Весілля в традиціях і обрядах рідного краю. Контрольна робота №1 (тести) за розділами “Вступ” та “Усна народна творчість”

Мета: ознайомити учнів з весільним обрядом і традиціями рідного краю; удосконалювати навички усного мовлення; розвивати вміння систематизувати та узагальнювати вивчене; перевірити набуті учнями знання; виховувати інтерес до народної творчості.

Обладнання: збірки весільних пісень, малюнки, репродукції картин із зображенням основних етапів українського весілля; роздатковий матеріал.

Хід уроку

І. Організація навчальної діяльності.

1. “Мікрофон”.

Учні по черзі, тримаючи в руках стилізований мікрофон, відповідають на одне з питань:

. Що ви знаєте про сучасне весілля?

. Чи зберегло воно елементи традиційного українського весілля?

. Які популярні народні пісні, на вашу думку, народжені весільним обрядом?

2. Слово вчителя.

. Наречена у білосніжній сукні, молодий при краватці, розцяцьковані лімузини, збентежені гості, завчені слова…

Нинішні весільні церемонії, як тисячу разів зіграний спектакль, стали добре передбачуваним дійством, втратили тайну шлюбу і особливий магічний ритуал єднання закоханих.

Але так є не завжди – пишна весільна обрядовість наших предків, що відроджується і все більше використовується у сучасному весіллі, перетворює заручини, вінчання і шлюб молодят на хвилююче і неповторне свято.

Весільний обряд в різних регіонах України має свої особливості. Цікавим і неповторним є, наприклад, гуцульське весілля (див. додаток №1 до уроку 7), по-своєму інтерпретується цей обряд на Поділлі (див. додаток №2 до уроку 7), Донбасі, в Криму тощо.

Сьогодні ми дізнаємося про те, як святкують весілля у містах і селах Тернопільщини.

3. Учнівські повідомлення про весільні традиції та обряди рідного краю.

(Орієнтовний матеріал для учнівських повідомлень.

І. Два роки тому я вперше побувала на весіллі у селі, де проживає моя бабуся. У Вікнинах шанують традиції і обряди. Вони передаються з покоління в покоління. Кожне свято відзначається по-іншому, але весілля є найбільш захоплюючим. Отже, починається усе з заручин.

У нашому селі заручини переважно відбуваються ще до сватання, а то й тоді, коли діти ще зовсім малі. їх влаштовують батьки, які наперед дбають про матеріальний стан дітей. Заручини у Вікнинах не є урочистим дійством і не привертають до себе особливої уваги. Вони проходять у колі сім’ї.

Після заручин наступає сватання. Якщо хлопець з дівчиною вирішили побратися, то домовляються про сватання. На попередньо визначений день парубок чи його батьки запрошують двох чоловіків середніх літ. Здебільшого це родичі або хороші знайомі. За старшого свата беруть людину, яка вміє доладно й дотепно вести діалог. Йому допомагає інший чин – дружба. З хлібом, пов’язаним рушником, сват з дружбою, нареченим та його батьком увечері “йдуть у свати”. Постукавши у двері, сват запитує:

. А чи є хто у цьому красному домі?

. Є, – відгукуються з хати.

Сват прочиняє двері і запитує:

. Чи дозволите зайти до світлиці?

. Просимо, заходьте, – відповідають.

Прибулі вітаються і сідають. Господиня запитує:

. А що ви за люди й звідки прийшли?

. Ми прийшли з сусіднього села. А чи є в вас дівчина на виданні?

. Є, – мати заходить до сусідньої кімнати і невдовзі повертається з дочкою. Дочка стримано вітається.

Гості встають, низько вклоняються, і сват каже:

. О, так це ж те, що ми й шукали!

Розгортає хліб і підносить його дівчині, кажучи:

. Просимо від нашого молодого хліб святий прийняти, а вже й тоді будемо розмовляти.

Дівчина бере хліб і передає матері. Ненька, кладучи хліб на стіл, каже:

. По цій мові хліб святий приймаємо, а про все інше домовляйтеся з дочкою.

Господарі запрошують сватів до вечері.

Як правило, весілля в селах гуляють пізньої осені, після завершення польових робіт, а також узимку чи напровесні.

Молода запрошує дружок, і вони вирушають на обходини. Спочатку запрошують почесних батьків, рідних та близьких, односельців.

Іноді йдуть і в сусідні села.

Коли молода заходить до хати, то тричі вклоняється і говорить:

– Просили батько, просили мати, і я прошу: приходьте на хліб, на сіль – на весілля!

Після запросин молода з дружкою повертаються додому.

Наступним етапом є випікання короваю.

Короваї у нас печуть батьки наречених та хресні батьки. За їхнім дорученням самим процесом випікання займаються старші жінки, які щасливі у подружньому житті. Є традиція, що коровайниці повинні бути у гарному настрої, все випікання має супроводжуватись піснями дружок.

Коли процес випікання закінчено, господиня дякує коровайницям, а ті, в свою чергу, бажають молодим щасливого життя.

Продовженням обряду випікання короваю є ритуал з поетичною назвою “дівич-вечір”. Увечері, коли коровай остиг, дружки прикрашають його живими, якщо такі є, квітами чи засушеними – барвінком і гронами калини.

