Василь Стефаник – ЛЮБИВ СВОЮ ДОРОГУ

(14 травня 1871 – 7 грудня 1936)

Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:

– Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?

Хоткевич відповів:

– Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказали, що ви маєте талант, а мені треба – цілу книжку.

У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника.

14 травня 1871 року почалася його дорога. І пройшов він її, як ревний хлібороб, взявши до рук замість чепіг – перо, а по собі залишив люту кривавицю – біля семи десятків новел. І справді, писав мало, а написав багато, бо створене ним – велике і величне.

Трагедія особистого життя, суспільний гніт розривали вразливе серце письменника. З нього вибухали гнів і пристрасть, натхненна пісня й поважний роздум, синівська любов до матері-землі та спопеляюча ненависть до зла. Вій пішов до людей, “бо тота дорога була єго судьбою… любив свою дорогу над все…”

Настали, читачу, струни серця і читай розповіді про трагічні людські долі, а коли всі вони пройдуть крізь душу, збагни: це розповіді про минуле твого народу. Поетом його сумної долі в суспільстві гноблення й визиску був Василь Стефаник.

У новелах Василя Стефаника не промайнуть заковані в лати лицарі і не схрестять зброю в смертельному герці, не зустрінуться чарівні мавки і феї. Не про народних героїв-бога-тирів України, що ударом кулака збивають дикого степового коня, носять при боці двопудові шаблюки і стинають ними голови ворогам, розповідає Стефаник.

Кожна його новела – це картина трагедії селянського життя, трагедії разючої бідності, безнадійної самотності, невимовної туги від розлуки з рідною землею й світ, повний смутку і водночас несказанної краси та любові до людини, входить в серце читача і не дає спокою, ятрить болем душу.

Кожен твір Стефаника – це безприкладна творча праця, згусток нервів письменника, трагедія душі, вистраждана в слові. Він, як сам казав, брав тему у свою кріпку хлопську жменю і витискав з неї всю воду. До останньої краплі, доки не лишався сам “мнекуш”. А з нього своїми жилавими пальцями формував людські постаті з таким виразом трагічного терпіння, що їх порівнюють із скульптурною групою Лаокоона. Довго виношував свої задуми, розповідав про них спочатку в товаристві друзів, перевіряв кожне слово, ніби добирав матеріал на пам’ятник. Коли нарешті закривався в кімнаті і сідав писати,- нічого не виправляв. Що не подобалось – палив і починав знову.

– Не пиши так, бо вмреш,- говорив йому приятель Кирило Гаморак.

– і чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? – запитував себе письменник.

– Не ломи ребра, моє серце, я вже скінчив,- заспокоював по закінченні кожної новели.

– Не говоріть так страшно, улагодьте серце,- умовляли друзі.

“Я писав тому, щоби струни душі нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося… Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити”.

Дехто схильний був бачити у Стефаникові песиміста, людину, що зневірилася і тужить, впавши в розпач. Але якщо письменник зумів віднайти у душах читачів такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі,- то це оптимізм.

Таке слово Василя Стефаника, такі його найпоетичніші прозові новели, що стоять поруч із огненною поезією Т. Г. Шевченка.

“…Може, найбільший артист, який появився у пас від часу Шевченка… Стефаник – абсолютний пан форми… Його нариси, як найкращі народні пісні, в котрих нема жодної риторики, ані сентиментальності, тільки… дійсність сумна, але скупана в золоті найчистішої поезії”,- захоплено відгукувався Іван Франко про творчість Стефаника.

“Пише з життя, а помимо того, яка сила поезії пробивається з тих дрібоньких праць. Оскільки я на таких речах розуміюся, він правдивий талант”,- писала Ольга Кобилянська. “Прочитайте, ви побачите, як коротко, сильно і страшно пише ця людина”,- радив молодим російським письменникам О. М. Горький.

Історія життя Василя Стефаника в найзагальніших рисах відтворює долю українського галицького селянства. Характер творчості письменника можна збагнути, лише знаючи його життя – нелегку селянську долю, повну змагань за краще майбутнє народу. Свій народ він любив по-синівськи і все життя.

