Українські народні думи. Героїчний епос українського народу. Різновиди дум. Кобзарі та лірники – виконавці народних дум

Тема. Українські народні думи. Героїчний епос українського народу. Різновиди дум. Кобзарі та лірники – виконавці народних дум

Мета: ознайомити учнів із героїчним епосом українського народу – думами, видатними кобзарями та лірниками – виконавцями народних дум у минулому та нині; розвивати навички самостійного пошуку інформації та її презентації; уміння відбирати головне та актуальне, узагальнювати й робити висновки; виховувати патріотизм, розуміння самобутності української культури, високі духовні якості.

Теорія літератури: народна дума.

Обладнання: видання народних дум, портрети кобзарів та лірників, фото-, відеоматеріали про старовинні українські музичні інструменти, аудіозаписи.

Тип уроку: презентація міні-проекту.

Хід уроку

I. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

ü Бесіда.

– З якими видами усної народної творчості ви знайомі? Наведіть конкретні приклади творів (можна скласти схему або таблицю). (Міфи, казки, легенди, народні перекази, прислів’я, приказки, скоромовки, народні байки, пісні різних видів.)

– Яке значення має усна народна творчість?

– Для чого, на ваш погляд, сучасні школярі мають знати про різні жанри усної народної творчості?

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

ü Вступне слово вчителя.

Кобзарі – українські народні співці й музиканти. Вони були творцями, хранителями й передавачами усної народної творчості у формі історичних пісень, дум, релігійних піснеспівів, повчальних пісень, а також казок та переказів, супроводжуваних грою на кобзі, лірі або бандурі. Значення їхньої творчості для українського народу можна порівняти зі значенням давньогрецьких, арабських поетів або степових співців-акинів. У своїй творчості кобзарі утверджували дух українського народу, основи християнської моралі в суспільстві й побуті. Про них ви дізнавалися, самостійно готували матеріали для презентації проекту, мета якого – не лише отримати якісні історико-літературні знання, а й зрозуміти, настільки самобутньою, патріотичною та високохудожньою є українська культура.

III. ПРЕЗЕНТАЦІЯ МІНІ-ПРОЕКТУ “ГОМЕРИ В УКРАЇНСЬКИХ СВИТАХ”

ü Виступ “музикознавців”.

Прослуховування аудіозаписів, перегляд відеокліпів із виступами відомих кобзарів минулого та сучасності, національної капели бандуристів України.

Огляд старовинних музичних інструментів – кобзи, ліри, цимбал, бандури та ін.

Виступ, якщо можливо, музикантів із грою та співом “наживо”.

ü Повідомлення “фольклористів”.

1. Остап Микитович Вересай (1803-1890) народився в селі Калюжниці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Чернігівська область) у сім’ї сліпого музиканта-кріпака. Сам осліп на 4-му році життя. З 15-річного віку навчався гри на кобзі; був, зокрема, учнем кобзаря С. Кошового. Маючи абсолютний слух і гарний голос (тенор), швидко опанував науку. 1856 р. познайомився з художником Л. Жемчужниковим, який записав від нього думу “Проводи козака”; пізніше був знайомий також із П. Кулішем, Т. Шевченком, П. Чубинським, М. Лисенком, О. Русовим. 1871 р. вперше виступив у Києві на відкритті Колегії Павла Галагана; 1873 р. виступав на засіданні Південно-західного відділення Російського георгафічного товариства, 1874 р. – на III археологічному з’їзді. 1875 р. з ініціативи М. Лисенка та О. Міллера здійснив низку виступів у Санкт-Петербурзі (у клубі художників, приміщенні Дворянського зібрання, Зимовому патаці, на етнографічному концерті в Соляному містечку). Виконував численні народні думи (усього записано 8 дум: “Федір Безродний”, “Удова і три сини”, “Буря на Чорному морі”, “Три брати азовські”, “Сокіл і соколя”, “Проводи козака”, “Плач невільників”, “Івась Коновченко”), сатиричні та жартівливі пісні (“Про Правду і Кривду”, “Щиголь”, “Дворянка”, “Кисіль”, “Бугай”, “Про Хому та Ярему”, “Про бідного Кирика”), побутові й танцювальні пісні (“Дудочка”, “Козак-валець”, “Ой їхав, не заїхав”, “Циганочка” та ін.). Мав численних учнів (кобзарів В. Бублика, А. Негрія та ін.). Не стало О. Вересая в 1890 році.