Дівчата вбирають щойно зрубане гільце. Переважно це соснова (може бути березова чи вишнева) гілка, яку оздоблюють квітами та кольоровими стрічками. Потім гільце встромлюють у спеціально випечений хліб. Усе це дійство супроводжується обрядовими піснями.

І насамкінець саме весілля. Починається воно з вінчання. Вінчання відбувається у нашій сільській церкві. Всі дружно йдуть до церкви. Попереду йде наречена з сватами, за нею – наречений з дружками, ну а закінчується процесія гостями. Під час ходи грають музики, співають дівчата. У церкві священик дає шлюб молодятам, вони обмінюються обручками і вже поєднані святим вінчанням повертаються додому.

Коли молоді повертаються після вінчання, їх дорогою перепиняють хлопці. Це роблять у такий спосіб: посеред дороги, якою має прямувати весільний кортеж, ставлять ослін, застелений рушником, а на нього кладуть паляницю з дрібкою солі. Весільний поїзд, наблизившись до перепинки, зупиняється. Хлопці вимагають викуп за дівчину з їхнього гурту. Потім бажають щастя молодим, пропускають їх та приєднуються до весільного гурту.

Повернувшись додому, молоді заходять до хати, ставлять коровай на стіл і сідають на почесне місце. Зі словами привітання звертаються батьки наречених, товариші й друзі. Далі відбувається весільне застілля з піснями та жартами. Згодом молоді танцюють перший вальс, і тоді до танцю приєднуються усі гості. Згодом молода обдаровує батьків молодого. Це, відбувається з піснями, жартами і сценками з життя. Молоду запрошують на вулицю, виносять для неї стілець з подушкою. Вона сідає, і мати нареченого знімає з невістки вельон та зав’язує їй хустку. Це означає, що молода стає молодицею, заміжньою жінкою. Наречена бере вельон і танцює з усіма незаміжніми, одягаючи дівчатам його на голову, а хлопцям – на плече. Завершує вона цей обрядовий танець у парі з чоловіком. Після цього вважається, що весілля завершується, гості розходяться. Ось так проходить весілля у моєму рідному селі.

II. Весільні пісні, записані на Тернопільщині (за матеріалами товариства “Вертеп”).

Прийшла молода з села (2)

Сумненька, невесела.

Та й на порозі стала, (2)

Матінки ся питала:

– Матінко-голубонько,(2)

Чи добре я зробила?

Чи добре я зробила, (2)

Що родинку просила Велику і маленьку, (2)

Далеку і близеньку?

– Гаразд, донечко, гаразд, (2)

– Буде віночок зараз.

Благослови, Боже, (2)

Най Господь допоможе,

Ще й Пречистая мати

Буде нам помагати

Віночок зачинати.

Мовить матінка, мовить,

Мовить батенько, мовить:

– Хай Господь допоможе!

***

Стелися, барвінку, по широкій брамі –

Як то добре жити при рідненькій мамі. (2)

При рідненькій мамі снідання зраненька,

Коса розчесана, сорочка біленька. (2)

Даєш мене, мамцю, межи чужі люди,

Дай мені соловейка, най мене рано збудить. (2)

Бо чужая мати не буде будити,

Лиш піде на сусіди та й буде судити. (2)

Дала-с мене, мамо, за ліс, за діброву,

Тепер виглядаєш, чи не йду додому. (2)

Дала-с мене, мамцю, за ліс, за ліщину,

Тепер виглядаєш, чи не йду в гостину. (2)

***

Там, за горою, жито з травою.

Чи тобі жаль буде, мамцю, за мною? (2)

Жаль, доню, жаль, а серце в’яне:

Хто ж мене на старість стареньку догляне? (2)

Лишаю сестру, лишаю брата;

Десь моє подвір’я, сумненька хата. (2)

Сумненька хата, сумне подвір’я,

Поки ся не скінчить моє весілля. (2)

Весілля ся скінчить – смуток за плечима,

А молода плаче, що вже не дівчина. (2)

Вчора була дівка, а нині в віночку,

Завтра їй зав’яжуть червону хусточку. (2)

***

Попід ліс темненький дощик дрібненький.

Ніхто не перейде, но я молоденька.

А я молоденька перейду стихенька,

В правій руці ключик від мого серденька.

Бо моє серденько треба замикати,

Теперішнім хлопцям треба красу мати.

Дружечки, дружечки, ото с-те мя звели,

Що с-те мою косу навіки розплели.

Як кіски розплели, так і заплетіте,

Та най я си вийду межи людські діти.

Ти, хмелю, зелений, а потім зів’янеш.

– З ким же ти, сестричко, до шлюбоньку станеш?

– Прийшла я до церкви, почала шлюб брати,

– Почали ті ружі з голови спадати.

Як квітки злетіли, так вас позбираю,

На свою головку назад поскладаю.

А дівчину обсудили та й коло кирниці –

Перенесли весіллячко на зимні м’ясниці.

А в дівчини заручини, а в дівчини грають:

Стоять тоті за ворітьми, що дівча кохають.

А в дівчини заручини, а в дівчини бубнять:

Стоять тоті за ворітьми, що дівчину люблять.

***

Із-за гір Карпатів їдуть козаки,

Їдуть, ідуть козаченьки,

Везуть, везуть з барвіночку

Вінок золотий, вінок золотий. (2)

Приїхав козак до дівчини в двір.

Гоп, стук під віконце:

– Вийди, вийди, моє серце,

Дай коню води, дай коню води.(2)

– Не можу, козаче, коню води дать.

