Велике переселення народів
Період з IV по VII ст. увійшов в історію Європи як епоха Великого переселення народів, названа так тому, що на ці чотири сторіччя доводиться пік міграційних процесів, що захопили практично весь континент і радикально змінив його етнічний, культурний і політичний вигляд. Це епоха загибелі античної цивілізації і зародження феодалізму, посилення майнової і соціальної нерівності підштовхувало різні верстви варварських племен до того, щоб спробувати захопити нові, зайняті чужинцями, землі – варварське суспільство на стадії військової демократії схильне до експансії. Позначилося також тиск йшли зі Сходу степових кочівників. Однак найбільш загальною причиною, що викликала одночасне переміщення величезної різноплемінної маси людей, було, по всій видимості, різка зміна клімату.
Приблизно з II ст. починається і до V ст. досягає максимуму похолодання, в рамках якого спочатку відбувалося всихання сухих і зволоження вологих грунтів з відповідними змінами рослинного покриву. Ці зміни негативно позначилися на умовах господарювання як кочових народів євразійських степів, так і осілого населення Європейського Півночі, спонукаючи і тих і інших шукати нове середовище проживання в менш високих широтах. Погіршення клімату хронологічно збіглося для багатьох варварських племен Європи з розкладанням у них первісно-общинного ладу. Екстенсивне по перевазі розвиток натрапили на початку нової ери на обмеженість природних ресурсів лісової, почасти й лісостепової зони континенту, які при тодішньому рівні продуктивних сил були менш зручні в господарському відношенні, ніж райони Среднеземноморья. У числі основних причин міграції можна назвати і зовнішньополітичні чинники, а саме: тиск одних варварських племен (найчастіше кочових) на інші і ослаблення Римської імперії, яка виявилася більш нездатною протистояти натиску з боку своїх зміцнілих сусідів. У IV-V ст. головну роль у Великому переселенні відігравали германські і тюркські, згодом також слов’янські і угрофінського племена. До 20-х рр. V ст. в Паннонії міцно утвердилися гуни. З ними Рим зіткнувся ще в 379 р, коли ті вторглися в Мезію. З тих пір гуни неодноразово нападали на балканські провінції Східної Римської імперії і часто йшли лише після отримання відкупного, так що потроху константинопольське уряд перетворився на їх данника. Відносини гунів Західної Римської імперією спочатку будувалися на іншій основі: гуннские найманці становили помітну частину западнорімскіе армії. У 436 р гуни, очолювані до того часу Аттілою (прозваним за жорсткість Бичем Божим), розгромили королівство бургундів; це подія лягла в основу сюжету “Пісні про нібелунгів”. В кінці 40-х рр. ситуація змінилася, Аттіла став втручатися у внутрішні справи Західної Римської імперії і претендувати на частину її території. У 451 р гуни вторглися в Галлію, разом з ним йшли гепіли, герули, остготи, ругии, Скіри та інші німецькі племена. У вирішальній битві на Каталаунських полях римський полководець Аецій, колишній колись заручником у гунів, за допомогою вестготів, франків і бургундів розбив військо Аттіли. Ця битва вважається по праву одним з найважливіших у світовій історії, оскільки на Каталаунських полях певною мірою вирішувалася доля не тільки римського панування в Галлії, а й усієї західної цивілізації.
Однак на наступний рік Аттіла зробив похід в Італію, взявши Аквилею, Мілан і ряд інших міст. Позбавлена підтримки союзників римська армія виявилася не в змозі йому протистояти, але Аттіла, побоюючись що уразила Італію епідемії, сам пішов в Альпи. У 453 р він раптово помер, і серед гунів почалися усобиці; два роки потому повстали підлеглі їм германські племена. Зазнавши поразки спочатку від гепідов, а потім від остготів, гуни відкочували з Паннонії в Північне Причорномор’я. Перемога на Каталаунських полях стала останнім великим успіхом Західної Римської імперії. У 454 р за наказом Валентиніана III був убитий надмірно популярний і незалежний Аецій, а через два роки від рук одного з воєначальників Аеція загинув і сам імператор. Після цього за 21 рік на престолі Західної Римської імперії змінилося 9 правителів. У травні 455 р, незабаром після вбивства Валентиніана III, вандальскій флот раптово з’явився в гирлі Тібру; в Римі виникла паніка, імператор Петроній Максим не зумів організувати опір і загинув. Вандали без праці захопили місто і піддали його 14-денного розгрому, знищивши при цьому безліч безцінних пам’яток культури. Звідси походить термін “вандалізм”, яким позначають навмисне безглузде знищення культурних цінностей.
На відміну від вандалів вестготи, бургунди, франки і аламанти формально залишалися федератами, їхні правителі мали вищий римський титул патриція, але контрольовані ними землі продовжували вважатися частиною римського держав. Проте на ділі це були вже цілком самостійні політичні утворення, притому далеко не завжди дружні по відношенню до Риму. До початку 70-х рр. вони крок за кроком підпорядкували майже весь Піренейський півострів.
Іншу групу великих варварських племен по околицях Римської імперії становили слов’яни, які жили в Центральній і Східній Європі на схід від германців. Їх племена говорили на одній мові, займалися подібними видами господарства. Пізніше виникли три гілки слов’ян – західна, південна та східна. Західні слов’яни (чехи, поляки, морави, Полабскіе і поморские племена) залишилися на своїй прабатьківщині, частково заселили територію, залишену німцями, – землі між Одером і Ельбою. Південні слов’яни (болгари, серби, хорвати) брали участь у колонізації Балканського півострова. Східні слов’яни (росіяни, українці, білоруси) в раннє Середньовіччя освоїли величезні лісостепові масиви Східної Європи.
До кінця V ст. на уламках Західної Римської імперії склалося кілька варварських держав: Вандальское, Вестготское, Севськ, Бургундське, Франкське і держава Одоакра в Італії. Племена, що жили у внутрішніх областях Німеччини, так само як у Британії, і тим більше в Скандинавії, ще не мали власної держави. Найменш довговічним виявилося створене колишніми найманцями, в основному з числа герулов, скиров та інших нечисленних германських племен, держава Одоакра: в 493 р воно було знищено прийшли з Норіка і Паннонії остготами; очолював їх конунг Теодоріх, що діяв з відома восточноримского імператора Зенона.
Найбільш життєздатним виявилося Франкська держава. У битві біля Пуатьє в 507 р франки здобули рішучу перемогу над вестготами і захопили протягом декількох місяців майже всі їхні володіння в Галлії, включаючи Тулузу. Подальша історія варварських держав пов’язана з завойовницької політикою восточноримского імператора Юстініана I. Крім Північної Африки і Італії йому вдалося відібрати в 551 р у ослаблих вестготів ряд міст в Південній Іспанії: Картахену, Кордову, Малагу та ін. Але розвинути успіх візантійці вже на встигли.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)