Українські письменники XI-XVIII ст. – Додатки

Андрела Михайло (1637-1710) – автор полемічних творів. Народився на Закарпатті. Навчався у Відні та Братиславі. Уніатський священик. За прийняття православної віри ув’язнений у Мукачівському замку, де написав свої перші полемічні трактати. Його перу належать такі твори: “Логос” (1692), “Оборона кожній вірній людині” (1699), “Трактат проти латинів” (не зберігся). Він виробив індивідуальний стиль, якому властива емоційність викладу, барокова стилістика та образність, діалогізація мовлення.

Андрієвич Давид (перша половина XVII ст.) – поет. Належав до Луцького братства, був ченцем одного з луцьких монастирів. Автор “Ляменту по вмерлім Іоанну Василевичу, пресвітеру” (1628), написаного давньоукраїнською мовою. За формальними ознаками вірш належить до барокового стилю.

Армашенко Петро (XVII ст.) – поет. Належав до Чернігівського культурно-освітнього осередку. Автор латиномовного панегірика на честь гетьмана Івана Мазепи “Theatrum perenis gloria” (“Театр довговічної слави”), написаного віршем і прозою.

Баранович Лазар (7-1693) – культурно-освітній, громадсько-політичний, церковний діяч, поет і проповідник. Навчався у польських колегіумах. У 40-х роках XVII ст. викладав поетику і риторику в Києво-Могилянському колегіумі, з 1650 до 1657 рр. був його ректором. Переїхав до Чернігова, де отримав сан архієпископа. Організував там літературний осередок, заснував друкарню. Писав книжною українською та польською мовами. Автор проповідей (збірки “Меч духовний”, “Труби словес проповідних”), польськомовної збірки “Лютня Аполлона” (1671), листів та полемічно-богословських трактатів. Його творам притаманні барокова стилістика і риторика, складна метафоричність, антитетика і висока культура літературного мовлення.

Беринда Памво (прибл. 1650-1632) – поет, культурно-освітній діяч, друкар, гравер. Народився на Львівщині. Освіту здобув, ймовірно, у Львівській або Острозькій братській школі, працював у Снятинській друкарні. Постригся

У ченці і перебрався до Києва, де продовжив свою діяльність у друкарні Києво-Печерської лаври. Автор першого українського словника “Лексикон слав’яноруський” (1627). Написав збірку віршів “На Різдво Господа бога Ісуса Христа” (1616), яка вмістила різдвяні декламації, що мають деякі характерні ознаки шкільної драми.

Борецький Іов (7-1631) – письменник, церковний діяч. Народився в Галичині, навчався у Львівській братській школі, де згодом став викладачем та ректором. Із 1611 р. священик у Києві, ректор братської школи, ігумен Михайлівського монастиря, київський митрополит. Входив до науково-літературного осередку Єлисея Плетенецького. Автор богословських творів, полемічних трактатів, послань, листів. Найбільш відомий його твір “Протестація” (1621), який належить до української полемічної прози з притаманними їй конфесійною ідентифікацією, пристрасним обстоюванням інтересів православної церкви.

Братковський Данило (7-1702) – поет. Виходець із родини волинської шляхти. Був високоосвіченою людиною, брав участь у державних і дипломатичних справах України. Багато мандрував, що стало змістовою основою його віршів. Приєднався до повстання, очолюваного фастівським полковником Семеном Палієм, але потрапив у полон. Прилюдно страчений у Луцьку. Автор польсь – комовної книги віршів “Світ, розглянутий по частинах” (1697). Віршам властиві філософствування на життєві теми у розважливому стилі бароко, інтерес до соціально-побутової тематики, поданої нерідко засобами іронії та гумору.

Бузановський Гнат (XVIII ст.) – викладач поетики Києво-Могилянської академії, автор латиномовного “Вірша про Богдана Хмельницького” (1729). У вірші прославляється ватажок народно-визвольної війни, “славний герой і відомий захисник Русі-батьківщини”, “нащадок Марса”, “славетний козак, до Ахілла подібний”.

Бутович Григорій (перша половина XVII ст.) – поет. Навчався у Замойській академії. Мешкав уЛьвові. Зберігся єдиний твір, який належить його перу, – “Еводія” (“Пахощі”), написаний 1642 р. і присвячений львівському єпископу Арсенію Желіборському. Це типовий для доби бароко панегірик, створений книжною українською мовою, у якому поєднано фольклорну, біблійну й античну образність.

Бучинський Аскольд-Олександр (друга половина XVII ст.) – поет. Викладач Чернігівського колегіуму. Належав до культурно-освітнього і літературного осередку, створеного Лазарем Барановичем. Автор польськомовного панегірика “Чигирин, прикордонне місто в тяжкій турецькій облозі року 1677” (1678), присвяченого гетьману Івану Самойловичу. Твору притаманні поєднання образів античної міфології з біблійними мотивами, барокова риторика і символічне зображення історичних подій і персонажів.

Василій (кінець XI – початок XII ст.) – священик, духівник князя Василька (за О. Шахматовим). Автор оповіді про осліплення Василька Теребовльського, яка увійшла до статті 1097 р. “Повісті минулих літ”, або світська особа (за Б. Рибаковим). Припускають, що стаття 1097 р. внесена в текст “Повісті минулих літ” Сильвестром, упорядником 3-ї редакції літопису.

Величко Самійло (прибл. 1670 – після 1728) – автор козацького літопису. Походив із козацької родини, навчався, ймовірно, у Києво-Могилянській колегії, служив у військовій канцелярії. За власним свідченням, брав участь у військових походах. Наприкінці 1708 р. був заарештований як мазепинець. Відсидів у російській тюрмі приблизно сім років, після чого оселився в селі Жуки на Полтавщині, де створив “Сказання про війну козацьку з поляками…”.

Літопис має бароковий характер, поєднав хронологічні оповіді, публіцистику, документи і художні твори різних авторів. Він розкриває історичну панораму українського буття другої половини XVII ст.

Величковський Іван (прибл. 1650-1701) – представник українського бароко, поет, друкар, священик. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі, жив у Чернігові, де працював у друкарні Лазаря Барановича і входив до чернігівського осередку поетів. Із часом оселився в Полтаві, де служив священиком в одній із церков. Писав книжною українською мовою. У його творчості поєдналися традиційний та новаторсько-експериментальний стилі. Вдаючись до духовних та світських тем і мотивів, він надавав особливого значення формі, творячи курйозні вірші – “відлуння”, “рак”, “узгоджувальний” вірш, акростих, мезостих, “одноголосний” вірш, “столп” тощо, які відносять до зорової поезії. Автор віршових збірок “Зегар з полузегарком” (1687), “Молоко од овци, пастиру належноє” (1691), панегіриків на честь Лазаря Барановича та Івана Самойловича, перекладів із англійського латиномовного поета Д. Оуена. Його творам властиві барокова орнаментальність, застосування антитез і метафор із кількарівневим образним значенням, мовна гра, дотепність висловлювання.

Віталій (? – прибл. 1640) – поет і проповідник. Народився на Волині, був ігуменом Дубенського монастиря. У друкарні віленського браства у 1612 р. видав книжку “Діоптра, або Дзеркало і відображення життя людського на тому світі…”. У прозовий текст, перекладений із грецької мови, він увів власні віршові рядки, написані тогочасною українською книжною мовою. В афористичній поезії осмислював життєві цінності, давав настанови і засуджував людську гріховність.

Вишенський Іван (прибл. 1550 – після 1621) – письменник-полеміст. Народився у містечку Судова Вишня на Львівщині, здобув освіту у Галичині або на Волині. У 80-х роках XVII ст. прибув на Афон, звідки посилав свої полемічні твори в Україну. У1604-1606 рр. побував на батьківщині (Львів, Манявський скит), але знову повернувся на Афон, де й помер. Написав 16 творів (послання, трактати), 10 з яких уклав у “Книжку” для можливої публікації в Україні. Сюди ввійшли такі твори, як “Викриття диявола-миродержця” (1599-1600), “Писання до єпископів” (1598), “Посланіе до всіх обще, в Лядськой землі живущих” (1588), “Порада” (1599-1600), “Писання до князя Василія” (1599- 1600), “Про єретиків” (1600), “Загадка філософам латинським” (1599-1600) та ін. Останній твір полеміста – “Видовище мисленне” (1616). У своїх творах полеміст переймався не тільки поборюванням унії та засудженням за зраду православної церкви української шляхти (“католицької Русі”), а й осмислював свій життєвий вибір, відстороненість від світу, виношував думки про гуманне суспільство, засноване на рівності людей за зразком ранньохристиянських общин. Стиль письменника грунтується на діалогізмі мовлення, стильовій експресії, використанні градації, риторичних зворотів, неологізмів, емоційно забарвлених метафор та епітетів. Його творам характерні ознаки раннього бароко.

Вишенський Іполит (7-1709) – ієромонах із Ніжина, письменник і мандрівник. Автор опису подорожі до Єрусалима, на Афон та Синай у 1707- 1709 рр. “Мандрівку” створено за визначеним планом: твір охоплює не тільки розповідь про Святу Землю, а й про життя та побут багатьох народів, зокрема балканських. В описах святих місць письменник використовував Біблію, апокрифічні легенди, монастирські хроніки, усні перекази. “Мандрівку” написано живою мовою, особливо у тих місцях, де подано спостереження і враження паломника.

Володимир Мономах (1053-1125) – київський князь, політичний і військовий діяч. Одержав своє прізвисько по лінії матері – дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. На київський престол став у 1113 р., провадив політику зміцнення Русі, припинення князівських міжусобиць. Йому приписують “Повчання” (1117). Твір зазнав впливу Псалтиря, “Шестоднева” Іоанна екзарха Болгарського, повчань Василія Великого. Водночас це оригінальне літературне явище, створене у формі заповіту княжим нащадкам, перед якими автор ставив два основні завдання: зміцнювати державу і підтримувати церкву. Завдяки введенню у “Повчання” автобіографічних фактів твір набув особистісного і пізнавального відтінків. “Повчання” збереглося в єдиному списку у складі Лаврентіївського літопису.

