Український Дон Кіхот: “передмова” до “продовження”
А. Гурдуз,
О. Косенчук,
Миколаївський державний університет
Ім. В. О. Сухомлинського
XX століття виявило надзвичайний інтерес до міфу й міфотворчості у всіх сферах людської діяльності; в цей час тривають процеси як переосмислення класичної міфології, так і створення різноманітних неоміфологічних чи квазіміфологічних явищ, спроби (поки невдалі) дати міфу фіксоване визначення [детальніше див.: 1; 121-122] тощо. Актуальність дослідження популярних сьогодні версій реміфологізації “традиційних” (“вічних”) образів і моделей очевидна. А. Нямцу, приміром, розглядає такого типу студії серед пріоритетних [3; 4].
У нашій статті аналізуємо новий варіант донкіхотського міфу відомих сучасних київських авторів Марини і Сергія Дяченків – повість “Останній Дон Кіхот”.
Сюжет твору досить простий: за традицією, підтримуваною нащадками Дон Кіхота (рід Кіхано) і Санча Панса, щороку 28 липня, в день, коли Дон Кіхот уперше відправивсь у свій похід, нові Дон-Кіхот і Санчо Панса вирушають у мандри, щоб творити добро на землі й повторити подвиги своїх славних предків. Алонсо Кіхано, який нині має вирушити в дорогу, розривають думи про сенс цієї подорожі й усієї традиції донкіхотства взагалі, хоча він хоче стати черговим Дон-Кіхотом (і буде останнім, бо його дружина Альдонса не може мати дітей). Альдонса, прагнучи захистити коханого від небезпечної подорожі, інкогніто підкуповує Санча Панса, щоб той зірвав похід. Санчо з допомогою служниці хитрощами змушує Алонсо повірити, що той, і без того схильний до божевілля, втрачає глузд. Згодом Санчо кається у своїй провині й підтримує Алонсо у приготуванні до походу. Однак у ніч перед подорожжю Алонсо “прозріває” й, розуміючи марність своїх надій, відмовляється їхати. Змінити рішення його змушує самогубство дівчинки-сусідки через побої вітчима, яку Дон-Кіхот так і не захистив. Проте в останній момент герой усвідомлює, що більше не вірить в ідею донкіхотства, і в шоломі предка бачить лише “таз для гоління”. Бачачи зломленого чоловіка, Альдонса одягає лати й шолом та відправляється в дорогу; з нею вирушає й Санчо Панса. Щоправда, М. і С. Дяченки вплітають у тканину повісті й детективний момент: розслідування Санча Панса щодо людини, яка хотіла його підкупити.
Отже, ключове слово до розуміння повісті – “традиція”. Ким є (якщо він є) лицар, Дон-Кіхот, сьогодні, ким він може бути, чи потрібний він людям?
Дух оригінального тексту М. де Сервантеса весь час присутній у повісті українських авторів й пронизує її на всіх рівнях:
– ідейно-тематичного комплексу (донкіхотство як таке і його розуміння сучасним суспільством);
– сюжетики (постійна актуалізація як самих мандрів класичного Дон Кіхота, так і окремих їх епізодів – зустріч з повітряними млинами, велетнями тощо);
– образної системи: імена й характери головних героїв і більшості персонажів українського твору співпадають чи співвідносяться з іменами й характерами героїв роману – роди Кіхано (прізвище Дон Кіхота М. де Сервантеса) і Панса; Алонсо на прізвисько Добрий та його дружина Альдонса (в оригінальнім романі дама серця Дон Кіхота, Алонсо Доброго, – Дульсинея Тобосська (Альдонса Лоренсо)), зброєносець Алонсо – також Санчо. Друга сім’ї Кіхано Самсона Карраско в повісті названо на честь його предка, який відіграв вельми важливу роль у житті Дон Кіхота як Лицар Білого Місяця1. Цікаво, що прізвище сусіда героя М. і С Дяченків – Авельянеда: відомо, що псевдонім автора фальшивого другого тому “Дон Кіхота” 1614 р. був Алонсо Фернандес Авельянеда. У своїй передмові останній образливо писав про М. де Сервантеса, і, введений у повість М. і С Дяченків як діючий персонаж, Авельянеда каже про знаменитий роман: книжка “занудна, брехлива і до того ж погано написана” [2; 153].
