Усна народна творчість у колі дитячого читання

Зміст

1. Ознаки фольклору. Класифікація. Жанри.

2. Колискові пісні.

3. Забавлянки.

4. Позаігрові пісенні та віршовані твори дитячого репертуару.

5. Казка.

5.1. Жанрові ознаки, художні особливості, тематичні групи.

5.2. Казка. Легенда. Переказ.

6. Сучасний дитячий фольклор.

7. Міф у дитячому читанні.

Ключові слова: усна народна творчість, дитячий фольклор, колискова пісня, забавлянка, колядка, щедрівка, прозивалка, закличка, примовка, казка, легенда, переказ, міф, страшилка.

Усна народна творчість – це народне, колективне, непрофесійне мистецтво слова.

Ознаки фольклору

– усна форма творення й поширення;

– традиційність;

– варіантність;

– анонімність;

– колективність;

– наявність постійних форм;

– “мігруючі” блоки;

– простота та ясність стилістики;

– сталість композиції.

У фольклорі немає остаточно завершених творів. Кожен з них увібрав у себе художній досвід попередніх поколінь, він є виявом колективної думки, колективних емоцій, моральних, етичних та естетичних ідеалів.

Процес поступового нагромадження фольклорного матеріалу розпочався з перших видань українського фольклору. У 1837 році на сторінках “Русалки Дністрової” вперше з’являється друком колискова пісня “Ой ходить сон коло вікон”.

Великим здобутком українського народознавства ХІХ ст. стали фольклорні збірки та наукові праці М. Максимовича, “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” (1872-1978); активно друкувалися фольклорні матеріали на сторінках часописів “Киевская старина”, “Этнографическое обозрение”, “Етнографічний збірник”, “Харьковский сборник” тощо.

Фольклор і література

Дитячий фольклор – сукупність жанрів, які слугують когнітивному розвитку дитини у певній послідовності переходу через його стадії. Специфіка дитячого фольклору визначається особливостями поетики, міфологічною складовою та ігровою

Підосновою, а також двокомпонентністю психологічної складової дитячого фольклору (нашаруванням двох психологічних систем – дорослого та дитини), яка дає підставу твердити, що значна частина жанрів дитячого фольклору є перепусткою дитини у світ “дорослої” культури [44].

Дитячий фольклор розглядається як широка, специфічна, багатоскладова галузь вербальної народної творчості, що включає в себе класичний дитячий фольклор та фольклор дітей дошкільного і шкільного віку в його усних та письмових формах. Сучасне колективне дитяче середовище актуалізувало жанри “міфічної” традиції (“страшні історії”, пародійні тексти, “замовляння”, “ворожіння”, оповідання-“викликання”, ігри в країну-мрію). Шкільне оточення протягом багатьох десятиліть формує жанри, що побутували і побутують в письмовій формі (дівочі альбоми, рукописні оповідання, текстографічні загадки, поезія “жаху”, термінологічні парасловники), що характеризуються наявністю варіантів та стереотипів, прийомами використання усталеного запасу словесних блоків та формул.

Класифікація дитячого фольклору

Відповідно до сучасної педагогічної класифікації дитячого віку розрізняють фольклорні твори для малят, для дітей дошкільного віку, молодшого шкільного та середнього шкільного віку.

Дослідники УНТ поділяють дитячий фольклор на три групи: різні види фольклору, створені дорослими спеціально для дітей (колискові, забавлянки, небилиці, скоромовки); твори, що поступово перейшли до дітей із фольклору дорослих (казки про тварин, обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки); власне дитячий фольклор, створений самими дітьми (ігрові пісні, лічилки, жарти) [18].

В. П. Анікін визначає такі групи дитячого фольклору: 1) твори дорослих для дітей; 2) твори, що втратили значення в житті дорослих і перейшли до дітей; 3) твори, складені самими дітьми.

В. Пропп виділяє: 1) твори, що виконують дорослі або старші діти для менших; 2) пісні, які співають самі діти.

Автор підручника з УНТ В. Василенко розрізняє: 1) твори з ігровими діями; 2) твори, що виконуються незалежно від ігрових дій і приваблюють дітей передусім своїм змістом.