Волкович Іоаникій (перша пол. XVII ст.) – вчитель Львівської братської школи, автор великодньої декламації “Роздум про муку Христа, Спасителя нашого”, написаної книжною українською мовою. Твір виник як наслідування візантійських драм. У першій його частині зображено муки Христа, другій – його воскресіння. Тут діють такі персонажі, як Вісник, Милість Божа, Розум, Воля, Тріумф, Милосердя Боже. Автор продемонстрував версифікаторську вправність, застосувавши сибічний вірш. Твір належить до однієї з перших спроб створити в Україні шкільну драму.

Варсофоній (XV ст.) – ненець. Протягом 1456-1462 рр. двічі здійснив мандрівку з Києва до святих місць. Припускають, що він у різні періоди міг бути ченцем новгородського, смоленського, бєльчицького монастирів, що й дало підставу зараховувати його до російського і білоруського письменства. Проте факт, зафіксований у його творах, про перебування в Києві, канони жанру, закладені чернігівським ченцем Данилом, а також мова твору (книжна українська) вказують на належність обох описів ходінь до давньоукраїнської літературної традиції.

Гаватович Якуб (1598-1679) – письменник і культурно-освітній діяч. Навчався у Львівській братській школі, Краківському університеті, як бакалавр викладав у містечку Кам’янка-Струмилова в Галичині. Автор польсько – мовних віршів, перекладів із латинської мови, “Трагедії, або Образу смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого”, поставленої на ярмарку у Кам’янці-Струмиловій 1619 р. Припускають, що він був автором і двох інтермедій до цієї драми – найраніших творів цього жанру.

Галятовський Іоаникій (7-1688) – письменник, проповідник, культурно-освітній діяч. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі, пізніше став її професором, у 1658-1665 рр. – її ректором. Із 1669 р. – архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові. Автор книг проповідей і теологічних трактатів “Ключ розуміння” (1659), “Небо нове” (1665), “Зерно слова Божого” (1667), “Месія правдивий” (1669), “Скарб похвали” (1676), курсу гомілетики “Наука, албо Способ зложення казання” (1659). Письменник вдавався і до полемічної публіцистики давньою українською та польською мовами: проти католицької церкви (“Розмова білоцерківська”, “Рицар православний”, “Старий костел”), проти мусульманства (“Лебідь”, “Апькоран”), язичництва (“Боги поганські”), протестантства (“Софія-мудрість”). Написав історію Єлецького монастиря – “Скарбниця” (1676). Належить до письменників другої половини XVII ст., які у своїй творчості практикували барокові форми, володіли мистецтвом барокового стилю, зверталися до різноманітних жанрів публіцистики.

Георгій (Зарубський) (XII ст.) – чернець монастиря в Зарубі (на Дніпрі), автор повчання “Від Георгія-чорноризця Зарубської печери до духовного чада”. Утворі висловлені настанови юнаку виховуватися у християнському благочесті,

Уникати мирських розваг. Повчання грунтується на морально-етичних цінностях, викладених у Новому Завіті. Твір відомий у списках XIII та XVI-XVII ст.

Гізель Інокентій (прибл. 1600-1683) – письменник, історик і проповідник. За походженням німець, із молодих літ жив у Києві, де навчався в місцевому колегіумі. Професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Із 1656 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Автор проповідей, полемічних трактатів, філософських та богословських творів. Найвідоміша його книга – “Мир з Богом людині” (1669), призначена духовенству як посібник для проведення таїнства сповіді. Письменник склав шкалу гріхів, спроектовуючи її на життя тогочасного суспільства, визначив моральні пріоритети кожного вірного християнина. До книги ввійшли численні приклади з історичного життя українського суспільства другої половини XVII ст., яке потерпало від спустошень – і з боку чужоземних загарбників, і через внутрішній розбрат. У такий спосіб автор виявив свою громадянську позицію.

Горка Лаврентій (1671-1737) – викладач поетики, драматург, церковний діяч. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі, працював тут викладачем. Із 1713 р. – ігумен Видубицького монастиря під Києвом. Автор курсу поетики “Idea artis poeseos” (“Образ мистецтва поезії”). Написав драму “Йосиф Патріарх” (1708) на біблійний сюжет про перебування Йосифа Прекрасного у Єгипті. П’єса створена за всіма приписами тогочасної шкільної драми.

Горленко Йоасаф (1705-1754) – письменник, освітній і церковний діяч. Походив із козацького роду (батько – прилуцький полковник), навчався в Києво-Могилянській академії. Прийнявши постриг, став ігуменом, з часом архімандритом Мгарського монастиря, останні роки провів у Бєлгороді (Росія) у сані єпископа. Автор автобіографічних нотаток “Мандрівка у мирі грішника Іоасафа Горленка”, поеми “Битва чесних семи добродійств із сімома смертними гріхами”. Основна ідея поеми полягає у бароковій антитезі добра і зла, яку конкретизовано прикладами із соціально-побутового життя.

Грабянка Григорій (7-1738) – козацький літописець. Освіту одержав у Києво-Могилянській академії, після чого перебував на військовій службі у Гадячі (Полтавщина) – сотником, полковим осавулом, полковим суддею. Як прихильник автономії України брав участь у депутації Павла Полуботка до царя Петра І, за домагання розширення прав козацтва був ув’язнений у Петропавловській фортеці (1723-1725). Після смерті царя його звільнили, і він повернувся до Гадяча. Загинув у поході проти татар. Автор літопису, укладеного у 1710 р., у якому йдеться про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 р. Найбільше уваги відведено зображенню Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Літописець використав у своєму творі як зарубіжні, так і вітчизняні джерела та документи, а також усні перекази історичного змісту. Твір позначений впливом барокового стилю: поєднанням різнорідного матеріалу, динамічністю оповіді, системою контрастів, патетикою розповіді.

Григорій (XI ст.) – дяк, писар, автор післямови до найдавнішої датованої вітчизняної книги – Остромирового євангелія (1056-1057). Він наслідував візантійську традицію приписок до книги – похвала замовнику книги і прохання до читача вибачити переписувача за мимовільні помилки. Автор написав у післямові своє ім’я, тому воно й залишилося в історії книжності.

Григорій (кінець XI – початок XII ст.) – чернець Києво-Печерського монастиря. Його згадано в Києво-Печерському патерику серед інших “преподобних отців” – Никона та Іоанна. Писав канони (церковні пісенні тексти) до церковних служб князю Володимиру Великому, Феодосію Печерському, на перенесення мощей Бориса і Гліба, Миколая Мирлікійського.

Григорович-Барський Василь (1701-1747) – мандрівник, вчений-орієнталіст, письменник. Син дрібного крамаря. У 1715-1723 рр. навчався у Києво-Могилянській академії. Пройшов пішки через Словаччину, Угорщину, Австрію, побував у багатьох містах Італії та описав їх. Через море дістався до Греції, відвідав Афон, Константинополь, Палестину, Єгипет, Сирію. Певний час жив на островах Хіосі, Родосі, Кіпрі, Патмосі, де навчався і викладав у місцевих школах. Після 24 років мандрівок повернувся до Києва, де через місяць помер. Під час подорожі робив нотатки про природу, побут і звичаї народів різних країн. У записках переважає світський матеріал, супроводжуваний графічними малюнками. Багато описів вирізняється образністю. Твори мають ознаки роману-автобіографії, роману-подорожі, різноманітних видів нарису, а також традиційного паломницького жанру. Вони вказують на непересічну особистість автора – гуманіста з різнобічними інтересами, високим рівнем знань. Із кінця XVIII до кінця XIX ст. записки перевидавали сім разів.

Данило Заточник (кінець XII – перша половина XIII ст.) – автор послання до переяславського князя Ярослава Володимировича, яке відоме під назвами “Моленіє” (“Благання”), “Слово”, “Написаніе”. Автора вважають холопом, скоморохом, ремісником, княжим слугою, але найбільш очевидною (з огляду на зміст твору і самохарактеристику автора) видається версія, що це була освічена людина (“книжної мудрості”) з яскраво вираженою індивідуальністю, яку через княжу немилість ув’язнили на берегах озера Лече (тепер Росія). Це людина “вищого світу” із почуттям власної гідності. Йому властива висока самооцінка, водночас він схильний до компліментів на адресу князя задля помилування. Стилю “Благання” характерні емоційність, образне мислення, створення системи доказів про відсутність вини, патетичність висловлювання.

Данило Корсунський (XVI ст.) – архімандрит Корсунського монастиря, паломник-письменник, автор “Книги бесіди про путь Єрусалимський…”. Побував у Єрусалимі між 1590 і 1594 рр., проте його твір – це переробка “Житія і хоженія” Данила Паломника. Порівняння описів мандрівки дають змогу зробити висновок: Данило Корсунський лише стилістично опрацював текст, змінивши і спростивши його відповідно до особливостей синтаксису української книжної мови кінця XVI ст., однак до змісту не додав нічого нового.

Данило Паломник (початок XII ст.) – письменник і мандрівник. Ігумен, можливо, Чернігівського монастиря, автор популярного в Київській Русі паломницького твору “Житіє і хоженіє Данила, Руської землі ігумена”, написаного під враженням мандрівки до святих місць у 1106-1108 рр. Значне місце у творі посідають легендарно-апокрифічний матеріал та опис християнських святинь, пов’язаних із біблійною історією. Водночас у ньому багато географічних, господарських, етнографічних нотаток про Константинополь, грецькі острови, Єрусалим, Назарет, Єрихон. “Хоженіє” пройняте патріотичними настроями і позначене допитливістю автора. Воно започаткувало паломницький жанр на Русі. Дійшло в понад 100 його списків. Твір перекладено англійською, французькою, німецькою мовами.

Дівович Семен (друга половина XVIII ст.) – письменник. Народився на Стародубщині у козацькій родині. Навчався в Києво-Могилянській академії та Петербурзькому університеті. Був перекладачем генеральної військової канцелярії у Глухові. У 1762 р. написав полемічний діалог “Розмова Великоросі з Малоросією”. Мова діалогу – книжна, з багатьма елементами російської мови. Автор ставив перед собою завдання довести історичні заслуги України у боротьбі з турками і татарами, польською шляхтою, її політичну та історичну рівність із Росією. Відтак у діалозі він обстоював ідею державної самостійно-

Сті України, але водночас порушував питання про надання козацькій старшині рівних прав із російським дворянством. Проявив себе майстром побудови діалогічної форми твору, користувався традиційним силабічним віршем.

