В. Жила. Невгамовний Гільгамеш – ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ І ДВОРІЧЧЯ

Ірина Дибко, Гільгамеш: поема. Видання друге. Потоммак, Меріленд, 1997. 95 стор.

Рецензована книжка – це переспів епічного віршованого вавилонського твору. У ньому зображені значні події і два яскраві характери – Гільгамеша та Енкіду, а розповідь супроводжується розкриттям переживань і роздумів невідомого автора. Згадані герої зображуються у розвитку, але основна увага приділяється їхнім рисам характеру та гострим зіткненням, а деколи й переживанням. Коли враховувати, що це справді один з перших таких творів у світовій літературі, то це справді універсальне досягнення.

Гільгамеш – найоптужніший король Сумерії – людина небуденної сили. Дві третини його тіла – божі, а одна третина – це смертна людина. Мати його – богиня Нінсун, а батько – легендарний король, третій після потому з династії Урук. Енкіду – людина-тварина. Його створила богиня Аруру з глини на подобу бога Ану. Сила його безмежна, дужча за ту, що її мав король Гільгамеш. Силою своєю він лякав Сумерію, навіть король Гільгамеш хвилювався, коли бачив цю людину чи потвору в снах. Мати Гільгамеша заспокоювала сина, щоб він не турбувався, бо Енкіду

Совєю силою – рівня тобі.

Вірною дружбою, в твоїм житті,

Не раз у природі стане.

Ваша дружба в житті не зів’яне.

Він нерозлучно в парі з тобою,

Боротись буде з силою злою…

Прийшовши зі степів, Енкіду з’явився в королівському дворі та зухвало повівся з королем. Король обурився і вони кинулися один на одного мов тури та стали боротись. Боролись завзято, невгаваючи, “аж знеможені впали”. Тепер тільки шо король побачив, а Енкіду зрозумів, що

Два світи зійшлись в життя одне.

Один в одному побачив себе…

Не втрачаючи часу, вони вирушили туди, де

В лісі безпощадне зло живе –

Гігант Гумбаба його стереже.

Гумбабу ніхто не спромігся вбити, “тож я йду – король Урур, Гільгамеш!”

Державні мужі країни поблагословили цей замір короля, а Енкіду попросили, щоб він нерозлучно завжди та скрізь захищав короля та щоб вони щасливо повернулися додому.

Енкіду першлий наблизився до воріт, щоб стати до бою з Гумбабою, але в цю мить рука його “оливом впала”, а серце защеміло. Він відчув, що вмирає в обличчі небезпеки. Гільгамеш відважно і рішуче закликав його

Як пробудиш завзяття і проженеш страх,

Тоді пройде недуга і смерти жах. […]

Нам не можна спинятись нівчому!

Гумбаба, що не звик бачити неопдоланих, почав утікати в ліс, а героїв тимчасом дивний сон зморив, Енкіду пробудився й почав пояснювати сон королеві. Сяйво означає, що бог Шамаш допоможе тобі та спонтанна перемога буде твоя. Король, обезсилений, лежав – як мертвий! їм здавалося, що провидіння підвело їх. Почувши голосіння, Гільгамеш пробудився. Не втрачаючи часу, він

Затиснув в п’ястуки зброю свою.

Вернулася сила його й рівновага.

Тоді він склав присягу:

На життя Люгульбанди – батька мого.

Та ще й матері Нінсун – богині,

Іду стрічати Гумбабу злого

Його вб’ю, безпощадно, ше нині!

Енкіду востаннє умовляв короля, що ніхто не встоїть Гумбабі. Він був готовий повернутися в Урук. У гільгамеша була на це лише одна відповідь, що без перемоги вороття для них немає. Він благально звернувся до бога Шамаша, богові сподобалось благання – і він прийшов з допомогою Гільгамешеві. Тим часом наполегливі прохання Гумбаби збудили милосердя короля помилувати його. Але Енкіду, тепер у завзятті, не уступав, лише закон життя йому пригадав:

Неоправдане милосердя твоє,

Якщо не ти його – він тебе уб’є!