1959 р. в с. Сокиринці відкрито кімнату-музей О. Вересая, встановлено пам’ятник на його могилі. Творчість О. Вересая досліджували М. Лисенко, П. Чубинський, О. Русов, І. Франко, О. Міллер.

2. Гнат Тихонович Гончаренко (1835-1917) – один із “найсвітліших образів з усіх відомих мені кобзарів”. Так писав про нього Гнат Хоткевич.

Народився Гнат Гончаренко в кріпацькій родині в слободі Ріпках Харківського повіту (тепер Богодухівський район Харківської області). Пізніше переїхав до Губаєнкового хутора. Осліп на третьому році життя. За свідченням Є. Криста, у 22 роки пішов навчатися до панотця Петра Кулибаби.

За спогадами, Г. Гончаренко був суворим послідовником кобзарських заповітів і ніколи не відхилявся від традиційних виконавських форм.

Ходив кобзарювати “на пару” з незрячим товаришем-стихівничим (зі Змійова) та хлопчиком-поводирем.

Епічний репертуар Г. Гончаренка складався з 3-х дум: “Олексій Попович”, “Про вдову”, “Про сестру і брата”.

Ф. Колесса писав, що “незважаючи на невеликий репертуар дум, Гончаренко архаїчним способом рецитації та бандурною грою вибивається на найчільніше місце з-поміж живих кобзарів”, його виконанню властиві “архаїчні ознаки, що виявляють в Гончаренкові співця давньої школи, спадкоємця найкращих кобзарських традицій”.

У Г. Гончаренка було багато учнів, які згодом стали відомими кобзарями.

Записи від Г. Гончаренка робили на фонографі Леся Українка й Климент Квітка. Ці записи розшифрував і видав 1913 р. Ф. Колесса (“Мелодії українських народних дум”, 1910-1913), відзначивши в супровідній статті основні риси та глибоку історичну спадкоємність виконавського таланту кобзаря. С. Васильківський намалював його портрет.

3. Михайло Степанович Кравченко (1858-1917) народився в селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. Осліп на п’ятнадцятому році життя. Сімнадцяти років почав навчатися в миргородського кобзаря Самійла Яшного. Майже дев’ять місяців навчався в Гриценка-Холодного.

Михайло Степанович був знайомий із письменником Володимиром Короленком та етнографом Опанасом Сластіоном, який записував від нього українські думи.

У лютому 1902 року О. Сластіон записав від М. Кравченка думи, які надрукував у травні того ж року разом зі статтею про кобзаря. Він описав Кравченка, його репертуар, написав його портрет.

Мешкав М. Кравченко в невеликій хаті. Перша жінка померла, і він залишився з трьома дітьми. Одружився вдруге. У 1901-1902 роках жив в одній хаті зі своїм братом та його дружиною, людьми хворими й нездатними до жодної праці. М. Кравченко дуже бідував. Щоб прожити самому й утримати таку рідню, заробляв не лише кобзарством, а й плетінням шнурів. Робота ця була тяжкою, псувала пальці. “Як попов’єш,- говорив кобзар Ф. Колессі,- отих верьовок з місяць, так з пучок дванадцять шкур злізе, куди вже там грати”.

М. Кравченко був середнього зросту, кремезний, голова в нього була майже кругла, чуб темно-русий. Симпатичний з обличчя, як писав О. Сластіон, із добрим, привітним виразом. Зауваження його були влучні, думки мудрі. Про себе розповідати не любив.

1902 року М. Кравченко знав чотири думи (О. Сластіон писав, що п’ять, але п’ятою він назвав варіант думи “Маруся Богуславка” – “Про дівку-бранку”), а також вісімнадцять псалмів, дванадцять сатиричних пісень. Крім того, знав багато інших пісень, чимало танців і маршів.

До репертуару М. Кравченка входили думи – “Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі”, “Бідна вдова і три сини”, два невольницькі плачі; сатиричні пісні “Дворянка”, “Чечітка”, “Сусідка” та інші, а також пісні різноманітного змісту.

“Я дечого й більше знав,- розповідав кобзар Г. Хоткевичу,- та ото як почали нас переслідувати, так я й повикидав усе з голови. Думка така: нащо воно тепер і здалося”.

За свідченням О. Сластіона, співав Кравченко добре, хоч мав не дуже чистий голос. Особливо любив виконувати думи. їх він повторював не дослівно. На запитання О. Сластіона про те, чого він у думи іноді вставляє слова, звороти й навіть цілі вірші (рядки), яких раніше не співав, кобзар відповів: “Е, то вже всякий так, се ж не пісня. Як підійде, знаєте: іноді й коротко, а іноді й довше буде… То вже всякий так: те забуде – друге вигада, або й од іншого згадує що-небудь. То вже у пісні друге діло, а то ж таки!..”