Малим хлопчиною, згадує Стефаник, дивився він якось на повінь ріки. Забув іти до школи, забув дитячі забави і дивився згори на річку, де виді вся йому в розливі вод велетень, що купався: рукою повів – село затопив, простер ногу – вода на милю відійшла в поле, зітхнув грудьми – сонце в ріці пропало. Думки про нього не залишали Стефаника і коли вже став дорослим. Відчув у собі велику силу і пішов шукати велетня. І знайшов. Ним був народ. Але він спав, не хотів поворухнути й рукою, спала народна сила. “А я втопився в тій силі, і часом руки мені ув’євають, часом плату, що великан спить. Я би хотів, аби пробудився, аби рукою махнув і розбив усілякі програми і катехізми і розбігся по полях”.

І Стефаник будив свій народ. Він тужив над його долею, хотів бачити селянство, “мужика” і вільним, і освіченим, а відтак бачив його не масою підневільних, забитих працею хліборобів, а народом. Говорив своїм односельчанам: “А я вже тільки бив головою о мур мужицької впертості до просвіти і злуки…- мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закривавленим серцем. І нам, що вас любим і для вас працюєм, лишається одно: або зробимо з вас, мужиків, народ, або упадем… подумайте, яка задача: з мужиків – народ”.

Таким викарбовується образ Василя Стефаника, громадянина і громадського діяча, демократа і патріота.

Коли сонце Стефаникового життя стало на вечірнім прузі і невпинно котилося на захід – він оглядався на минулий день життя і згадував усе від самого дитинства.

Перед очима стояла батьківська хата, оточене горбами село, зелені поля і чарівні ліси – рідний Русій на Станіславщині. (Тепер Івано-Франківщина.) Тут народився він 14 квітня 1871 р., тут прожив більшу частину свого життя. Звідси виходив у світ шукати правду, але знову вертав до рідного порога, до гаряче любимої матері. Тут його слова спадали теплим дощем на рідну землю і живили її.

Перше дитяче враження, що зберегла пам’ять,- зустріч із землею. Якось ранньою весною сказав батько, що Василь уже великий і поїде з ним у поле. Цілий день поганяв хлопчик воли – мука була, плач був і сварка, але ввечері почував себе незмірно щасливим: бо робив.

Батько був лютий у праці. Не давав спочинку ні дружині, ні дітям. Мав достаток і нелюдською працею родини та наймитів хотів помножити його.

Пізніше батько письменника став прототипом героїв кількох новел: зокрема селянина у новелі “Вона – земля” і сільського жмикрута Андрія Курочки з новели “Палій”.

Василь не пішов дорогою батька. Ще дитячим серцем відчував у ньому кривдника, глитая. Вже тоді, ніби соромлячись батька, дарував наймитам свою дитячу любов, жив з ними “в найбільшій дружбі”.

Коли дивився дитиною у материнські очі, відчував щасливим і себе. Саме слово “мама” для Стефаника було святим. Не вимовляв його часто, але коли вимовляв, то, розповідають^ якесь ясне й тепле сяєво відразу опромінювало його. І розмовляв, як його “мама навчила”, як русівські селяни,- короткими в’язкими реченнями.

З неповторною поетичністю відтворив письменник образ матері у новелах “Вечірня година”, “Нитка”, “Моє слово”. Вона – майже раба деспотичного чоловіка – над усе любила своїх дітей, і вони платили їй взаємністю. Коли “неотесане й тяжке ярмо мужицького багатства” передчасно звело її в могилу, для Василя Стефаника попливла з-під ніг опора в житті, згасло джерело високої народної мудрості і найблагородніших почувань.

Писав: “Я пригадую собі маму… І знаходжу у тих споминах стільки гарного і пречудного, стільки великого і глубокого, що мені ні науки, ні людей, ані цілого світа вже не треба. Бо до кінця мого життя є чим жити”. Він боявся і думки, що час притупить біль за матір’ю, і проклинав навіть траву, що росте на могилі, бо трава хоче затерти її слід.

Його дитинство було виплекане, викупане і одягнене в білу полотняну сорочечку ніжними руками матері. Осінньої чудової пори 1880 р. відвів батько дев’ятирічного Василя до Снятина у школу і на прощання сказав: .Паном будеш”. Але дорога в пани була батьківською ілюзією: “Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий.

З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.

І я ходив тихонько, як біленький кіт.

Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя діточа з серця капала.

А я спав у наймленій хаті посеред брудних туловищ…

Листочок білої берези на сміттю”.

Так було у школі в Снятині, так було і в Коломийській та Дрогобицькій гімназіях, де вчився потім.

