Утворення Арабського халіфату в період раннього Середньовіччя
Так сталося, що остаточне об’єднання Аравії в цілинних держава і утворення Арабського халіфату відбулося після смерті пророка Мухаммеда. В цей же час у Західній Аравії настала економічна криза (VII ст.), Викликаний переміщенням торговельних шляхів з колишніх місць, відсутністю придатного для сільськогосподарських робіт земель, високою народжуваністю арабів. Все це підштовхувало перших халіфів новонародженої держави до пошуків виходу із ситуації шляхом захоплення чужих земель. Така тенденція диктувалася в Священному писанні мусульман – Корані, де іслам закликав мусульман до “священної війни” (джихаду) проти “невірних” – тих, хто сповідував інші релігії, щоб перетворити іслам в релігію всіх народів світу. Ще за життя Мухаммеда (помер в 632 р) почалися завойовницькі походи арабів. Їх противниками стали могутні держави – Візантія та Іран. Що знаходилися в постійній ворожнечі, ці держави не могли протистояти натиску арабської кінноти – головного роду військ арабів. Вважалося, що мусульманин, який загинув під час джихаду, відразу потрапляв в рай, і тому арабський воїн брав смерть, як належне, як нагороду за вірне служіння своїй релігії. Саме тому перемогти фанатичних мусульманських ратників було дуже складно. Араби розгромили і підпорядкували собі Іран, захопили належали Візантії Сирію, Палестину та Єгипет, а священний для іудеїв, християн і мусульман Єрусалим, щоб уникнути можливих при штурмі руйнувань релігійних святинь, здався їм добровільно. Таким чином, в їх руках опинилися всі східні володіння Візантії, за винятком Малої Азії. До початку VIII ст. арабські завойовники залишали в підкорених країнах місцеві порядки. У халіфаті зберігалася, як не дивно, широка віротерпимість до християн, іудеїв, представників інших релігій. Араби, ще тільки переходили до класового суспільства, не могли відразу опанувати порівняно складним феодальним апаратом управління і на перших порах порівняно помірно експлуатували підкорене населення колишніх іранських і візантійських володінь. Тому місцеве населення дивилося на мусульманських завойовників як на своїх визволителів від іранського або візантійського ярма. Саме цим, а також сепаратистськими настроями можновладних феодалів Ірану й невдоволенням східних провінцій економічної та релігійної політикою Візантії пояснюються настільки стрімкі успіхи арабської держави.
У ході завоювань значна частина арабів переселилася на нові, більш привабливі місця. Частина з них перейшла до осілого способу життя, інші залишалися кочівниками. Так вийшло, наприклад, в Іраку і Сирії, де ще до завоювання цих країн вже жило багато рабів і місцеве населення говорило мовою семітської групи, близької до арабського. Складніше й повільніше йшов цей процес в Єгипті і Північній Африці. У Закавказзі, Ірані і Середній Азії, навпаки, поселилися тут араби були пізніше асимільовані місцевим населенням і сприйняли їх культуру. Величезні завоювання і багата військова видобуток сприяли ще більшого розшарування і поглибленню соціальних протиріч в арабському суспільстві. Особливо це стало відчуватися при третьому халіфі – Османі, який разом зі своїм оточенням, він належав до мекканським роду Омейядів, порвав з колишніми військово-демократичними порядками і став проводити політику в інтересах арабської аристократії. При Османі заохочувалися захоплення земель і накопичення багатства в руках знаті.
Це викликало невдоволення в низах арабського суспільства. В опозицію до Омейядам встали також багато ворожі їм феодальні сімейства. Незадоволені гуртувалися навколо Алі, двоюрідного брата і зятя Мухаммеда, одруженого на його доньки Фатімі. Прихильників Алі стали називати шиїтами (шиа – по-арабськи, “група”, “партія”). Спочатку шиїти були лише політичним угрупованням і тільки згодом перетворилися на особливу релігійна течія в ісламі. Головна вимога шиїтів зводилося до того, що титул халіфату повинен перейти до зятя пророка Мухаммеда – Алі і потім успадковуватися його нащадками Алида. До шиїтам примкнули арабські селяни, бедуїни, які сподівалися на звільнення від феодального гніту з ласки “справедливого халіфа”.
Своїх прихильників Алі придбав і в завойованих арабами областях. Зрештою, в 656 р халіф Осман був убитий повсталими шиїтами. За їхніми ж вимогу четвертим халіфом був обраний Алі. Аристократична верхівка, в т. Ч. Рід Омейядів, відмовилася визнати Алі. В результаті почалася громадянська війна, в якій підтримка народу була на боці нового халіфа.
Однак сам Алі діяв дуже нерішуче і, розчарувавшись у своєму вождеві, частина його колишніх прихильників покинула халіфа. Відійшла від Алі угруповання одержало назву Хариджити (“пішли”). Хариджити виступили за повернення до “первісного ісламу”, під яким розуміли лад соціальної рівності, спільне володіння землею, рівний розділ військової здобичі. Вони вимагали, щоб халіф вибирався усіма мусульманами. Хариджити, т. О., Представляли собою демократичну гілка в розвитку ісламу. Згодом вони також склали особливу секту.
Прихильники ж офіційно “первісного” течії в ісламській релігії називалися сунітами. Суніти визнавали в якості священної книги не тільки Коран, а й Сунну – священний переказ, розповідь і становленні ісламу, що включав у себе і зібрання оповідань з життя Мухаммеда і перших халіфів. Вони також вважали, що халіф повинен бути главою мусульманської церкви. Шиїти ж відкидають Сунну як священну книгу і вимагають, щоб віруючими керували імами – духовні наставники з роду Алі.
Після вбивства Алі владу в країні захопили халіфи з роду Омейядів, що спиралися на сунітів. Засновником династії Омейядів став халіф Муавія I, якому вдалося зробити владу халіфів спадковою. Шиїти вважали Алі чи не рівним Мухаммеду, називаючи убитого халіфа “носієм божої благодаті”, наділеним абсолютною і непогрішним авторитетом. Тому в період правління Омейядів часто спалахували повстання проти влади халіфів, але всі вони були жорстоко придушені. Після закінчення смути нападу арабів на сусідні країни поновилися. На початку VIII ст. в Північній Африці вони підкорили собі племена берберів і звернули їх в іслам. У 711 р араби переключилися на Європу, на Піренейський півострів і завоювали майже повністю королівство вестготів (Іспанію). Але надалі при зіткненні з франками в 732 р араби були відкинуті на південь. На сході вони підкорили народи Закавказзя та Середньої Азії, зламавши їх запеклий опір. Завоювавши потім Східний Іран і Афганістан, араби проникли в північно-західну Індію. Вони не раз брали в облогу Константинополь, але взяти його не змогли.
Так в VII – початку VIII ст. виникла величезна держава – Арабський халіфат, що тягнувся від берегів Атлантичного океану до кордонів Індії та Китаю. Його столицею було Дамаск.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)