Вибори без вибору
Відмінність між конкурентними виборами, званими демократичними, і неконкурентними – недемократичними, є суттєвим. Було б великою помилкою вважати, що демократичні вибори тотожні ідеального електоральному суперництва. Це останнє настільки ж нереально, як і абсолютна свобода виборця. Однак головна трудність для аналітика при оцінці виборів і їх результатів полягає в існуванні широкої і складної посередницької категорії неправдивих або полуконкурентних виборів.
Така ситуація – це, по суті справи, норма для авторитарних режимів, де електоральне суперництво нерідко підміняється тим, що ми вже назвали кліентелістскіе феноменом. За допомогою клієнтелізму в авторитарних режимах здійснюється фальсифікація реальної конкуренції, для чого використовується широке втручання політичної влади. У цих же цілях можуть використовуватися і конституційні заходи, на основі яких обмежується число політичних партій, наділених статусом легальних організацій. Такі заходи були вжиті у Туреччині після 1945 р, у Бразилії – в період з 1964 по 1984 рр., А також в Індонезії, Сирії чи Ірані після 1979 Зазначені обмеження, виводячи з політичної конкуренції сильні опозиційні партії, не супроводжуються, як правило, забороною на діяльність дрібних партій. Ці останні, не уявляючи небезпеки для правлячих партій, покликані самим фактом свого існування зміцнювати псевдодемократичну легітимність правлячої партії, як це мало місце в Мексиці або Тунісі. Подібна практика існувала в ряді колишніх соціалістичних країн, наприклад у Польщі чи Німецькій Демократичній Республіці, до 1989 р
Існувало два різновиди псевдодемократичних голосувань. З одного боку, виборці мали можливість вибору між кандидатами одного і того ж політичного спрямування (франкістська Іспанія та ряд африканських країн). З іншого боку, існувала електоральна практика, наприклад в Португалії, до 1974 р, де опозиція могла заявляти про себе тільки в період виборчої кампанії, а тому у неї не було скільки-небудь значних шансів перемогти на виборах. По суті, неконкурентне голосування мало місце при проведенні плебісциту 1988 в Чилі з приводу перебування при владі А. Піночета [492].
Словом, авторитарними і тоталітарними політичними режимами розроблено чимало прийомів обмеження свободи виборця і його можливості здійснити реальний вибір. Один з них пов’язаний зі ставкою голосування, що стає своєрідним критерієм дискримінації виборця.
Нагадаємо, при проведенні класичних виборів власники влади заздалегідь не можуть гарантувати сприятливий для себе результат голосування. Це означає, що не можна виключити заздалегідь прихід до влади опозиції в підсумку перемоги на виборах. Такого не відбувається при проведенні “некласичних виборів”. У цьому випадку негативний для влади вердикт голосування заперечується заздалегідь. Якщо ж опозиція отримує велику кількість голосів, влада не зупиняються і перед тим, що ми називаємо фальсифікацією підсумків голосування. Наочний тому приклад – результати другого туру виборів на Україні в грудні 2004 р Під тиском “вулиці”, що зібрала тисячі людей, була не тільки встановлена фальсифікація результатів голосування, а й прийняті судові рішення щодо скасування результатів другого туру виборів.
Приклад України зайвий раз демонструє, що для додання виборів притаманною їм ролі в суспільстві, в авторитарних режимах потрібно здійснювати внеелекторальное дію. Такі дії мали місце в Беніні в 1991 р при виборі між Н. Согло [493] і М. Кереку [494]. Раніше спроба проведення фальсифікації результатів виборів мала місце на Філіппінах. У січні-лютому 1986 кардинал Сін [495] проголосив поразку Ф. Маркоса і перемогу Корасон Акіно [496]. Референдум 1987 у Польщі не мав прямих інституційних наслідків для влади. Його підсумки були фальсифіковані, але вони зате означали статистичну перемогу опозиції.
Аналіз неконкурентних виборів, як правило, не має серйозного наукового значення. Однак він не позбавлений певного сенсу. В авторитарних, а тим більше в тоталітарних державах, такі вибори не є вирішальним моментом у функціонуванні політичної системи. І тим не менше вони дають підставу для осмислення впливу деяких механізмів, які без аналізу виборчих кампаній виявити не можна. Зокрема, вибори є рідкісною можливістю для аналізу систем правління. У нових державах третього світу, в державах лівої чи правої диктатури, владні конфлікти вирішуються звичайно в обстановці секретності. Найчастіше в таких країнах дуже важко оцінювати міжособистісну боротьбу у владних структурах, а також співвідношення сил між різними угрупованнями, які перебувають при владі.
Потрібно враховувати і те, що політичне життя в авторитарних і тоталітарних режимах визначається вузьким колом осіб, як це було, наприклад, в Іспанії часів Франко, коли рішення приймалися в Бункері. І вибори дають можливість оцінити вплив зовнішніх сил по відношенню до керівного ядра держави на розвиток політичних процесів.