Селянські сини у польській гімназії могли зайняти лише останню лаву, з них насміхалися і діти шляхти, і вчителі. Клас реготав зі Стефаника, коли учитель німецької мови сказав йому: “Іди, хаме, свині пасти”, професор історії бив тростинкою по руках тільки тому, що невисокий” Василь не міг дістати високо причепленого образка. “Професор” своїм прутом підійняв після цього Василеву сорочку, яка спадала поверх штанців, і показував класові його голе тіло. Клас ревів з утіхи, а Стефаник вийшов і пішов на свою квартиру. Розраду знайшов у сліпої жебрачки, що мешкала з ним в одному будинку, їй звірив свій смуток, а вона йому дала зі своєї торби яблучка, дрібні монети на цукерки.

Батько справив синові панський одяг, але сукно було не першого сорту, смерділо вовною, і коли юний Стефаник з’явився у класі, його зустрів ураган сміху. “До того часу і відтоді дотепер я не чув більшого встиду, – згадував пізніше з болем, – і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв… Як пишу оці стрічки тепер, то, так само свіжо, як тоді, проклинаю і школу, і культуру, і всю мою вчену кар’єру. Отроїли мене тоді, і та отрута є до сьогодні в мені”. Як свята, чекав він приїзду матері, що колись, з великої любові, намовляла тишком сина не вчитися і в такий спосіб вернутися додому. Шкодував пізніше, що не послухався матері. Одного разу Приїхала вона. Забув про все, сидів, приголубившись, забув і про школу. “За потрачені години нелюдський учитель покарав мене вісімнайцяти палицями. Я від себе відходив і в крові своїй купався”.

Польська гімназія на українській землі, але в Австро-Угорській імперії, калічила душу хлопця, давала відчути на собі і соціальну і національну неволю.

Поталанило Стефаникові на вірних друзів. Ними були Гайна Павлик, сестра відомого українського діяча і письменника Михайла Павлика: “Для мене, – говорив Стефаник, – вона була чимось найкращим в моїм злиденнім жито”.

У гімназії в Коломиї на все життя подружив він з Лесем Мартовичем, пізніше відомим українським письменником, про нього писав: “Мій хлоп’ячий сміх і смак генія”. Разом з Мартовичем ходили по місцях героїв Івана Франка, спільно читали Шевченка і Франка, Мирного і Драгоманова, Золя і Гамсуна, Пшибишевського і Оркана, Герцена і Чернишевського, Успенського і Федьковича. Останнього полюбив Стефаник особливо і з творами його два роки не розлучався, навіть коли лягав спати, клав під подушку. Якось сказав друзям: “Як яку книжку люблю, то довго тримаю в себе. А. Федьковичеві оповідання – це мій смак. Моцно писав. І знак, що хоче написати. А інші пишуть і не знають…”

Був дуже гострим критиком, особливо до молодих письменників. Про твори-одноденки казав коротко: “Пусте! Лиш папір збавлєют”. А коли при ньому одного разу почали нарікати, що Франко надто суворий до початківців, “нищить” їх, запально кинув: “Най нищить, добре робить, будуть з них колись люди. Дітей розпускати не треба. Що такий мамин синок буде колись робити? “Бо світ не батько, а доля не ненька”,- цитував вірш і додавав, що з бідою, як гуцул з ведмедем, треба боротися з усієї сили. І сам ще з юнацьких літ набирався гарту. Разом з Лесем Мартовичем входив до таємного гуртка молоді в Коломиї, а згодом і в Дрогобичі, куди обидва перейшли вчитися.

Вродливий, ставний, з буйним чорним чубом, добре вихований, Стефаник був душею товариства.

З тих літ його друзі пам’ятають хмурооким і, на перший погляд, непривітним. Ходив він трохи важкуватою, але різкою й швидкою ходою, по якій пізнавали його здаля. Та посміхався – блищали очі, біліли зуби і весь перемінявся. Характерною прикметою його вдачі був несилуваний, природний і бистрий дотеп, який свідчив про незвичайний розум і притаманну цьому сумному письменникові веселість. Розмовляючи, то всміхався, то спідлоба дивився на співрозмовника, ніби хотів зазирнути в саму душу, від чого не можна було знати, чи вірить вій йому, чи не довіряє, “як хлоп панові з міста”.

