говорячи про просвітницькі книги, поділяв їх на три види: наукові, політичні та книжки “повчаючі о ділах практичних”. Такі видання він називав “головним двигачом образовання і освіти народу” [8; 122]. Саме цим книгам, на думку І. Франка, треба було, перш за все, приділяти увагу. Та, нажаль, за часів Франка кількість книг релігійного змісту набагато переважала кількість книг просвітницької тематики. А це, у свою чергу, призвело до того, що більшість людей немала доступу до просвітницької літератури, а, отже, сприяло культурно-освітньому застою.
Треба зазначити, що І. Франко не виступав за виключення релігії з системи просвітницьких наук, навпаки, він хотів розширити цю тематику. “Подавайте й релігію, а властиво, щоб ніякому богу кривди не було, подавайте порівнюючу історію всіх релігій і вірувань, подавайте оповідання про їх початок за слідом Тейлора, Спенсора і других!” [8; 122].
Якщо у ХІХ ст. у людей не було можливості вибирати книгу за тематикою: релігійного, або наукового змісту, то у ХХ ст. – поч. ХХІ ст., як тільки всі заборонницькі й обмежувальні шлюзи щодо друкованого слова в перші роки української незалежності були знесені, саме читацькі смаки стали визначальними в поточних і перспективних планах діяльності більшості видавництв. На першому місці за накладом і кількістю назв тривалий час домінували книги двох, таких протилежних за тематикою, напрямків – сексуально-еротичного та історичного. З одного боку, спостерігалися чималі черги за різноманітними “кама-сутрами”, “анжеліками” та “амазонками”. З іншого, не менший попит був на заборонені раніше твори М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Драгоманова, М. Аркаса, І. Огієнка.[4]
Цей факт говорить про ускладнення проблеми культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли заборонені твори (а це якраз твори еротичного та історичного змісту), які нещодавно кваліфікувались як антикультура, вільно продаються, а деякі навіть стають взірцем художнього поступу.
Усе це призводить до втрати визначеності і чіткості критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти “культурне” і “некультурне”. Отже, як і у ХІХ ст., так і у ХХІ ст. дуже різне тематичне наповнення книги призвело до застою в культурно-освітній сфері.
Але ж “для освічення народу не досить видрукувати пару сот книжок, не досить навіть розпустити їх в народ. Для оживлення руху, для загострення цікавості потрібно ще й живого слова, потрібно цілої організації для уладжування таких відчитів” [8; 123].
Отже, аналіз мови книжок дає найповнішу інформацію про культурний рівень нації. Оцінивши якість мови книжок, якою викладається інформація на певному відрізку часу, зможемо зробити висновок щодо формування культурного рівня народу.
За часів І. Франка існувала така проблема мови книжок: книги писалися занадто важкою для сприйняття мовою, незрозумілою для більшості людей. “Друга хиба, котру стрічаємо в наших популярних виданнях, се високий, гордий, надто вчительський, а часом аж пророцький тон, в якім говориться до народу” [8; 115]. Така серйозна перепона заважала книзі виконувати свою основну функцію – інформативну, що, у свою чергу, сприяло застою в освітній та культурній сфері.
Нажаль, на сьогодні проблема мови книги залишається актуальною. Різниця лише полягає у тому, що раніше недоліком був занадто важкий стиль викладання, а зараз занадто простий, іноді невмотивовано обнижений, стиль донесення інформації. Спостерігається тенденція проникнення жаргонізмів, вульгаризмів, лайливих слів у публічну мову, що говорить про зниження культурного рівня громадян України.
Інвектив, знижений міні фольклор тощо все впевненіше входять у літературу, пресу та ЗМІ. Усе це призводить до появи певної моди на жаргонну та інвективну лексику серед населення, особливо серед молоді, як такої, що найбільше піддається негативному впливові.
Стосовно мови просвітницької книги для народу І. Франко пропонував “Говорити <…> до нього [до народу – Ю. Ф.], як до свого рівного, як до батька, говорити його, зрозумілою для нього мовою, але з захованням наукової докладності і зв’язності, без лишніх фраз і моралізації” [8; 116]. Рекомендації І. Франка актуальні і зараз. Неможна забувати, що мова не лише один з видів діяльності людини, вона е невід’ємною частиною культури, котра визначається як сукупність результатів діяльності людини у різних сферах її життя: підприємницької, суспільної, духовної. Необхідно якнайшвидше вжити заходів для вилучення інвектів зі сторінок книг. Книга повинна навчати літературній мові, а не зниженій лексиці, і лише тоді вона буде виконувати свою просвітницьку функцію.
Отже, огляд ідей І. Франка про просвітницьку книгу довів актуальність його ідей у наш час. Якщо порівняти вплив просвітницької книги на культурно-освітній рівень народу ХІХ ст. та ХХІ ст., можна сказати, що тематичне наповнювання та мова книги мають безпосередній вплив на формування культурно-освітнього рівня нації. Недостатнє видання просвітницьких книг, надто складна, або ж, навпаки примітивна, спрощена мова книги призводить до застою у культурно-освітній сфері, а іноді, взагалі, до втрати культурного еталону.
Вирішення цих проблем потребує допомоги від багатьох організацій та окремих осіб. Але, перш за все, рекомендуємо звернутися до ідей Івана Франка, які вже протягом декількох століть допомагають долати ці перепони. “В книжечках популярних треба говорити народові всю правду про природу і життя, т. є. треба вважати його не чимось нижчим, диким, неспосібним до понімання правди, а братом і батьком. Все, що ми знаємо – ні, краще з того, що ми знаємо повинні ми живою мовою, в легкій і придатній формі подати народові” [8; 117].
Література:
1. Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация: Учеб. Пособие. – М.: Слово/Slovo, 2000. – 624 с.
2. Сенченко М. Випуск друкованої продукції в Україні// Вісник Книжкової палати. – 2004. -№ 4. – С. 3-7.
3. Сенченко М. Світове – книговидання і випуск творів друку в Україні // Друкарство. – 2003. – № 3 – С. 12-19.
4. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003 – 496 с.
5. Тимошик М. Тенденції сучасного українського книговидання// Вісник Книжкової палати. – 2001. – № 7. – С. 3-5.
6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А., О. М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 622 с.
7. Франко І. Твори: В 50-ти т.- К.: Наук. думка, 1986. – Т.45. – С.170.
8. Франко І. Твори: В 20-ти т.- К.: Київ, 1956. – Т.19 – С.113-128.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)