Король двічі мечем прошив Гумбабу, а Енкіду своїм мечем повалив його. Друзі знайшли таємне місце де жили боги, й принесли Енлілеві – богу голову Гумбаби. Цей картав і прокляв їх.

Вибираючись у дорогу до Урук, гільгамеш причепурився і став неймовірно красивим. Доля веліла, що він сподобався богині Іштар і вона дуже хотіла, щоб він став її чоловіком. Гільгамеш почав глузувати на нею, що сильно розлютило богиню. Вона поскаржилася своїм батькам – Ану і Антум, а ті створили небесного бугая (персоніфікація посухи – нищівної потвори), який убивав би громадян Гільгамеша, але герої поеми й того вбили. У додаток Гільгамеш вирізав його серце, а Енкіду – стегно, яке й кинув богині іштар в обличчя:

“бачиш, ось так,

Як з Бугаєм, зроблю я з тобою,

Як лиш торкнусь об тебе рукою!”

Друзі з тріумфом повернулись в Урук. Державні мужі та громада вітали переможців. Коли ж король спитав своїх громадян:

– Хто є для вас я, із-зі діл моїх?

– Найславніший король з-поміж усіх!

Бо серед всіх народів без кінця –

Житиме слава геройська твоя!

Після тяжкої дороги, втомлені герої поклалися на відпочинок. Усі боги присяглися Енкіду. Вони радили раду і вирішили, що хтось із героїв мусить вийти з життя за те, що вони вбили небесного Бугая. Бог Енліль вирішив, щоб Енкіду “віддати обійми смерти!” Бог Шамаш почав боронити Енкіду, бо, мовляв він тут не винен.

Страшний сон так сильно розхвилював Енкіду, що він занедужав. Хворий Енкіду проклинав ворота Гумбаби мов людину, мисливців і дівчину та став бажати їй щастя в житті. Незчувшись, він заснув і знову приснився йому кошмарний сон, після двадцятьох днів муки він помер.

Сім днів і ночей ридав Гільгамеш по Енкіду, бо він “був зброєю і мечем у моїх руках”, що розкривав шлях до перемог.

Тепер Гільгамеш мандрував сам степами, лісами та вів розмову зі своїми думками:

Як мені жити з самим собою –

В мойому серці нема спокою,

Мого брата забрала земля.

Щоб подорозі не вмерти, він вирішив не спочивати, а шукати короля мудреця Утнапіштіма улюбленця бога Еа. Бог прийшов до нього й розказав у сні, що він має роботи, бо надходить час кари-потопу. Він, до речі був “той, що бачив вічне життя”.

Коли Гільгамеш добрався до гори Машу з двома шпилями, куди сонце заходило, а вранці, повертаючись, звідти сходило. Дракони, що берегли цю гору дуже дивувались, що Гільгамеш вирішив сюди добратись. Коли його запитали, що спонукало його прийти до цієї гори, він сміливо відповів:

Туга і до брата любов моя.

Я прийшов, бо без Енкіду життя вартості ні значення не має.

В тузі душа – спокою не знає.

Енкіду не пробудився зі сну та не ожив, надії його обманули. Тому тепер він шукає Утнапіштіма. Втомлений, він сів відпочити. З’явився Уршанабі, візник Утнапіштіма й, побачивши втомлену й голодну людину, запитав: “хто ж ти?” “Гільгамеш з Урук з роду Ану”. Страждаю, бо Енкіду немає серед живих, він помер. А я боюся, щоб не вмерти, тому прийшов сюди, щоб Утнапіштім допоміг мені залишитись серед живих. Уршанабі допоміг йому осягнути його мету й він віч-на-віч став перед Утнапіштімом. На запитання, чому він прийшов сюди, Гільгамеш просто відповів:

Боюсь, щоб порохом не стать й мені,

Не хочу вмерти – лиш вічно жити –

Щоб мені поміг, прийшов просити.

На це Утнапіштім відповів:

На землі ніщо вічно не трива. […]

Правлінь закони – не вічні ж вони!

Ніхто – не був вічним, не будеш і ти.