У Дрогобичі він вперше зустрівся з Франком. “Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм”,- так скромно визначав своє місце в літературі. Під впливом Франка і Павлика захопився Стефаник соціалістичними ідеями і весь поринув у громадську діяльність як член прогресивної радикальної партії’. Вже тоді найбільше цікавився політикою. Найближчими друзями Василя Стефаника були Ольга Кобилянська і Марко Черемшина, відомі громадські діячі Лев Бачинський і Вацлав та Софія Морачевські, славетна співачка Соломія Крушельницька.

1892 року Стефаник закінчує Дрогобицьку гімназію і стає студентом медичного факультету Краківського університету, якого через несприятливі обставини особистого життя так і не закінчив. Та праця лікаря і не вабила його “З тою медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мордувати хворій…

За політичну агітацію юнак потрапляв до арешту і на цьому грунті пориває зв’язки з батьком. Батько відмовився утримувати сина. “Розуміється, тут виходить на світ і злоба батькова на мене за то, що я не ходив слідами розбишаки-дуки…” Дуку-розбишаку побачив син у своєму батькові, що вже багато років був у селі війтом, а на своєму полі нещадно експлуатував наймитів. Навіть перед смертю дружини старий Семен Стефаник не залишився біля неї, промовив: “Ну, небого, лічив я тебе, як міг, та нічого не помагає. Рад би-х, аби-с жила, та за тебе не вмру… Але я мушу йти до робітників, бо там робота стала…” – і пішов з хати.

Не міг Василь Стефаник пробачити батькові черствість серця і залишив рідну оселю, де незабаром умирає П молодша сестра Параска, ще раніше матері померла старша сестра Марія, і недалекі від смерті були слабі здоров’ям молодші брати Юрко і Володимир.

54-річний батько надумався привести в дім молоду мачуху, і Стефаник шле сусідам не листи, а крики душі, аби відмовити батька від наруги над материною пам’яттю.

Багато років не знався Василь Стефаник з батьком і примирився з ним лише незадовго до смерті старого.

У 1897 році у Чернівецькому двотижневику “Праця” вперше було надруковано сім новел Стефаника, і він стає широкознаним українським письменником.

Спадщина письменника – це книги новел “Синя книжечка” (1899), “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901), “Моє слово” (1905), “Земля” (1926) та низка творів, не виданих окремою збіркою за життя автора.

У вересні 1903 року Василь Стефаник у складі делегації Галичини їде у Київ, а звідти в Полтаву на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському і зустрічається там з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком, Гнатом Хоткевичем. Відвідує Канів.

1908 року в Австро-Угорській імперії під впливом революції в Росії та руху трудящих було оголошене загальне виборче право. Скориставшись цим, селяни Покуття обирають Василя Стефаника депутатом до австро-угорського парламенту. Десять років він боронив інтереси рідного селянства в парламенті, про який відзивався з огидою. Знав: ніякі слова не дійдуть до вельмож, бо їх інтереси і інтереси українського селянства не збігаються. Стефаник хотів захистити селян від розправ, убивств і з трибуни виголошував, що політичні вбивства, як і бунти, не зникнуть, доки “людськість не знайде таких форм суспільного життя, які уможливили б кожній одиниці свобідний і всесторонній розвиток”.

Кожна новела В. Стефаника проймає голову пекучою, як огонь, думкою, і нема жодної такої, аби не краяла серце. Нема у нього жодної новели, витвореної лише фантазією митця. Кожна картина вихоплена з життя письменника або близько знаних людей.

Примарами минулого встають перед очима його герої. Всі вони, як говорив Марко Черемшина, або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно п’яні, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьовані, або безнадійно нещасливі. Від розпуки вони неспроможні висловити того, що відчувають, але ми чуємо ті невимовлені, в горлі застиглі слова. В новелах Стефаника герої виписані недомовленими словами, і ті недомовлені слова звучать тяжким стогоном.

Коли розсунемо завісу часу і спробуємо уявити, як створював Василь Стефаник образи, картини, настрої, звідки брав сюжети, то побачимо конкретно зримих людей, дійсні події, свідком яких був письменник. Знаючи якийсь конкретний факт, Стефаник старанно обробляв його, доводив сюжет до крайніх меж психологічної напруги і найвищого соціального звучання. Для вираження кульмінаційного моменту він добирав якнайсильніший почутий або утворений ним самим вислів, лаконічне речення, фразу, якою зачіпав не лише душу й серце, але й нерви.