“Незримо присутній” у повісті образ і самого Дон Кіхота (наприклад, у сцені прощальної вечері в будин-ку Кіхано).
Важливу роль відіграє в повісті й (співвідносна з романним змістом) художня деталь: це портрети Дон Кіхота; міф про Дульсинею; форми звертань між Алонсо і Санчом; зовнішня і внутрішня схожість Алонсо і Дон Кіхота. Так, обидва вони високі на зріст, запальні; Дон Кіхот – божевільний, але перед смертю розум повертається до нього; Алонсо-нащадок тільки схильний до божевілля й ледве не втрачає глузд “завдяки” вивертам Санча Панса. Дон Кіхот захоплюється лицарськими романами й має їх цілу бібліотеку, а в кінці твору, після хвороби, розчаровується в них і проклинає (част. II, глава LXXIV роману); Алонсо М. і С Дяченків збирає бібліотеку лицарських романів у данину традиції (та, вірогідно, не тільки), але в кінці повісті, переживши нервовий напад, також “прозріває”, заперечуючи цю традицію: “Я, Алонсо Кіхано, не божевільний. При здоровому глузді й при пам’яті… я залишаюся вдома, добродії! […] Дон-кіхота більше немає, Дон-Кіхот – картинка в старому підручнику…” [2; 164].
До речі, про лицарські романи також дискутують персонажі повісті (українські автори іронічно пишуть про цілу серію романів про лицаря Амадіса Галльського, твір про якого був у бібліотеці Дон Кіхота і який є першим лицарським романом, що вийшов друком в Іспанії). Так само схожий на свого “двійника” в романі дяченківський Санчо Панса, який теж має дружину й дітей і мовлення якого пересипане народними дотепами, прислів’ями й приказками. У повісті знаходимо напівсерйозну згадку про острів для Санча (в романі Панса певний час був губернатором острова), і сам Санчо Панса говорить з Алонсо про мрію Дон Кіхота про “золотий вік”.
Збігається з романним і прізвисько коня Алонсо – Росинант.
Нарешті, в повісті наявне і пряме цитування оригінального твору М. де Сервантеса (Алонсо, Сан-чом та ін.), згадки про нього як про твір та оцінка його персонажами (наприклад, Авельянедою) тощо.
У житті кожного покоління чоловіків з родів Кіхано і Панса, таким чином, головною віхою стає повторення походу їхніх славних предків як своєрідний ритуал або гра [2; 94]. Роман М. де Сервантеса стає для цих родів життєвим дороговказом, своєрідним Євангелієм.
Незаперечно, що головним у повісті М. і С. Дяченків є образ Дон Кіхота – гордості членів роду Кіхано і їх зразком для наслідування. Розмірковуючи над тим, чому Дон Кіхот “перевершив славою всіх своїх нащадків” [2; 113], які теж ішли його стопами, Алонсо робить висновок, що ці наступні “лицарі” втілювали в собі переважно лише якусь одну рису першого Дон Кіхота – марнослав’я, розум, фанатизм тощо, тоді як “Лицар Печального Образу був одночасно фанатиком, осередком шляхетності, дурнем, мудрецем, божевільним, філософом, честолюбцем…” [2; 113]. Головне ж, що відрізняло його від його послідовників, – це віра у шляхетність. “Я заздрю йому, тому що він, рушаючи у дорогу, вірив… У шляхетність… І у своє високе призначення”, – говорить Алонсо [2; 113].
Загадка образу Дон Кіхота для роду Кіхано так і залишилась нерозкритою; недарма Альдонса каже Санчо: “Лицар Печального Образу – головоломка, яку ми розгадуємо щодня…” [2; 93]. Символізують незбагненність натури героя М. де Сервантеса в повісті два портрети Дон Кіхота – сумного і веселого. Порівняймо:
– перший портрет був саме такий, яким і уявляв його собі Санчо: вузьколиций, украй пригнічений пан…” [2; 87];
– на другому портреті герой сміявся: “Стара людина регоче на все горло. Веселі зморщечки, біленькі зуби… Лукаві очі. Настовбурчена борідка” [2; 92].
Прикметно в данім випадку і те, що другий портрет Дон Кіхота в будинку сховано за першим, хоча, за словами Альдонси, саме на другому портреті герой “…більше схожий на себе, ніж на решті портретів” [2; 92].
У такий спосіб у вітчизняних авторів відбувається переосмислення й образу Дон Кіхота, й сутності поняття донкіхотства.