– Мене мати наказала,

Щоб з козаком не стояла.

Матусі боюсь, матусі боюсь. (2)

***

– По що-с приїхав, по дівку?

– Чи маєш в кишені горівку?

– Чи маєш музики-різуни,

Чи маєш дружбоньки-скакуни,

Чи маєш старости вмівненькі,

Чи маєш свашеньки співненькі.

– А я приїхав по дівку.

– Я маю в кишені горівку,

– Я маю музики-різуни,

Я маю дружбоньки-скакуни,

Я маю старости вмівненькі,

Я маю свашеньки співненькі.

***

Ой прийшли ми, хлопці,

І музики грають,

А до молодої

Нас та й не пускають.

Відчиняйте ж швидше

Кленові ворота,

А як не впустите –

Поламаєм плота.

Ой як будуть хлопці

Нас та й не впускати,

То прийдеться хлопцям

Ворота ламати.

А щоби ми плота

Вам не поламали,

Покажіть нам тую,

За ким ми їхали.

***

Щоб ви показились,

Себе не впізнали,

Не тую дівчину

Ви нам показали.

В нашої ( )

Коса заквітчана,

А у тої кралі,

Як мітла зібрана.

В нашої ( )

Брови на шнурочку,

А в цієї писок

Подібний на бочку.

В нашої ( )

Вустонька-коралі,

А в цієї зуби,

Наче гострі тралі.

Ви цю молодицю

Заберіть з собою,

Дайте нам ( ),

Бо підем війною.

***

Ой не дайся, молодий, просити, (2)

Дай ( ) квіточку пришити.

Довго вона з тобою ходила, (2)

Нім ту квітку шлюбную пришила.***

Прибудь, матінко (батенько), нині,

Розчеши косу мені

Легкими рученьками,

Дрібними слізоньками;

Легкі рученьки твої

До голівоньки мої.

***

А брат сестрі, а брат сестрі

Русу косу розчісує.

Не йди заміж, сестро моя,

Бо зацвила рожа твоя.

***

Молода, ( ), як тобі здається,

Що ми ся лишаєм, а ти віддаєшся?

Що ми ся лишаєм та й будем гуляти,

Тобі, молоденькій, вінок закладати.

А старша дружечка лілію тримає,

Молодша дружечка вінок закладає.

Вінок закладає; від нині довіку

Бере тя миленький під свою опіку.

***

Кропи нас, матінко,

Свяченою водою,

Свяченою водою –

Доброю доленькою.

Вій, вітре, дорогою

За нашою молодою,

Розвій косу русу

По чарвонім поясу,

Най ся косонька має,

Вже ся завтра сховає.

***

Журилися воріженьки, журилися люди,

Що на моїй голівоньці віночка не буде.

– Не журіться, воріженьки, не журіться, люди,

Як я буду в Бога варта, в мене вінок буде.

Як я буду в Бога варта, та й в Бога щаслива,

Буде вінок барвінковий, хороший хлопчина.

Світку мій, світку,

Ото с-те ми зав’язали

Білу перемітку.

Як і с-те ми зав’язали, та й так розв’яжіте,

Най я си погуляю так, як людські діти.

Та най я си погуляю, та най побуяю,

Та як тота рибка-щибка по тихім Дунаю.

Ой Дунаю, Дунайчику, тиха вода в тобі.

– ІДо то-с, мила, наробила, лиш погадай собі.

– Ой шуміла ліщинонька, як ся розвивала,

Ой плакала дівчинонька, як ся віддавала.

– Ой не шуми, ліщинонько, та й не розвивайся,

Не плач, не плач, дівчинонько, та й не віддавайся.

– А як мені не шуміти, коли зелененька.

А як мені не плакати, коли молоденька?

***

Ой не пий, зятюню, першої повноньки:

Першая повнонька – лихая доленька.

Ой не пий, зятюню, другої повноньки:

Другая повнонька – гіркая зрадонька.

Тільки пий, зятюню, третюю повноньку:

Третяя повнонька – добрая доленька.

***

– Ой сядай, сядай, кохання моє,

Ніц ти не поможе плакання твоє.

Штири коні стоять в возі;

Плакання ти не поможе,

Ой сядай, сядай, кохання моє.

– Ой як з вами маю сядати,

Як іще матінці не дякувала.

Дякую ти, моя мамко,

Що чесала косу гладко,

А тепер не будеш,

Бо я вже йду.

Як іще батеньку не дякувала.

Дякую ти, мій батеньку,

Годував мене змалечку, А тепер не будеш,

Бо я вже йду.

Як іще сестриці не дякувала.

Дякую ти, моя сестро,

Що навчила косу плести

***

Завийся (….) в хустку з тороками,

Бо вже не пасує ходити з хлопцями.

Буде (….) бити – не кажи нікому,

Обернись, поцілуй та й буде по всьому.

Буде (….) бити – не кажи нікому,

Забирай хустину та й тікай додому.

***

Червоненький бурячок, зеленая гичка;

Гарна дівчинонька – гарна молодичка.

Вчора була дівчинонька межи дівочками,

А ниньки вже молодичка межи жіночками).

4. Обговорення та оцінювання почутого.

II. Контрольна робота (тести) за розділами “Вступ” та “Усна народна творчість”.

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Складіть кросворд або чайнворд на тему: “Усна народна творчість”.