Можна розглянути кілька передісторій до його новел. Це дійсні події, які лягли в основу глибоко психологічних творів.

Стефаникові довго не давала спокою думка написати про боротьбу на селі спролетаризованих злидарів проти глитаїв. Сюжету вигадувати не було потреби: його породило саме життя. Однієї ночі спалахнуло батькове обійстя. Нещасний випадок? Ні. Сільському багатієві червоного півня пустили зумисне. Стефаник знав навіть злочинця, але повів його не до криміналу, а на сторінки твору. Так виник задум новели “Палій”, а з конкретного факту випливли глибокі соціальні узагальнення. Почалося творення новели. Спочатку листи. Розповідаючи друзям про задум, письменник шліфує думку, слово, різьбить образ. “Я тепер борикаюся з пролетарієм сільським, з палієм, з анархісток),- повідомляє майбутній дружині Ользі Гаморак.- Пишу за него, а властиво за себе. Бо можна свої муки і розпуки класти кому-небудь на плечі, аби ніс межи людей, аби ними зівав на світ, як великою раною… Хто знає, чи буду я годен сю річ довершити так, як хочу. Я не можу цілими днями дрожати в гарячці, ані не можу мозгом так обертати, аби видіти все і найменшу гримасу пролетаря”. У майже буденному факті сільського життя Стефаник побачив соціальне явище – сільського пролетаря і вистраждав його образ, так вкарбував у свою пам’ять, що і в останній рік життя згадував: “Я добре пам’ятаю старою Федора з “Палія”,- і він таки підпалив Курочку, бо сам мені признався, але Курочка зараз побудувався, а Федір пішов жебрати селом”.

Зіткнувши людей двох сильних характерів, але різного соціального стану, Стефаник силою художніх образів дає сучасному читачеві зрозуміти і пережити душею ті настрої, що складалися в галицькому селі перед революційними виступами народу на початку XX століття.

Симпатії автора на боці наймита Федора, який починає бачити, що скрізь “багач за столом, а наймит коло порога”. Вперше зривається Федір під час “вільних виборів” до австрійського “^-, парламенту. Вперше не стерпів удару Курочки в лице, обстали за Федора наймити, і *потекла кров”. Знущанням над народом можна назвати ті “вільні вибори”. Навіть жандарми, що снували тут же, усміхалися з того маскараду, “як коли б мали перед собою дитячу забавку”. Такий підхід до художнього розв’язання складних проблем засвідчує в особі Стефаника людину революційно-демократичного світогляду.

Біля десяти сторінок має новела “Палій”, але на цій незначній площі і довга історія життя наймита Федора, й історія розвитку його свідомості, і типові картини животіння злидарів, і “вибори” в Австро-Угорській імперії, і сам Андрій Курочка. Справді, словам тісно, а думкам просторо. І так завжди у творах Стефаника.

Неповну сторінку займає новела “Лан”, але думок, трагізму тут на цілі томи. Відразу пригадуються Шевченкові рядки:

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать…

Спливає на згадку також “Горпина” Марка Вовчка. Стефаників “Лан” ніби зумисне вводить у відомий уже сюжет, але розповідає Про новий час, про трагедії уже не кріпацькій, а іншої дійсності. Ця дійсність проступає поміж скупими рядками, що малюють безвихідну ситуацію в житті жінки-заробітчанки. Незабутній, вражаючий лаконізмом образ бездольної матері: “як рана – ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив’язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь”. І все. Вона працює, хижо працює, щоб заробити, “бо взимі ніхто не дасть”. І радіє, що дитина мовчить, і радість ця дика, не людська, трагічна – адже дитя ніколи не заговорить, воно – мертве. Письменник уже не показує матір біти мертвого дитяти, тут будь-яке слово було б зайве, кожен і так побачить зумисне недописану картину.

Ще більша трагедія, коли батько свідомо вбиває дітей, аби не бачити на їх лицях виразу поступового згасання, голодної смерті. У ті часи життя підносило письменникові для осмислення і такі випадки.

Ще за кілька місяців до написання повели “Новина” Стефаник у листі до О. Кобилянської розповідає: “Отут, у Трійці, утопив мужик свою дівчинку в Пруті. Старша випросилася, і він її пустив… Тато був бідний і без жінки і не міг ради собі дати з дітьми. От які злочинці бувають”.