Довгалевський Митрофан (XVIII ст.) – професор поетики і драматург. Навчався у Києво-Могилянській академії, з 1733 р. викладав тут поетику. Автор латиномовного курсу поетики “Hortus poeticus” (“Сад поетичний”). До цього курсу додано дві п’єси: різдвяна “Коміческоє действіє” та великодня “Властотворний образ человеколюбія Божія”. Ці типові для шкільної драматургії твори позначені майстерністю і дотриманням основних приписів тогочасної поетики. Вони мають релігійний зміст і пафос. До однієї з драм додано п’ять інтермедій, авторство яких приписують Митрофану Довгалевському. Вони мають актуальний соціально-побутовий зміст.

Домбровський Іван (XVII ст.) – поет. Належав до окатоличеної київської шляхти (“католицької Русі”), Автор латиномовної поеми “Дніпрові камени” (1619). У творі голосом музи історії Кліо подано історичний екскурс в епоху Київської Русі, Києва, сказано про заслуги князів Галицьких, Острозьких, Заславських, йдеться про родовід київського єпископа Богуслава Родошевського, якому і присвячено цю поему. Автор значною мірою дотримувався вимог ренесансної поетики, та водночас не цурався барокової гри слів, перемежовуючи античні та біблійні образи і мотиви. Поема написана гекзаметром та сапфічним віршем.

Дорофієвич Гаврило (? – після 1624) – поет, перекладач, освітній діяч. Освіту здобув у Константинополі та Острозькій академії. Переклав із грецької мови деякі твори Іоанна Златоуста (надруковані у Львові та Києві). Працював друкарем у Києво-Печерській лаврі та викладачем грецької мови у лаврській школі, із літературних творів відомі панегірик Олександру Балабану та декілька віршів.

Досифей (? – 1219) – інок Києво-Печерського монастиря. Побував на Афоні, де отримав чернецький чин та перейняв манеру співання псалмів. Від твору, укладеного після повернення в Київ, залишився тільки уривок, у якому йдеться про щоденні правила для послушників монастиря.

Дрогобич Юрій (Котермак, Георгій із Русі) (прибл. 1450-1494) – поет, філософ, астроном. Народився у Дрогобичі, освіту здобував у Кракові та Болоньї. У Болонському університеті одержав ступінь доктора філософії та медицини, був професором, у 1481-1482 рр. його ректором. Повернувшись до Кракова, викладав медицину та астрономію, ініціював друкарську справу (у 1491 р. тут з’явилася друком перша кирилична книга). Автор латиномовної “Прогностичної оцінки 1483 року” з віршованим вступом, у якій виявив свій ренесансний світогляд та наукові уявлення. Відомі також його праці “Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року” (1480), “Трактат із шести розділів про затемнення” (1490).

Євлевич Хома (XVII ст.) – поет і культурно-освітній діяч. Народився в Білорусі, навчався у Ягеллонському університеті (Краків). У 1628-1632 рр. – ректор Київської братської школи. Належав до київського культурного осередку, що сформувався навколо Петра Могили. Автор польськомовної поеми “Лабіринт” (1625), у якій вихід із “заплутаної дороги” показує Мудрість – головний персонаж, що промовляє до “могилівських братчиків”, звинувачуючи їх у моральних відступах і повчаючи, як їм далі жити. Звернення до образу Мудрості має різнорідну основу і синтезує античні й середньовічні традиції, що дало творчу перспективу для раннього бароко, у якому образ лабіринту – один із найпоширеніших.

Єфрем (XI ст.) – переяславський єпископ, автор творів, присвячених Миколаю Мирлікійському. Відвідав Константинополь, де в одному з монастирів прожив приблизно тридцять років. Повернувся в Київську Русь, був висвячений на переяславського єпископа. Переклав житіє Миколая Мирлікійського, упорядкував сказання про його посмертні чудеса, частину з яких написав сам. Автор “Слова похвального на перенесення мощей Миколая Мирлікійського” (відоме в рукописах XIV ст.).

Жоравницький Ян (?-1589) – поет, писар-канцелярист. Походив із луцької шляхти, навчався в Жидичині, служив у Луцькій канцелярії. За вбивство королівського секретаря засуджений до смертної кари. “Пасквіль 1575 року” – єдиний відомий вірш, написаний про дружину брата, жінку сумнівної репутації. За ритмікою та мовою він близький до усної народної творчості.

Земка Тарас (7-1632) – проповідник, поет і друкар. Народився і навчався уЛьвові. У1615 р. запрошений архімандритом Києво-Печерської лаври Єлисеєм Плетенецьким для участі у друкуванні книг. Із 1624 р. завідував лаврською друкарнею. Один з організаторів Київського братства, лаврської школи. Перший ректор Києво-Могилянської колегії (1632). До видань, які виходили у лаврській друкарні, писав передмови і післямови. Автор численних геральдичних віршів. Йому належать епіграми на герби князя Стефана Четвертинського (1623), Єлисея Плетенецького (1624), волинських шляхтичів Долматів (1624), Томаша Замойського (1631) та ін.

Зизаній (Тустановський) Лаврентій (?-прибл. 1634) – письменник, перекладач, мовознавець, культурно-освітній і церковний діяч. Освіту здобув в Острозькій або Львівській школі, де потім учителював. Викладав у Брестській і Віденській школах. У 1596 р. видав “Граматику словенську” – перший унормований підручник із старослов’янської мови. До граматики долучив власні вірші, у яких ідеться про користь граматики. Основну частину букваря “Наука до читання і розуміння письма слов’янського…” (1596) становить словник (“лексис”) на 1061 слово. У 1612 р. став священиком у Корці (Рівненщина). На запрошення Єлисея Плетенецького приїхав у Київ працювати у лаврській друкарні, де він займався перекладами з грецької мови, готуючи їх до друку.

Зизаній (Тустановський) Стефан (?-1600) – письменник-полеміст, проповідник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у Галичині. Невідомо, де здобув освіту. Брав активну участь у створенні Львівського братства, протягом 1586-1593 рр. був учителем братської школи, пізніше викладав у Віденській школі. Обстоював інтереси православної церкви в ідеологічних змаганнях із єзуїтами, за що зазнав переслідувань. Автор полемічних трактатів “Виклад про православну церкву” (1596), “Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського, про антихриста і знаки його” (1596), в якому порушив традиційні для полемічної прози теми (критика Папи Римського, есхатологічні міркування про друге пришестя Ісуса Христа, боротьба з єресями, віщування Страшного суду для тих, хто поширює унію і принижує православну церкву).

Зиморович Бартоломей (1597-1682) – поет, історик, громадський діяч. Народився і навчався у Львові, був радником міського уряду, бургомістром, написав латиною історію міста та його облоги у 1672 р. Автор польськомовної віршової збірки “Селянки нові руські” (1662), у якій поєднав ознаки західно-європейської поезії з місцевим колоритом (опис повір’їв, побуту, звичаїв, використання фольклору).

Зиморович Симон (1608-1629) – поет. До весілля свого старшого брата Бартоломея написав польськомовну збірку віршів “Роксоланки, або Руські дівчата” (1654). Через монологи “роксоланок” Елеонори, Ліцидини, Коронелли, Помозії, Цицерини та інших прославляв “роксоланську столицю” Львів, його мешканців, вдаючись при цьому до традиційних образів книжної поезії та усної народної творчості.

Зиновіїв Климентій (середина XVII – після 1717) – поет. Невідомо, де здобув освіту. Замолоду постригся в ченці і належав до мандрівних монахів, які проповідували і збирали милостиню на монастир. На початку XVIII ст. уклав рукописну книжку віршів та “приповістей посполитих”, тобто народних прислів’їв і приказок (понад півтори тисячі). Тематика віршів різноманітна: тогочасні ремесла, бідність і багатство, соціально-побутові та родинно-побутові явища, явища природи, урядовці і ченці, жінки і чоловіки, християнське виховання і гріховність. Широкий тематичний діапазон книги – новаторське явище в давній українській літературі. Автор писав силабічним віршем, книжною українською мовою.

Іван (Іоанн) (XVII ст.) – поет, автор “Героїчних віршів про славні воєнні дії Запорізьких військ…” (1784). Головна тема твору – визвольна війна українського народу середини XVII ст., центральний образ – Богдан Хмельницький, якого автор ідеалізував як національного героя.

Іларіон (?-прибл. 1054) – перший київський митрополит, красномовець і письменник, церковний діяч. Деякі біографічні відомості про нього подано в “Повісті минулих літ” (літописна стаття 1051 р.), де йдеться про “Лаво – ра, мужа благого, книжного”, однодумця князя Ярослава Мудрого в обстоюванні політичної незалежності Русі. Про погляди та переконання митрополита свідчить його “Слово про Закон і Благодать” – патріотичний твір, оснований на християнській риторичній традиції, який вирізняється чіткою ідейною позицією і досконалою формою. У ньому вперше порушено питання про канонізацію князя Володимира, який, охрестивши Русь, увів її до кола європейських країн.

Іоанн (XI ст.) – чернець Києво-Печерського монастиря, укладач Початкового літопису, один із співавторів “Повісті минулих літ”. Творча діяльність його припадає на кінець XI ст., коли було продовжено роботу над зводом Никона. Він доповнив текст новими подіями, публіцистичними відступами, у яких дорікав князям за міжусобні війни.

Кальнофойський Афанасій (XVII ст.) – письменник. Ненець Києво-Печерської лаври, входив до кола освічених людей, котрі оточували Петра Могилу. Написав польськомовну книгу “Тератургима, або Чуда”, яка має прозову і віршову частини. У ній описано чудеса, пов’язані зі святинями лаври, а також вміщено епітафії на Памво Беринду і Тараса Земку.

Карпович Леонтій (прибл. 1580-1620) – церковний діяч, перекладач, поет. Народився в Білорусі, освіту здобув в Острозькій академії, брав участь у полеміці з єзуїтами й уніатами, за що його переслідували. На похоронах Меле – тія Смотрицького проголосив “Казання на чесний погреб пречесного і превелебного мужа…”, видане окремою брошурою у Вільно 1620 р. У ній вміщено також біографічні відомості про Леонтія Карповича.