Можна вказати на деякі напрямки такого роду досліджень. Перш за все, при аналізі виборчих кампаній та їх результатів, компаративісти звертають увагу на масштаб електорального участі громадян. Голосування, як відомо, багато в чому залежить від глобального стану суспільства, що знаходить своє вираження в соціальній організації, культурної специфіки і рівні економічного розвитку. Це загальноприйняте розуміння. У разі проведення виборів без вибору їх значення, як політичне, так і наукове, має не один і той же зміст, наприклад, в індустріальному суспільстві, або в країнах, де більшість населення складають селяни, в масі своїй байдужі до політики і неписьменні. Ось чому, крім інтерпретації розподілу голосів за тих чи інших кандидатів, слід звертати особливу увагу на масштаби абсентеїзму і соціальну характеристику тих громадян, хто відмовляється від голосування. Так, в Іспанії на виборах 1970-1971 рр. показник абсентеїзму був дуже високий. Те ж саме було характерно для виборів 1966 і 1970 рр. в Бразилії, а також виборів в 1969 р в Кенії, в 1989 р – у Польщі.
Інтерпретація електоральної поведінки або значного абсентеїзму є важливою можливістю для дослідника. Первинний аналіз виборів без вибору повинен враховувати той факт, що статистика в авторитарних режимах знаходиться в руках держави та адміністративної фантазії. А тому більший інтерес, з наукової точки зору, має аналіз механізмів селекції кандидатів. Чому? Та тому, що селекція кандидатів пов’язана, як правило, з політичним суперництвом, компромісами між різними групами правлячого класу, на підставі чого зумовлюється справжня ставка голосування. У свою чергу, вивчення способів висунення кандидатур характеризується безліччю нюансів в ідеологічному плані. Це висунення будується з урахуванням способу легітимації влади і проводиться, як правило, під контролем з боку режиму.
Те ж саме можна сказати і щодо інтерпретації виборчих кампаній. Неконкурентні вибори є тим самим привілейованим моментом, коли влада змушена оголювати багато зі своїх позицій і відкрито демонструвати свою мобілізаційну здатність. Трохи існує диктаторів, які, подібно Ф. Кастро, можуть заявити, що “у революції немає часу на проведення виборів” [497]. І найчастіше навіть диктатори змушені проводити виборчі кампанії.
Вибори без вибору мають приховане значення. Вони є своєрідною інтерпретацією другого ступеня [498]. Немає сумніву, що такі вибори не дають шансів опозиції змінити перебувають при владі керівників. Такі вибори являють собою карикатуру на національну і інтернаціональну легітимацію режимів. Однак сам факт проведення виборів в тій чи іншій формі, в той чи інший момент не відбувається сам по собі. Режим змушений під тиском зсередини і ззовні йти на це.
Схоже, що легітимізує значення навіть фальсифікованих виборів не можна повною мірою заперечувати. Вибори мають формальну чи непряму цінність, як це було у Франції часів Другої імперії, в СРСР часів правління М. С. Горбачова, як це має місце в наші дні в ряді країн Африки. Вибори є засобом народної мобілізації, на основі якої можна долати етнічні, місцеві або соціоісторіческіе поділу, існуючі в суспільстві. Зокрема, у Третьому світі, де співіснують традиційні відносини і імпортовані механізми і процедури, вибори сприяють утвердженню національної єдності. Вони, зокрема, сприяють об’єднанню сільських мас, жителів міст, прозахідних і традиційних еліт.
Потрібно сказати і про те, що вибори, як показує практика, сприяють утвердженню менш примусових відносин між керівниками і керованими. Вони сприяють також певного виправданню політичної та економічної гегемонії національної буржуазії і військово-бюрократичної кліки. Але це здійснюється з різним ступенем ефективності в різних країнах.
При проведенні порівняльного аналізу потрібно враховувати не тільки легітимізує роль виборів. Вибори мають, крім того, навчальне та анестезуючу вимір. Неконкурентні вибори сприяють збереженню нерівності на основі рівності виборця перед урною. Вони виконують социализирующую роль. В умовах нав’язування суспільству конформізму як умови стабільності влади, вибори використовуються для дискваліфікації опозиції і створення умов для формування однієї партії влади. В іншому випадку, в умовах сильних режимів, керівники яких вважають, що плюралізм без волі може бути фактором політичної і соціальної стабільності, вибори проте сприяють утвердженню двопартійності або багатопартійності, а також розвитку громадянської культури. Така практика характерна не тільки для Третього світу. Вона мала місце в Бразилії до 1984 р Вона проявилася на виборах 1989 в Польщі.
Неконкурентні вибори, як правило, переслідують дві мети. Одна з них знаходиться на рівні комунікації між керівниками і керованими, інша – на рівні санкцій по відношенню до внутрішніх суперникам в апараті влади. Виборчі кампанії дозволяють вводити заборони і гасла, які правителі не можуть використовувати в інший час. “Посередниками” в цьому стають кандидати влади на виборні пости. Вибори дозволяють закріпити внутрішні компроміси правлячих клік або груп, долучитися до деяких секторах соціального життя або звільнитися від груп, які стають зайвими. Приклад такого розрахунку вибори 1989 в СРСР, коли був сформований в чому зручний для влади З’їзд народних депутатів.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)