Додаток №1 до уроку 7

О. Пахолко

ПРАВДИВЕ ВЕСІЛЛЯ

-. ГОСТЕЙ СТРІЧАЮТЬ П’ЯТЬ ГОДИН!

…Скрипаль вдарив по струнах, зазвучали цимбали,- і дзвінку тишу гір розітнула запальна гуцульська мелодія. Так троїсті музики зустрічають кожного гостя, який заходить на обійстя. Попереду поважно ступає газда. Перекинуті через плече бесаги (гуцульські сумки) повняться дарунками. Боронь Боже справжньому гуцулові прийти на весілля без бесаг – ганьба на все село!

За газдою з калачами і квітами йде велика родина. Прибулих тісним кільцем обступають дружби й дружки з повними наїдків тацями. Наречена Марічка, поки що у звиклому весільному вбранні, мусить пере цілувати всіх (а на весілля покликали близько трьохсот чоловік!), дружби припрошують випити чарчину за здоров’я молодих, підносять закуски а наречений Іван бажає гостям гарно набуватися (забавлятися).

Зустрічають гостей чотири-п’ять годин, так що до столу сідають не скоро. А щоб не було плутанини, прибулих записують поіменно Крім випечених з найкращого борошна калачів, без яких на весілля не ходять, щедрі душею гуцули несуть у бесагах ковдри, подушки, рушники, сервізи, столове причандалля. Дружби тільки й встигають заносити пакунки до хати!

Поки посходилися гості, чорна ніч вже огорнула Дземброню. Світло ліхтаря вихоплює з темряви два величезні намети: їдальню, де гостей частуватимуть, і танцовню, де їх будуть розважати. На гуцульському весіллі не заведено, щоб одні їли, а інші в той час витанцьовували. За порядком стежить весільний шинкар, який перед північчю нарешті запрошує до столу.

-. ГОЛУБЦІ ГОТУЮТЬ УСІМ СЕЛОМ

… Вражена розкішним сервіруванням, якому позаздрив би найпрестижніший ресторан, завмираю перед небаченим розмаїттям наїдків та напоїв! На чолі весільного столу красується багато вбране строкатими квітками деревце. У гуцулів воно символізує достаток молодят, тож зрізану на гірській вершині кедрину прикрашають майже три години!

Страв тут – не злічити! Крім традиційних, обов’язковими є національні: гуцульський борщ з білого квашеного буряка, гуцульські голубці з виноградного листя завбільшки як мізинець (крутити їх приходять жінки з усього села!), книші з бринзою і маслом, буришник (хліб з кукурудзяного борошна і картоплі), вуджені ребра, печеня по-гуцульськи, холодець, запечена кишка під гуслєнкою, шашлик з баранини та вареники на парі з солодким сиром і маком, які просто тануть у роті! Без цих страв нема гуцульського весілля. Причому чим більше приготує господиня, тим кращим вважається весілля.

Частування у гуцулів – особливий обряд: перш ніж сісти до столу, гості стиха читають молитву. Ну а по тому – забава аж до раня! Шинкар, газда і старший дружба за столами не сидять, а ходять поміж гостями, частуючи кожного, припрошують випити за здоров’я молодих (пити треба до дна!). Слідом ідуть музики: щоб краще смакували гуцульські страви, гостеві співають коломийку прямо перед столом! Після трьох годин частування гості переходять у танцовню, і молода мусить перетанцювати з кожним, хто її запросить. Під бадьорі, задиристі коломийки навіть старі гуцулки й гуцули зриваються з лав і витанцьовують та притопують так, що під ними вгинається підлога! Тим часом господині змінюють страви у їдальні – за два дні весілля стіл накривали вісім разів!

– ВІНЧАННЯ ПІД ДОЩЕМ – НА ЩАСТЯ І БАГАТСТВО

Найцікавіше почалося над ранок, коли з-за Чорногори визирнуло сонце. Дві старі гуцулки повели молоду до хати – готуватися до весільного обряду вінчання. Це у нас наречена вдягається сама за півгодини, а у гуцулів наряджання молодої триває щонайменше дві години, а запрошують до цього найшановнішу жінку в селі. Бо одягнути гуцульський весільний стрій ой як непросто!

Відтанцювавши всю ніч, Марічка у руках пані Марії Палійчук перетворюється на правдиву гуцулку. Спершу одягають спідню вишивану сорочку, поверх – дві запаски, до яких пасмами донизу прилаштовують п’ять барвистих хусток і скріплюють на талії довгим гаптованим паском. На ноги – вишивані каптури (панчохи) і розшиті бісером та блискітками постоли. На. шиї защіпають низанку з бісеру, згарди (намисто з хрестиків) та маріяш (намисто зі старовинних австрійських монет). На зап’ястя чіпають білу шовкову хустинку зі сирними калачиками – символом сімейного щастя та достатку.

Виспівуючи над дівчиною журливу гуцульську пісню, пані Марія заплітає їй дві коси, прикрашаючи волосся стрічками і вкладаючи довкола голови так, щоб гарно лежали убиря та чільце – головний убір нареченої. Сплетений він із сотні (!) вишитих золотими блискітками пасків-стрічок, що зав’язуються на потилиці і звисають, немов вельон. Насамкінець на наречену одягають гарно розшитий кожух і поверх накидають дар чи рантух – щось на зразок довгого весільного рушника. У другій кімнаті наряджають нареченого: вишивана сорочка, пасок, кожух, розшита бісером баришівка з півнячим пір’ям, сирний калачик на руці і топірець, як у правдивого гуцула.

