Вчення Аристотеля про державу
Свій суспільно-державний ідеал Аристотель викладає найбільше у творі “Політика”.
За вченням Аристотеля про державу, людина живе не для себе одного, але за природою створений для суспільного життя – статеві та кровні зв’язки, язик, вроджені моральні інстинкти пов’язують його з іншими людьми. Він потребує них для найбільш успішного захисту від небезпек, для задоволення насущних потреб, а також і просто для задоволення своїх соціальних інстинктів. Людина, вчить Арістотель, потребує спілкування з подібними собі не тільки для підтримки і поліпшення своєї тілесного життя, але також і тому, що лише в людському суспільстві можливо гарне виховання та впорядкування життя правом і законом.
Досконале суспільство, що обіймає в собі всі інші форми суспільства, є держава – “поліс”. Мета цього досконалого суспільства – не тільки економічна. Згідно з ученням Аристотеля, держава не є економічна асоціація, і мета, яку воно переслідує, не полягає в охороні приватних інтересів. Мета держави є вище благо взагалі – “евдемонія”, щастя громадян у скоєному гуртожитку, спілкування в щасливого життя. Тому мета держави полягає не в завоюваннях або війнах, але в чесноті громадян та сукупності всіх коштів, необхідних для її здійснення; як і у Платона, гуманне виховання громадян у чесноти є головним завданням держави.
Аристотель вважає, що держава стоїть вище сім’ї, вище приватних осіб; воно відноситься до своїх членів як ціле до частин; воно є перше за своєю природою. Але в часі, в порядку виникнення – сім’я і громада передували державі. Спочатку під впливом природного потягу утворилася людська сім’я, потім під тиском різних обставин сім’ї згуртувалися в громади (“хори”), з яких при подальшому розвитку людського суспільства утворилися держави.
Своєю “Політиці” Арістотель, мабуть, предпославши цілий ряд підготовчих праць: він піддав докладною критиці політичні твори Платона, а також і конституції різних народів.
Аристотель засуджує твір Платона “Про державу” за висловлену в ньому прагнення до виняткового, тоталітарному громадському єдності. За політичним вченням Аристотеля, тільки індивід є неподільна одиниця, а держава за своєю природою є щось множинне; воно складається не тільки з багатьох членів, а й з різного роду членів. Держава перестала б бути державою, якби в ньому могло здійснитися абстрактне єдність Платона. Аристотель піддає нещадній критиці проповідував Платоном установи. Він вказує, що у своєму комунізмі Платон знищує ряд моральних чинників, ряд конкретних зв’язків, на яких тримається суспільство. Джерело суперечок і чвар зовсім не знищується при установі держави-комуни, а, навпаки того, посилюється спільністю володіння. Аристотель вчить, що егоїзм природний, що у відомих кордонах у ньому немає нічого поганого; нормальна любов до сім’ї є свого роду моральне начало, на якому грунтується держава, джерело радощів і дружби. Людина більш піклується про своє, ніж про загальний, і тому, знищуючи сім’ю і приватну власність, державний комунізм послаблює енергію найсильніших двигунів людської діяльності.
Далі, Аристотель робить загальний огляд різних конституцій, т. Е. Форм державного устрою.
Конституція держави залежить від того, в чиїх руках знаходиться верховна влада.
Можливі три випадки: паном може бути або один, або деякі, або багато. Кожен з цих можливих політичних типів розпадається, у свою чергу, на правильний і дурний (помилковий), залежно від того, чи переслідують правителі загальне благо чи свої приватні інтереси.
Таким чином, згідно з вченням Аристотеля виходить три правильних роду державного правління: монархія, яка цілком залежить від особистості монарха, його царственої мудрості; аристократія – панування кращих, і республіка (“політія”), при якій необхідно рівність, а також три худих роду правління: тиранія, олігархія і демократичне панування натовпу, пролетаріату (охлократія).
Аристотель докладно розглядає ці шість державних форм, характеризує їх особливості, досліджує, за яких обставин і яких умовах виникає кожна з них, які причини обумовлюють з розкладання, якими засобами і установами кожна з них може бути поддерживаема або разрушаема, через які форми і яким шляхом проходить звичайно державний устрій даного типу. Словом, Аристотель у своєму вченні досліджує державні закони державного життя, морфологію держави. Такий аналіз зажадав величезної праці і мав величезне значення для розвитку античної політичної думки.
Всі названі державні форми не тільки описані Аристотелем, але і розглянуті в його вченні критично. Філософ розглядає їх як з абсолютною точки зору – безумовно, бажаною, так і з точки зору відносної, практичної.
На відміну від Платона, Аристотель хоче роздивитися не ідеальну конституцію, але найкращу при даних умовах і обставинах. Тому він не шукає, подібно Платону, одного ідеалу, який підходив би до всіх дійсним державам, вказуючи, що це настільки ж немислимо, як знайти одну сукню, одні ліки, одну дієту для всіх тіл. На думку Аристотеля, потрібно шукати не ідеальну конституцію, а ту, яка всього краще за даних умов; треба рахуватися з готівкою соціальними, політичними, економічними та культурними чинниками. Тому, якщо істинна монархія і істинна аристократія, як панування кращих, панування чесноти, і представляються Арістотелем ідеалом, то на практиці найбільш доцільним видом держави в його вченні визнається помірно-демократична республіка.
Як у всьому кращому є середина, так і в державі, вважає Аристотель, щастя найбільш забезпечено там, де немає ні надмірного багатства, ні надмірної злиднів, ні численного пролетаріату, ні надмірно впливових багатіїв, але де люди середнього стану переважають за кількістю і значенням. Життя без крайнощів – краще життя, влада середнього стану – найкраща з існуючих політичних форм. Існування заснованого на ній держави найбільш забезпечене від революцій і переворотів, бо елементи такої конституції більш врівноважені, ніж в інших – односторонніх формах. Тому в ній панує і найбільшу згоду.
Розглянувши, таким чином, дійсні політичні форми, Аристотель розвиває план зразкового, ідеальної держави. Така держава представляється у його вченні грецьким республіканським полісом. Воно є грецьким тому, що, на думку Аристотеля, тільки елліни здатні з’єднати свободу з порядком, мужність з культурою. Воно представляється філософу республікою, і притому республікою аристократичної, тому що важко розраховувати на появу героя, якого б усі громадяни добровільно визнали монархом. Нарешті, воно представляється Арістотелем містом – “полісом” – тому, що досконала держава як самодостатнє не повинно грішити зайвої величиною; воно має бути “удобообозрімо”, щоб у ньому панував легко охоронюваний порядок і злагода.
Громадяни беруть участь у державному управлінні, в суді, у війську; але з числа повноправних громадян виключаються купці, ремісники, хлібороби. Ремесло і торгівля визнаються в навчанні Аристотеля низькими заняттями, несумісними з политическою чеснотою; землеробство також забирає необхідний для неї дозвілля. Тому земля обробляється рабами чи поборових періеками, а нерухома власність знаходиться частиною в руках держави, частиною в руках повноправних громадян, щоб вони мали потрібний достаток для розвитку в собі чесноти і для піклування про державі. З іншого боку, ці громадяни виховуються державою. У вченні Аристотеля розвивається подібний педагогічний проект суспільного виховання громадян, подібний в чому з проектом Платона (мета етичного та теоретичного розвитку за допомогою естетичного виховання).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)