Через якийсь час у іншому листі цей факт уже повідомляється у вигляді художнього образка, хоч іще далеко не так, як у новелі.

“В сім селі сталася новина. Михайло утопив у Пруті свою дівчину, а друга випросилася. Прийшов вечером додому і застав їх на печі. Чекали, аж їм очі продивилися.

– Дєдю, їсти нема що,- каже старша.

– То беріть та мене їжте, наплодила вас та й умерла, та однако їй там у землі гнити – а мені смерть… скажу панам, що так і так, що я чоловік бідний, що жінка вмерла, що нікому зварити та й вічесати, та най ні і вішають. А то ж можна на таку муку дивитися? Ліпше їм раз та й мені раз!

Взяв меншу на руки, більшу за руку та й пішов полем у долину до ріки. Шпурнув меншу у воду, а старша взялася просити: “Ой, дєдику, не топіть мене…”

Письменник описує, як він ходив оглядати Гандзуню, що випросилася, бачив дубець, що дав їй батько відганяти собак. “Отаких якихось історій та багато діється по селах, що вони, як опирі, кров випивають”. І видно не міг заспокоїтися Стефаник, аж поки не дав вилитись своїм почуттям у рядках вражаючої нас новели “Новина”.

З року в рік танули селянські наділи, Стефаникові ці злиденні смужки здавалися подібними ДО батогів, що січуть мужицькі спини. І гнали ті батоги людей у безвість, де світила надія вирятувати дітей від голодної смерті. Саме це породжувало масову еміграцію галицького селянства до Канади. Прощання з рідною землею часто-густо нагадувало похорони і було сповнене такого драматизму, що годі було витримати людському серцю.

Їхали за океан і односельчани письменника. Про одного з них – Івана Дідуха – розповів Стефаник у новелі “Камінний хрест”: “Він дуже не хотів,- пригадував у останній рік життя автор,- покидати свого камінистого грунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лиш тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все чуже довкола нього і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться”. “Камінний хрест” – це воздвигнутий рукою і словом письменника величний пам’ятник людським стражданням.

Чи не найбільше у Стефаника новел про дітей. їх доля, як і майбутнє рідного народу, дуже хвилювала його. Діти з “Новини” – це “мерці”, їх приреченість така ж очевидна, як і доля батька – Гриця Летючого. Трагізм тут постає не стільки у вбивстві батьком дочки, скільки в усвідомленні того, що смерть – легша за життя.

“Кленові листки” – твір про дітей без дитинства. У наймита Івана, героя повели, “страшна любов до дітей”. Ця “страшна любов” розвіє. їх, як кленові листочки, по далекій незнаній Канаді, аби вони лишились жити.

Наймит Іван все життя в роботі, від його праці пан такий гладкий, “що муха по нім не полізе”, його лапи він косить, забуваючи про себе і про дітей, а вони ростуть, “як щенята коло голої кістки”. І ллється тужний Стефаників спів про страчене дитинство, як народна пісня про кленові листочки,- символ тяжкого сирітського життя.

Єдина в батьків донька Катруся з однойменної новели, та ні хворістю вона доводить їх до розпачу. їй би треба молока, білого хліба, а дома всі “в’януть на бараболі”, батько впадає у такий відчай, що проклинає дочку і дружину і бажає їм обом найшвидшої смерті, аби разом збутися і поховати обох.

Іншою трагедією, такою ж, як і безпросвітні злидні та еміграція до Канади, було для галицьких селян рекрутство. Проводи в рекрути і проводи на цвинтар майже не мали різниці. Саме тому вся новела “Виводили з села” написана у формі голосіння батьків за сином-рекрутом. Разом з батьками тужить і ліс, тужить усе село, як тужили мільйони злидарів, ходячи тінню по світу, позбувшись всього майна, маючи від цісаря тільки “синю книжечку” – офіційно паспорт, а фактично перепустку до жебрів.