Кирило Туровський (прибл. 1130-1182) – церковний діяч, письменник-проповідник, автор урочистих слів та молитов, повчань. Народився в Турові (Білорусь), у ранньому віці постригся в монахи і певний час був “затворником”, займаючись “викладом божественних писаній”, за що здобув авторитет і сан єпископа у Турові. Його перу належать “Притча про душу і тіло”, “Повість про білоризця і про монашество”, “Сказання про чорноризький чин”, вісім “слів” на церковні свята, тридцять молитов і два канони. Творам притаманні висока культура красномовства, художня образність, культивування алегоричного та символічного зображення і складної стилістики (“плетення словес”).

Кіпріан (прибл. 1330-1406) – церковний і культурний діяч, агіограф. За походженням болгарин, освіту здобув у Константинополі та на Афоні. У 1374 р. прибув в Україну, де через рік був висвячений на київського митрополита. Із 1390 р. – митрополит усієї Русі. До смерті проживав у Москві. На східнослов’янських землях упроваджував Євтимієву реформу, що стосувалася перекладу з грецької мови та правопису церковнослов’янських книг. Літературна спадщина складається з житій і послань. Писав церковнослов’янською мовою.

Кленович Севастян (прибл. 1550 – після 1602) – поет. Народився у Польщі, але з молодих літ проживав у Львові, де здобував освіту. Був Люблінським бургомістром, учителював у Замойській школі. Писав латинською та польською мовами. Його найвідоміший твір – латиномовна поема “Роксоланія” (1584), у якій автор описав Україну: природу, звичаї, міста і села. Поетична манера твору подібна до античного віршування. За змістом – це епічний твір з історичними реаліями.

Климентій Смолятич (? – після 1164) – письменник-проповідник. Чернець Зарубського монастиря (поблизу Києва), з 1147 до 1154 рр. – митрополит київський. За літописом, це був чоловік “дуже книжний та освічений, і філософ великий, і многописанія написав”. У “Посланні пресвітеру Фомі” він показав своє вміння символічно тлумачити Біблію, викладати мудрі розмисли, будувати твір за античними та візантійськими правилами красномовства.

Климовський Семен (кінець XVII ст. – друга половина XVIII ст.) – поет, публіцист. Автор віршів, зокрема “їхав козак за Дунай”, що став народною піснею, поширеною і за межами України. У 1724 р. надіслав Петру І публіцистично-віршові твори “Про правосуддя начальників” і “Про смирення найвищих”, сповнені критичних роздумів про суспільне життя і владу.

Клірик Острозький (кінець XVI – початок XVII ст.) – полеміст, діяч острозького науково-літературного осередку. Автор двох “Отписів”, адресованих володимирському та берестейському єпископові Іпатію Потію, одному з організаторів Берестейської унії (1596). У своїх творах письменник обстоював незалежність православної церкви, розкривав наміри та ідеологічні претензії єзуїтів.

Козачинський Михайло (1699-1755) – поет, драматург, культурно-освітній діяч. Народився у Ямполі (Вінниччина) у родині шляхтича. У 1733 р. закінчив Києво-Могилянську академію, викладав латинську мову у Сербії, де й розпочав літературну діяльність, написавши “Трагедію про царя Уроша V” на сербську історичну тематику. У 1737 р. повернувся у Київ, став ченцем Видубицького монастиря, водночас обіймаючи посаду професора філософії та богослов’я Києво-Могилянської академії. Автор панегірика на честь імператриці Єлизавети (1744), а також драми “Благоутробіє Марка Аврелія, кесаря римського” (1745) на тему римської історії. На честь графа Олексія Розумовського написав трактат “Філософія Арістотелева…” (1745). У 1746 р. усунутий від викладання. Решту життя провів у Гадяцькому і Слуцькому монастирях.

Кониський Георгій (1717-1795) – письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився в Ніжині, освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де згодом викладав курси поетики і філософії. У 1751-1755 рр. – ректор академії. Переїхав до Могильова, де отримав сан єпископа і заснував духовну семінарію. Писав проповіді, листи, епітафії, перекладав псалми. Найвідоміший літературний твір – драма “Воскресіння мертвих” (1647), у якій на взірець притчі про багатія і злидаря Лазаря змальовано соціально-побутові стосунки Гіпомена і Діоктита (бідного і багатого). Конфлікт між ними витлумачено в релігійно-християнському дусі: зло покаране пекельними силами. Своєю соціальною загостреністю п’єса виходила за межі традиційної шкільної драми.

Копистенський Захарія (?-1627) – письменник-полеміст, проповідник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у Перемишлі, навчався у Львівській та Острозькій школах. У 1616 р. записався у київське братство. Як чернець Києво-Печерського монастиря брав активну участь у діяльності культурно-освітнього осередку, організованого лаврським архімандритом Єлисе – єм Плетенецьким. У 1624 р. обраний архімандритом лаври. Автор полемічного трактату “Палінодія” (1622), у якому обгрунтовано безпідставність Папи Римського як верховної влади у християнській церкві, незаконність Берестейської унії 1596 р. Він вдало оперував історичним матеріалом, зокрема з часів Київської Русі, аргументовано і документально доводив висловлені тези. До літературного доробку також входять полемічні твори “Книга про віру” (1621), “Книга про правдиву єдність” (1623), панегірики на честь Єлисея Плетенецького і князя Василя-Костянтина Острозького.

Косов Сильвестр (7-1657) – письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Виходець із білоруської православної шляхти. Освіту здобув у Люблінській колегії та Замойській академії. Із 1631 р. – префект новоствореної Києво-Могилянської академії, згодом – митрополит Київський. До національно-визвольної війни ставився прихильно, був противником союзу України з Росією. Автор польськомовних творів “Екзегезіс” і “Патерикон” (травестія Києво-Печерського патерика), у яких розглядав українську історію, починаючи від Київської Русі, захищав православні християнські цінності, обгрунтовував необхідність навчання латинської і польської мов в українських навчальних закладах. Його перу належать повчання “Дидаскалія…” (1637), вірші, листи, грамоти, універсали.

Крщонович Лаврентій (7-1704) – поет, художник, друкар, церковний діяч. Жив у Чернігові, архімандрит Троїцько-Іллінського монастиря. Входив до осередку поетів і друкарів, згуртованих Лазарем Барановичем. Автор передмов і малюнків до видань чернігівської друкарні, панегірика Лазарю Барановичу “Воскреслий Фенікс” (1684), який складається з окремих віршів у бароковому стилі.

Лащевський Варлаам (1704-1774) – драматург, церковний діяч. Вихованець Києво-Могилянської академії, чернець, викладач поетики, риторики, богослов’я, грецької мови. У 1747 р. запрошений до Петербурга для перегляду слов’янського тексту Біблії та її видання (вийшла 1751 р.). У 1753 р. призначений ректором Московської академії. Автор проповідей, філософських творів, трагікомедії старокнижною українською мовою “Про нагороду сподіяного у цім світі і мзду в майбутньому вічному житті” (1747), типової для барокової шкільної драми.

Леванда Іван (1734-1814) – проповідник і церковний діяч. Навчався у Києво-Могилянській академії. Два роки викладав риторику у Переяславському колегіумі. Священик Успенського собору в Києві. 1786 р. призначений кафедральним протоієреєм у Софійському соборі. Автор понад 200 проповідей з нагоди церковних свят, прибуття поважних гостей, вінчань і похорон. Вони мають бароковий характер, але не складні за змістом. Тяжіють до прикрашальної риторики, насичені багатьма прикладами і цитатами зі Святого Письма. Листувався з культурно-освітніми діячами новгород-сіверського осередку (О. Лобисевич, В. Капніст та ін.).

Ліницький Варлаам (7-1742) – паломник, церковний і освітній діяч. Священик при посольстві в Константинополі, пізніше – єпископ. У 1712- 1714 рр. здійснив паломництво до Єрусалима, після чого написав твір про християнські святині під назвою “Перегринація” (1715-1716). Загалом дотримуючись схеми жанру ходінь до святих місць, іноді відхилявся від неї, внося-

Чи до щоденника подорожі розповіді про все, що з ним траплялося в дорозі. В описах християнських святинь паломник обмежився здебільшого їхнім переліком або переказами Святого Письма.

Лука Жидята (?-1060) – єпископ новгородський. У “Повісті минулих літ” є запис під 1034 р.: “Пішов Ярослав у Новгород і посадив сина свого Володимира в Новгороді, а єпископом поставив Жидяту”. Народився, очевидно, в Києві. “Повчання Луки до братії” адресоване передусім особам чернечого сану і становить довільний переказ заповідей Божих і Нагірної проповіді Ісуса Христа, що свідчить про популяризаторське призначення цього твору.

Лукомський Степан (1701-1779) – письменник, історик. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Служив у війську (канцелярист, сотник, полковий обозний). Після відставки оселився в Прилуках. Перекладав українською мовою польських мемуаристів XVII ст. (С. Окольського, М. Титловсько – го), написав хроніку “Собраніе историческое” (1770), яка охоплює час від 1299 до 1599 рр. Автор автобіографічного оповідання.

Ляскоронський Сильвестр (7-1754) – освітній і церковний діяч, драматург. Навчався у Києво-Могилянській академії, згодом був її викладачем. У 1745 р. призначений архімандритом Ніжинського монастиря, 1746 р. став ректором Києво-Могилянської академії. Останні роки життя провів у Виду – бицькому монастирі. Автор великодньої драми “Трагедокомедія Єрусалимська” – компіляції київських шкільних драм.

Мазепа Іван (1639-1709) – гетьман України в 1687-1709 рр., автор віршів. Збереглася “Дума гетьмана Мазепи”, гіпотетично його перу належать вірші “Ой поповиче-гетьмане”, “Пісня про чайку”. Автор поетичних листів до Мотрі Кочубеївни.

Макарій (XVIII ст.) – ієромонах Новгород-Сіверського монастиря, який разом із Сильвестром описав мандрівку до Святої Землі у 1704-1707 рр. Шлях до Єрусалима проліг через Київ, Фастів, Немирів, Сороки, Ясси, Галац, по Дунаю, морем до Константинополя, Палестини, Єгипту.

Максимович Іван (1651-1715) – поет і культурно-освітній діяч. Навчався у Києво-Могилянській академії, згодом викладав поетику і риторику. Прийняв чернечий сан. Проповідник у різних монастирях. 1697 р. висвячений на архієпископа чернігівського. Написав багато творів, зокрема віршових “Алфавит святых, рифмами сложенный” (1705), “Богородице діво” (1707), “Театрон”

(1708) , “Осмь блаженства євангельскі” (1709), “Царскій путь Креста Господня”

(1709) . Писав церковнослов’янською мовою з українськими мовними елементами.

