Василь Стус. Іван Драч. Ліна Костенко. Іван Багряний. Євген Маланюк

ПРОГРАМА

Василь Стус. “Як добре те, що смерті не боюсь я”, “О земле втрачена, явися!..”

Іван Драч. “Балада про соняшник”

Ліна Костенко. “Страшні слова, коли вони мовчать”, “Українське альфреско”, “Маруся Чурай”

Твори українських письменників-емігрантів

Іван Багряний. “Тигролови”

Євген Маланюк. “Стилет чи стилос?”

Опорні поняття

Шістдесятництво

Дисидентство

Громадянська лірика

Патріотична лірика

Балада

Роман у віршах

Пригодницький роман

Творчість письменників – емігрантів

Сучасний літературний процес

ВАСИЛЬ СТУС

Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі – од маминої колискової “Ой люлі-люлі, моя дитино”. Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: “Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи” – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння із “Заповіту”: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кровю волю окропіте”. Перші знаки нашої духовної аномалії, журба – як перше почуття немовляти в білому світі. Ще були – враження від дитинства. Гарного дитинства.

Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По – російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов. Інститутські роки – трудні. Перша публіцистика віршована – позви з історією. Захоплення Рильським і Верхарном. Ще чогось прагнув безтілесний дух. І знову ж – любов. Стужі – лий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився од студентського схимництва. Армія – прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші -1959 рік.

Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-1966 р. Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унгаретті, Квазімодо.

Ще люблю “густу” прозу – Толстого, Хемігуея, Сте – фаника, Пруста, Камю, Вабить – і дуже – Фолкнер.

З молодих сучасників найбільше ціную В. Голобо – родька. Потім – Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово “поезія”. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів – Сковорода.

В. Стус Київ, 1969

Українська поезія впродовж віків боролася художнім словом за права людини, за свободу рідного краю – і розплачувалась за це долями і життями найкращих своїх митців – від Тараса Шевченка до його духовного сина Василя Стуса.

До кінця пройшов тернистий життєвий шлях талановитий український поет середини XX століття, лауреат Шевченківської премії (посмертно) Василь Стус, щоб кожний із нас не був байдужим до долі своєї Вітчизни.

Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. 1937 року батько майбутнього поета завербувався до індустріального Донбасу, у середині 38-го, полишивши меншеньких Марію та Василька з бабусею, мати разом зі старшими дітьми теж поїхала в Сталіно (так у той час називався Донецьк). Лише напередодні Великодніх свят 1941 року родина з’єдналася: батько із Рахнівки перевіз молодших сина та доньку.

Рік 1944-й приніс у родину страшну трагедію: загинув син Іван.

Цього ж 1944 року, сестру Марусю віддали до школи. Василь побіг за нею, та й залишився навчатися (в автобіографії: “1944-1954 – вчився в СШ № 150”).

Закінчивши зі срібного відзнакою школу, спробував вступити до Київського університету на факультет журналістики, та йому відмовили – не вистачило одного року. Повернувшись до Сталіно, подав документи на історико-філологічний факультет місцевого педагогічного інституту.

Після закінчення інституту з червоним дипломом Василь отримує направлення в с. Тужню Гайворонського району на Кіровоградщині. Але попрацював лише два місяці – призвали до армії.

За свідченням самого Стуса, в армії вірші, “звичайно, не писалися, оскільки на плечах – погони”. Після демобілізації викладав українську мову та літературу в Горлівській школі № 23.

У січні 1963 року звільнився з роботи, приїхав до батьків у Донецьк, працював на одній із шахт. Наприкінці березня обійняв посаду редактора газети “Социалистический Донбасе”. Тоді вже твердо вирішив вступати до аспірантури Інституту імені Т. Г. Шевченка АН України; тому постійно і наполегливо готувався.

З 1963 року розпочався київський період життя. Стус напрочуд гармонійно поєднував наукову роботу (працював над дисертацією “Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)”, вивчав західноєвропейську літературу та філософію), художню творчість (підготував і здав до видавництва “Молодь” першу поетичну збірку “Круговерть”, опублікував вірші на сторінках часописів “Дніпро”, “Донбас”, “Жовтень”) з активною суспільно-громадською діяльністю.

В останні дні серпня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку та інших містах влада провела серію політичних арештів. З-поміж ув’язнених і найближчий товариш Стуса – Іван Світличний. Це і спричинило вибух Василевого протесту в київському кінотеатрі “Україна” під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Стуса виключили з аспірантури.

З листопада 1966 до січня 1972 року працював на посаді старшого інженера відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Для душі залишалася поезія; він подав до видавництва (спочатку до “Молоді”, а потім “Радянського письменника”) збірку віршів “Зимові дерева”. Та – не друкували. Ні “Круговерть”, ні “Зимові дерева”. Ця друга книга, яка 5 років пролежала у видавництві, побачила світ 1970 року в Брюсселі.

У ніч з 12 на 13 січня 1972 року Василя Стуса заарештовано; у вересні – суд; вирок – позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п’ять років і заслання на три роки.

У казематах Київського КДБ, у страшних умовах радянського концтабору (Мордовська АРСР) Стус залишався людиною і поетом. Він закладав підмурівок книги “Палімпсести” (син поета Дмитро Стус говорить про відомі йому 12 списків збірки, що “мережками протяглись на різноманітних зшитках паперу”).

У таборі Василь Стус захворів на виразку шлунку, через погане харчування стався прорив стінки і страшна кровотеча. Зробили складну операцію, і хворий знову повернувся до табору, де брак ліків, убивча їжа спричиняли страшний біль.

11 січня 1977 р. поета етапом відправили до місця заслання – у селище імені Матросова Магаданської області.

Відбувши повний термін покарання, Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва.

Наприкінці 79-го поет вступив до Гельсінської групи – першої легальної правозахисної організації в радянській Україні (утворена в листопаді 1976 року в Києві).

14 травня 1980 р. його заарештували після неповних восьми місяців відносної свободи.

Вирок 1980-го виявився нестерпно жорстоким: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п’ять років заслання. Спецтабір для політв’язнів на Уралі – місце нового ув’язнення митця – буцигарня, де найменший непослух нещадно карався. Тільки за передачу на волю таборового зошита Стус відсидів рік у камері-одиночці.

Стус-політв’язень став першим із репресованих радянських письменників лауреатом “Міжнародної амністії”. Його ж 1985 року назвуть з-поміж претендентів на присвоєння Нобелівської премії. Та її присуджують лише живим, отже, “завдання” влади й таборового керівництва – не допустити, щоб Стус виголошував лауреатську промову. 28 серпня його кидають у карцер на 15 діб, звичайно ж, за брехливим звинуваченням. “У ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. в карцері табору ВС-389/36 при загадкових обставинах відбулося вбивство Василя Стуса”, – переконаний син поета Дмитро.

Стусові всього 47, як Шевченкові, Грінченкові. Усіх їх після смерті везли в рідну землю: Шевченка – з Петербурга, Грінченка – з Оспаданелі (Італія), Стуса – з могили № 9 с. Копально Пермської області. З-поміж них трьох Василь найдовше чекав повернення до свого народу: його прах перепоховали 19 листопада 1989 року на Байковому цвинтарі. Воістину пророчими виявилися слова поета – він повернувся в Україну. Повернувся із холодної північної землі його прах у рідну землю. Дорогою правди повертається до людей його поезія:

Засяй же, правдо, начебто зоря,

Крізь морок сумнівів у млі зневіри.

Я йду на віщий голос Кобзаря

Під стогін кобзи та ридання ліри.

Мене ніхто не зможе зупинить.

По смерті автора з’явилася збірка “Палімпсести” – Мюнхен, 1986 рік (палімпсестами у давнину називали пергамент, на якому стирали первісний текст і наносили новий, але той початковий текст не зникав, а проступав з-попід нового. Отже, палімпсести у Стуса – символ незнищенності поетичного слова).

Поетичні збірки Стуса різні за тональністю:

– книга “Круговерть” сповнена життєрадісних мотивів, захоплення красою та гармонією світу;

– збірка “Зимові дерева” – це заперечення духовної та інтелектуальної задухи, трагічне прозріння;

– “Веселий цвинтар” – серія сюрреалістичних портретів і гротескних образів;

– “Палімпсести” – утвердження безсмертя, незнищенності мистецького слова.

У збірці “Зимові дерева” є вірш “Сто років, як сконала Січ” – історіософська візія долі України, приклад філософської лірики, твір-медитація.