Починається справжня весільна епопея зі співом, приспівками, магічними ритуалами, музикою і танцями. На подвір’ї пишно вбраних Марічку та Івана чекає одинадцять дружок з дружбами, десять кумів з кумами, які поведуть наречених на вивід – гуцульський весільний обряд, що передує вінчанню. Усі беруться за руки і вервечкою повільно тричі обходять довкола столу, виспівуючи “загір’я” – напрочуд сумну пісню, яка у ранковій тиші поміж смерекових гір більше нагадує плач чи голосіння. Цей чистий спів так проймає душу, що на очі мимоволі набігають сльози. Гуцули кажуть, що так наречені прощаються з молодістю, безтурботним дівочо-парубоцьким життям і стають ближчі одне одному.

Після того молодих ведуть “на прощу” – обряд батьківського благословення. Посеред подвір’я на лаві – святково вбрані батьки наречених з весільними калачами у руках. На встелений пухкий ліжник Марічка та Іван на очах у всього люду клякають перед батьком і ненькою, низько схиляють голови у поклоні, читають молитву, а весільний шинкар просить пробачити їм усе зле. Прості щирі слова видобуті з самого серця: “Вибачте нашим дітям, коли зобидили когось злим словом, скривдили поганим учинком, сказали, подумали а чи зробили зле. Простіть молодим, щоб жили у мирі з собою та людьми”.

Раптом блакитна хмарина нависає над господою і рясно скроплює землю ще теплим осіннім дощиком. “То на щастя, – шепоче хтось із гостей, – значить, Гоподь Бог простив їх, тож і ми простимо”. Батьки тричі благословляють молодих прощівними калачами і бажають їм ніколи не знати нужди й жити в мирі.

На подвір’ї гарцюють двоє баских коней, на яких наречені, тримаючись за руки, щоб бути нерозлучними, їдуть до старої церкви. Після двогодинного обряду вінчання молодята обмінюються перснями і на порозі храму за давнім звичаєм розламують весільний калач – кому дістанеться більша частина, той і верховодитиме в сім’ї. Але спершу через дірку в калачі Марічка та Іван дивляться одне на одного, щоб побачити своє щастя, та на сонце – щоб діти були рум’яні та круглолиці, як красне сонечко. Нести весільний калач додому – погана прикмета, тому кожен гість з’їдає шматочок, а наречена тим часом перев’язує кумів вишиваними рушниками і чіпляє дружбам до піджаків білі шовкові хустинки.

‘ Верхи молодята повертаються додому. Пошлюблених дітей зустрічають матері, які тричі обходять довкола молодих на конях, обсипають їх пшеницею і цукерками, щоразу дають Марічці та Івану з’їсти ложку меду – щоб сімейне життя було солодким і щедрим. Дружби розкорковують шампанське, і щойно тепер, на другий день весілля, молодята нарешті цілуються! Тепер-бо вони чоловік та жінка!

– ВСІ ДО ПОВНИЦІ!

Пополудні знову починається гостина зі співами, забавами і танцями, яким, здається, немає кінця-краю! Один танок може тривати добру годину, адже деякі гуцульські пісні та балади складаються з п’ятдесяти і більше куплетів.

Ближче до півночі оголошують обряд дарування – у гуцулів він називається повницею. Газда по черзі викликає всіх гостей, і, дякуючи за весілля, запрошені кладуть на тацю гроші, обдаровують молодих золотом, худобою чи… лісом. І від повниці не втекти, – недарма ж на початку весілля гостей записували поіменно: добре набувся, то й добре заплати. А про твою щедрість відразу оголосять присутнім – такі гуцульські звичаї! Забава триває до ранку, поки не настає найдраматичніший весільний обряд – роздягання нареченої і заплітання коси, що символізує перехід дівчини до заміжжя.

З молодої знімають прикраси, одну запаску, а замість неї пов’язують фартушок. Під гуцульські пісні стрічка за стрічкою їй розплітають убирю, знімають чільце, розплітають коси. Молодий пов’язує на голові дружини хустину, а дівчина може скільки хоч разів змушувати любого перев’язувати, аж поки не залишиться задоволена його роботою. Потім молодята знімають одне одному весільні калачики, які належить зберігати аж до смерті, а після того дружки наввипередки знімають з молодої постоли. В одному з них, за звичаєм, мають бути заховані гроші. Батьки наречених, бажаючи молодим “по дитині в кожному кутку хатини”, забирають зі столу весільне деревце і закидують його на найродючішу яблуньку, де воно висітиме, аж поки не всохне.

Але й на цьому весілля не закінчується – воно триватиме доти, доки з газдами не попрощається останній гість. І в бесаги йому обов’язково покладуть солодке, шмат ковбаси й пляшку горілки. Ну а самі молодята вперше за дві доби можуть полишити гостей і нарешті виспатися. Бо наступної суботи їх чекає ще одне весілля – на обійсті молодого…

Додаток №2 до уроку 7

В. Майка

НА ВЕСІЛЬНИЙ РУШНИЧОК

. СВАТАННЯ

Майже по всій Україні весілля починалося сватанням, коли посланці від жениха – старости – з ним або без нього (залежно від місцевих звичаїв) укладали попередню угоду про шлюб з батьком нареченої. Часто сватанню передувало попереднє розвідування про наміри батьків нареченої. Називалося воно по-різному, скажімо, на Чернігівщині – це допити, на Харківщині – розвідки, вивідки, на Івано-Франківщині – визнавки. На провідини могла йти мати хлопця, близька родичка, хоча подекуди від посилання свахи утримувалися, бо вважали, “якщо засватає, то не буде талану…”. В окремих районах Карпат посередником виступав чоловік, найчастіше батько. “Розвідини” не мали певного обрядового вираження, атрибутів.