На початку 1902 року О. Сластіон улаштував поїздку М. Кравченка на кустарну виставку до Петербурга, де той мав виступати зі своїми думами та піснями. Зробити це пощастило коштом Російського географічного товариства. О. Сластіон сам проводжав М. Кравченка. Посадивши кобзаря у вагон, запитав: “А що, дядьку Михайле, якби й вам Бог дав те, що тому Рябініну,- якби й вам довелося співати перед самим царем, що б ви тоді?” – “А що ж,- відповідав кобзар,- якщо Бог приведе до того, то прохатиму, щоб усій нашій братії було вільно ходить, де хочеш, а мені самому нічого не треба”.

О. Сластіон був вражений усвідомленням цією простою людиною інтересів “своєї братії”, інтересів, які вона ставила вище за особисті.

У серпні 1902 року М. Кравченко грав та співав разом з іншими кобзарями на XII Археологічному з’їзді в Харкові.

Крім Петербурга й Харкова, побував він у Катеринославі, Одесі, Ялті.

На початку XX століття М. Кравченко познайомився з відомим російським письменником В. Г. Короленком. Колишній поводир кобзаря Г. Г. Легейда так згадує ті відвідини: “Прийшли ми одного разу до с. Хатки, де тоді літом відпочивав В. Г. Короленко. Письменник був росту середнього, борода менша, ніж на портретах, і молодший був. Дуже привітний. Зустрів він дуже ласкаво. “Моє шанування!” – сказав і подав руку. Потім грали й говорили, говорили… Коли ми зібралися іти, Короленко знову міцно потиснув руку і сказав: “До побачення!” Ішов я тоді додому і думав: “Ні, не старець дядько Михайло, коли йому такі люди в дружбу йдуть”” В. Г. Короленко записав одну з дум – “Чорна неділя в Сорочинцях”.

М. Кравченко був свідком повстання селян у його рідному селі Великих Сорочинцях, яке спалахнуло 1905 року. Жорстока розправа над повстанцями залишила глибокий слід у серці кобзаря. Він склав дві думи: “Чорна неділя в Сорочинцях” та “Про Сорочинські події 1905 року”. Завдяки оригінальному поєднанню традиційних і нових художніх засобів думи сприймаються як мистецькі твори. Незважаючи на трагічний кінець повстання, М. Кравченко вірив у те, що прийде розплата, і втілив цю віру в думі “Про Сорочинські події 1905 року”.

Бандура Кравченка зберігається в Миргородському краєзнавчому музеї. Кобза надійшла до музею в незадовільному стані – без кілочків і струн. На тильному боці грифа викарбувано текст “Оцю кобзу роздобувъ Мыхайло Стыпановичъ Кравченко, а переробляли брати Заикыны, а коштує вона дорогенько 10 карбованцівъ”.

4. Микола Степанович Литвин (нар. 1943 р. в с. Федорівна (станція Помічна) Новоукраїнського (нині Добровеличківського) р-ну Кіровоградської обл.) Кобзар, композитор, письменник, журналіст. Батько був залізничником на ст. Помічна, мати – колгоспницею.

Ще школярем Микола дописував як сількор до районної газети, співав із братом Василем у художній самодіяльності. Обоє 1961 р. вступили в Кролевецьке профтехучилище художнього ткацтва. На концерті капели бандуристів місцевої ткацької фабрики в міському Будинку культури, коли заспівали “Думи мої”, брати зустрілися зі своєю долею. Хлопці познайомилися з керівником капели Михайлом Білошапкою й попросилися в учні. За три місяці вчитель повіз братів до Київського музичного училища імені Глієра. На вступному іспиті вони так відчайдушно співали пісню “Ой Морозе, Морозенку”, що приймальна комісія встала. І хоч нотної грамоти хлопці не знали, їх прийняли до училища як виняток. Училися там протягом 1961-1963 рр. Ночами заробляли на хліб розвантаженням вагонів, кочегарами. Тоді Микола переписав собі позацензурні вірші Василя Симоненка. Справжнім університетом для братів стала мандрівка зі студентським хором “Жайворонок” під керівництвом Бориса Рябокляча по Шевченківській землі в 1962 році. Хлопці й дівчата пройшли пішки з Моринців до Канева, давши по дорозі 24 концерти.