Колискові пісні – жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці. Визначальним у колискових піснях є звуковий (ритмо-мелодійний) компонент. Він твориться розміреним ритмом колисання, розспівуванням асонансних груп “а-а-а”, “е-е-е”, різних варіантів слів “люлесі”, “баю-баю”.

Довженок Г. В. у монографії “Український дитячий фольклор: (Віршовані жанри)” класифікує колискові пісні за змістовим принципом: 1) пісні про саму дитину, її сон, харчування тощо, а також про тварин та птахів, які виявляють про неї турботу; 2) твори, що відбивають звернуті до дитини почуття й думки матері, водночас у цих піснях мати звертається думкою і до своєї власної долі; 3) пісні з персонажами тваринного світу, які вже не пов’язані сюжетно з образом самої дитини. Сюди ж зараховуються колискові з людськими персонажами [18].

Забавлянки (утішки) – короткі пісеньки чи віршики гумористичного, жартівливого змісту ігрової спрямованості. Вони мають активізувати рухливість дитини, процеси мислення, викликати у неї позитивні емоції. За Довженок Г., забавлянки поділяються на дві групи: 1) супроводжують усі види дій з дитиною (підкидання, хитання, погладжування); 2) пісні, що безпосередньо з такими діями не пов’язані. Більшість творів 1-ї групи здатні задовольняти потреби немовлят; твори 2-ї групи, де вся увага мала бути зосереджена вже на слові, виконувалися для дітей 2-3 років, того періоду, коли вони активно опановують мову й мовлення. Завдяки пестушкам, потішкам, забавлянкам, що реалізують співдію слова і дотику, активізується співвіднесення себе і світу через поєднання тактильних, слухових і зорових вражень.

Синкретизм слова й дії, започаткований погойдуванням і колисковою, набуває нової якості. Пальчики (гра “Сорока – ворона”), долоньки (“Ладки-ладусі”), п’яточки (“Кую-кую чобіток”), голівка та шия (“Печу-печу хлібчик”) і поступово все тіло залучається до сюжетної гри, різні частини тіла отримують імена та виконують певну ігрову роль. Властиве народній культурі зіставлення хліба і голови (забавлянка “Печу, печу хлібчик”), що походить ще з прадавніх часів, закріпилось у багатьох жанрах фольклору. На рівні чуттєвої асоціації дитині вперше пропонується одна із засадничих символічних констант народної культури.

Позаігрові пісенні та віршовані твори дитячого репертуару:

– пісні про навколишнє життя;

– заклички та примовки;

– дитячі колядки та щедрівки (адресуються лише господарям дому і обмежуються зиченням здоров’я в новому році, всілякого гаразду в господарстві і приплоду худобі, мотиви побажання, “величання”, самохарактеристики в дитячих колядках та щедрівках мають другорядне значення і служать у більшості випадків лише підходом до прохання про винагороду);

– веснянки;

– прозивалки.

Прозивалки є однією з найяскравіших форм втілення віри у сугестивну силу слова. Вони створюють цілу серію образів – невмивака, ненажера, легковажний гульвіса-спокусник. У цьому просторі той, кого прозивають, силою слова і фантазії піднімається над дійсністю. Прозивалки виступають як надзвичайно місткий жанр для успішного формування особистості та її світогляду, будучи одночасно засобом насадження та скасування культурних стереотипів.

За принципом “від зворотного” у прозивалках вимальовується певний образ ідеальної людини. Вона мало їсть і спить, багато і старанно працює, вміє впоратися зі скрутною ситуацією, як правило поводячись відповідно до культурних стереотипів, охайно вбирається, щедра, успішна. Маючи поле вибору між позитивними і негативними якостями і вчинками, активізуючи критичне мислення, дитина може прогнозувати власне майбутнє в ореолі ідеалу. Цей ідеал є таємним двигуном, що спрямовує зусилля вихователів, зближуючи бажане й дійсність.

Іван-балабан

Усе в носі колупає.

Колупає-колупає,

Бо ума зовсім не має.

***

Сашка-букашка

Покотив булку

Та убив курку.

Курка не дише

Сашка колише.

Прозовий дитячий фольклор поділяється на дві групи: художню прозу (казки) та документальну прозу (легенди, перекази).

Казка – один із основних жанрів народної творчості, епічний, повістувальний, сюжетний твір усного походження. В основі казки – захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються й переживаються як реальні [50].