Любов до України була головним смислом життя В. Стуса. “Україна для нього – це найбільша його святиня”, – згадує Михайлина Коцюбинська. Перебуваючи на засланні у “чужому краї”, поет не переставав думати про край рідний. У таборах було написано багато поезій, присвячених Україні, які увійшли до збірок “Дорогою болю”, “Поезії”, “Веселий цвинтар”, “Палімпсести”. З кожного рядка постає символічний образ рідної землі. Ось зацвіла калина у чужому краї, але не білопінним суцвіттям, а рудими слізьми. Плаче кривавими сльозами кали – на-Україна, страждає в муках її син, позбавлений волі. І приходить до поета за грати Україна то в образі синього марева, то звуками дзвінкого християнського собору і живить надію про незнищенність духовності його народу. Тільки треба вистояти у

Смертельному двобої добра і зла, витримати неволю й муки тут, на “рідній чужині”.

Поет тривожиться станом самосвідомості української нації, йому боляче, що сучасники забувають історію, не розуміючи, що без минулого немає майбутнього. І разом з тим поет стверджує: минуле не можна стерти з пам’яті народу, як із старовинних рукописів зішкребти попередній напис. Не можна допустити, щоб книга пам’яті стала палімпсестом! Пишучи вірш “За літописом Самовидця”, Стус поставив перед собою завдання відродити в пам’яті українців сторінки історії, як віщий пророк єднає ми – < нуле й сучасне. Читаючи твір, ми зримо бачимо жахливі картини турецької неволі, в якій стогнала Україна. І мати-Україна, й жінка-мати, і мати-земля, випалена горем, невільники й навіть, здається, саме. сонце – все волає: “Схаменіться! Що ви робите, люди?!” Та діти не чують материнського горя, і тоді Україна проклинає синів-зрадників: “Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали, бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір…”

У циклі “Трени Μ. Г. Чернишевського” В. Стус звинувачує народ, який не зміг (чи не схотів?) перешкодити страхітливому моральному самознищенню:

Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих на соловках, сибірах, магаданах?

Поет розкриває трагедію рідного краю і звинувачує тих, хто винен у стражданнях безвинних. Автор славить борців за правду і пророкує їм безсмертя в “новій Вітчизні – по громадді спроб”.

“ЯК ДОБРЕ ТЕ, ЩО СМЕРТІ НЕ БОЮСЬ Я…”

Вірш “Як добре те, що смерті не боюсь я…”

В. Стуса так само же важливий для розуміння його творчості, як “Заповіт” Т. Шевченка для визначення його поетичного та громадянського кредо. У цьому вірші поет-дисидент наче накреслив свій майбутній страдницький шлях. З великим почуттям гідності поет звертається до тих, хто чинить над ним, над Україною свій неправедний суд:

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст…

Тільки переконання у своїй правоті, віра у щасливе майбутнє надає Василю Стусу сили вистояти, не схибити, не набратися “скверни, прокльону, каяття”. Повторення (тавтологія) поняття “честь” неначе підтверджує моральні засади поета. Про свою долю В. Стус міг би сказати Шевченковими словами: “Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою…” Де б не був В. Стус – у батьківській хаті, у гомінкому Києві чи в засніжених таборах, – він відчував себе частиною українського народу, служив йому, як син, до кінця виконавши свій громадянський обов’язок.

“О ЗЕМЛЕ ВТРАЧЕНА, ЯВИСЯ…”

Що може підтримати дух в’язня совісті у страшних умовах концтаборів? Лише віра у свою справу, честь, а ще – спогади про далеку, майже втрачену рідну землю… Таким спогадом є вірш “О земле втрачена, явися…”, в якому одна за одною постають прекрасні картини життя – вільного, щасливого, не затьмареного гіркою думою. Тут і “сині ниви”, і “чорне вороння лісів”, і бризки райдуги, “забуті радощі, жалі”, і “грішна і свята” любов…

Проте, мабуть, помилковим буде віднести цей твір до чистої пейзажної лірики, адже постає питання: заради чого позбувся ліричний герой усієї цієї краси і звичайного людського щастя? На олтар якої ідеї поклав своє життя? Чи варта ця ідея такої жертви? Як бачимо із поезії, зболений стражданнями герой не жалкує щодо обраного шляху – роса згадок неначе надає йому, спраглому і знесиленому, нової наснаги:

О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні,

І лазурово простелися, і душу порятуй мені.

Вірш “О земле втрачена, явися…” є високим зразком громадянської лірики, який перегукується мотивами й образами з казематною лірикою Т. Шевченка, зокрема з його поезією “Садок вишневий коло хати…”.

Віршовий розмір поезії – ямб. Римування перехресне.

ІВАН ДРАЧ

Іван Драч є одним із найбільш яскравих представників молодого творчого покоління письменників 60-х р. XX ст., що заявило про себе в часи хрущовської відлиги. Орієнтація шістдесятників на світовий культурно-мистецький досвід та істинні національні традиції, прагнення відновити естетичні критерії творчості йшли всупереч принципам соціалістичного реалізму, які стверджувала в мистецтві тоталітарна держава. Уже рання поезія І. Драча (поема “Ніж у сонці”, 1961), незвична за формою й змістом, переступила регламентовані кордони радянської літератури й стала виявом своєрідного бунту, прориву української поезії до якісно нових обріїв мистецтва. У творах поета крилата одухотвореність і жалюгідна спустошеність людської душі, джерела народності й національне безпам’ятство, світлі й темні сили зійшлися у двобої, ареною якого є людина, що вже перестала відчувати себе “коліщатком та гвинтиком великого державного механізму”.

Виключений за політичні погляди з Київського університету ім. Т. Шевченка, І. Драч, заочно продовжуючи навчання, працює в “Літературній газеті”, підтримує зв’язки з українськими дисидентами. Проте, не в змозі один на один протистояти владі, йде на певні поступки. Чи можна докоряти письменнику за це? Колись на подібні закиди М. Рильському щодо поступливості владі відповів Є. Маланюк (якого важко звинуватити у лояльності до радянської системи): “І якщо в його [М. Рильського – Авт.] творчості траплялися “Пісні про Сталіна”, оди до Ілліча, похвали для Маяковського й навіть одна посвята Молотову (!), то автор прекрасно знав, що то все – то така ж сама данина, як пиття кумису в ханськім наметі XIII cm. І знав також, що для нащадків то будуть лише літературні курйози, хоч і досить шибеничного стилю”. Мабуть, це буде справедливим і стосовно І. Драча.

Збірки поезій І. Драча – “Соняшник” (1962), “Протуберанці серця” (1965), “Балади буднів”, “Поезії” (1967), “До джерел” (1972), “Корінь і крона” (1974), “Київське небо” (1976), “Дума про вчителя” (драматична поема, 1977), “Сонячний фенікс” (1978), “Сонце і слово” (1978), “Американський зошит” (1980), “Січнева балада 1924 року” (1980), “Шабля і хустина” (1981), “Драматичні поеми” (1982), “Київський оберіг” (1983), “Соняшник” (1985), “Теліжинці” (1985), “Храм сонця” (1988) – у який би час вони не були написані, свідчать про високий мистецький талант письменника і глибокий його духовний світ. Поет здатний до оригінального мислення, що спонукало його добирати своєрідні метафори та епітети, творити нові жанрові структури. Тому й вражають читача твори Івана Драча, закорінені у менталітет народу, у здобутки вітчизняного мистецтва. Недарма Іван Дзюба писав про свого колегу: “За енергією шукань, розгоном випереджування і садизмом самозміни Іван Драч явище небувале в усій українській поезії. Він увесь – скімлива душевна незакінченість, моторошна невід – найденість, постійно поновлювана незгармонізованість…”

Поезія І. Драча є цілком оригінальною і новаторською. Для поета властива підкреслена увага до форми, до інтелектуального ускладнення образу, метафори, гіперболи тощо. Новаторство форми виявляється у використанні прийомів кінодраматургії у композиції поем.

І. Драч багато працює як кіносценарист: фільми “Криниця для спраглих” (1964), “Камінний хрест” (1968), “Іду до тебе” (1971), “Пропала грамота” (1972), “Дід лівого крайнього” (1974), “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1983), “І в звуках пам’ять відгукнеться” (1987), “Зона” (1988) та ін.