Цікава структура української “повісті на дві дії”: похід “останнього” Дон-Кіхота як такий не відбувається, тоді як Алонсо (коли думає, що божеволіє) переживає в уяві деякі ключові епізоди подорожі Дон Кіхота (з млинами, велетнями тощо), – тобто реальні мандри у певному сенсі замінюються уявними. Докорінно переосмислюється і ставлення до донкіхотства оточуючих і самого “лицаря”. Так, Алонсо говорить: “Він (Дон Кіхот. – А. Г., O. K.) ішов на подвиги, а я… йду на приниження. […] В епоху Дон-Кіхота… над Лицарством уже сміялися. Але зараз… зараз стократ гірше, Альдонсо. Я вирушаю в дорогу. Ні, я виходжу на манеж… у масці клоуна. … Я боюся приниження. Яке обов’язково буде. Тому що це шлях Дон-Кіхота, інакше не можна” [2; 114].
У своїх роздумах герой М. і С. Дяченків намагається вирішити не тільки йти чи не йти у вже традиційний для їх роду похід, але й бути чи не бути донкіхотству як такому. В цих міркуваннях відчувається певний гамлетизм, що така комбінація цілком природна для літератури XX ст. (про можливість “підключення гамлетівського начала до семантики образу Дон Кіхота” пише А. Нямцу [3; 51]).
Алонсо-нащадок прагне здолати стереотип сприйняття свого уславленого предка в суспільстві й ствердити його серйозність, знаковість в очах оточуючих (спроба деміфологізації сервантесівського героя): “…Як їх усіх дратує Дон-Кіхот… коли він не хоче з власної волі займати місце блазня” [2; 112]. Як ознаку деміфологізації в повісті сприймаємо й те, що сутність донкіхотства у свідомості нащадків Дон Кіхота часом підміняється їх обов’язком продовжити традицію, а останнє може ставати й самоціллю чергових “лицарів” роду Кіхано, деякі з яких, до того ж, одягши обладунки, дбають лише про свої егоїстичні цілі.
Символічно, що нащадок Дон Кіхота з тим самим іменем, як і сам легендарний герой, у кінці кінців відмовляється від донкіхотства (дяченківський Алонсо просто зломлений духовно). А дружина Алонсо, яка прагнула “залишити” коханого вдома, навпаки, зрозумівши необхідність Дон Кіхота у світі, вирушає в похід замість чоловіка.
Стрижнем, на якому тримається феномен традиції донкіхотства, є віра. Поки існує вона, стверджують М. і С. Дяченки, існує й нездоланна людина, герой. Зіставимо відчуття Алонсо та Альдонси у фіналі повісті:
Алонсо: “Потягнувся до шолома… Потримав його в руках… Впустив.
– Це ж не шолом, – сказав здивовано. – Це… це таз… для гоління. Як же я… надягну його? На кого я буду схожий? […]
– Я не вірю, – з жахом сказав Алонсо. – У мене начебто віру… видалили. Вирізали, як гланди. Я не можу! Усе…
І тоді він ліг обличчям на купу обладунків і заплакав. […] Тепер і тільки тепер Дон-Кіхот дійсно мертвий…” [2; 166-167].
“Альдонса побачила, що стоїть перед узвишшям, на якому розкладені обладунки. А поруч валяється таз для бриття… Який так довго служив славним шоломом, що гріх його залишати ось так, на підлозі. … І, коли шолом ліг на її голову, вона майже не відчула його ваги. Нагрудник…
“Вірю”.
Наплечники… […] Підняла підборіддя:
– Алонсо… Я повернуся. Розумієш.., що б там не було, але Дон-Кіхот… Прощавай” [2; 167-168].
Отже, в повісті відбувається деміфологізація донкіхотства з його наступною реміфологізацією (Альдонса має ту віру в ідею донкіхотства, яку втратив Алонсо), водночас новим змістом наповнюється постать власне Дон-Кіхота як героя “нового” міфу, оскільки ним стає (читай: може бути) жінка (“перевертання” сервантесівського міфу). Увесь же твір можна трактувати як “пролог”, “передмову” до “продовження” подорожі сучасного Дон-Кіхота-жінки: цієї подорожі ми не бачимо (автори підводять нас до неї, і в місці її початку повість закінчується), зате дізнаємось про причини такої трансформації образу легендарного героя (чому в дорогу відправляється не нащадок Дон Кіхота, а його дружина).
