Від Фейєрбаха до Маркса
“Двигуном суспільства є не вмовляння, а класова боротьба”, – таку оцінку досвіду соціалістів-утопістів дав В. І Ленін. Ще раніше з класових позицій вів критику капіталізму К. Маркс, почавши, щоправда, з пріоритету загальнолюдських принципів. У цьому він мав видатного попередника, Людвіга Фейєрбаха (1804-1872). Задовго до Ніцше Фейєрбах в роботі “Сутність християнства” провів його критичний аналіз, виявив соціальні корені релігії і причини неадекватності християнської моралі соціокультурним реаліям XIX століття. Фейєрбах, проте, не заперечував соціальну необхідність релігії. Якщо Оуен пройшов шлях від “релігії розуму” до атеїзму, то Фейєрбах ставив завдання створення нової релігії, “релігії любові”, яка відповідала б “справжньої сутності” людини. Таким чином, хоча і з інших позицій, ніж Оуен, Фейєрбах мислив, як “матеріаліст знизу, але ідеаліст зверху” (т. Е. В оцінці рушійних сил суспільства). Фейєрбах також розраховував, що вірні ідеї здатні виправити суспільство. У зв’язку з цим особливі надії в “антропологічному матеріалізмі” Фейєрбаха зв’язуються з освітою.
Як представник німецької класичної філософії, прихильник традицій Просвітництва, Фейєрбах наполягає на тому, що усвідомлення себе людиною можливо тільки у взаємодії з природним світом. Останній є “дзеркалом наших потреб”, а тим самим – родової природи, сутності людини. Фейєрбах пов’язував, як і пізніше Маркс, олюднення з гуманізацією природи. В умовах наростаючого капіталізму філософ особливо гостро підкреслював “потреба для нашого існування в інших”, що робить їх “об’єктом нашої любові і нашої залежності”.
Прийнявши багато програмні положення Фейєрбаха, Карл Маркс (1818-1883) піддає різкій критиці запропоновані ним шляхи та їх концептуальні засади. Ставлення марксизму до німецької класичної філософії красномовно висловив Фрідріх Енгельс (1820-1895) в роботі “Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії”: “Як ми з них вийшли, як ми з ними порвали”.
Маркс підкреслює, що сутність людини – не абстракт, а продукт історичних умов. Це зовсім не дозволяє, однак розглядати людину як пасивний продукт обставин (як це уявлялося французьким матеріалістів і соціалістів-утопістів). У третьому “теза про Фейєрбаха” Маркс пише: “Вчення про те, що люди суть продукти обставин і виховання… забуває, що обставини змінюються саме людьми” (Маркс К., Енгельс Ф. Соч. т.3, с.3). У знаменитому, одинадцятого “тези” Маркс зауважує: “Все філософи різному пояснювали світ, питання ж в тому, щоб змінити його”. Зовсім не закликаючи “всі стерти, почати спочатку”, як це уявлялося радянським “марксизмом”, автор “Тез” підкреслює, що життєздатне лише те суспільство, яке розвивається природничоісторичним шляхом, тобто, дозріваючи в надрах колишнього суспільного організму, через його діалектичне заперечення. Представляючи розвиток суспільства як природно-історичний процес, німецький мислитель пише: “Жодна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить простору, і нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з’являються раніше, ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства. Тому людство ставить собі завжди такі завдання, які може вирішити, бо при найближчому розгляді завжди виявляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли… умови її рішення вже є або, принаймні, знаходяться в процесі становлення “(К. Маркс, Енгельс Ф. Соч. Т. 13. С. 8).