У багатьох районах України свати приходили, як правило, без попередження, інколи без попередню! домовленості молодих, часом до дівчини одночасно йшли свати від двох претендентів. Звичайно таке сватання закінчувалося відмовою старостам. Найчастіше це робилося в такий оригінальний спосіб, як вручення гарбуза.

Порадившись із батьками, наречений сам ішов запрошувати двох родичів до себе старостувати. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері Перед цим парубок запрошував старостів до себе додому, садовив на почесне місце, частував, батьки благословляли їх у дорогу.

Переважно свати йшли по двоє – старший сват і сват, староста і підстароста. За традицією, вони брали з собою хліб, сіль і пляшку горілки.

Про свій прихід старости сповіщали стуком у вікно або двері і майже завжди просилися переночувати, посилаючись на велику втому і далеку дорогу, а вже коли господар відчиняв двері, починали традиційні розмови, просились до хати. Загальним звичаєм в Україні було те, що в хату заходили старости, а молодий залишався на дворі, коли ж входив, то стояв або сидів скраєчку на лаві біля дверей та в домовленні ніякої участі не брав.

Якщо пропозиція приймалася, старости обмінювалися з батьками нареченої хлібом, ставили випивку – могорич, а дівчина-наречена перев’язувала старостів вишитими рушниками, а жениха хусткою. Ця хустка переважно була червоного кольору.

Старости і наречений клали на тарілку гроші – приблизну вартість рушників і хустки зі словами: “Спасибі свату і свасі, і молодій княгині, що вона рано вставала й на рушники і хустку пряла”.

Після цього починалося “благословенство”. На покуті ставили лаву, застеляли кожухом, на якого сідали батьки і мати з хлібом та сіллю. Молоді тричі низько кланялись, а батьки за кожним разом благословляли їх, промовляючи: “Благословляємо вас щастям та здоров’ям, віком довгим і розумом добрим, долею щасливою”.

Зі сватання поверталися рано-вранці, щоб люди, господарюючи на подвір’ї, бачили старостів, пов’язаних рушниками, і щоб пішла слава по селі, що такому-то парубкові подано рушники. Крім рушників і хустки, для закріплення сватання давали ще хліб, який старости несли до дому молодого.

Після сватання звичайно відбувались умовини, коли родичі нареченої приходили до жениха з метою з’ясувати його матеріальну забезпеченість, ознайомитися з його господарством задля того, щоб бути спокійними за добробут майбутньої сім’ї. Оглядини, як правило, закінчувалися гучним бенкетуванням до пізньої ночі. Тоді батьки наречених називали одні одних сватами, призначали час заручин.

. ЗАРУЧИНИ

Зразу після сватання і розглядин робили заручини. Вони фактично повторювали сватання, але в більш урочистій обстановці, в присутності всіх родичів жениха і нареченої, а обряди виконувались в супроводі хору.

Заручини відбувались в домі молодої. На них запрошували, як на весілля, молодий з дружбою, молода з дружкою. Крім рідних, часто кликали ще й сусідів. На заручинах молода пила до молодого, дарувала йому перстень чи пришивала квітку. Він у свою чергу обдаровував молоду. Тут же відбувалося урочисте благословення батьками. Дружба або староста підводив молодят за хустку, якою були обв’язані їхні руки, до батьків, які сиділи на лаві, застеленій кожухом, і просив благословення. Молоді ставали на рушник, тричі кланялися батькам, а вони благословляли їх хлібом та пучком жита. Після благословення молоді сідали на покуті, всі частувалися, співали пісень. Витрати на проведення заручин брала на себе в основному сім’я молодого. Він же наймав музик.

Відбувши заручини, обидві сторони немов скріплювали цим самим договір, встановлювали кількість і розмір матеріальних витрат на весілля з однієї і другої сторони, умовлялися про подарунки як для родичів нареченої, так і для родичів жениха. З цього часу встановлювалась юридична законність дальших весільних дій. За відмову після заручин від шлюбу сторона, яка відмовлялася, за звичаєвим правом, повинна була сплатити другій стороні певний штраф. Крім відшкодування матеріальних витрат, треба було сплатити ще й штраф за “образу”.

Після заручин у домах молодого та молодої починали готуватися до весілля.

. ВІНКИ, ЗАПРОШЕННЯ НА ВЕСІЛЛЯ

Найчастіше вінки плели в суботу зранку. Дозвіл на плетення вінків просила старша дружка у старости. Вінки в обох молодих бували з барвінку, молодій часто ще плели весільний вінок з м’яти, барвінку і рути. Вічнозелений барвінок мав символізувати вічність кохання та шлюбу.

Після того, як вінки сплетено, староста просить батьків молодого чи молодої благословити ‘їх на запросини. Запрошувати на весілля починали зі східної сторони і йшли за сонцем.

