УРИВОК ІЗ ЖИТТЄПИСУ (Євген Маланюк)

Родина була не зовсім звичайна, хоч, може, й типова для степового півдня. В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду найбільш правдоподібно прийшли з Покуття. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. Покійний В. Сімович казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини, – не перевіряв, але думаю, що й це могло бути. Мати була донькою чорногорця Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для колонізації земель був. Вольностей Запорозьких (Новороссия) поруч німців і болгар.

В нашому старому, мурованому з степового каменю домі жилося “на дві хати” – дідову і батькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, “україноцентризму” (в свідомості діда не українці були безсумнівними “унтерменшами”). В другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, “українського інтелігента”, теж “свідомого”, тобто не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою, Але за дружиною того “інтелігента” тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніяльного типу “дворянських гнізд,”” з клявесинами, дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про “южних” декабристів і байронічних лєрмонтовських поручників, засиланих на “погибельний Кавказ”. Серед маминих посмертних (померла 1913 р.) паперів, між листів, перев’язаних рожевими стрічками, знайшов був я “список” лєрмонтовського “Демона” – каліграфічним почерком, з оздобами на синім старовиннім папері. Був то подарунок її нареченого, поручника уланів, якому батько і вкрав мою майбутню маму… (З донькою цього маминого нареченого, померлого генералом, я чудодійно зустрівся був у Києві 1918 року, бувши теж поручником, але це було б темою для цілком неймовірної повісти, яку я просто боявся б написати під закидом штучности, фальшу і т. п.).

Матері {і її “традиціям”) я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – життьову свою невдачу. Батько, поруч випадкової співпраці в досить численних часописах, режисерування в нашім майже “постійним” (щоліта) театрі, суспільної (щоправда систематичної) діяльности “вчительства та просвітительства” – жадної фахової праці не плекав і ціле не дуже довге життя (помер 1917 р.) був людиною “без определенных занятий”, як певно було занотовано в поліційних реєстрах.

Ми всі (не виключаючи й мами) нарікали на батька й таку його “кар’єру”, але дійшовши тепер надто “зрілого” віку, я навчаюся цінити й шанувати особу й діяльність батька, якому завдячую основи свого інтелектуального й світоглядового розвитку.

Досить згадати, що, мавши яких 13-14 літ, я з його рук дістав був, либонь, нелегальний переклад книги де-Кюстіна “Russie en 1839”, багато історичних матеріялів з “Русского Архіва”, що його комплект знайшов почесне місце в нашій бібліотеці, львівські видання, як Франкова “Зоря”, а вже про “Кобзаря” – празьке видання, Карпенка-Карого, раннього Коцюбинського – нема що й казати.

З батька мого був “інтелігент”, що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси.

“Українська літретурна газета”, 1957 р.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

УРИВОК ІЗ ЖИТТЄПИСУ (Євген Маланюк)