Бажаючи навчитися співати народні думи, Микола познайомився з правнучкою кобзаря Остапа Вересая Антоніною Голуб, випускницею Київської консерваторії. Коли 1963 р. її направили в Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької, то й Микола перевівся до Тернополя, аби стати студентом її класу. Закінчив училище 1965 р. До речі, брат Василь тимчасово не навчався, щоб заробляти собі та братові на прожиття. У Тернополі Микола заприятелював з археологом і мистецтвознавцем Ігорем Геретою. У його помешканні збиралися патріотично зорієнтовані молоді люди, читали літературу, видану за кордоном, самвидав. Під час арештів української інтелігенції 27 серпня 1965 року І. Герету схопили в Одесі, його брата Олега – у Тернополі, а Миколу Литвина – у Києві. Вилучили в нього вірші. А в материній хаті трус тривав майже добу. Пішли чутки, що Литвин – терорист, готував замах на Брежнєва, що в маминій хаті знайшли бомбу. Винуватили у створенні націоналістичної організації, у проведенні “антирадянської агітації та пропаганди”, що співав “Ще не вмерла Україна”, стрілецькі та повстанські пісні, яких навчився від батька І. Герети. Микола місяць сидів у слідчому ізоляторі Тернопільського КДБ. Не знайшовши достатніх доказів “злочинної діяльності”, через місяць його звільнили без суду, видушивши обіцянку не боротися проти радянської влади.

До Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка, на клас бандури, усупереч “рекомендаціям згори”, його 1966 року прийняли патріотично настроєні викладачі (передовсім – Роксоляна Зорівчак). У Львові студент потрапив у силове поле відомих нині митців і політиків – Ігоря та Ірини Калинець, В’ячеслава Чорновола, Стефанія Шабатури, Ярослава Кендзьора, Михайла Косіва.

Після закінчення консерваторії 1971 р. Миколу Литвина запросили на роботу до новоствореного Київського оркестру українських народних інструментів під керівництвом Якова Орлова. Учився він у кобзаря Євгена Адамцевича, був поводирем Олександра Маркевича, знав і Георгія Ткаченка. Уже тоді подав до видавництва збірку віршів “Вітряки”, яку благословив прихильною рецензією Микола Вінграновський (вона, однак, вийшла аж через 17 років, у 1988).

Тернопільський і львівський “хвости” тягнулися за Миколою: довго в Києві він не втримався. Жив без прописки в брата Василя в с. Іванків Бориспільського р-ну, згодом – у Києві в напівпідвальному приміщенні. Дует Миколи й Василя Литвинів зажив тоді великої слави. Популярні були пісні Миколи на слова В. Симоненка “Там, у степу” та С. Руданського “Гей, браття-козаки, сідлайте-но коней!”.

Брат Василь і мати перебралися в с. Гребені під Києвом. А Миколу й там не прописували і, відповідно, ніде не приймали на роботу. Після багатьох невдалих спроб знайти роботу в столиці, 1973 р. він улаштувався викладачем із класу бандури в Сумському музичному училищі. Через невлаштованість розпався його перший шлюб. До Києва Микола повернувся 1975 року. Допоміг йому художник і поет-перекладач Микола Кабалюк, навчивши Миколу професії художника-графіка – це давало змогу заробляти й без прописки. 1977 р. одружився з Лесею Косовською – двоюрідною сестрою політкаторжан Володимира Косовського та Ольги Михайличенко. Жили в дев’ятиметровій кімнаті гуртожитку. Щастило йому на гарних і мужніх людей: письменники Дмитро Чередниченко, Василь Шкляр, Володимир Бурбан допомогли влаштуватися 1979 р. позаштатним кореспондентом журналу “Ранок”, 1983 р. письменник Олександр Климчук узяв його старшим редактором відділу літератури журналу “Україна”. Працював тут Микола Литвин до 1988 року. На повну потужність виявив він себе у 80-90-х роках, на зламі епох. Знімався як кобзар у фільмах “Назар Стодоля” за п’єсою Т. Шевченка, “Страшна помста” за творами М. Гоголя, у фільмі про Василя Стуса “Просвітлої дороги свічка чорна” Станіслава Чернілевського (1992), грав кобзаря у виставі театру ім. І. Франка “Здавалося б, одне лиш слово…”. 1987 р. вийшла друком збірка оповідань і повістей М. Литвина “Зорі на дні криниці”, 1988 р. – збірка поезій “Вітряки”, 1990 – збірка повістей “Гей, лети, павутино!”.