Максимович Ігнатій (1725-1793) – поет і церковний діяч. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Став її викладачем граматики, поетики, риторики, філософії. Залишивши викладацьку роботу, перебував у Києво-Софійському монастирі. Призначений настоятелем чернігівського Єлецького монастиря і ректором Чернігівської семінарії. Йому належить один твір – “Ода на перший день травня 1761 р.”, який змальвує студентські травневі рекреації. Автор поєднав античні і фольклорно-побутові образи, одним із перших апробував силабо-тонічну систему. Мова твору наближена до російської.

Маркович Яків (1696-1770) – письменник, історик. Належав до козацької старшини. Вів щоденник упродовж значної частини свого життя (з 1717 до 1767), у якому відтворив події зі своєї біографії та історії України. Щоденник має здебільшого фактографічну цінність.

Митура Олександр (кінець XVI – перша половина XVII ст.) – поет, видавець, культурно-освітній діяч. Народився у Галичині, вчителював у Львові. На початку XVII ст. належав до культурно-освітнього осередку, організованого архімандритом Києво-Печерської лаври Єлисеєм Плетенецьким. Автор панегірика “Візерунок цнот превелебного в Возі… отця Єлисея Плетенецького”, у якому йдеться про культурну, церковну, освітню діяльність Плетенецького, зокрема про заснування ним друкарні, монастирів і церков. Твір написано силабічним віршем, давньою книжною українською мовою.

Могила Петро (1596-1647) – церковний, культурно-освітній діяч, письменник. Родом із Волощини (нині Молдова), освіту здобував у Львові, європейських університетах. У 1628 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври. Сприяв об’єднанню братської і лаврської шкіл у колегію, названу на його честь Києво-Могилянською. Створив науковий, освітній, культурний, літературний осередок, з якого вийшло багато видатних людей, зокрема письменників. Спільно з богословами лаври написав “Требник”, “Катехізис”, “Літос”. Автор теологічно-літературних творів “Євангеліє учительне” (1616), “Анфологіон” (1636), “Євхологіон” (1646), численних проповідей, що увійшли до “Служебника”.

Мойсей (Видубицький) (кінець XII – перша половина XIII ст.) – ігумен київського Видубицького монастиря. Його ім’я двічі згадано у Київському літописі під 1098 і 1099 рр. У другій згадці йдеться про спорудження монастирської стіни, з нагоди закінчення якої він проголосив похвальне слово, що свідчить про ерудованість книжника та майстерність церковного красномовства.

Мойсей (Новгородський) (?-1187) – ігумен новгородського монастиря, автор “Повчання Мойсея про надмірне пияцтво” та “Слова отця Мойсея про присяги і клятви”. За змістом і стилем це типові для доби Київської Русі повчання. Автор не цитував Святе Письмо, а звертався у своїх морально-етичних настановах до життєво-побутових понять та аргументів. Виступав за зміцнення християнської віри, уникнення гріховної поведінки та вчинків, протистояння язичницьким обрядам і звичаям.

Мужиловський Андрій (перша половина XVII ст.) – письменник-поле – міст, ієромонах Києво-Печерської лаври. Автор польськомовного полемічного твору “Антидотум” (1629), який був відповіддю на прокатолицьку “Апологію” Мелетія Смотрицького. Значну увагу приділяв теологічним питанням, розмірковував на теми, традиційні для полемічної прози того часу (першість Папи Римського, релігійна і національна гідність православних українців, боротьба з польською експансією).

Наливайко Дем’ян (7-1627) – поет, перекладач. Брат козацького ватажка Северина Наливайка. Навчався в Острозькій академії, входив до острозького культурно-освітнього і літературного осередку, був помічником друкаря Івана Федорова. Учасник Берестейського антикатолицького собору 1596 р. Автор віршової книги “Ліки на оспалий умисел людський”, до якої увійшли твори на філософську та морально-етичну тематику. Писав давньоукраїнською мовою.

Нарольський Іван (XVII ст) – поет. Навчався у Києво-Могилянській академії. Автор латиномовного панегірика на честь київського митрополита Йоасафа Кроковського “Славний престол почестей Кроковського” (1708), у якому за допомогою античної та біблійної образності розкрив образ церковного та культурно-освітнього діяча.

Некрашевич Іван (прибл. 1742 – після 1796) – поет. Народився поблизу Києва (с. Вишеньки), навчався у Києво-Могилянській академії, був священиком у рідному селі. Автор рукописного збірника поетичних творів, характерних для низового бароко. До нього ввійшли віршовані листи, діалог “Ярмарок”. У полілогах “Сповідь” та “Супліка, або Замисел на попа” розробляв тему сто-

Сунків простого народу і сільських священиків. Вірші мають гумористично-сатиричне забарвлення, близькі до усної народної творчості мовою і художньо – виражальними засобами. Писав тогочасною книжною мовою з помітними елементами розмовної.

Нерунович Інокентій (перша половина XVIII ст.) – драматург, викладач поетики і риторики у Києво-Могилянській академії. Створив історичну драму “Милість Божа” (поставлена 1728 р.), у якій змальовано події визвольної війни середини XVII ст. та образ Богдана Хмельницького. За темою та її художнім вирішенням вона не типова для шкільної драматургії. Написана старою книжною мовою, силабічним віршем.

Нестор (прибл. 1050 – прибл. 1114) – літописець, агіограф, чернець Києво-Печерського монастиря. Упорядник “Повісті минулих літ” (1113), до якої увійшло декілька його історичних оповідей. Автор “Читання про життя і загибель блаженних страстотерпців Бориса і Гліба”, “Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського”. Йому приписують три “слова”, які включили до Києво-Печерського патерика: “Сказання про те, від чого дістав назву Печерський монастир”, “Слово про перенесення мощей преподобного отця нашого Феодосія”, “Сказання про перших чорноризців печерських”.

Никифор (?-1121) – київський митрополит. Автор послань і повчань “Послання до Володимира Всеволодовича Мономаха про піст”, “Послання від Никифора, митрополита Київського, до Володимира, князя всієї Русі, – про поділ церкви на східну і західну”, “Послання про латинян до великого князя Ярослава Святополчича”, “Повчання про піст” (розширений варіант послання до Володимира Всеволодовича), “Сказання про чудеса Бориса і Гліба”. Твори дають важливий матеріал про звичаї князів на початку XII ст., розкривають міжконфесійні стосунки.

Никодим (XVIII ст.) – чернець Рихлівського монастиря (Чернігівщина), паломник, який разом із Сильвестром здійснив подорож до Константинополя і Єрусалима у 1722 р. та описав її у путівнику.

Никон (7-1088) – літописець, ігумен Києво-Печерського монастиря. Відомості про нього є в “Повісті минулих літ” і в Києво-Печерському патерику. Разом з Антонієм оселився у печерах на березі Дніпра. Користувався авторитетом серед киян. За гіпотезою О. Шахматова, був упорядником, автором і редактором Початкового зводу, складеного ним приблизно 1073 р., що ліг в основу “Повісті минулих літ”. Вважають, що він є автором “Сказання про розповсюдження християнства на Русі”, оповіді про прикликання варягів із Новгорода, а також ініціатором ведення записів по роках.

Онуфрій (XVII ст.) – поет, церковний діяч. Був ігуменом Преображенського монастиря під Харковом. Автор рукописного збірника “Про природженість людську…”, у якому йдеться про залежність людського життя від того, під якою планетою чи знаком зодіаку народжена людина. У віршах “Про жінок вагітних”, “Про жіночу природу”, “Про полуденний сон” розкрито побутові та моральні чинники життя українців.

Оріховський (Роксолан) Станіслав (1513-1566) – письменник-публіцист, освітній діяч. Навчався у Краківському, Віденському, Падуанському та Болонському університетах. Повернувшись на батьківщину, займався літературною діяльністю у дусі Ренесансу. Його називали “руським Демосфеном”, людиною, що володіла мовою Цицерона. Автор ораторських, публіцистичних та історичних творів. У двох промовах “Про турецьку загрозу” (1543-1544) звучать антимагометанські мотиви, порушено питання про визволення південних слов’ян з-під турецького ярма. У творах “Про целібат” і “Відступництво

Риму” (1547) сперечається з Папою Римським, доводячи шкідливість целібату. У “Напученні королеві польському Сигізмунду II Августу” (1554) відтворено картину суспільно-економічного і політичного становища Польщі середини XVI ст., розкрито проблеми етичного змісту. Написав “Хроніки” (з історії Польщі), “Промову на похоронах Сигізмунда І”, листи, діалоги, памфлети на різні теми. Його творам властиві красномовство, полемічний запал, категоричність суджень та оцінок, пафос, іронія.

Орлик Пилип (1672-1742) – гетьман України, письменник. Навчався в Києво-Могилянській академії. Писар Київської метрополії та генеральної канцелярії, з 1702 р. – генеральний писар. Брав участь у повстанні Івана Мазепи проти російського самодержавства. Після поразки емігрував за кордон, був проголошений гетьманом України. Декілька разів організовував походи задля звільнення Правобережжя. Помер у Яссах. Автор двох поетичних книжок польською мовою: “Алкід російський” (1695) – панегірик гетьманові Мазепі, “Гіпомен сармацький” (1698) – панегірик на честь шлюбу Ганни Кочубеївни; “Діаріуша подорожнього” (охоплює час від 1720 до 1734 рр.), а також першої української конституції “Вивід прав України” (1710). Літературним творам властива словесна вишуканість у стилі розвинутого бароко.

Орновський Іван (друга половина XVII – початок XVIII ст.) – поет. Входив до чернігівського культурно-освітнього і літературного осередку, організованого Лазарем Барановичем. Автор віршових книг “Небесний Меркурій” (1686) і “Багатий сад” (1705), панегіриків “Муза роксоланська” та “Скарбниця коштовного каміння” (1693). Образність і художня форма віршів свідчать про належність автора до стилю бароко. Писав польською мовою.