Варто відзначити й те, що Дон-Кіхотом у М. і С. Дяченків стає не просто жінка, а потенційна Дульсинея: адже Альдонса як дружина майбутнього Дон-Кіхота мала стати його Дульсинеєю (точніше, тілесним вираженням цього ідеального образу: “Будь гідною підставкою для статуї прекрасної Дульсинеї…” [2; 100]).
Таким чином, можна говорити про максимальне зближення в українському творі ідеальних образів Дон Кіхота і Дульсинеї. У вустах самої Альдонси це звучить так: “…Дульсинея – втілена туга за недосяжним… […] Донкіхотство… людина зі списом, яка бреде дорогою… так це та ж Дульсинея для людства. Те, безглузде… часом красиве до божевілля… без якого не може жити людина…” [2; 157].
Домінантність в “Останньому Дон Кіхоті” жіночого образу очевидна, і це, з одного боку, є новаторським ходом українського автора, а з іншого – у певному сенсі продовженням наявного у вітчизняній класиці досвіду опрацювань “вічних” образів (пригадаймо ана-огічну “слабкість” образу Дон Жуана в “Камінному господарі” Лесі Українки).
Отже, твір М. і С Дяченків (після “Останньої пригоди Дон Кіхота” Е. Весі, “Дульсинеї Тобосської” О. Володіна та ін.) постає, по суті, як сучасне філософське переосмислення самої ідеї донкіхотства, яка витримує в тексті прес критики персонажів, чим усе-таки доводиться її спроможність. Задушевно проникливі фінальні слова героя української повісті: “Нехай будь-яка ілюзія рано чи пізно розбивається, а щирими побажаннями вимощена дорога до пекла… Але ж не означає це, що не можна вірити ні в що на світі, й не варто навіть намагатися бажати комусь добра?! Нехай наш світ неможливо змінити на краще… але якщо ми не спробуємо цього зробити – ми не варті й цього, недосконалого, світу! А доки Дон-Кіхот іде шляхом… є надія” [2; 170-171].
В екклезіястівському дусі подаються наступні фрази: “Зійшло сонце – і сіло сонце. І знов зійшло; тіні поменшали і виросли знову, і пожовкла трава, і зазеленіла знову, і знову потьмяніла під дощем…” [2; 171].
Нарешті, вельми відмінно звучать останні рядки творів М. де Сервантеса й М. і С. Дяченків. У заключній репліці Алонсо українських митців звертається до людей, які, можливо, коли-небудь зустрінуть Дон-Кіхота. М. де Сервантес же в романі звертається до читача, щоб, коли той зустріне автора фальшивого другого тому “Дон Кіхота”, сказав цьому “писаці” не ворушити в могилі кісток героя. Отже, опозиція: Дон-Кіхот живий – Дон Кіхот мертвий.
Плідність розгляду творів, подібних до запропонованого, поза сумнівом. Переосмислення й “адаптація” “традиційних” (“світових”) образів у національній літературі є важливими показниками внесення останньої у світовий літконтекст і сприяють віднайденню нових смислів як самого “традиційного” образу, так і тих реалій, у яких діє його осучаснена “версія”.
1 У перекладі роману М. де Сервантеса М. Лукаша використовується форма “рицар”; Самсон Карраско – Рицар Місяця-Білозора, а Дон Кіхот – Рицар Сумного Образу [4].
Література
1. Гурдуз А. Міф і міфологічний фактор у літературі: (Загальнотеоретичні проблеми студіювання) // Укр. мова й літ. в серед, школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – №3. – С 120-126.
2. Дяченко М., Дяченко С Останній Дон Кіхот // Дяченко М., Дяченко С Сліпий Василіск: Повісті. – К.: Джерела М, 2004. – С 86-171.
3. Нямцу А. Основы теории традиционных сюжетов. – Черновцы: Рута, 2003. – 80 с.
4. Сервантес Сааведра Мігель де. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі: Роман / Пер. з ісп. М. Лукаша. – К.: Дніпро, 1995.- 703 с.
Табно виражав філософію та еволюцію цінностей тих епох, у які вмістилося його напружене й довге життя, прагнучи наголошувати – і це, безумовно, є його великою духовною заслугою – на гуманістичнодайних устремліннях та помислах свого часу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)