Реальні передісторії мають і інші повели Василя Стефаника. У книзі “Володар дум селянських” (1959) В. Костащук розповідає, як одного травневого ранку 1927 року тяжко хворий письменник дивився крізь відчинене вікно своєї хати у блакитний простір неба і попросив записати рядки новели, яку назвав “Роса”. Це гімн природі, прощаючись з якою, Стефаник з тугою згадує молоді літа і відчуває, що його життєвий шлях на останньому повороті: “Ти вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабкий; роса, твоя донька, не має вже на мені що пити, самі кості. Але в мене внуків багато. Роса має кого обливати своїми перлами. А ти, мамо наша, ясне сонечко, все благослови їх до сніданку”. Герой повели шкодує, що роса вже іншому, а не йому зарошуватиме ноги, перед косою іншого боронитиме кожне стебло. Письменник не міг бачити природу без людини. Найвища хвала – їй, найкращі слова – про неї, весь вогонь серця, помисли і тяжка праця – для неї: “Я за себе майже ніколи не думаю. Часом така злодійська гадка закрадається, а я еї зараз як псами витравлю з голови… мої найлюбіші ідеали йдуть в ту сторону, де би панував чоловік”,- писав В. Стефаник в листі до товариша.

Однією з найбільших своєрідностей, а одночасно і секретом його великої сили є мова творів. Написані вони покутським діалектом, якого іноді сахається нетерплячий читач, не добачаючи в ньому особливої чарівності та принадності. Десь, починаючи з 1917 року, Стефаник вперше сам став жалкувати, що писав діалектом, все настійніше говорив про потребу “ломити кордон не лиш той, що на географічній карті, але й інший, у мові, в літературі, загалом у житті”. Ще на початку 900-х років листовно дозволяв Б. Грінченку правити мову його творів, а пізніше писав видавцям на Велику Україну, що “лаяти за поправлення тексту” не буде і що взагалі діалектна мова творів ріже йому очі. В цих заявах швидше проглядає борець за возз’єднання свого народу, прихильник єдиної літературної мови, аніж письменник. Бо можна сміливо твердити, що літературною мовою за тих умов Стефаник не зміг би з такою експресією і її всього того, що він сказав покутською говіркою. Короткі, ємкі речення не мають жодного зайвого слова. Письменник перетворив власну душу на кузню, де кував “чистий метал людського слова і єго любові”, незважаючи на те, що в тій кузні ллється піт, залишаються живі кусні руди, а сам він душиться “в червонім полум’ї огню”.

Поетом мужицької розпуки, селянським Бетховеном, співцем селянської бідноти, співцем Гуцульщини, борцем проти соціального і національного гніту, володарем селянських дум називають Василя Стефаника. І що поетичніші епітети стоять поряд з його іменем, то ясніше стає, що сутність, зміст цього неповторного таланту, цього особистого життя з високим громадським прикладом можна передати тільки словами: він великий син великого народу.

Стефаник усвідомлював одну з найбільших трагедій Галичий: те, що для решти України вона на той час була “закордоном”, їхав до Києва і Полтави на сторічний ювілей нової української літератури, ознаменовані ні відкриттям пам’ятника І. П. Котляревському 1903 року в Полтаві, а серце боліло від однієї думки: їде іноземцем, бо “синя книжка” від цісаря – пашпорт – гласить, що він – громадянин Австрійської імперії, яка не давала права називати Україну своєю Батьківщиною.

Леся Українка знайоміша його з Києвом; у товаристві Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Михайла Стариць-кого, Володимира Самійленка обмірковував Стефаник долю рідного українського народу і українського письменства, а офіційно був іноземцем.

1918 року впала Австро-Угорська імперія, та Галичина дісталась новому господареві – панській Польщі. Для решти України Стефаник офіційно знову лишався іноземцем. Тепер його погляд лебедів до Великої України.

У відповідь на ювілейні привітання у 1927 році писав він до українських письменників; “Кажу, що стою па вуглі своєї хати і простягаю до Вас руки… Стою ж на вуглі із любов’ю, чекаю на Вас, і ноги мене не болять. Тяжко Вас розсаджувати коло великого дубового стола у моїй хаті… Ех, якби я міг мрію перевести в порядок. Вітав би я Вас усіх, як бідні люди вітають ясне сонце!..”

У дні того пам’ятного ювілею звертав погляд на пройдений відтинок дороги, бачив по чорній ріллі життя “окрушки своєї пісні” та дорогі могили іі просив долю подарувати йому решту шляху відразу, бо бракувало вже сили. Але йти довелося ще майже десять років, аж доки 7 грудня 1930 року не здолав останній крок…

Василь ЯРЕМЕНКО

(1 votes, average: 5.00 out of 5)