Ці ідеї обгрунтовувалися Марксом насамперед в економічній області, але їх правомірно поширити на культуру в цілому, включаючи освіту. Частково він це встиг зробити і сам (зокрема, щодо розвитку науки). Долаючи фейербаховскую “споглядальність”, Маркс перейшов до всебічного аналізу соціокультурних умов в розкритті та розвитку особистості. Маркс одним з перших у світовій філософії обгрунтовує ідею людини як “вищої мети”, а не “знаряддя для досягнення цілей”. На перший план при такому підході висувається проблема творчості. Увесь минулий історію Маркс розглядає як “передісторію”, “царство необхідності”, за яким повинен послідувати “стрибок у царство свободи”. Придбавши “свободу від” – сил природи, хвороб, економічної залежності, нав’язаних, згубних прагнень (до речей, грошей, влади) людина зможе розпорядитися “свободою для” – творчості, самореалізації. “Творчість за законами краси” може і повинно стати природною потребою.
Найважливіший сенс гуманізму, за Марксом, – в оволодінні сутнісними силами людського роду. Головною перешкодою в цьому бачився капіталізм, який, розвиваючи науку і техніку, використовує їх для ще більшого поневолення людини, роблячи бідність і страждання робочих мас необхідною умовою існування суспільства. Відчужений від результатів своєї праці, виробник матеріальних благ відчужується від культури, від інших людей, від свого “я”. Маркс бачив і те, що в буржуазному суспільстві навіть “культура зводиться до ступеня товару”. Критичний аналіз Марксом походження штучних, нелюдських, порабощающих потреб набуло особливої гостроти для нас сьогодні, коли, зламавши природний хід історії та потрапив в результаті крах в “будівництві комунізму”, ми ще більш гарячково “надолужуємо втрачене” – у формі дикою капіталізму, давно подоланого цивілізованим світом.
Маркс підкреслює, що розвиток здатності до пізнання, творчості, універсальному спілкуванню корениться в “умовах людського існування”. Розглядаючи сутність людини як сукупність біосоціальних властивостей, Маркс вже в ранньої молодості висуває програму “перетворення природного буття людини в її людське буття, закінчена сутнісна єдність з природою, здійснений натуралізм людини і здійснений гуманізм природи”.
Передбачаючи майбутнє всіх наук як “єдиної науки про людину”, Маркс особливо виділяв значення гармонійної освіти для формування людини як людини та її ставлення до світу як людського ставлення, в якому “любов обмінюється тільки на любов”, довіра – на довіру, а насолода мистецтвом – надбання художньо освіченої людини.
Маркс підкреслював, що в класовому суспільстві і виховання неминуче буде носити класовий характер. Непосильні умови існування пролетаріату унеможливлюють освіту дітей робітників, змушених працювати, навіть якщо право на освіту дано їм на папері. Так, Готська програма німецької соціал-демократичної партії (1875) називалася “демократичної тріскотнею”, оскільки ідея загального рівного освіти ще не усувала його залежність від прусської монархії. У “Критиці Готської програми” Маркс підкреслював і те, що навіть її положення про безкоштовне підвищеному утворенні буде подарунком тільки імущим класам, та ще за рахунок народних коштів.
Багато дослідників поділяють творчість Маркса на два етапи – ранній, критичний, і другий, коли він, починаючи з “Маніфесту Комуністичної партії” (1848), висуває конкретні “рецепти” перетворення суспільства. Справедливо вважаючи, що капіталізм добровільно не віддасть владу, Маркс став бачити (особливо після розгрому Паризької комуни) єдиний вихід у диктатурі пролетаріату. Правда, Маркс передбачав, що придбання влади породить особливо складні завдання і нові небезпеки, якщо вона виявиться в руках неосвічених, нетерплячих і нетерпимих людей (сам Маркс, заставши вже за життя спотворення його вчення, говорив: “Якщо це – марксизм, то я – НЕ марксист “. Особливо його турбувала перспектива соціалістичної революції в Росії, яка не пройшла шляху капіталізму. Джинн, однак, був випущений).
Відповідну “радянізацію” зазнали і Марксові ідеї освіти. Підпорядковуючи його завданням класової боротьби, радянський “марксизм” головним завданням освіти поставив “комуністичне виховання”, “служіння соціалістичній державі” і компартії.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)