Пашковський Мартин (друга половина XVI – 20-ті роки XVII ст.) – поет, перекладач. Походив з української шляхти, служив магнатам Любомирецьким та Плазам. Автор польськомовних творів на українську тематику: “Дії турецькі і змагання козацькі з татарами” (1615), “Розмова козака запорозького з перським гінцем” (1617), “Україна, від татар понищена, князів та панів прикордонних про порятунок жалісний лямент” (1618), “Битва поляків року 1620 і нещаслива їхня поразка під Цецорою” (1620). Віршам притаманні барокова образність, деталізація оповіді, звернення до античних образів, історизм у зображенні військових справ.

Пекалід Симон (прибл. 1567 – після 1601) – латиномовний поет. Навчався у Краківському університеті. Переїхав до Острога на запрошення князя Костянтина Острозького. Автор поеми “Про острозьку війну” (1600), у якій розповідається про повстання Криштофа Косинського, а також ідеться про місто Острог, “Острозьку тримовну гімназію”, подано генеалогію князів Острозьких. У батальних сценах відтворено героїчний тип лицарства, відмінний від середньовічного, літературними засобами, притаманними ренесансному мистецтву.

Петро (?-1326) – митрополит Київської Русі. Уродженець Волині. Прийнявши чернецтво, заснував монастир на р. Раті (між Львовом та Белзом). Здійснив паломництво до Константинополя. 1309 р. став митрополитом Київської Русі. У церковних справах побував у Владимир!, Брянську, Переяславі Залеському, їздив із князем Михайлом Ярославичем в Орду. У 1327 р. канонізований. Збереглося шість його повчань: “Повчання ігуменам, попам і дияконам”, “Повчання монахам і всім православним християнам”, “Повчання Петра митрополита всієї Русі”, “Повчання Петра митрополита”, “Повчання Петра митрополита тверському владиці Андрію”, “Повчання Петра митрополита великому князеві Димитрію”. Вони написані за візантійськими традиціями християнських настанов, позначені особистісними інтенціями в оцінках історичних подій та персонажів.

Полікарп (кінець XII – перша половина XIII ст.) – чернець Києво-Печерського монастиря, один із авторів Києво-Печерського патерика. Маючи намір стати у Києві єпископом, звернувся за підтримкою до владимиро-суздальського єпископа Симона, що послужило приводом для написання творів, які склали основу патерика. Йому належать твори про архімандрита Печерського Акиндіна, Микиту-затворника, Лаврентія-затворника, святого і блаженного лікаря Агапіта, Мойсея Угрина, Прохора-чорноризця, преподобного Спиридона, художника Апімпія, отця Пимена. Мета творів – донести до майбутніх ченців житія світочів Руської Землі. Автор був людиною книжною, котра спиралася у своїх писаннях на історичний матеріал і добрі знання побуту і звичаїв чернечого середовища.

Плетенецький Єлисей (прибл. 1554-1624) – церковний і культурно – освітній діяч, письменник. Народився в Галичині. Із 1599 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври, ініціатор заснування тут друкарні і лаврської школи. Зібрав навколо себе і літературні сили. Автор передмов до виданих у лаврській друкарні книг: “Часослова” (1616), “Анфологіона” (1619), “Божественної літургії” (1620), проповіді Іоанна Златоуста (1623,1624).

Полоцький Симеон (1629-1680) – письменник, проповідник, культурно-освітній і церковний діяч. За походженням білорус. Навчався у Києво-Могилянській академії та єзуїтській колегії у Вільні. Був монахом і вчителем у Полоцьку. З 1664 р. оселився у Москві, де виховував царських дітей, брав участь у складанні проекту Слов’яно-греко-латинської академії. Літературна спадщина різноманітна: латино – та польськомовні вірші, декламації, філософська та духовна поезія, проповіді, панегірики, драми. У книги “Вертоград мно – гоцвітний” (1678), “Рифмологіон” (1680) увійшли твори різних жанрів – епітафії, молитви, епіграми, елегії, сатири, афористичні вірші, байки. Словесна пишність, риторичне оздоблення, зовнішня декоративність свідчать про бароковість віршового доробку поета. Автор книг проповідей “Обід душевний” (1681), “Вечеря душевна” (1683), двох драм – “Комедія притчі про блудного сина” (1678), “Трагедія про Навходоносора царя” (1674), написаних давньою книжною мовою.

Попович-Гученський Петро (друга половина XVII ст.) – поет. Родом з Поділля. Можливо, був сільським священиком. Автор рукописного збірника, до якого увійшли святкові (різдвяні, великодні) діалоги, “нищенські” вірші, для яких характерні тематика і стиль низового бароко. Писав мовою, наближеною до української розмовної.

Потій Іпатій (1541-1613) – письменник-полеміст, церковний діяч. Народився на західноукраїнських землях, навчався у Краківському університеті, прийняв чернецтво. Призначений єпископом володимирським і брестським. Разом із деякими іншими єпископами був провідником унії в Україні, користувався підтримкою Польщі і католицької церкви. Автор численних полемічних трактатів, повчань і послань, які вплинули на розвиток української полемічної прози. Його перу належать “Унія” (1595), “Антиризис” (1599), “Оборона собору Флорентійського” (1603), “Гармонія” (1608). Писав книжною українською мовою. Українські письменники-полемісти давали негативну характеристику йому і його творам, проте він був “талановитим письменником і проповідником” (І. Франко).

Почаський Софроній (перша половина XVII ст.) – культурно-освітній, церковний діяч, письменник. Навчався у Київській братській школі, де згодом викладав риторику. Після об’єднання цієї школи із лаврською працював у Києво-Могилянському колегіумі, у 1638-1640 рр. був її ректором. Автор “Евхари-стиріона, або Вдячності Петру Могилі” (1632). Твір складається з двох віршових частин (“Гелікон” і “Парнас”), починається епіграмою на герб Могили та прозовою присвятою. В основній частині твору, присвяченій заснуванню Києво-Могилянського колегіуму, йдеться про сім “вільних наук”, запроваджених у колегіумі, а також дев’ять муз, що надихають спудеїв. “Евхаристиріон” за будовою та образністю (символи, алегорії, риторичні фігури, антитези, поєднання античних та біблійних образів) належить до раннього українського бароко.

Прокопович Феофан (1681-1736) – церковний, громадський, освітній діяч, письменник. Народився у Києві, навчався у Києво-Могилянському колегіумі, єзуїтському колегіумі в Римі, після чого викладав поетику, риторику, філософію, геометрію, фізику у Київській академії. З 1710 до 1716 рр. був її ректором. На запрошення Петра І переїхав у Петербург, де займався церковними, культурно-освітніми, літературними справами. Творча спадщина охоплює філософські трактати, курси з поетики і риторики, історичні праці, публіцистику, листи, промови. Автор віршів, серед яких найвідоміші – “Епінікіон” (“Пісня перемоги”), “За Могилою Рябою”, “Похвала Дніпру”, “Опис Києва” та ін. Створив трагікомедію “Володимир” (1705), у якій звернувся до історичних часів прийняття Руссю християнства, вивівши з тогочасних подій алегорію реформаторської діяльності Петра І (деякі дослідники вважають, що йдеться про діяльність Івана Мазепи). Писав книжною українською і латинською мовами. Творчість має ознаки пізнього бароко та елементи класицизму.

Радивиловський Антоній (7-1688) – проповідник і письменник. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі, був проповідником у київських монастирях. Автор двох збірників проповідей: “Огородок Марії Богородиці” (1676), “Вінець Христа” (1688). Ораторська проза має бароковий характер, створена за правилами тогочасної гомілетики (логічна структура, різноманітні, взяті з багатьох писемних джерел аргументи, моралізаторські розмисли, поєднані з прикладами із соціально-побутового життя). Автор прагнув простоти вислову, оскільки адресував їх звичайним людям; складні богословські поняття розкривав за допомогою вставних новел – легенд, притч, байок, фацецій, міфів, казок.

Римша Андрій (прибл. 1550 – після 1595) – поет, видавець, освітній діяч. За походженням білорус. Викладав в Острозькій академії. Автор віршованої “Хронології” (1581), яка складається із 12 дистихів, написаних силабічним 13-складником, книжною українською мовою. Писав геральдичні твори, присвячені українським шляхтичам Остафію Воловичу, Леву Сапізі, Теодору Ску – мину. Тісно пов’язаний із письменниками острозького кола, діяльністю острозької друкарні.

Русин Павло (прибл. 1470-прибл. 1517) – поет. Навчався у Краківському університеті, вдосконалював свої знання у німецьких та австрійських навчальних закладах. 1509 р. видав латиномовну віршову збірку “Павла Русина з Кросна… панегірики та інші пісні”. За тематикою вірші поділяються на духовні, панегіричні, моралізаторські, культурологічні. Поет вдавався до жанрів елегії, епіграми, послання. У віршах “Похвала Поезії”, “Промовляє книга”, “До книжечки” відчутна виразна орієнтація на ренесансне мислення і мистецтво.

Сакович Касіян (прибл. 1578-1647) – поет, культурно-освітній, релігійний діяч. Народився у Галичині, навчався у Краківському університеті. У 1620-1624 рр. – ректор Київської братської школи. Став уніатом, римо-католиком, внаслідок чого з’явилися антиправославні полемічні трактати. Автор “Вірша на жалісний погріб славного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного…” (1622). Це типовий панегірик, у якому прославлено військові подвиги та світські справи гетьмана, відданого своїй батьківщині. Поет широко використовував художній арсенал бароко. Вірші написано давньоукраїнською книжною мовою, силабічним віршем.

Самовидець – літературний псевдонім невідомого автора козацького літопису початку XVIII ст. Деякі дослідники припускають, що під псевдонімом Самовидець писав Роман Ракушка-Романовський (1623-1703) – учасник визвольної війни, ніжинський сотник, генеральний підскарбій, який через ворогування з гетьманом Дем’яном Многогрішним переселився на Правобережжя і став священиком у Стародубі.

Селунський Арсеній (XV ст.) – письменник і паломник. За його власними свідченнями, виходець із Селуня (Салоніки у Греції). Перебував 17 років в Єрусалимі. Автор паломницького твору “Слово про буття Єрусалимське”. Пам’ятка відома у 13 списках XV-XVII ст., які мають східнослов’янське походження. Твір невеликий за обсягом. На відміну від аналогічних пам’яток, у ньому відсутні старозавітні сюжети й мотиви, а основну увагу зосереджено на євангельських подіях, викладених здебільшого за усними джерелами.