Як епічне оповідання казка характеризується специфічними жанровими особливостями:

– усна форма творення;

– свідома установка на вигадку;

– розповідний стиль і сюжетність. Інтенсивна діалогізація;

– традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки тощо);

– багатоепізодний, з драматичним розвитком подій сюжет;

– контрастне групування дійових осіб;

– відсутність розгорнутих описів природи й побуту;

– сюжети казок завжди викінчені, усі події доведені до кінця, ідея торжества добра над злом утверджується оптимістичними за змістом кінцівками, які найчастіше висловлені у формі традиційних формул.

Фольклорні казки традиційно поділяються на три групи:

– казки про тварин;

– чарівні (фантастичні);

– соціально-побутові.

Легенди й перекази відрізняються від казок вірогідністю зображеного, наявною частиною фантастичного й реального в них.

Помітне місце в УНТ займають малі фольклорні жанри, до яких належать прислів’я, приказки (містять узагальнені висновки з життєвого досвіду), загадки (стислі твори, що містять метафоричне запитання. Основний прийом творення – уособлення, явне або приховане порівняння), скоромовки (в основі ігрового ефекту лежить опанування дитиною звуком), лічилки (мініатюрні твори з чітким речитативом).

Визначальні риси дитячого фольклору – своєрідність відображення в ньому реального життя, органічне сплетення елементів реальності й фантастики, потяг до гри словами, їхнім змістом, до таємничості, загадковості.

Сучасний дитячий фольклор [детально про це див.: 5; 44] з погляду походження, вікового призначення, естетичної установки та ефекту емоційного впливу, особливостей побутування та виконання розглядається науковцями як масив стабільних текстів активної дитячої традиції, що побутує переважно серед мешканців міста і становить багатоскладову галузь дитячої вербальної творчості, фольклорної писемності, яка характеризується наявністю варіантів і стереотипів, що є основою її самореалізації та самоствердження і має важливе значення в регулюванні ігрової та комунікативної діяльності дітей. Сучасний дитячий фольклор розглядається як синкретичний вид духовної культури, для якого характерні дві різноспрямовані тенденції: традиційність, зумовлена універсальністю психологічних констант дитячого віку, і її динаміка як наслідок особливої сприйнятливості дітей до соціально – історичних, культурних змін.

Заманка – словесна гра особливого типу. В її основі – логіка парадоксу: коли логічно істинний розвиток висновку із істинних передумов приводить до необхідного заперечення самих передумов та їх докорінної зміни. Ігрові діалоги “заманок”, створюючи мікросюжет, стають і своєрідною школою мислення. Їх тексти мають відношення не до сфери емпіричної діяльності, а до сфери свідомості. У словесних діалогах “заманок” розігрується роль “простака” і “мудреця” (хитруна). Наприклад, логіка “хитруна”, як і в соціально-побутовій казці, завжди передбачувана: він фіксує лише зовнішній, предметний бік розмови. В міжчасі ініціатор діалогу “заманки” непомітно переводить його зовсім в іншу площину. Смисл запитання, що завершує діалог, визначається наявністю деталей, що “вислизнули” з уваги слухача.

Страшні історії – важлива частина фольклорної традиції незалежно від її національної приналежності. Згідно з теорією психолога М. Малера у 7-12-річному віці дитина усвідомлює таке поняття, як смерть, прагне його осмислити. У цей період формуються світоглядні уявлення й естетичні “смаки” у відповідності до своїх задумів (Е. Еріксон). Пригніченість та гіперконтроль творчої активності дитини стають причиною формування почуття несамостійності, некомпетентності, низької самооцінки. Таким чином, зовні спокійний ранній шкільний вік, з одного боку, стає акумулятором суперечливих тенденцій і конфліктів, визначається невідповідністю між усвідомленням дитиною своєї дорослості, яку вона отримує від світу старших, а з іншого – тією мірою довіри і свободи, який зобов’язана отримати дитина. Отже, центральний конфлікт раннього шкільного віку – проблема між відповідальністю і довірою, регламентованістю і свободою, що нав’язані ззовні, а довіра і свобода є внутрішніми рушійними силами. Механізм логіки саморозвитку архетипів агресії і страху дав ряд вторинних асоціацій в “страшилках”, “страшних історіях” – від вібрації семантики просторових локусів, образів-символів зла, смерті до їх художніх трансформацій.