У 90-х р. XX ст. з початком перебудови І. Драч відновлює контакти в дисидентських колах, починає активну громадсько-політичну діяльність: у 1989 р. на І з’їзді Народного Руху України за перебудову обраний його головою, а пізніше – співголо – вою НРУ разом з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем, очолює громадську організацію Товариство “Україна-Світ”, обирається Народним депутатом України.

За творчу діяльність нагороджений Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка за збірку поезій “Корінь і крона” (1976), Державною премією СРСР (1983), орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (1996), а 2006 року І. Драч удостоєний звання Героя України.

“Люблю повертати очима до сонця мистецтва. На небі життя побачив його зразу, почав розуміти тільки недавно”, – пише Іван Драч. Будучи сином двадцятого століття, в якому людина подолала космічний простір, але, можливо, втратила відчуття органічності свого буття, свого єднання з природою, втратила насолоду від свіжоспеченого хліба, від зробленої праці, від любові до людей, Драч повертає своєму читачеві красу життя в усій його багатобарвності. Поет естетизує слово, насолоджуючись його звучанням, красою його внутрішньої структури. В українській поезії він є продовжувачем традицій Михайла Коцюбинського, Павла Тичини. Сонце стає його символом, сонце і серце стоять поряд, виступають контекстуальними синонімами в поетиці І. Драча.

“БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК”

Жанр поезії “Балада про соняшник” визначений автором у самій назві – балада. Народнопоетична балада – вид ліро-епічної поезії, фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. Численні балади Івана Драча не завжди вкладаються в рамки цього жанру, а більше схожі на притчі, медитації чи маленькі поеми. “Балада про соняшник” справді незвичайний твір, якому притаманні елементи баладної фантастики, зокрема олюднення сонця й соняшника, приземлення їх, особливий ліричний драматизм, коли соняшник переживає справжнє потрясіння.

Композиційно вірш складається з двох частин: притчової та роз’яснювальної, що надає ще більшої схожості твору із притчами біблійними чи, скажімо, притчами-байками Г. Сковороди.

Сам твір є розгорнутою метафорою, що поетично розкриває життєдайний образ сонця-поезії, який дає наснагу й землі, й людській душі – тим-то й повертає соняшник-хлопчисько голову до цього джерела світла й натхнення. Отже, сонце і соняшник нероздільні, тому що людина, яка відкрила для себе поезію, вже ніколи не втратить відчуття зачудова – ності нею, красою поетичного вислову, поетичної метафори, як не втратить вона і вміння “сонячно” відчувати красу життя. І. Драч використовує несподівані епітети: золоте захоплення, сонце засмагле. А тавтологічні елементи (І раптом побачив сонце, / Красиве засмагле сонце) сприяють підсиленню ефекту зачудування.

Образи поезії – сонце і соняшник – позбавлені зайвої величі й патетики. Так, сонце їде по небу не на колісниці, як, скажімо, у давньогрецькій міфології, а на велосипеді, наче звичайний сільський дядько. А соняшник бешкетує, розважається, бо ж він – хлопчак, який живе і радіє світу, сонцю, вітру і мріє покататись на велосипедній рамі. Таким чином, поет ніби віддає данину сучасності та, з іншого боку, робить світило буденним у своїй величі, доступним для кожного, навіть для звичайного соняшника.

Вірш написаний верлібром (верлібр, білий вірш – неримований нерівнонаголошений вірш). Він, хоч і має середньовічні корені, особливого значення набув у поезії авангардистів XX ст. і залишається однією з провідних форм сучасної поезії, сприйнятий як окрема система віршування.

Павло Тичина дав таку оцінку твору: *Цей твір цікавий… По-перше, тема обдарованості й таланту подана цілком по-новому… По-друге: розв’язання теми цілком своє, а не традиційне… По-третє: колір сонця у поета оранжевий, тобто жовтогарячий. Це, як мені здається, цілком відповідає характерові творчого сприймання світила українським народом…”

ЛІНА КОСТЕНКО

Ліна Костенко була однією з перших і найпомітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50-60-х років. Збірки її віршів “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958) та книга “Мандрівки серця” (1961) не тільки засвідчили справжню творчу зрілість поетеси, а й стали причиною і відвертих, і завуальованих гонінь з боку радянської влади. Та саме в ті роки Ліна Костенко, незважаючи ні на що, посилено працювала над своїм найвидатнішим до сьогодні твором – романом у віршах “Маруся Чурай”, за який вона в 1987 р. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Книги Л. Костенко “Над берегами вічної ріки” (1977), “Маруся Чурай” (1979), “Неповторність” (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, які помітно впливають на весь її подальший розвиток.

“МАРУСЯ ЧУРАЙ”

“Маруся Чурай” – це історичний роман у віршах.

Темою твору є доля Марусі Чурай, легендарної піснетворки, на тлі історичних подій середини XVII ст.

За народними переказами, Маруся Чурай народилась у першій половині XVII століття в Полтавському посаді, в родині урядника Полтавського охочекомонного (добровільного кінного) козацького полку Гордія Чурая, героя визвольної війни проти шляхетської Польщі, який загинув під Кумейками.

Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які сама складала. Маючи палку й щиру вдачу, вона оспівала радість і біль свого кохання до зрадливого Гриця.

Яскрава й загадкова постать дівчини цікавила багатьох дослідників, поетів, письменників: Г. Барановського, В. Самійленка, С. Озерську-Нельговську, О. Шаховського, М. Старицького… У творах цих письменників перш за все звернено увагу на особисту трагедію дівчини.

Ліна Костенко по-новому підійшла до усвідомлення та зображення образу Марусі Чурай. Героїня її твору – …Не просто так, Маруся, – Це голос наш, це – пісня, це – душа.

Її голос, “як голос України, що клекотів у наших корогвах”. Змальовуючи Марусю, Ліна Костенко підкреслює в ній найкращі риси української дівчини: вона гарна на вроду, чуйна серцем, шанує матір, вміє щиро і віддано кохати. Звинувачена в тяжкому злочині – вбивстві коханого, Маруся, шануючи пам’ять про найщасливіші й найтрагічніші хвилини життя, не звинувачує Грицька Бобренка, не оскверняє його ім’я і їхнього кохання перед натовпом у суді навіть для захисту власного життя.

Звільнена від смертної кари гетьманським указом, поховавши матір, Маруся йде на прощу до святих київських монастирів. Чорною, спаленою війною і пожежами дорогою несе дівчина у серці гнітюче почуття: “..мабуть, нікому немає гірше в світі, як мені”.

На шляху до Києва Маруся зустріла сивого мандрівного дяка, який багато бачив і знав. Удвох вони йшли зраненою землею, через вдовині села, бачили жах голодної смерті переселенців з Волині, страшні цвинтарі, Лубни – столицю ката України Яреми Вишневецького, нащадка героїчного Байди… Людське горе розбудило душу Марусі, витіснило з неї особистий біль, примусило усвідомити: “комусь на світі гірше, як мені”.

Від звичайної дівчини, що мала хист до складання пісень, гірко переживала особисту трагедію – і до високого узагальненого образу патріотки – такий шлях перетворення образу Марусі Чурай у поемі. Саме така дівчина могла складати пісні, що їх співало козацьке військо, виходячи в похід:

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі…

Роман побудований на переплетенні сюжетних ліній – особистої долі Марусі Чурай та широких історичних подій визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Твір складається з 9 розділів, різних за обсягом і стилем. Викладіть у довільній формі зміст кожного розділу – це допоможе запам’ятати основні події твору в послідовності їх викладу.

Композиція роману побудована на прийомі ретроспекції: спочатку йде подія, а далі те, що їй передувало. Разом з тим автор чергує цей прийом із хронологічною послідовністю викладу. Це дає можливість подати широкий план зображуваного – в просторі і часі.

Всеохопний образ, який підпорядковує. собі інші, – це історична Україна, яка піднялася на священну війну за свої права й державність. Полтава – це полкове місто, складова країни, охопленої війною. Міське козацтво, представлене у творі, – це палкі патріоти рідної землі: полковник Пушкар, Іван Іскра, Лесько Черкес, козак-запорожець. Носієм справедливості у творі виступає Богдан Хмельницький, який розуміє ціну людського життя у час, коли так багато смертей. Він мудро вирішує долю Марусі Чурай, зважаючи і на подвиг батька-героя, і на пісні дівчини, які були справжнім “голосом України”.