Серапіон (XVIII ст.) – письменник і мандрівник. Інок Мотронинського монастиря. Здійснив та описав своє паломництво до Єрусалима у 1749 р. Розповів про маршрут, який пролягав через міста України, Туреччини, Греції, а також святі місця, пов’язані з біблійною історією (Єрусалим, Віфлеєм, Назарет, Сіон, Йордан, Єрихон та ін.). Окрім традиційних відомостей про святі місця у творі багато нотаток світського характеру, які свідчать про широкі інтереси автора.

Серапіон (7-1275) – проповідник і письменник. Архімандрит Києво – Печерського монастиря. Незадовго до смерті призначений єпископом у Володимирі-на-Клязьмі. Автор п’яти “слів”, які збереглися у рукописних збірниках XIV-XV ст. Як християнин і церковний наставник, переймався “гріхами” своїх сучасників, котрі дотримувалися старих звичаїв (“Слово про маловір’я”). Драматизуючи свої переживання за “гріхи людські”, автор за допомогою стилістичних засобів посилював напруженість почуттів, проголошуючи риторичні запитання, які відображали особисте ставлення до моральності людей. У повчаннях наявні описи історичних реалій: життя Русі після монголо-татарської навали, особливості християнізації Русі, зокрема на її північних землях.

Сильвестр (7-1123) – літописець, ігумен Видубицького монастиря. За гіпотезою О. Шахматова, автор другої редакції “Повісті минулих літ” (1116). Серед дослідників немає єдиної думки щодо його участі у редагуванні і переписуванні літопису. І. Срезневський, М. Костомаров вважали його співавтором “Повісті минулих літ”, котрий звів літописну частину Нестара з історичними оповіданнями про Києво-Печерський монастир. М. Присьолков припускав, що він переробив завершальну частину літопису, починаючи з 1093 р., щоб наголосити на ролі Володимира Мономаха. М. Возняк розцінював його вклад у літописання тим, що він “виготовив копію Печерського літописного зводу для свого монастиря”. На думку Л. Махновця, літописець “можливо, лише переписав “Повість минулих літ””.

Сильвестр (XVIII ст.) – чернець Рихлівського монастиря (Чернігівщина), паломник. Здійснив та описав разом із ченцем Никодимом подорож до Константинополя і Єрусалима у 1722 р. У мандри вони вирушили з Чернігова. Авторів записок цікавили екзотичні краї, життя й побут інших народів, але основну увагу приділяли християнським святиням. Збереглася лише частина їхнього рукопису.

Симон (7-1226) – співавтор Києво-Печерського патерика. Чернець Києво-Печерського монастиря, згодом – володимиро-суздальський єпископ. Написав відповідь на послання печерського ченця Полікарпа, у якому давав свої настанови і поради, ілюструючи їх розповідями про історію лаври та її знаменитих монахів, що лягло в основу Києво-Печерського патерика. На думку дослідників, йому належать оповіді про печерських ченців Онасифора, Євстратія, Никона, Кукшу і Пимена, Афанасія, Святошу, Еразма, Арефу, Тіта і Єваргія.

Симонід Симон (1558-1629) – поет, освітній діяч. Народився у Львові. Навчався у Краківському університеті, освітніх закладах Франції, Бельгії. Був учителем у Львові, брав участь у заснуванні тут друкарні. Віршував польською і латинською мовами. У 1614 р. видав книгу “Ідилії” (“Селянки”), у якій у поетичній формі змалював побут і звичаї українського народу. Твори належать до раннього бароко.

Сильвестр (XVIII ст.) – ієромонах Новгород-Сіверського монастиря, який разом із Макарієм написав твір про мандри до Святої Землі “Путь”.

Сковорода Григорій (1722-1794) – філософ, поет, прозаїк. Народився на Полтавщині у козацькій родині. Із перервами навчався у Києво-Могилянській академії (два роки співав у придворній капелі в Петербурзі, брав участь у дипломатичній місії в Угорщині). Викладав поетику у Переяславському колегіумі, пізніше – у Харківському. Був домашнім учителем у заможних людей. Став вільним письменником та мандрівним філософом. До кінця життя багато подорожував, писав філософські трактати і діалоги, вірші та байки. Помер і похований на Харківщині. Створив оригінальну філософську систему, яка має антропоцентричний характер. Християнський мораліст, інтелектуал, чиї погляди співзвучні з ідеями Просвітництва. Як поет-новатор постав у збірці віршів “Сад божественних пісень”, у якій представлено філософську, духовну, пейзажну, сатиричну лірику. Основоположник жанру байки в українській літературі, уклав збірку “Байки харківські” (1774), створивши власний художній і композиційний варіант байки. Збірці притаманні морально-етична проблематика, а також прагнення унаочнити свої філософські погляди за допомогою алегоричного зображення дійсності. Художня творчість хоч і пов’язана з традиціями давньої літератури, має виразні новаторські ознаки: критицизм у дусі Просвітництва, розширення тематичних і жанрових можливостей літератури, зв’язок із фольклорною ритмікою та образністю, художня завершеність, циклічність творів у формі окремої книги.

Скульський Андрій (7-1651) – поет, друкар. Народився у Львові. Навчався у братській школі, займався друкарською справою у Молдові, Львові, Уневі. У 1651 р. заарештований за зв’язки з козаками і страчений. Автор книги давньоукраїнською мовою “Вірші з трагедії “Христос Пасхон”” Г. Богослова (1630).

Смотрицький Герасим (7-1594) – письменник-полеміст, поет, освітній діяч. Родом зі Смотрича (тепер Хмельниччина), мешкав в Острозі. Перший ректор Острозької академії, під його керівництвом здійснено переклад і видання Острозької Біблії (1581). Автор передмови, панегіричного та геральдичного віршів, вміщених в Острозькій Біблії. Як полеміст, що захищав права і гідність православної української церкви, написав два твори: “Ключ царства небесного” і “Календар римський новий” (1587). У трактатах прагнув до простоти викладу, звертався до фольклорних джерел, застосовував риторичні прийоми та образи, близькі до стилю бароко.

Смотрицький Мелетій (прибл. 1572-1633) – письменник-полеміст, поет, церковний та освітній діяч. Син Герасима Смотрицького. Освіту здобув в Острозькій академії, навчався у Віленському єзуїтському колегіумі, був учителем у князів Огинських та Соломирецьких, студіював в університетах Бреслау, Нюрнберга, Лейпцига, Віттенберга. На початку XVII ст. став членом

Православного братства у Вільні і виступив із полемічними творами проти унії (“Антигрифи” як реакція на книги Іпатія Потія “Герезія” та “Гармонія”). Учителював у Віленській братській школі, прийняв постриг у місцевому Стародухівському монастирі, де його обрали архімандритом. Єпископ полоцький. Помер у Дермані (неподалік Острога). Автор полемічних та богословських трактатів, віршів, послань та першої граматики давньоукраїнської мови (1619). Найвідоміший твір – “Тренос” (1610), виданий польською мовою у Вільні. Ускладнена образність, стилістичні прийоми, виразна риторичність, інформативна насиченість із різних писемних джерел дають підстави зарахувати цей твір до барокового стилю.

Ставровецький (Транквіліон) Кирило (?-1646) – поет, освітній і церковний діяч. Учителював у Львівській братській школі та Вільні. Активний діяч львівського братства, ігумен Унівського монастиря. Після прийняття унії призначений архімандритом чернігівського Єлецького монастиря. Автор богословських праць “Зерцало богословія” (1618), “Євангеліє учительное” (1619), збірки віршів “Перло многоцінне” (1646) на морально-етичну тематику, сповнених християнською образністю.

Старушич Ігнатій (?-1651) – церковний діяч і письменник. У 1640 р. – намісник Києво-Печерської лаври, із 1641 р. – ректор Києво-Могилянської колегії. Належав до освітньо-літературного осередку Петра Могили. Автор “Казання поховального над тілом ясновельможного князя Іллі-Святополка Четвертинського” (1641), написаного в стилі бароко.

Стаховський Антоній (?-1740) – освітній і церковний діяч, письменник. Навчався в Києво-Могилянській академії. Викладач Чернігівського колегіуму, намісник Чернігівського кафедрального монастиря. Автор книги “Зерцало от писанія Божественного” (1705), яка містить віршову посвяту гетьману Івану Мазепі, геральдичний вірш та панегірик на його честь, а також вірші про страждання Ісуса Христа. Написав підручник із риторики, був ініціатором і перекладачем із латинської мови “Історії” Тіта Лівія.

Тимофій (XIII ст.) – літописець. У Галицько-Волинському літописі про нього сказано: “Був Тимофій у Галичі премудрий книжник, родом із града Києва, котрий притчею розповів про того тирана Бенедикта (угорського воєводу.- П. Б.)”. Його вважають одним із авторів Галицької частини літопису, створеної у середині XIII ст. За гіпотезою М. Головіна, він міг бути автором “Слова про Ігорів похід”, Б. Рибаков припускає, що Тимофій лише написав повість про похід Ігоря на половців, яка увійшла до Київського літопису.

Тичининський (Рутинець) Георгій (перша половина XVI ст.) – латиномовний поет. Народився у Галичині. Професор поетики і риторики у Краківському університеті, дипломат у різних містах Італії. Автор поем про “найславнішу королеву Галичини Соломею”, святу Варвару (надруковано у Кракові 1537 р.). Писав послання, епіграми. У творах звертався переважно до античної образності.

Туптало Дмитро (1651-1709) – поет, агіограф, культурно-освітній і церковний діяч. Народився на Київщині, навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Із 1675 р. – ієромонах Густинського монастиря. Жив у Чернігові, Вільні, Слуцьку, Батурині, Києві. У 1702 р. призначений ростовським митрополитом. Автор 12-томного комплексу житій святих “Четьї Мінеї” (1684-1705), автобіографічного “Діаріуша” (з 1677 до 1709), духовних віршів, молитов і псалмів, драматичних творів – “Ростовська дія” (1701), “Комедія на Різдво Христове” (1702), “Дмитрівська драма” (1704). Зібрав та упорядкував розповіді про чудеса – “Руно орошоноє” (1680). Писав книжною українською мовою.