Простір страшилок обмежується рамками казкових персонажів або персонажів безіменних, що залежить від вікових особливостей дитини: “Одна бабуня продавала пиріжки на вулиці. І в тому місті, в якому продавали пиріжки, стали зникати люди. Одного разу міліціонер купив такий пиріжок, розламав його пополам, а там ніготь. Він сказав це всім. І вони стали шукати цю стару. Вона жила в чорному будинку. Скрізь всі вікна були позакривані чорним. Коли міліціонер один пішов, вона сказала йому: “Сідай на стілець”. Там була червона пляма. Він сказав: “Ні, краще ви сідайте”. Баба сіла й провалилась. То була Баба Яга. А два чорти стояли внизу і крутили один механізм. І з нього відразу виходили пиріжки” (Кожевников Андрій, 10 років, м. Вишневе, Київська область). Фантазування виконує тут важливу художню функцію підтвердження ймовірності повідомлення.

Таким чином, витоки “страшилок”, “страшних історій”, домінанта, на основі якої вони виникають, – природній вияв психологічного стану дитини, дитячий страх, тривога, неспокій як універсальний механізм пізнання, формування психологічного образу дитини і дійсності. Етапи інтелектуального життя дитини і форми дитячої фантазії знаходять утілення в поетиці текстів сучасного дитячого фольклору.

Міф у дитячому читанні

Поняття “міф” у фольклористиці та історії літератури має багато значень, найсуттєвішими з яких є такі:

1) давній міф, тобто міф у власному значенні цього слова;

2) новий міф, що є конкретно-історичною формою існування цього явища в новий час, вщерть до сучасності;

3) переносне значення, що вживається в розмовному мовленні як синонім до слів “вигадка”, “неправда”;

4) переносне значення, що вживається з метою пояснення різних психічних станів, як активних, так і пасивно-творчих, що спрямовані на певну “реорганізацію” дійсності та її обробку в свідомості суб’єкта.

Специфічною особливістю міфу є збіг у ньому світогляду й розповідання, фантастичного уявлення про навколишній світ та розповідь про богів та героїв.

Перше знайомство дитини з міфом у давнину відбувалося усно. Язичницькі божества, календар, обрядовість збереглися, значно трансформувались завдяки живучості слова.

З міфом християнським маленький читач знайомився через участь у церковних службах, колективних читаннях Євангелія, Старого завіту, тобто знайомився із християнською міфологією як із сакральним знанням. Очевидно, в той час він ще не був читачем. Він лише слухав, запам’ятовував, а потім разом з іншими в церкві знову переживав почуте про минуле, проживав та проспівував у літургічному богослужінні. Християнський міф не сприймався в давні часи й не сприймається віруючими сьогодні як архаїчний сюжет, оскільки співіснує з реальним життям, відображений у церковному календарі, святковій обрядовості, ідіоматиці усного мовлення.

Міф античний входив у художнє мовлення та художню свідомість дитини через вивчення давньогрецької мови й латині. Відправною точкою у формуванні міфів є два культи – культ природи та культ предків. Свідченням цього є і живі релігії, в тому числі християнство, і міфи, що збереглися в метафоричному ладі інших повір’їв, і в казках.

Повернення до міфу в дитячому читанні дозволяє розкривати глибинність змістів, що містяться в одному або кількох сюжетах, об’єднаних одним героєм, бачити східнослов’янський пантеон, запроваджений у 980 р. князем Володимиром (“Повість минулих літ”), а також пантеон грецьких а згодом і римських богів у сюжетах, що пізніше широко використає нова та новітня література.

Стрижнем міфу є архетип. К. Г. Юнг справедливо вказує на те, що архетипи як першообрази міфологічних мотивів і сюжетів формуються у сфері “колективного безсвідомого” і реалізуються, зокрема, і в міфотворчості.

Наука систематизує міфи за їх архетипним ядром. Майже в усіх народів є астральні міфи (міфи про зірки та планети) або календарні міфи, в яких виявляється міфологізація зміни часових циклів – дня й ночі, зими та літа тощо вщерть до космічних циклів, котрі співвідносяться з космогонічними міфами (європейські казки про дванадцять місяців, дванадцять знаків зодіаку тощо). Антропогоністичні міфи (міфи про походження людини), тотемічні міфи – етіологічні міфи по спільність людей з об’єктами живої природи; есхатологічні міфи – міфи про кінець світу.