Кількість сюжетних ліній зумовлює композиційну особливість твору. Так, якщо, скажімо, кульмінацією ліричної лінії є епізод страти Марусі Чурай, то кульмінація історичної лінії віднесена у часі вже до подій облоги Полтави. Проте у розвитку дій композиційні елементи (перипетії) багато у чому відтворені як паралельні структури.

Автор використовує багато засобів для змалювання головної героїні твору – Марусі Чурай. Її портрет, вдача проступають зі слів інших героїв, що’ оточують Марусю, – свідки на суді, односельці, Боб – ренчиха, Іван Іскра, мати… Цікаво, що одним із засобів творення образу Чураївни є її пісні – гордою, сильною й ніжною постає душа дівчини з цих пісень. А пісня про Байду, складена під час мандрів до Києва, козацькі пісні, які вона складала, характеризують її як палку патріотку рідної землі. Роздуми Марусі про своє життя, про власну долю й долю України – це ще один спосіб творення образу.

Образ Марусі Чурай розвивається через стосунки з іншими людьми – з Грицем Бобренком, Іваном Іскрою, мандрівним дяком…

Гриць, якого любила Маруся, виявився людиною з роздвоєною душею, тому й зрадив своє кохання, піддавшись материним умовлянням, посватався до багатої Галі Вишняківни.

Протилежністю Грицю є Іван Іскра, який самовіддано кохає Марусю, готовий заради її життя на все. Саме він рятує дівчину від смерті, взявши універсал про помилування від Богдана Хмельницького.

Сильною й мужньою постає мати Марусі, яка була для дівчини прикладом у житті. Це вона навчила дочку, що ніхто не повинен бачити її сліз, хоч би як було важко. Підтримуючи дочку в горі, вона захищала чесне ім’я Марусі на суді. Мати швидко померла, не витримавши душевної напруги.

Важливим для розкриття ідейного смислу поеми є образ мандрівного дяка. Саме через цей образ Ліна Костенко порушує і вирішує проблему ролі митця в суспільстві, саме через цей образ трансформується особиста трагедія Марусі у загальну трагедію України.

Варто підібрати по кілька найбільш влучних цитат, що характеризують той чи інший образ, різні риси його характеру, та прокоментувати їх самим чи звернутися до літературознавчих джерел. Для цього скористайтеся таблицею:

Твір написаний про давні події, проте має не тільки прямий, а й символічний зміст. Проблеми вірності і зради, ролі митця в суспільстві, громадянської відповідальності кожного за долю вітчизни є й сьогодні сучасними, злободенними.

Мова твору – наче багата палітра, насичена різноманітними засобами для розкриття ідейного задуму твору. Для створення історичного колориту письменниця вживає історизми, застарілі слова. Поетичність народної мови передана через насиченість її фразеологізмами, епітетами (у т. ч. постійними), образами-символами, в поемі використано багато народних пісень, у тому числі й тих, автором яких вважають Марусю Чурай. Мова персонажів (діалоги, полілоги) передана розмовною лексикою, через що створюється враження реальності подій.

“СТРАШНІ СЛОВА, КОЛИ ВОНИ МОВЧАТЬ…”

У поезії “Страшні слова, коли вони мовчать…”

Ліна Костенко, наче близьким друзям, відкриває читачам таємницю народження поезії, коли з мільярдів слів, якими вже плакали, мучилися й боліли люди у всі часи, треба вибрати оті, найнеобхідніші, найбільш вагомі й точні, і вимовити їх щиро, неначе уперше. А поки що слова мовчать, причаївшись, немов чекають свого народження. Це мовчання – страшне, бо письменник має відчувати надзвичайно високу відповідальність перед людством за кожне слово, яке повинне стати – одне з мільярдів! – неповторним, безсмертним дотиком до душі.

Віршовий розмір поезії – ямб. Римування перехресне.

“УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО”

Alfresco (з італійської – “під відкритим небом”) – настінний живопис водяними фарбами по сирій, підготованій для цього штукатурці; зараз так називають якісний настінний живопис.

Ліна Костенко у поезії “Українське альфреско” неначе створює ілюстрацію до української казки: тут тобі і біленька хатка, і садок вишневий, і дід з бабою, і курочка ряба, що несе “яєчка золоті”, і лелека (який ніколи не приніс у цю хату немовля)… Світлим сумом віє від цієї картини:

Я знаю, дід та баба – це коли є онуки, а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Якась життєва трагедія прихована роками, бо немає в діда-баби ні дітей, ні онуків, і рід їхній не має продовження – ніхто не їде до них у гості золотим шляхом. Самотні не тільки старі – сиротою залишилась остання в світі казка: є кому розповідати, та нікому слухати. Лише жоржини, й сусідські дітлахи, із цікавістю виглядають через тин у двір, ще повний любистку…

Автор неначе нагадує:· не всі казки закінчуються щасливо, вчіться читати, бачити, розуміти навколишній світ, що постає перед людиною безліччю картин.

Віршовий розмір – ямб. Римування перехресне.

ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ

У першій половині XX століття остаточно сформувався тоталітарний стиль українського (як і радянського в цілому) мистецтва, коли воно стало підпорядкованим державно-партійному керівництву й обслуговувало інтереси верхівки влади для зміцнення засад тоталітаризму в СРСР. Ці процеси викликали у митецьких колах різні наслідки: одні діячі були репресовані, інші мусили замовкнути чи змиритися з реаліями життя, ще інші емігрували. Так, за свідченням Б. Кравцева, дослідника історії української літератури, 89 українських письменників були фізично знищені, 212 письменників замовкли, 22 вижили і здебільшого повернулись у літературу, 42 не були реабілітовані і зостались в ув’язненні або померли, 83 – емігрували з України, використавши як нагоду для того Другу світову війну. Всього вибуло 448 письменників.

Творчість митців, що стали невільними вигнанцями, в радянській Україні всіляко замовчувалась, а якщо це було неможливо, їхні імена вкривали брудом, ставлячи тавро зрадника Батьківщини. Через це українська література на довгий час втратила цілий культурний пласт, зрікшись багатьох своїх талановитих діячів. Літературознавець М. Неврлий з болем говорив: “Французька, італійська, іспанська літератури мають чимало поетів, починаючи від роялістів і анархістів і кінчаючи соціалістами й комуністами, але нікому ніколи не приходило на думку викидати когось із національної поезії, бо єдиним критерієм тут є передусім художня вартість”. У радянській же державі “вартість” поета визначалась передусім його ставленням до влади. Проте історія завжди відновлює справедливість. З кінця 80- х р. XX ст., з розвитком демократичних тенденцій в Україні, почали повертатись у літературу імена не – заслужено забутих письменників.

ЄВГЕН МАЛАНЮК

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

Так говорить про своє життєве і митецьке кредо Є. Маланюк, підкреслюючи свій кревний зв’язок з Україною, її історичним державницьким минулим і майбутнім.

Поет народився наприкінці XIX століття, у 1897 р., на Херсонщині – у степовій Елладі. Закінчивши Єлисаветградську гімназію, вступає до Петербурзького університету й політехнічного інституту, звідки був мобілізований до царської армії – почалась Перша світова війна… Історичні події й усвідомлення власного обов’язку перед Україною приводять Є. Маланюка у 1917 р. до Київської військової школи, а згодом – до лав армії УНР, де він служить старшиною. Опинившись 1920 року у Польщі (м. Каліш), у таборі для інтернованих, Є. Маланюк разом із Ю. Дараганом засновує журнал “Веселка”, де у 1922 р. побачили світ перші твори поета. Одним із центрів української еміграції стала Чехо-Словаччина (м. Подєбради), куди переїхав Є. Маланюк. Цей період життя поета тісно пов’язаний із діяльністю “Празької школи”, яка об’єднала молодих талановитих українських поетів.

Закінчивши у Подєбрадах Українську господарчу академію, Є. Маланюк повертається до Польщі, де, працюючи інженером, веде активне творче життя: засновує літературну групу “Танк”, працює у журналі “Вісник”.

По війні Є. Маланюк опинився спочатку на території Західної Німеччини, а невдовзі – за океаном, у Сполучених Штатах Америки, де бере активну участь у громадському житті еміграції.

Поет пішов із життя 1968 року. І хоча його твори перекладені багатьма мовами світу, в Україну, де Є. Маланюка оголосили “націоналістом”, вони приходили “контрабандою”. Повернення творчості Є. Маланюка в Україну наприкінці 80-х р. XX ст. й гідна її оцінка земляками – це результат дії неспростовних законів історії, коли у суспільстві утверджується правда, оновлена й зміцніла.