Гільгамеш призадумався і сказав, що в нашому випадку різниці він не бачить то чому ж тоді доля така інша? Яка ж тоді інша правда була в житті, що тобі судилося жити вічно? Розкажи мені свою таємницю?

Утнапіштім розповів тоді про сон, яким бог Еа сповістив його про потоп, про будову корабля, на якому мало зберегтися все, що живе, а він мав відмовитися від багатства, яке дає земля та буди задивленим у вічне життя. Отже, “покинь усе людське – душу рятуй!” Потоп спричинив страшний жах, якого світ не бачив. Тоді й боги жахнулися і “в небо Ану схоронилися”.

Сім діб вирували вітри,

Хмари розливали стільки води,

Що довкілля океаном стало.

Нищівне знущання – кінця не мало…

В поемі корабель Утнапіштіма, після того як пройшли дощі, що причинили потоп, спинилися на горі Нісір (гора визволення), яку вчені порівнюють з біблійною горою Арарат. Відкрито двері корабля, а всім богам складено жертву. Богиня Іштар скликала богів на нараду, на якій висловила свій гнів на бьога Енвіля, що “потопом знищив усе, що живе”. Коли Енліль побачив Утнапіштіма на цій нараді, він люто став кричати, що “потопу пережить ніхто не мав!”

Згодом змінив своє рішення (таємницю богів) і подав руку Утнапіштімові та заявив, що віднині Утнаміштім і його дружина будуть жити вічно.

Він звільнив свого візника, бо морська стежка не любить його. Гільгамеш далі просив Утнапіштіма, щоб він допоміг йому.

Страх сповнив моє серце й душу вщерть,

О, невже, таки переможе смерть!?

Гільгамеш усе робив, що Утнапіштім бажав, а коли вже був готовий відпливати, Утнапіштіму стало жаль, що він не добереться додому. Він розкрив йому тайну богів, що – росте рослинка на морському дні;

Як у троянди, колючки її,

Зранять, але, як вдержиш гілку в руках –

Повернеться юність, що втратив в роках…

Гільгамеш розшукав рослинку і разом з Уршанабі повертався до Урук. Під вечір змучений, вирішив відсвіжитися в чистій джерельній воді. На своє нещастя рослинку залишив на траві. Запах її квіту заманив вужа, який украв її.

Знову безнадія, відчай та розлука насіли на голову Гільгамеша, він плакав і голосив:

Я ж шукаючи її – кров пролив.

О, пропали всі зусилля мої!

Квіт юности – несудився мені…

Повернувшись до Урук, він радів, що тепер ще раз живе у величі й красі.

Герої поеми змальовані широко і всебічно. Вони виявляють відвагу, самовідданість і хоробрість. Буває, що доля приводить їх до сліз. Це трапляється в їхніх відносинах з богами. В основному у них домінують найшляхетніші почуття: любов, страждання та палке бажання жити. Вони боряться проти зла та звеличують добро. Вони в цілому позитивні герої з типовими рисами своєї доби.

Гільгамеш – наймогутніший король – був широко відомий, нікому віками не судилося зрівнятися з ним, про те сувора доля, вирішена богами, позбавила його безсмертя.

У поемі відзначено і міфологічні вірування. Стародавні сумерійці переносили людські риси на незрозумілі, таємниці для них явища природи, уявляли всю природу одухотвореною, в основі всіх явищ вбачали добу чи злу волю богів, які мають різні функції і охоплюють все найосновніше в житті. Одні з них добрі інші злісні примхливі.

Особливу долю відграють у поемі сни. Майже кожна важлива подія стає відомою завдяки снам. Сни тут діють ніби в ролі наших радіо, телебачення та преси. Сни часто хвилювали короля Гільгамеша. У снах він бачив Енкіду. Сни, до речі, були для нього чимось “наче б зоря з висот говорила”. Часто сни бували незрозумілими, а то й сумними, наприклад:

Всю ніч проймали Енкіду дрожі…

Знущався сон, немо хуртовина;

Він падав, як у полі стеблина.

Немилосердно страшний сон приснився і Гільгамешеві:

Як день ясний, ніч чорна вкривала, як від громів вся земля дрижала.