Міфологічні сюжети, з якими знайомиться дитина, міцно увійшли в художню світову літературу, в тому числі й дитячу. В усне мовлення увійшли ідіоматичні вирази, “згорнутий” зміст яких пояснюється при “розгортанні” міфологічного сюжету: аріаднина нитка, гордіїв вузол, прокрустове ложе, авгієві стайні. Живопис, іконопис, архітектура, культова архітектура і скульптура Європи можуть бути сприйняті та зрозумілі лише після знайомства з міфологічним, символічним, метафоричним змістом, що міститься в різних мистецтвах, які в різні часи більшою чи меншою мірою користувалися античною чи християнською міфологією.

Важливе місце в дитячому читанні посідає Слово Боже, що було принесене на Русь святими подвижниками Кирилом та Мефодієм. З прийняттям християнства на Русі джерелом грамоти стає церква, монастирі. Церковне християнське слово рівною мірою було звернене і до дитини, і до дорослого.

Педагогічна доцільність згодом продиктує створення адаптованого для дитячого сприйняття Святого письма, спеціальних підручників “Закона Божого”, де викладались найважливіші події життя пророків, земний шлях Спасителя, а також молитви і псалми, знання яких необхідне для розуміння того, що відбувається в храмі та для участі в літургії.

Сучасні книги про пророків та святих ставлять за мету:

– передачу морально-релігійного змісту історії;

– створення власне художнього твору на основі релігійного сюжету;

– шаржування або пародіювання релігійного сюжету, що сприймається поза сакральним як звичайний штамп.

Знайомство дитини зі священною історією не ставить за мету пробудження в неї інтересу до власне релігійного змісту. У 19-20 ст. Біблія в широкому розумінні та Євангеліє зокрема існують у т. зв. “зашифрованому вигляді” в багатьох художніх творах для дітей.

Таким чином, християнський міф виявляє себе в прозі насамперед:

1) у перекладах святого письма для дітей;

2) у літературній казці, де відбувається “накладання” язичницького та християнського міфів;

3) у жанрі пасхальної історії;

4) у фантастичних сюжетах.

У поезії це переклади псалмів, різноманітні біблійні сюжетно-текстові ремінісценції, євангельські цитати; утім, частіше за все поетичні твори супроводжують православний календар.

Питання для самоконтролю:

1. Назвіть основні ознаки фольклору. Відповідь ілюструйте прикладами.

2. Який критерій є визначальним у класифікації дитячого фольклору?

3. Чим дитячі колядки та щедрівки відрізняються від дорослих творів цього жанру?

4. Що таке колядка, забавлянка? Який критерій покладений в основу класифікації цього жанру?

5. Схарактеризуйте сучасний дитячий фольклор.

6. Що таке міф? Які міфи Ви знаєте? Наведіть приклади.

Висновки

Український дитячий фольклор – яскрава ділянка як народної творчості, так і дитячої літератури.

Особливості дитячого мислення та емоційна природа дитини породжують відмінне від дорослих сприйняття художнього образу. Цим зумовлені визначальні риси дитячого фольклору – своєрідність відображення в ньому реального життя, органічне сплетення елементів реальності й фантастики, потяг до гри словами, їхнім змістом, звучанням, до таємничості й загадковості.

Література

1. Аникин В. П. Русские народные пословицы, поговорки, загадки и детский фольклор / В. П. Аникин. – М. : Просвещение, 1957. – 186 с.

2. Бакіна Т. С. Сучасний фольклор школярів (Особливості творення й побутування) : автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.07 “Фольклористика” / Бакіна Тамара Степанівна ; Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1997. – 24 с.

3. Довженок Г. В. Український дитячий фольклор : (віршовані жанри) / Г. В. Довженок. – К. : Наук. думка, 1981. – 172 с.

4. Кулинич С. П. Сучасний дитячий фольклор: семантичний, стуктурний, функціональний аспекти : автореф. дис. на здоб. наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.07 “Фольклористика” / Кулинич Сергій Петрович ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 20 с.

5. Легенда як жанр народної словесності, її художня природа [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

Http: //www. info – librarv. com. ua/books – text-4174.html. – Назва з екрана. – Дата звернення: 06.09.13.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)