Поетичні збірки Є. Маланюка:

“Стилет і стилос” (1925)

“Гербарій” (1926)

“Земля і залізо” (1930)

“Земна Мадонна”(1934)

“Перстень Полікрата” (1939)

“Влада” (1951)

“Проща” (1954)

“Остання весна” (1959)

“Серпень”(1964)

“Перстень і посох” (1972)

“СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС?.”

Поезія “Стилет чи стилос?..”, написана 1924 року, увійшла до першої збірки поета і дала їй назву – “Стилет і стилос” (1925). Її зміст розкриває естетичну концепцію Є. Маланюка, яка міститься у символах “стилет” і “стилос”.

Стилос (по воску) (стило, від др.-грецьк. στύλος – стовп, колона, паличка для письма, грифель) – у Давній Греції бронзовий стрижень, загострений кінець якого використовувався для нанесення тексту на дощечку, покриту воском. Протилежний кінець був плоским, щоб витирати написане. Отже, стилос – це символ вишуканого письменства, коли митець зображує красу навколишнього життя:

Там дивний ліс зітхає ароматом І ввесь дзвенить од гимнів п’яних птиць.

Співа трава, ніким ще не зім’ята,

І вабить сном солодких таємниць…

Стилет (італ. stilletto від лат. stilus – “паличка для письма”, “гострий стрижень”) – холодна зброя, кинджал італійського походження з тонким і вузьким клинком. У військовій справі стилет використовувався як додаткова зброя чи зброя самозахисту проти ворога в обладунках. Тут поет прирівнює слово до зброї (цей символ досить часто використовують у поезії, наприклад, у Лесі Українки “Слово, чому ти не твердая криця…”) і готовий із цією зброєю захищати світові й національні ідеали:

Та тільки тут веселий галас бою –

Розгоном бур і божевіллям хвиль…

Якому ж символу поезії – стилету чи стилосу – віддати перевагу? Поет вагається:

Стилет чи стилос? – не збагнув. Двояко

Вагаються трагічні терези.

Проте ліричний герой усвідомлює, що і краса, і боротьба – усе це складає красу й безмежжя життя, тому слово є і стилосом, і стилетом.

Віршовий розмір – ямб. Римування – перехресне.

ІВАН БАГРЯНИЙ (ЛОЗОВ’ЯГІН)

Ми є. Були. І будем ми!

Й вітчизна наша з нами.

Іван Багряний (Лозов’ягін) народився 1906 року в містечку Охтирка на Полтавщині (тепер Сумська обл.) у сім’ї муляра. І, хоча навчання у школі провадилось російською мовою, його перші вірші, написані у восьмирічному віці, були українською, за що його прозивали “мазепинцем”. “…під впливом байок Глібова і “Катерини” Шевченка, які я дістав нелегально, я почав писати вірші восьмирічним хлоп’ям”, – згадував І. Багряний.

У перші пореволюційні роки письменник у пошуках свого життєвого і творчого шляху: комсомольська діяльність, участь в організації селянських письменників “Плуг”, учителювання… Переїхавши до Харкова, письменник знайомиться з Г. Косинкою, Є. Плужником, В. Підмогильним та іншими· діячами літературного угрупування МАРС (“Майстерня Революційного слова”), до якого приєднується й Іван Багряний. Пише ряд творів, серед яких роман у віршах “Скелька”, який було конфісковано, а самого автора у 1932 р. заарештовано “за контрреволюційну і націоналістичну діяльність”: уже почалась доба розстріляного відродження… Арешт І. Багряного, заслання, втеча і переховування в Зеленому Клину в сибірській тайзі (ці події стали основою роману І. Багряного “Тигролови”), Повернення в Охтирку – і новий арешт.

Друга світова війна. Участь у народному ополченні. І. Лозов’ягін стає редактором охтирської газети. Уникнувши фашистського розстрілу, тікає до Львова, налагоджує зв’язки з УПА.

Під кінець війни потрапляє до Німеччини, де помер у містечку Новий Ульм.

Митецька спадщина І. Багряного – досить значна, найбільш відомими з його творів є:

– поетична збірка “До меж заказних” (1927)

– поема “Монголія” (1927)

– поема “Ave, Марія” (1928)

– віршований роман “Скелька” (1929)

– “Звіролови” (1944)

– “Тигролови”(1946)

– збірка поезій “Золотий бумеранг” (1946)

– п’єса “Морітурі” (1947)

– роман “Сад Гетсиманський” (1950)

– “Огненне коло” (1953)

– “Маруся Богуславка” – перша книга роману “Буйний вітер” (1957)

– “Людина, що біжить над прірвою”

Посмертно Іван Багряний нагороджений Шевченківською премією.

“ТИГРОЛОВИ”

За жанром “Тигролови” – автобіографічний пригодницький роман. Він має напружений сюжет, що динамічно розвивається. Як стверджують літературознавці, цей роман поклав початок жанру сучасного українського пригодницького роману, українського за своїм духом, ідеєю, характерами.

В основі роману лежить чимало автобіографічних фактів. Іван Багряний перебував на Далекому Сході понад п’ять років: то як засланець, якому заборонено протягом трьох років мешкати в Україні, то як в’язень БАМЛАГу. Свої враження, спостереження, певні події далекосхідного життя почасти переніс на сторінки художнього твору. (“Мені не треба було нічого вигадувати. Я не просто писав, я жив!* – зізнавався митець).

Твір автор написав за 14 днів (тоді він мав назву “Звіролови”); на літературному конкурсі у Львові розділив перше місце з повістю Тодося Осьмачки “Старший боярин”. Роман здобув широку популярність, і його було перекладено німецькою, англійською, голландською мовами.

Дія твору розгортається на Далекому Сході, у Зеленому Клину. Цікавою є історія цього краю. У XIX ст. російський царський уряд заохочував працьовитих українців до переселення на нові, ще не освоєні землі, в тому числі й до Сибіру і Далекого Сходу. Вихідці з України, заселивши територію в один мільйон квадратних кілометрів, назвали її Зелений Клин. У побуті вони дотримувались українських звичаїв, говорили рідною мовою. Так свого часу переселилась на Далекий Схід і сім’я Сірків.

Події у “Тигроловах” відбуваються у 30-х роках XX століття в основному в далекосхідній тайзі.

“Тигролови” – роман багатоплановий, та передусім цей твір – протест проти порушення елементарних людських прав: права любити рідну землю, права на пам’ять роду, права бути особистістю. Ця тема розкривається у тому числі й через історичні паралелі: головний герой твору Григорій Многогрішний є далеким нащадком Дем’яна Многогрішного, який жив у XVII столітті; він служив при Богдані Хмельницькому, був чернігівським полковником, домагався незалежності України і від Польщі, і від Москви. Дем’ян Многогрішний став гетьманом Лівобережної України 1669 року. Проте невдовзі козацька старшина збунтувалась проти нього, і гетьман був арештований та ув’язнений російським царським урядом у Сибіру – в іркутській тюрмі. Провівши в ув’язненні 12 років у тортурах і тузі за Україною, Многогрішний після звільнення постригся у ченці.

Хоча роман має конкретні історичні рамки, він висуває чимало вічних проблем: добра і зла, життя і смерті, справедливості і кари, морального вибору, волі до життя, стосунків людини і природи, родинних взаємин, вірності традиціям предків, кохання. Найвиразнішими є теми трагедії України в тоталітарному режимі; відображення впливу сталінського терору на долю окремої людини – молодого українського інтелігента інженера-авіатора Григорія Многогрішного; зображення жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту і традицій нащадків переселених у тайгу українців; романтичного кохання Григорія і Наталки.

Головний герой роману – Григорій Многогрішний. Це чоловік 25 років, русявий, атлет, авіатор. Юнак постає перед читачем з уже сформованим характером і світоглядом. Одна з найголовніших його рис – це самовіддана любов до України, до свого нещасного народу. Засуджений до каторги, пройшовши пекла катівні, він тікає з потягу-тюрми у незвідану зимову тайгу: краще загинути на волі, ніж життя у рабстві. Його рятують земляки-українці, що колись виїхали з рідного краю й оселились у Зеленому Клину. Григорій виявився вдячним сином для Сірків, вірним коханим для Наталки. Не вагаючись, він, як тільки трохи одужав, став помічником родині у їхньому небезпечному ремеслі тигроловів. В усіх вчинках Григорія Многогрішного вирізняє вроджена шляхетність, гуманне ставлення і до людей, і до природи.