Перед тим, як випровадити дочку запрошувати родину на весілля, мати обсипала її і дружок зерном, грошима. Присутні при цьому свахи співали:

Мати Марійку родила,

Зорею обгородила,

Місяцем підперезала,

На село виряджала.

В більшості регіонів України молода ходила з дружками по селу в народному українському одязі, прикрашена квітами та стрічками, в кожній хаті залишала шишку, промовляючи при цьому відповідну формулу запрошення.

По селах існувала традиція запрошувати на весілля не тільки родичів, сусідів, а й усіх, кого зустрінуть на вулиці в селі. Молоді спочатку просили благословення на шлюб, а потім казали: “Просили батько і мати (іноді перелічували ще й всіх сестер і братів), і я вас прошу на хліб, на сіль і на весілля”. Це тричі повторювали разом молоді і дружки, низько кланяючись, а потім сама молода або молодий повторювали це окремо. Господарі давали молодій гроші, або прядиво, або щось інше, промовляючи: “На тобі на колиску, на повивач, на підкови”.

– ВЕСІЛЛЯ

В Україні днем шлюбу з давніх-давен була неділя. В цей день молодий рано-вранці разом зі своїми боярами готувався їхати за молодою. Його виводила до воріт мати у вивернутому вовною догори кожусі, яка обсипала сина зерном, дрібними грішми, що означало побажання успіхів, багатства. По дорозі молодий повинен був відкупитися від перейми, що заступала йому дорогу.

Молода в день шлюбу вставала до схід сонця. Існувала традиція рано-вранці присилати в цей день музик до молодої, які грали їй “на добридень”. Після цього вона починала збиратися до шлюбу.

В деяких місцевостях молодий і молода їхали до церкви окремо. Та найчастіше молодий вранці заїжджав до молодої. До нареченої молодого та його дружину впускали в хату не зразу, а спочатку влаштовували немов бійку, вимагали викупу, і тільки після цього жених разом з боярами заходив на подвір’я, а потім і в хату. Наречена в цей час повинна була сидіти за столом на покуті, нахиливши голову на хліб, біля неї сидів неодружений брат, який її “охороняв”, у нього бояри жениха після довгих переговорів “купували” наречену. Жених займав місце збоку брата, а місце біля дружок – бояри жениха.

Перед відправленням до шлюбу відбувався традиційний церемоніальний обхід навколо стола, який проводив староста. Молода і молодий при обході тримались за хустку старости, кланялись батькам, які сиділи з “прощевим” хлібом і благословляли дітей до шлюбу. Потім до молодих з промовою звертався староста. Звучала вона так: “Добре собі розважте, що оце робите, щоб не жалували потім на ціле життя. Розважте присягу і обов’язки свої, а особливо ти, пане молодий, як маєш милувати свою жону, як її шанувати, в добрі і згоді з нею жити… Уважай на те, що де згода та єдність, там є щастя і достаток хліба. Що ти пригаздуєш, тим най рядить жона, і робить все чесно, як ти, як і вона.

А тепер ти, панно молода. Не думай собі, що як вийдеш заміж, то собі вольності набудеш, бо ідеш з-під опіки своїх родичів. Не забувай же, ідеш під опіку своєму мужеві, і то служба не на рік, ані два, але до самої смерті… Знай же, добра жона є мужеві щастя, поміч, є йому оборона, стоїть йому за цілий світ, як золота корона. А не дай Боже, як злослива, сварлива, а до роботи лінива, то є йому сіллю в оку, є йому так, як колька в боку. Кепська з неї газдиня, кепська мати. Така мати ані діти добре не виховає, в такім газдівстві нічого не прибавиться…”

Виходячи до шлюбу з хати, “віддавали честь” порогу гільцем. Молоді мусили переступити поріг правою ногою. Тоді мати, одягнена у вивернутий, кожух, тричі обходила поїзд з мискою води, хлібом під пахвами і “чубком” барвінку кропила весільний поїзд й обсівала його зерном.

До церкви йшли без музики і пісень, урочисто. Молода завжди намагалася першою стати на церковний поріг чи рушник, що стелили перед престолом, аби “верховодити чоловіком”. На неї ображались всі дівчата, коли вона, обходячи престол, не тягнула ногою рушника, бо скрізь вірили, що без такої дії молодої у селі перестануть виходити заміж дівчата.

Зберігся звичай частувати молодих одразу ж по виході з церкви хлібом з медом.

З церкви молоді поверталися до дому молодої. Тут їх зустрічали хлібом-сіллю. Відбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але без молодого, бо він повертався додому, щоб зібрати весільний поїзд вже у повному складі. В цей час у нього частували поїжджай, благословляли у дорогу за молодою. По деяких регіонах молодий після повернення з церкви залишався у молодої на обід і сам вже не йшов за своєю родиною, а посилав свата чи дружбу зі сторони молодої. І все ж таки більш поширеним варіантом є обід без участі молодого.

Весільний поїзд збирався з непарною кількістю учасників, щоб стала наречена. Весільні чини в поїзді мали виконувати певні функції і були позначені відповідними атрибутами. Старостів перев’язували рушниками, свахи несли в хустині хліб, калач, шишки. Світилка тримала шаблю або гільце.

Молодий почесно сідав на віз, який мати з вилами (чи іншим гострим металевим знаряддям праці) в руках тричі оббігала, а свашки співали:

Мати Іванка породила,

Місяцем обгородила,

Зіркою підперезала,

В дороженьку випроводжала.

