Утвердження любовi як джерела духовностi в повiстi Михайла Коцюбинського “Тiнi забутих предкiв” – твір з української літератури

Сюжет повiстi “Тiнi забутих предкiв” перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулеттi ворогують роди Палiйчукiв i Гутенюкiв. Як i в трагедiї “Ромео i Джульєтта”, в обох ворогуючих родах є дiти, якi кохають одне одного, – Iван i Марiчка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкодi. Як i у Шекспiра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гiмном коханню. Головна колiзiя в обох творах – смерть героїв, але смерть рiзна. У повiстi “Тiнi забутих предкiв” лише Iван гине через несилу перенести смерть коханої, Марiчка ж iде з життя випадково.

Дiти природи, Iван i Марiчка у своїх поглядах на свiт i у своєму коханнi цiлком вiдданi безпосереднiм душевним пориванням. I їхня фiзична близькiсть виглядає не розпустою, а природним продовженням їхнiх душевних переживань: “…все було так просто, природно, вiдколи свiт свiтом, що жодна нечиста думка не заслiпила їй серця”. Гармонiя людини i природи, гармонiя почуттiв i дiй – це та особливiсть, яку бачить Коцюбинський у цьому “первiсному” життi гуцулiв. I, звичайно, кохання поєднується з вигадками, забобонами. “За поясом, на голiм тiлi” Марiчка носить часник, щоб не завагiтнiти. Душевнi поривання героїв сплiтаються в чарiвну пiсню, яку Iван грає на флоярi, а Марiчка виспiвує. Ця пiсня дихає казковими образами диких гiр i засiває гори своєю чарiвною мелодiєю. Яскраво i фантастично розповiдає письменник про тугу Iвана за Марiчкою, яка загинула. Дружина його – Палагна не може замiнити коханої. Вiчне таїнство кохання живе в душi Iвана i спливає “на поверхню” чудовими образами. Час вiд часу туга за коханою вибиває його iз звичайного ритму життя: “…несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:

Iзгадай мнi, мiй миленький,

Два рази на днину,

А я тебе iзгадаю

Сiм раз на годину…

Тодi вiн кидав роботу i день пропадав”.

I у святий вечiр до нього знову приходили спогади про кохану: “I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка…” Вiн марить нею i на яву. Свiдомiсть його двоїлась. Спочатку Марiчка бачиться Iвановi живою, i вiн дивується, що вона жива i водночас нiби мертва. I серце його сповнюється радiстю на тлi суворої природи, яка вiщує недобрий кiнець: “Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв”. Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичнi образи, як поступово змiнюється психiчний стан Iвана, як вiн врештi цiлком втрачає вiдчуття реальностi, як сприйняття казкової природи переходить в абсолютне марення – зустрiч iз чугайстром.

Вiд самого початку кохання Iвана та Марiчки було трагiчним. I не тому, що їм на перешкодi стояла давня ворожнеча родiв, а тому, що воно було бiльшим i сильнiшим за життя. “Не набутися ним”, – сумно кидає ще зовсiм юна Марiчка те глибоке слово, яке за своїм змiстом дорiвнює всiй життєвiй дорозi. I коли гине Марiчка, Iван не в змозi пережити своє кохання, вiн тане на очах. “Поклик кохання i муки” породжує в його душi й iлюзiї, i фантастичнi образи, i, врештi – решт, призводить до того, що й Iван, як i Марiчка, втративши пильнiсть, гине вiд зiткнення з дикою гiрською природою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Утвердження любовi як джерела духовностi в повiстi Михайла Коцюбинського “Тiнi забутих предкiв” – твір з української літератури