Вогонь блискавиці розкидали,

А град і дощ хмари розливали.

Сни в поемі дуже допоміжні. Вони бувають пророчі, роз’яснювальні, приносять відомості про події й дають душевний спокій. У поемі зустрічаємо також символічно-алегоричні сни, щось на зразок “Сну Святослава” зі “Слова о полку Ігоревім”.

Одним із важливих видів метафор у поемі “Гільгамеш” є персоніфакація. Персоніфікованою у поемі виступає природа. Її наділено всіма рисами живої істоти:

Відтак Гільгамеш копав криницю;

Харч приніс горі і свіжу водицю.

В передвечір’ї він просив її:

– подаруй, прошу, віщий сон мені…

Гора Гільгамешеві угодила

Й дарувала віщування у сні…

Наскрізь символічним є сон Гільгамеша. Кожен його деталь – це глибоко опосередкований символ:

Я з трепотом дививсь у тому сні, як гора впала і зранила мене.

Враз з’явилось світло таке ясне, що ясності та райдужній красі – у цілому світі не має рівні!

Хтось – в тому сяйві – мені руку подав.

З-під гори розвалищ я зранений встав. А в моє серце те сяйво пройшло, душу і тіло пронизало тепло.

Не обійшлося в поемі і без гіпербол:

Наймогутніший – негайно злетів,

Як торнадо виром крутив – вертів,

Помагав північно-студенний.

Вітер – вихор шалів мов скажений.

Злетів і той буревій, що вогнем

Жарив і прошивав, наче мечем…

Іноді анафора поєднується з кінцевим збігом дієслівних присудікв, і тоді виклад звучить, як міцно зримований вірш:

Втім і Гільгамеш завзято наступав,

Вправі з Енкіду сім кедрів зрубав;

За це – Гумабаба шість разів злився,

Стрінувши – неподоланих – прослезився.

В поемі маємо також і повторення окремих слів, а деколи й більших синтаксично завершених текстових уривків, які наводяться в кінці певних сюжетно і композиційно визначених частин твору.

Аналіз мовно-стилістичних засобів поеми “Гільгамеш” українською мовою свідчить про те, що ми маємо перед собою дорий вільний переклад поеми. Ірина Дибко слушно назвала його переспівом.

“Гільгамеш” – це героїчна, найдовша і найкраща вавилонська поема з-перед п’ятьох тисяч років. Олександр Гайдель назвав її літературним шедевром людства. Вона перекладена на різні мови. Існує і український переклад Євгена Варди, що датується 1963-1964 роками (досі, на жаль, не опублікований) Оскільки переклад Сергія Кіндзерявого-Пастухіва датується 1966 роком, пріоритет першопроходьця в царині українського тлумачення “Гільгамеша” належить саме Євгенові Варді. “Для мене, – пише Михайло Москаленко, – було великою честю перекладати текст “Гільгамеша” українською мовою… у співавторстві, тобто у творчому співробітництві з Ігорем М. Дьяконовим. Російський текст І. М. Дьяконова являє собою останнє слово в астрологічній науці в цілому та в гільгамешезнавстві зокрема”. (Див. Михайло Москаленко “Хто і як перекладав “Гільгамеша””. Золоті Ворота, номер 4(10), 1994 р., стор. 137. Український текст перекладу в книзі “На руїнах вавилонських: з найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини”(Київ, “Дніпро”, 1991, стор. 98-150)).

У 1984 році появився в діаспорі переспів не з оригіналу поеми “Гільгамеш” Ірини Дибко, а в 1997 році його друге видання з пригадкою “Чи є щось дорожче у нашому сьогоденні за життя? Куди б ми не пішли, щоб тільки знайти непроминаючу юність?!”

Сподіваємося, що читачі поеми “Гільгамеш” в переспіві Ірини Дибко знайдуть багато близького і хвилюючого для себе, знайомлячись з ім’ям Гільгамеша, короля Сумерії, володаря неспокійної думки і високої культури, що належить до живих смолоскипів правди, добра і волі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

В. Жила. Невгамовний Гільгамеш – ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ І ДВОРІЧЧЯ