Для змалювання цілісного портрета головного героя автор вдається до різних прийомів: ретроспекції, видіння, характеристики іншими персонажами. Так, у телеграмі про розшук Григорія окреслено його прикмети: “Юнак – 25 літ, русявий, атлет, авіатор…” Уривки спогадів головного героя, складаючись у картину, малюють минуле: дитинство на пасіці дідуся (автобіографічне), світло лампади, образи, рушники, материна пісня, сестра Наталка, поранення, слідство – бо авіаконструктор, приятель Чухновського, божевільня, трибунал.

Через видіння Медвина дізнаємося про жахливі сцени допитів: “Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима – і тільки. Як каменюка… Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому – слідчому, а потім лише хекав і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо…”

Найбільший з усіх злочинів-гріхів – пограбування запасів бурундучка під час блукань тайгою.

Григорій Многогрішний – персонаж, з яким автор пов’язує свої погляди на майбутнє України, це символ нескореності людського духу й чину, втілення національного характеру.

Експозиційна частина – відомості про причини арешту Григорія, про його життя до ув’язнення розміщені окремими вкрапленнями по всьому роману. Автор не дає докладного пояснення, що ж стало причиною 25-літнього ув’язнення Многогрішного. Відкриває цю таємницю характеристика Медвиним: майор вважає Григорія “зоологічним націоналістом”. Таким чином, читач розуміє: засуджено героя безпідставно, лише за любов до своєї України.

Роман розпочинається із зав’язки – втечі Григорія Многогрішного зі спецешелону, хоча його пильнували, як нікого іншого: на кожній зупинці начальник потягу підбігав до вагону й особисто викрикував прізвище в’язня. Втеча Григорія – це виклик усій системі насилля, яка принижує людину, доводячи її до рівня безсловесної істоти. Юнак “стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув”.

Кульмінація роману – зустріч людини та людолова: Григорія Многогрішного і майора Медвина. Вирок виніс і виконав Григорій: “Тут., я тобі… й рев, тут я тобі й трибунал! – Підкинув гвинтівку і вистрілив”, а на снігу залишив напис, аби за його вчинок не поплатилися інші: “Судив і присуд виконав я – Григорій Многогрішний. А за що – цей пес сам знає!”

Розв’язка “Тигроловів” відносно щаслива: Григорій і Наталка втікають до Маньчжурії, перейшовши з боєм кордон.

Родина Сірків (Денис Сірко, Сірчиха, Грицько Сірченко, Наталка Сірківна) – українці-тайговики, новітні конкістадори, відважні тигролови, мешканці Зеленого Клину. Сірки, як і Морози та інші українські родини, поміж чужого для українця світу тайги зберегли традиції та звичаї рідного народу. Зі спогадів Сірчихи читач довідується про кругосвітню подорож українських переселенців навесні 1887 року з Одеси до далекосхідних берегів у пошуках кращої долі. У Приамур’ї вони створили нову Україну, щасливішу, та сум за рідним краєм не покидав їх. Так з’явилися назви Переяславка, Київ, Чернігівка, Полтавка, тому зберігали прадідівський побут (“У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі…”), звичаї (святкування Різдва з кутею на Святвечір, із віршуванням, із колядками), пісні, мову. Як і Григорій Многогрішний, Сірки – козацького роду, працьовиті, витривалі, сміливі, чесні, їхня любов до далекої України захована глибоко в серці. Для них любити Україну – землю своїх батьків – як дихати, а дихати має право кожна людина. Тому їхнє ставлення до інших визначається загальнолюдськими критеріями.

Голова родини – Денис Сірко. Його портрет передано через сприймання Григорія: “Кремезний, броватий… вусатий дідуган, високий, червоновидий”. Найстарший із Сірків – працьовитий, мужній, розсудливий, знає й оберігає тайгу, бере від неї лише те, що підтримує існування сім’ї. Йому відомі лікувальні властивості багатьох трав. Батько Денис любить своїх дітей, турбується їхньою долею.

Його дружина теж працелюбна, має лагідну вдачу. їй “понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро… Вона полтавка з кореня”. Жінка одягається й поводиться так, як було прийнято у її далекій Україні (“Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись несе тарілки”).

Своїх дітей Сірки виховали в любові до рідного краю, вони знають його пісні та мову.

Наталка Сірківна поєднує у собі силу й ніжність, красу і фізичну міць. Дівчина вправно стріляє, їздить верхи, знається на мисливських таємницях – “Гнучка, як пантера, і така ж метка, а строга, як царівна”. Вона закохалася у Григорія, але хбче пере-

Вірити силу своїх почуттів. Наталка перша освідчується юнакові, йде за ним у незнану Україну.

Майор Медвин – це втілення системи, яка несе зло у предковічний світ природи, порушує моральні закони тайги, тобто руйнує усталені норми людського співіснування. На все життя запам’ятав енкаве – дист-кат очі Григорія: глибокі, демонічні очі з кривавими росинками на віях – вони стоять перед ним вічно, нагадуючи майорові про злочини, які він здійснив. Ті очі забрали у нього спокій і сон, отруїли життя. Він бив Григорія межи очі, намагаючись повибивати їх, але не зміг: нервів не вистачило. І дотепер ті очі переслідують Медвина, бо ще на початку слідства ув’язнений сказав: “Я тебе переслідуватиму все життя. І всі ми… переслідуватимемо… Ти матимеш дітей, але не матимеш радості, – з дитячих очей дивитимемось ми. …І ніде від нас не втечеш…”

Один із провідних художніх образів роману – образ України, багатоаспектний, обсяжний.

Україна постає зі спогадів головного героя про дитинство і юність: синьоволошкова, дзвінкоголоса, чебрецева. Такий же образ рідного краю – тихого і сонячного – живе в серці старої Сірчихи, яка часто згадує сади вишневі, степи широкі, зоряні ночі, сповнені чарами барвінку, чорнобривців, васильків. І хоча Григорій добре знав, що вже немає того ясного, сонячного краю, бо “садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло”, він не хотів засмучувати матір, не міг знищити її солодких, і щемливих спогадів.

Головною ідеєю роману є утвердження думки про неминучість перемоги добра над злом. Майбутнє – за такими людьми, як Григорій Многогрішний.

СУЧАСНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС (загальний огляд, основні тенденції)

Формування сучасного літературного процесу можна простежити з другої половини 80-х р. XX ст. Це був час, коли, відповідно до об’єктивних законів розвитку історичного процесу, почався занепад радянської імперії. Кульмінацією цих суспільно – історичних змін стало проголошення Україною незалежності 199Ί року. Відбувалось становлення держави, молодої за віком, але з міцними демократичними засадами й глибинним національним підгрунтям.

Література цієї доби має складну структуру:

– це був час оновлення творчості письменників – шістдесятників (І. Драч, Д. Павличко, Ліна Костенко);

– час появи нових імен митців, що у 60-х р. XX ст. лише народилися, а письменницьку діяльність розпочали на хвилі суспільних змін у 90-ті р. XX ст. (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк);

– час відновлення імен заборонених у радянську добу діячів XIX ст. (М. Костомаров, П. Куліш, А. Кащенко, М. Аркас);

– доба реабілітації епохи розстріляного відродження (М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Куліш) та письменників-емігрантів (І. Багряний, В. Барка, У. Самчук, представників “Празької школи”), чия творчість, хоч, здавалось, прийшла до читача із великим запізненням, дала потужний поштовх розвитку національної ідеї.

Перед сучасною літературою постали важливі цілі, серед яких – сприяння формуванню повнокровного буття української нації, подолання комплексу меншовартості (як тут не згадати пролог до Франкового “Мойсея”!); пошуки нових естетичних обріїв літератури через подолання шаблонів азіатчини й “західних” трафаретів; відновлення повного мірою функцій української літератури, що за радянський час здебільшого перетворилась на своєрідний антураж “щасливого життя України у сім’ї радянських народів”.

У літературознавстві період, що почався від 80- 90-х років XX ст., прийнято називати постмодернізмом, для якого є характерними, зокрема, такі ознаки:

– поєднання й органічне співіснування різних художніх систем, синтез мистецтва й антимистецтва, елітарної та масової культури, іронічно-сміхове та серйозне ставлення до дійсності;

– універсальність проблематики;

– епатажність, абсурдизм, комічність, буфонада як основні засоби зображення;

– принцип рівнозначності усіх явищ та аспектів життя;

– тенденція до зміни функцій автора і героя, зникнення авторської функції.

