“Велике суспільство” Джонсона
Естафету підхопив віце-президент Ліндон Бейнс Джонсон – саме йому належало довести до кінця те, що не встиг доробити Кеннеді. Джонсон також був прихильником активного інституту президентства, але не володів ні блиском, ні розумом, ні чарівністю свого попередника. Зате у нового президента були власні переваги: він умів домагатися поставлених цілей, пристрасно любив політику і мав талант домовлятися з незручними гравцями. Джонсон теж був родом з Техасу, що дозволяло йому зберігати тісні зв’язки з конгресменами-жителями півдня. Роки, проведені в сенаті (в якості лідера правлячої партії) не пройшли даром. Джонсон достеменно знав, як треба проштовхувати потрібні закони. Він представляв собою зразок спритного, реалістично мислячого ділка: де треба – зачаровував співрозмовника, не економлячи на посмішки і рукостискання, де треба – використовував погрози і тиск, і в результаті дуже скоро прибрав до рук народних представників. На виборах 1964 Джонсон без праці переміг свого суперника, консервативного кандидата Баррі Голдуотера, отримавши в прямому голосуванні такий значний перевага голосів, що побив усі рекорди Сполучених Штатів. Він максимально використав всі переваги: прихильність “новим курсом” і “справедливого курсу”, а також можливість апелювати до тіні свого передчасно загиблого попередника.
Підтвердивши право на президентський пост, Джонсон активно взявся втілювати в життя заявлену програму. Насамперед він домігся зменшення прибуткового податку, яке пропонував провести ще Кеннеді. Джонсон свідомо йшов на тимчасове зниження федеральних доходів і збільшення бюджетного дефіциту, оскільки нагородою повинен був стати довгостроковий підйом економіки.
У якості більш глобального завдання Джонсон запланував поглиблення прогресивної реформи через програми соціальної справедливості. Насамперед слід було викорінити расову нерівність. Ухвалений в 1964 році закон про цивільні права забороняв дискримінацію за кольором шкіри при працевлаштуванні і в інших життєвих ситуаціях. Він же позбавляв федерального фінансування ті громадські організації, які відмовлялися підкорятися цим законом, і уповноважував міністерство юстиції розглядати справи про расову нерівність. В доповнення до закону була прийнята Двадцять четверта поправка до конституції, що забороняла стягування подушного виборчого податку, який протягом багатьох років використовувався білими членами суспільства для того, щоб не допускати на вибори незаможних афроамериканців.
Наступним пунктом програми президент Джонсон запланував “беззастережну війну з бідністю”. Федеральний уряд вже взяло на себе турботу про бідних районах країни, а також забезпечення “економічного добробуту та процвітання країни”. У законі про економічні можливості (1964) була сформульована третє завдання: “ліквідувати безглуздий парадокс, коли злидні існує посеред достатку”. Саме це прагнення забезпечити рівні можливості і для національних меншин, і для найбідніших верств населення лягло в основу програми “Великого суспільства” президента Джонсона.
Здобувши перемогу в 1964 році, він з головою поринув у законотворчість – як би кидаючи виклик першим ста дням правління Ейзенхауера. Початковий набір законопроектів був направлений на боротьбу з бідністю. Для цього передбачалося використовувати грошові допомоги, всілякі освітні програми (у тому числі професійної освіти) та програми “громадських дій”. Другий комплект документів включав в себе закон про цивільні права (1964) і закон про виборче право (1965). Третій напрям передбачало медичне страхування на випадок хвороби для літніх (Medicare) і бідних громадян (Medicaid). Четвертий закон визначав державну підтримку системи освіти, а п’ятий був направлений на охорону навколишнього середовища. Пізніше Джонсон поширив свою увагу і на судову владу, добившись її лібералізації і вперше ввівши до складу Верховного суду США чорношкірих юристів – Ейба Фортас і Таргуда Маршалла.
Будівництво “Великого суспільства” зумовило значне розширення федеральної влади та її відповідальності перед суспільством – мабуть, саме значне за останні тридцять років. І до певних меж це спрацювало. Відсоток американців, що живуть в бідності, впав майже наполовину. Кількість же чорношкірих південців, що зареєструвалися в якості виборців, навпаки, в процентному вираженні збільшилася майже вдвічі. Економічне зростання в 1960-х перевищував такий в 1950-х роках. Це зростання дозволяв частково фінансувати нові програми (що виявилося дуже доречним, бо президент Джонсон дуже неохоче йшов на підвищення податків, а гроші треба було звідкись брати). Все більше коштів витрачалося на соціальні потреби: при Джонсона майже третина урядових витрат поглинав “людський фактор” (для порівняння: у адміністрації Ейзенхауера на той же йшла лише чверть затрачуваної суми).
Проте далеко не все йшло добре, і у програми Джонсона знаходилися свої критики. Насамперед його дорікали в тому, що “Велике суспільство” практично залишило без змін систему розподілу доходів. Другий недолік президента полягав у тому, що у своїй діяльності він неправильно розставив пріоритети. Джонсон лише після 1966 усвідомив, що домашнім проблемам – горезвісної війні з бідністю – належало грати другу скрипку в порівнянні з війною у В’єтнамі. Як з’ясувалося, конфлікт в Південно-Східній Азії вимагав набагато більше грошей (і уваги президента), ніж соціальні складності всередині країни. Третя проблема була пов’язана з непомірними витратами на нові програми. У міру того як федеральні витрати стрімко збільшувалися, настільки ж швидко росли рівень інфляції і дефіцит бюджету. А разом з ними активізувалася і політична опозиція.
Ситуація погіршувалася глибоким розколом у таборі демократів. До чергових президентських виборів готувалися цілих три кандидати від партії, і кожен з них вів власну кампанію. Розбіжності зайшли так далеко, що Національний з’їзд демократів, що проходив у 1968 році в Чикаго, обернувся скандальними сутичками між делегатами прямо в залі засідань і масовими заворушеннями на вулицях міста. Праві опоненти постійно скаржилися і вимагали, щоб більш сильна центристська фракція – та сама, яка становила кістяк уряду – надала їм переваги, як це зробив свого часу Вашингтон по відношенню до знаходяться в невигідному становищі групам. На початку 1966 помірно-консервативна більшість, яке домінувало в Конгресі, являло собою ще одну перешкоду для розвитку “Великого суспільства”.
У підсумку політичний капітал Джонсона настільки знецінився – а роз’єднаність, яку він породив, настільки зросла, – що він вирішив не балотуватися на новий термін. Один президент загинув від руки безжального вбивці, другий став жертвою політичного розладу. Що стосується наступного господаря Білого дому, він постраждав від двох демонів – влади і параної. Так вже вийшло, що в той момент, коли федеральна активність і президентська влада, здавалося, досягли зеніту, довіра до національного уряду початок нестримно падати.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)