Туробінський (Рутинець) Іван (1511-1575) – латиномовний поет і вчений. Навчався у Краківському університеті. Професор і ректор цього навчального закладу. Автор епіграм, віршованих послань, геральдичних віршів, зокрема на герб Львова. Часто звертаючись до античних мотивів та символів, культивував у своїй поезії ренесансні ідеї та художні образи.

Турчиновський Ілля (1695 – після 1718) – письменник, священик. Народився на Київщині, навчався у Києво-Могилянській академії. Із 1710 р. мандрував Україною та Білоруссю, внаслідок чого склав автобіографічні нотатки про подорож. Автор належить до мандрівних дяків. У своєму творі він зумів відобразити колоритний побут і творчі заняття спудеїв.

Фальківський Іриней (1762-1823) – поет, учений, культурно-освітній і церковний діяч. Народився на Полтавщині, навчався у Києво-Могилянській академії, навчальних закладах Угорщини. Архімандрит у кількох монастирях, ректор Києво-Могилянської академії, єпископ чигиринський. Залишив значну за обсягом письменницьку і наукову спадщину. До літературних творів відносять його вірші, написані латинською та давньою книжною мовою: “Молитва до Пресвятої Богородиці” (1789), “Похвальні і молитвенні вірші до Пресвятої Діви Богородиці” (1789), “Поетичні диктанти” (1792). Твори мають виразні ознаки пізнього бароко.

Феодосій Печерський (?-1074) – церковний діяч, письменник. Його біографію подано у “Житії Феодосія Печерського”, а також Києво-Печерському патерику, де він постає як руський християнський сподвижник, засновник монастиря, святий. Автор повчань до братії, послань, молитов та сказань. У повчанні “Про кари Божії” засуджував язичників, у циклі повчань “На велику Чотиридесятницю” викладав основні етично-християнські настанови Студитського статуту (правил чернецького життя, уведених і в Печерському монастирі). У посланнях “Запитання князя Ізяслава” та “Запитання про латинян” порушив актуальні проблеми церковного життя (боротьба із залишками поганських вірувань, православних проти іудеїв та католиків), питання християнської моралі та вихованості.

Филипович Афанасій (прибл. 1592-1648) – письменник і церковний діяч. Навчався у Віленській братській школі, прийняв чернецтво і перебував у різних монастирях. Ставши ігуменом Брестського монастиря (1640), розпочав полеміку з єзуїтами та уніатами. Арештований і висланий до Києва, де оселився у Печерській лаврі. Тут написав автобіографічну повість “Діаріуш берестейського ігумена Афанасія Филиповича”. На початку визвольної війни його ув’язнили і стратили поляки. У складному за композицією “Діаріуші” йдеться про подорож автора до Москви, щоб зібрати кошти на відбудову Куп’ятицького монастиря; як він став берестейським ігуменом; своє нещасне ув’язнення за критику унії. За сюжетними лініями та побудовою, ірраціональними та деструктивними мотивами “Діаріуш” нагадує химерне барокове творіння.

Ханенко Микола (1690-1760) – автор щоденникових нотаток, які вів з 1719 до 1754 рр. Навчався у Києво-Могилянській академії. Перебував на військовій службі, став канцеляристом при гетьманові Івану Скоропадському. По смерті гетьмана брав участь у делегації Павла Полуботка до Петра І, за що його заарештували і кинули до петербурзьких казематів. Після повернення в Україну був суддею, писарем, обозним, хорунжим Стародубського полку. Найяскравіші сторінки щоденника присвячено подіям 1722 р., коли гетьман Скоропадський захищав у Москві права і вольності України. Автор володів вишуканим літературним стилем. Його твір став зразком мемуарної прози першої половини XVIII ст.

Христофор Філалет (середина XVII-початок XVIII ст.) – літературний псевдонім невідомого письменника-полеміста. Автор “Апокрисиса, або Відповіді на книжки про собор Берестейський”, написаного одразу після Берестейського собору 1596 р. і надрукованого польською мовою у Кракові (1597) та книжною українською мовою в Острозі (1598). У полемічному трактаті, який складається з чотирьох частин, аргументовано, за допомогою численних документальних свідчень викрито підступність церковної унії, вчинки і дії українських єпископів, котрі стали провідниками унії. Автор виявив словесну майстерність, поєднуючи стилістику класичної риторики із засобами низького стилю – іронією, сарказмом, гротеском, звертався до езопівських сюжетів та фольклорних висловлювань.

Цамблак Григорій (прибл. 1364-1420) – письменник, проповідник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у Болгарії (Тирново), навчався у Константинополі та на Афоні. У 1409 р. прибув до Києва. Митрополит київський і литовський. В Україні написав “Надгробне слово митрополиту Кипріану” (1410), “Слово похвальне Євтимію Тирновському” (1413), п’ять проповідей, дві промови на Констанцькому соборі. У творах провідною є тема відданості християнській вірі, мужності і стійкості борців за її утвердження. Маючи загалом середньовічний світогляд, виявив деякі гуманістичні тенденції – релігійну толерантність, зацікавлення ренесансною культурою. У літературному письмі прихильник “плетення словес”.

Чуй Григорій (Русин із Самбора) (прибл. 1523-1573) – латиномовний поет. Народився у Галичині. Навчався у Краківському університеті, де здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв. Ректор ліцею в Перемишлі, ректор львівської школи, з 1563 р. – професор Краківського університету. Автор поем, панегіриків, еклог (різновиду пасторальної поезії). У творах часто звертався до античних мотивів та образів, користувався гекзаметром, писав латинською мовою.

Шумлянський Йосип (9-1708) – поет, прозаїк. Народився у Галичині. Був військовим. У 1668 р. висвячений на львівського єпископа, але згодом прийняв унію. Писав прозові твори історичного змісту. Автор єдиного збереженого поетичного твору “Дума з 1687 року”, у якому розповідається про похід польського короля Яна Собеського під Відень на поміч Австрії від нападу Туреччини. Вірш написано книжною українською мовою з використанням народнорозмовних елементів.

Щасний (Гербурт) Ян (1567-1616) – прозаїк-публіцист. Народився у Добромилі. Освіту здобув за кордоном. Брав участь у. військових походах. Дипломат (посол у Туреччині, Франції). У 1601 р. залишив офіційну службу й оселився в Добромилі, де розгорнув антиуніатську діяльність, заснував православний монастир, збирав давні книги і рукописи, вивчав історію краю. Був учасником повстання проти короля Сигізмунда III, за що відбув дворічне ув’язнення. Видав “Хроніку” Яна Длугоша, твори Станіслава Оріховського. Автор “Розмислу про народ руський” (1613), написаний після невдалого походу польського війська на Москву. Писав польською та українською книжною мовами.

Щербацький Григорій (9-1754) – драматург, культурно-освітній діяч. Навчався в Києво-Могилянській академії, згодом викладав тут риторику, філософію і грецьку мову. У 1749 р. – викладач богослов’я у Московській академії. Автор “Трагедокомедії, нарицаемой Фотій” (поставлена 1749 р. в Києво – Могилянській академії). У ній порушено тему стосунків між православними і католиками. П’єса має історичний колорит, написана динамічним стилем із використанням легендарних і побутово-історичних деталей.

Яворський Стефан (1658-1722) – поет, філософ, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у м. Явор (Львівщина). Освіту здобув у Києво-Могилянській академії та школах Любліна, Львова, Познані, Вільно. Викладав поетику, риторику, філософію, богослов’я у Києво-Могилянській академії (1689-1700). Переїхав у Москву, де став президентом Слов’яно-греко-ла – тинської академії. Підтримував діяльність Петра І, негативно ставився до Івана Мазепи, виступав проти реформ Феофана Прокоповича. Автор проповідей, філософських трактатів, віршів, які були надруковані окремими виданнями: “Геркулес після Атланта” (1685), “Луна голосу, що волає в пустелі” (1689), “Виноград Христів” (1698), “Камінь Віри” (1701), “Знамення пришестя антихриста” (1703). Переніс на московський грунт київські традиції ораторського мистецтва. Вірші, які писав давньоукраїнською, латинською, польською мовами, різножанрові – духовна лірика, історичні вірші, панегірики.

Яків Мних (XI ст.) – агіограф, чернець Києво-Печерського монастиря. Згадки про нього наявні у “Повісті минулих літ”. Дослідники припускають, що він є автором кількох творів: “Пам’ять і похвала князю Володимиру”, “Житіє Володимира”, “Похвала княгині Ользі”, “Сказання про Бориса і Гліба”. Ці твори лягли в основу тривалої агіографічної традиції, пов’язаної з іменами київських князів, канонізованих православною церквою.

Ярошевицький Іларіон (?-1704) – поет, освітній діяч. Навчався у Києво-Могилянській колегії, де згодом викладав поетику і риторику. Збереглися рукописи, у яких викладено курс лекцій цих навчальних дисциплін, а також авторські вірші, байки, додані до курсу поетики “Аполлонів кедр” (1702). Писав латинською мовою.

Ясинський Варлаам (1627-1707) – письменник, церковний і культурно-освітній діяч. Навчався у Києво-Могилянській колегії та Краківському університеті. У 1667-1673 рр. – ректор Києво-Могилянської колегії. Архімандрит Києво-Печерської лаври. Обстоював незалежність Київської митрополії під час намагань підпорядкувати її Московській. Очолював київський культурно-літературний осередок, куди входили Іван Максимович, Дмитро Туптало, Іван Величковський, Стефан Яворський та ін. Автор послань, листів, передмови до “Четьєй Міней” Дмитра Туптала, віршованої книги “Вінці” (духовна лірика). За стилем належить до літературної школи бароко.

Яценко (Зеленський) Лука (1729-1807) – письменник і мандрівник. Народився на Полтавщині. Освіту здобув удома. Замолоду постригся в ченці, був намісником одного з полтавських монастирів. 1764 р. вирушив до святих місць, відвідав Афон, Синаї та Єрусалим. Священик посольської церкви в Константинополі. За час мандрівки вивчив італійську, французьку, грецьку, турецьку мови. Нотатки, які вів із 1785 р. до кінця життя, мають виразний автобіографічний характер, але водночас містять враження від подорожі. Автор 13 рукописних томів, куди увійшли оповіді, описи, роздуми, окремі твори. Проза письменника має ознаки барокового стилю: багатослівне плетиво фраз, контрасти, схильність до гумористичних ефектів, пародіювання, бурлеску. Повністю записок не опубліковано.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)