Говорячи про постмодернізм, все ж треба брати до уваги, що його тенденції окреслились значно раніше (уперше це поняття згадується в 1917 р.) і набули поширення в 60-х р. (передусім в архітектурі як протест проти стандартизації й техніцизму, а пізніше – і в літературі).

Характерною особливістю розвитку художнього

Процесу в Україні епохи постмодернізму стала поява нових літературних угрупувань та об’єднань,

Утворених на різноманітних естетичних платформах:

– Національна спілка письменників України, що відокремилась від СПУ СРСР на X з’їзді у 1991 р. (Ю. Мушкетик, В. Яворівський), Київ;

– асоціація “Нова література” (Є. Пашковський, В. Цибулько);

– Асоціація українських письменників (АУП) (Ю. Покальчук, Т. Федюк);

– угрупування “Бу-Ба-Бу” (Бурлеск, Балаган, Буфонада) (Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець), Львів;

– “Нова дегенерація” (С. Процюк, І. Ципердюк, І. Андрусяк), Івано-Франківськ;

– “Пропала грамота” (Юрко Позаяк, Віктор Недоступ, Семен Либонь), Київ;

– “Західний вітер” (Василь Махно, Борис Щавурський, Віталій Гайда, Гордій Безкоровайний), Тернопіль;

– “ЛуГоСад” (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський), Львів.

1996 року під час роботи III з’їзду Спілки письменників України митці – члени СПУ, незгодні з творчими та організаційними принципами та традиціями “совєцького”, як вони вважали, об’єднання письменників, подали заяви про вихід з СПУ й утворили у березні 1997 року Асоціацію українських письменників (АУП), до складу якої, зокрема, увійшли Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Юрій Винничук, Василь Герасим’юк, Павло Гірник, Василь Голобородько, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Олександр Ірванець, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Олександр Кривенко, Мирослав Лазарук, Іван Лучук, Іван Малкович, В’ячеслав Медвідь, Петро Мідянка, Володимир Моренець, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Борис Нечерда, Юрко Покальчук, Василь Портяк, Ігор Рима – рук, Микола Рябчук, Дмитро Стус, Людмила Таран, Тарас Федюк та інші – разом 118 осіб.

Першим президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука і Тараса Федюка. Наступним президентом АУП було обрано Тараса Федюка, віце-президентами І. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. Третім президентом АУП став Ігор Римарук. Після його трагічної загибелі (2008) президентом знову обрано Тараса Федюка (2009).

Протягом 4 років АУПівці тричі ставали лауреатами Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. 19 квітня 2001 року Асоціація набула статусу Всеукраїнської творчої спілки.

За роки існування АУП до неї долучилися такі відомі українські письменники, як Василь Шкляр, Олесь Ульяненко, Марина та Сергій Дяченки, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська та інші.

На сьогодні членами Асоціації є 158 письменників, що працюють у 17 регіональних організаціях України.

Найбільш яскравими постатями сучасної літератури можна назвати, зокрема, Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Ігоря Римарука.

Юрій Андрухович, український поет, прозаїк, перекладач, есеїст, віце-президент Асоціації українських письменників. 1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу “Бу-Ба-Бу”, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції.

Ю. Андрухович є автором романів “Рекреації” (1992), “Московіада” (1993), “Перверзія” (1996), “Дванадцять обручів” (2003), “Таємниця. Замість роману” (2007), збірок есе “Дезорієнтація на місцевості” (1999), “Моя Європа” (спільно із Анджеєм Стасюком) (2000), “Диявол ховається в сирі” (2006). Письменник є автором перекладів американської поезії бітників 60-70-х років “День смерті пані День”, “Гамлета” В. Шекспіра, німецької, польської, російської поезії.

Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Ю. Андрухович – лауреат літературної премії Благовіст (1993 р.), премії Рея Лапіки (1996 р.), Міжнародної премії ім. Гердера (2001 р.), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005 р.), “За європейське взаєморозуміння” (Лейпціг, 2006 р.).

Оксана Забужко – сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. Кандидат філософських наук, вона довгий час працювала викладачем, читала лекції у Київській державній консерваторії ім. П. Чайковського, а також у Гарвардському, Єльському, Колумбійському, Піттсбурзькому університетах, як письменниця Оксана Забужко викладала україністику в університеті Пенн-Стейт. Працює старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України.

У творчому доробку письменниці книги поезій: “Травневий іній” (1985), “Диригент останньої свічки” (1990), “Автостоп” (1994), “Kingdom of Fallen Statues” (1996), “Новий закон Архімеда”. Вибрані вірші (1980-1998), “Друга спроба: Вибране” (2005); проза: “Інопланетянка” (1992), “Польові дослідження з українського сексу” (1996), “Казка про калинову сопілку” (2000), “Сестро, сестро” (2003), “Музей покинутих секретів” (2009); філософсько-літературознавчі праці: “Дві культури” (1990), “Шевченків міф України (1997); “Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період” (1992), “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (2007), “Вибране листування на тлі доби” (спільно із Юрієм Шевельовим, 1992-2002), а також публіцистичні твори: “Хроніки від Фортінбраса” (1999), “Let my people go” [15 текстів про українську революцію] (2005).

Твори Забужко здобули широке міжнародне визнання, вони перекладалися багатьма мовами світу й удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США), премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіг-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Грац (2002) та ін.

У січні 2009 року Оксана Забужко нагороджена Орденом княгині Ольги.

Ігор Римарук – український поет, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (2002), президент Асоціації українських письменників.

Відданий прихильник модернізму, Ігор Римарук став автором кількох збірок поезій: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Goldener Regen” (“Золотий дощ”, 1996, німецькою та українською мовами), “Діва Обида” (2000, 2002), “Бермудський трикутник” (2007), “Сльоза Богородиці” (2007), а також упорядкував антологію нової української поезії “Вісімдесятники” (1990).

Працював у пресі та видавництвах, багаторічний головний редактор журналу “Сучасність”, завідувач редакції сучасної української літератури видавництва “Дніпро”.

Письменник був радником міністра культури з питань книговидання (2007).

Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила машина. Через кілька днів він помер.

СУЧАСНІ ЧАСОПИСИ ТА АЛЬМАНАХИ”

Нове покоління літературних часописів з’явилося в 1990-х роках разом із новими тенденціями в літературному процесі. Тоді в українському суспільстві були ще доволі стійкі традиції читання літературної періодики і водночас ненаситне прагнення нової української літератури і нової критичної оцінки. Це покоління часописів відповідало духові часу, тогочасним тенденціям у літературі і знаменувало собою доволі яскраву сторінку літературної періодики України.

Хронологічно одним із перших серед новостворених часописів літературного спрямування був незалежний культурологічний часопис “ї”, заснований у Львові 1988 року. За час свого видавничого життя часопис дещо змінив концепцію, збільшив наклади, завоювавши свого читача не лише у Львові, а й по всій Україні, “і” – один з найкреативніших часописів в багатьох аспектах змісту і формату видання. Сьогодні його зміст переважно культурологічного характеру, проте його літературна частина заслуговує на особливу увагу серед поціновувачів мистецтва слова.

Вагоме місце в літературному процесі 1990-х займав літературно-мистецький журнал “Світо-вид”. Часопис виходив під егідою Київської організації СПУ, Спілки театральних діячів України та Нью – Йоркської групи і прагнув продовжити традицію “Дажбога”, одного зі знакових видань 1930-х років, який редагував Б.-І. Антонич, та літературно-видавничу діяльність “Нью-Йоркської групи” 1950-х років. Часопис, на жаль, припинив існування 1999 року через брак коштів, проте залишився одним із найпомітніших явищ літературно-видавничого процесу останнього десятиліття XX століття.

Літературні часописи нерідко ставали наслідком діяльності певних літературних шкіл чи угрупувань. Зокрема, часопис текстів і візій “Четвер” виник як одне з явищ “станіславського феномену”. Часопис став знаковим в історії розвитку сучасної літератури завдяки кільком чинникам, зокрема, декларації маніфесту постмодернізму, яка була оприлюднена у другому випуску, і відкриттям нових явищ в літературі кінця XX століття, оприлюдненню постмодерного літературного дискурсу і оновленню концепції журналотворення.