Мати молодої зустрічала молодого на порозі в вивернутому кожусі. Вона спочатку давала молодому випити чарку води, яку він виливав позаду себе, потім мати наливала в чарку горілки, але її молодий виливав і пив тільки третю. В сінях його чекала молода, яку охороняли дружки і віддавали лише за цукерки та калачі.

Відбувався також обмін калачами між молодим та молодою. Лише після цього дружина молодого діставала дозвіл увійти до хати. Іноді відбувалася ще гра – шукання молодої, якій староста повинен був вручити калач молодого. Староста вдавав, що не бачить її, йому показували на дружок, він не погоджувався, хоча кожну хвалив, нарешті надибував молоду і клав перед нею калач зі словами: “Просить пан молодий на дар”. Траплялося, що старості намагалися підсунути “фальшиву молоду”, але він мусив з честю вийти з цієї халепи. Перед порогом нерідко відбувався обмін подарунками.

Коли весільні входили до хати, починалися торги за молоду. Брат не віддавав її, вимагав плати. Коли він нарешті доходив з молодим згоди і запивав могорич, мусив залишити стіл, звільнивши місце для молодого. Того дружба тричі обводив навколо столу, дівчата-дружки в цей час ставали на лави, і молодий сідав біля молодої.

Молода, накрита покривалом, була немов у великому відчаї, вона міцно трималася за стіл, молодий знімав з неї покривало, силоміць піднімав голову і цілував. Після цього вся дружина сідала за столи.

Тоді відбувалося обдаровування роду молодої. Найближчих родичів обдаровували найціннішими подарунками. Найчастіше це були хустки, перемітки. Мати молодої обдаровувала родину молодого так званими “подарками”. Батько молодої після обдарування подавав молодим загорнутою в хустку рукою по чарці горілки, ті брали чарки також згорнутими в хустки руками. В цей час співали молодій пісень, в якій вихваляли її.

Після дарування відбувався один з найбільш драматичних обрядів – розплітання коси та покривання голови молодої.

Молоду садили на діжку, брат її розплітав їй косу, яку змащував маслом або медом, потім на голову одягали жіночий головний убір – очігіок, який вона двічі знімала і тільки на третій раз залишала на голові. В давнину дівчині не тільки розплітали косу, а й відрізали її, причому це робив батько молодого або він сам.

Основним моментом весілля був посад молодого і молодої. Він мав значення їх обрядового з’єднання. З цього моменту змінювалося ставлення до молодого і молодої.

Молодих на посаді міцно зв’язували крайкою або рантухом, в деяких місцевостях зв’язували тільки руки.

Весілля закінчувалося циклом архаїчних перезв’яних обрядів, що означали ставлення родичів і сторонніх до збереження нареченою дівочої честі. Якщо незайманість її була доведена, весілля набирало характеру безмежного свята, торжества, радощів.

З дому молодого відправлялися посли до матері невістки з повідомленням про щасливий кінець шлюбної ночі. Матері передавали печену курку, прикрашену калиною, барвінком, червоною вовною, підфарбованою в червоний колір горілку, оздоблену колосками жита, калиною, калач, обв’язаний червоними нитками. Посли кликали матір з батьком та усією родиною до молодого в гості. Це називалось перезвою. Мати давала гостям їсти курку, передану молодим.

Молоді зустрічали гостей, сидячи за столом. До них підходили всі родичі і, випиваючи чарку, обдаровували молодих “на нове господарство”.

В понеділок дівчата-дружки несли молодій снідання: сало, сметану, млинці, печиво, цукерки. їх пригощали з великими почестями. Наприкінці молода виносила з комори верч, який привезла від батька, сама розрізала його і обділювала всіх дружок зі словами: “Нате, дружки, да щоб і за собою дождали давати, щоб і вас так шанували”.

Потім молода з молодим та всіма весільними йшла до криниці і приносила воду додому, нею вмивалися молоді і всі гості.

У вівторок відбувалася “циганщина”, або “ловчі”, коли юрба переодягнених весільних гостей приходила до всіх учасників весілля і випрошувала, а то і крала курей, гусей, сало тощо. Все це приносили до дому батька молодого, продовжуючи і далі гучні веселощі.

Третього дня весілля в домі молодої гості в складчину варили кашу з маслом. Ще коли вона була в печі, куховарка “продавала” її. Як правило, кашу “викупляв” хрещений батько. Горщик обв’язували рушниками, витягали з печі і тягли по дошці аж на стіл, де його розбивали, а почесний батько продавав усім гостям по грудочці каші.

Молода набирала каші у фартух і обсівала нею двір, город, худобу.

У середу, четвер, п’ятницю відбувалися “перезивки”, коли гостювали у молодого, дружка, у родичів. У суботу в батьків молодого і молодої збиралися всі родичі. Якщо в батька женився останній син або в матері виходила заміж остання дочка, то плели вінки і надягали на голову батькові або матері. При цьому батьки говорили дітям: “Щоб на вас дождали надівать так, як за вами надівають на нас”. Молоді низько кланялись, дякували батькам.

У неділю справляли “великі пироги”. Молода їх сама пекла і разом з чоловіком везла до своїх батьків.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Весілля в традиціях і обрядах рідного краю. Контрольна робота №1 (тести) за розділами “Вступ” та “Усна народна творчість”