Іще одним із культових часописів 1990-х років був літературно-мистецький журнал “Авжеж!”. У складний літературний процес дев’яностих журнал увійшов із пропозицією не надавати переваги жодному з дискурсів тогочасної української літера

Тури: видання публікувало тексти представників традиційного, немодерністського та постмодерного дискурсу, проте охочими до публікування і читання часопису були передусім молоді автори, опозиційні до офіційних літературних видань. Журнал заповнив літературний вакуум Житомирщини і був не лише авансценою для молодих літераторів, а й повертав із небуття твори розстріляного відродження, письменників діаспори. На думку В. Єшкілєва, часописи “Авжеж!”, “ї” та “Четвер” знаменували появу “нового журнального мислення” в Україні.

У 1991-1997 роках Івано-Франківська організація СПУ видавала всеукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал “Перевал”, який увійшов в історію літератури кількома знаковими випусками, укладеними, зокрема, Ю. Ан – друховичем та І. Андрусяком, із публікаціями творів B. Неборака, Ю. Іздрика, Л. Таран, Н. Сняданко, М. Савки. Випуски “Перевалу” знаменували новий напрям розвитку української літератури і презентували творчість “дев’ядесятників”.

Цікавим явищем літературного процесу дев’яностих був журнальний проект Школи Вільних Мистецтв “Країна мрій”, який характеризувався представленням експериментальної літератури молодих і маловідомих авторів Східної України. У дусі настроїв кінця 90-х був харківський незалежний часопис “Гігієна” (“здоровоприпис”), співзасновни – ками якого були визнані сьогодні літератори – C. Жадан та І. Бондар-Терещенко. Новаторський жанр візіопоезії презентував літературно-мистецький часопис “Зрима рима”. Літературний простір Закарпаття заповнив на деякий час науково – мистецький часопис “Екзиль” (головний редактор І. Ребрик), який був присвячений передусім сучасній літературі. Донецьк на межі століть презентував власний незалежний літературно-мистецький альманах “Кальміюс”, який згуртував довкола себе різнопланову і креативну літературну групу.

Із заснованих у ті роки часописів сьогодні функціонують одиниці – в умовах ринкових відносин і стрімкого розвитку літературного процесу припинили свою діяльність навіть найавторитетніші з них.

Серед видань, які завоювали постійних читачів і поціновувачів сучасної літератури, – криворізький літературно-культурологічний журнал “Кур’єр Кривбасу”, що виходить з 1994 року під керівництвом Г. Гусейнова. Видання вирізняється досить широким спектром висвітлення сучасного літературного процесу, а тому матеріали, що публікуються у часописі, цікаві найрізноманітнішим категоріям читачів. З-поміж інших літературно-культурологічних видань “Кур’єр Кривбасу” називають винятково “літературним”, а його роль чи не найвагомішою в літературному процесі межі століть.

Нове тисячоліття знаменувало появу нових літературних часописів. Першою ластівкою і водночас відкриттям нового формату літературного часопису став центральноєвропейський часопис “Потяг’76”, організований Ю. Андруховичем та О. Бойченком. Видання присвячене новій та найновішій літературі країн Центрально-Східної Європи. Концепція “По – тягу’76” – літературні контакти, долання кордонів, прорив на захід і відкриття нового в літературному просторі. У тринадцяти “рейсах” часопису представлено тексти як “культових” українських авторів, так і численні поетичні та прозові переклади творів чеських, польських, болгарських, румунських та інших авторів. Сьогодні друкований формат “Потягу 76” змінено на віртуальний, і віднедавна він функціонує як інтернет-часопис.

У лютому 2006 року вийшов друком перший випуск нового літературно-критичного часопису “Київська Русь”. Часопис, очолюваний Д. Стусом, сьогодні займає особливе місце в системі сучасної літературно-художньої періодики і може слугувати взірцем концепції сучасного літературно-критичного часопису з новаторським підходом до впорядкування літературного матеріалу та сучасної поліграфії. “Київська Русь” представляє високого рівня літературні твори та авторитетні літературно-критичні статті. Кожен випуск часопису присвячений окремій темі чи проблемі (“Революція”, “Ілюзія”, “Протяг”, “Бабло” та ін.); для кожного окремого випуску розробляється власна концепція, визначається індивідуальний стиль оформлення, формується індивідуальний авторський склад.

2007 року у Львові з’явився літературно-мистецький журнал-книга “Provocatio: поезія, проза, есеї”. Видання задекларувало “спробу реанімації мистецтва в україномовному просторі”, прагне заповнити у ньому порожнечу, провокує “землетрус, викликаний свободою та сміливістю мислення”, пропонує “вільний простір для творів талановитих людей, їхніх поглядів на літературу, мистецтво і загалом на світ”. І хоча його творці голосно заявляли, що кожен номер зорієнтований не на миттєве короткочасне існування, а на вагоме і непроминальне, ба навіть претендує на роль містка в нову епоху, світ побачив лише перший випуск – “Зародження”.

Новаторською також є концепція літературного часопису “Неопалима купина”. Автори видання прагнуть продовжити традиції давніх українських часописів: “Основи” П. Куліша, “Кіевской старини” та інших. Журнал заснував власну бібліотечку художньої літератури, в якій окремими книжками – метеликами здешевленого поліграфічного оформлення двічі на місяць виходять твори молодих українських авторів. Окрім представлення “різноманіття й творчої поліфонії сучасного українського літтворення”, видання публікує історичні, етнографічні, літературні студії, архівні документи, щоденники та спогади, висвітлює темні плями української літератури.

Упродовж кількох останніх років до друкованих часописів додалися інтернет-видання.

Знаковим явищем літературно-критичного дискурсу є заснування 2007 року інтернет-видання “ЛітАкцент”, яке очолює В. Панченко як головний редактор, а його функціонування забезпечує Науковий центр досліджень сучасної літератури НаУКМА. Видання позиціонує себе як “провідника у світі сучасного письменства” і вважається одним із найавторитетніших серед інформаційних літературно-критичних видань. Діяльність “ЛітАкценту” не обмежилася форматом вебсайту: 2008 року у видавництві “Темпора” вийшов з друку перший випуск альманаху “ЛітАкцент. Сучасна література в колі твого читання”, до якого увійшли матеріали кількох рубрик інтернет-видання.

Волинське екологічне об’єднання “Друїди” представило до уваги читачів інтелектуальний художній журнал (журнал анонімів, псевдонімів, ролей і масок) “Містеріум”, головним редактором якого є М. Моклиця. Журнал декларує представлення сучасного постмодерного літературного простору, тому його основними категоріями виступають гра, лабіринт, маски. Журнал став певного майстернею для студентської аудиторії Луцька і поки що не охопив ширшої літературної та читацької аудиторії.

Наприкінці 2009 року число інтернет-видань поповнив богемний вісник “Культреванш”, який є одним із книговидавничих втілень однойменного проекту Р. Скиби і певного мірою продовжив щорічну літературно-мистецьку газету львівського “Лір – Арт-клубу” “Лір-Арт”. Вісник охопив передусім літературу “двотисячників” – наймолодшого літературного покоління. Видання цікаве не так літературною частиною, що досить незначна, як оглядом літературного процесу сучасності. Відзначилось видання і своєю концепцією, зокрема мовностилістичними особливостями статей. Така ознака властива багатьом молодим часописам, розрахованим на молодіжну аудиторію.

Ринок газетних видань останніх десятиліть складають друковані та електронні видання, серед яких газета з тривалою історією існування “Літературна Україна”, “Літературна газета”, орган Асоціації українських письменників “Література плюс”. Серед новостворених – “Українська літературна газета”, заснована наприкінці 2009 року, яка висвітлює не лише сучасний літературний процес України, а й тенденції світової літератури та книжкового ринку; власну літературну газету “Простори” заснував сайт “npostory”.

Значно доповнюють ринок літературних часописів альманахи. Ці видання також репрезентують сучасний літературний процес, є його невід’ємною частиною і часом мають більший попит у поціновувачів сучасної літератури, аніж періодичні видання. Серед таких: “Молода нація”, “Нова проза”, “ЛітАкцент”, літературний альманах Форуму видавців у Львові та інші.

Сучасні літературні журнали виконують важливу роль фіксації, систематизації та критичного аналізу знакових явищ сучасного літературного процесу, популяризації творчості молодих українських письменників; вони є важливою трибуною для розвитку фахової літературної критики.



(2 votes, average: 2.50 out of 5)