У жовтні 1990 р. кобзар підтримував піснею голодуючих студентів під час Студентської революції на граніті. Перед референдумом про незалежність 1991 р. об’їздив із бандурою майже всю Україну, зокрема, виступав разом з І. Геретою з авторською програмою “Пісні волі” у Новомосковську та Луганську. Звучали його пісні й у Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції, Литві, Росії, США.

Тернопільська облрада народних депутатів установила стипендію ім. М. Литвина для студентів-бандуристів, які навчаються у Тернопільському музичному училищі, та студентів-тернополян, які студіюють гру на бандурі у вищих навчальних закладах України. Живе та працює в Києві.

5. Василь Степанович Литвин (нар. 1941 р. в с. Федорівна Піщанобрідського р-ну Кіровоградської обл. Кобзар.

Мати – колгоспниця, батько – залізничник. Дитинство минуло в бідності. Василь засумнівався в правильності шкільного виховання, коли почув від батька пісню про Хмельницького: “Ой, Богдане, Богдане, нерозумний сину, занапастив неньку, неньку Україну! Занапастив, ще й продав, бо в голові розуму та й не мав”.

1960 р. закінчив Перчунівську десятирічку. Разом із братом Миколою 1961 р. вступив до Кролевецького профтехучилища художнього ткацтва – так вони вирвалися з колгоспного кріпацтва. Від керівника капели бандуристів місцевої ткацької фабрики Михайла Білошапки брати навчилися грати на бандурі. 1961 р. вступили до Київського музичного училища ім. Р. Глієра. Училися там до 1963 р. Ночами заробляли на хліб розвантаженням вагонів, кочегарами. Співали в міжвузівському студентському хорі “Жайворонок” (керівник Борис Рябокляч), 1962 р. мандрували з хором по Шевченківських місцях, брали участь у відзначенні пам’яті Т. Шевченка 22 травня, виступали в робітничих гуртожитках, спілкувалися з молодою творчою інтелігенцією. Отже, були під наглядом КДБ. Коли з училища мусив піти учитель-бандурист Андрій Омельченко, брат Микола виїхав до Тернополя, а Василь залишився без будь-якої матеріальної підтримки, то ж мусив полишити навчання. Він поїхав до Чернігова, працював у філармонії (1964-65 рр.). Там не міг змиритися з низьким професійним рівнем ансамблю бандуристів.

Разом із братом Миколою пішов на прослуховування до Київської філармонії. Їх не прийняли через “націоналістичні” настрої. У липні 1965 р. брат Микола був заарештований, через місяць звільнений. Після розмови з кагебістом їх таки прийняли до Тернопільської філармонії, але концертна діяльність братів тривала недовго: Василя 1966 р. призвали до армії всупереч висновку медкомісії попередніх років.

З листопада 1967 по квітень 1968 року Василь Литвин працював у паровозному депо ст. Помічна на Кіровоградщині. За клопотанням Алли Горської влаштувався художнім керівником ансамблю бандуристів Бориспільського будинку культури, жив із дружиною Антоніною Гармаш у с. Іванків. Улаштовував тематичні вечори з діячами національного руху, організував ансамбль і драматичний гурток.

Після концерту у видавництві “Молодь” (1969) Дмитро Чередниченко (з Музично-хорового товариства) порекомендував Василя до створюваного Київського оркестру українських народних інструментів (керівник Яків Орлов). На знаменитому концерті кобзарів в Оперному театрі Василь співав пісню про Петра Калнишевського “Ой полети, галко”. Концертував з оркестром по Україні й багатьох країнах світу. Дует братів Литвинів викликав захоплення.

Сім’я переїхала в с. Гребені Кагарлицького р-ну. Працював у сільському будинку культури, організував народний театр, агітбригаду. За патріотичний репертуар, за критику начальства мав конфлікти з райкомом партії. З 1981 р. – позаштатний художник-графік видавництва “Наукова думка”, із липня 1989 р. – артист – соліст концертно-лекційного об’єднання “Київконцерт”.

У вересні 1989 р. Василь Литвин виступає одним зі співзас – новників єдиної у своєму роді школи кобзарського мистецтва (нині – Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського мистецтва). Виступає в концертах, на громадських заходах, разом із дружиною проводить лекції-концерти на патріотичні теми, вони є авторами проекту “Школа майбутніх Батьків-Матерів”.

В. Литвин – носій високої духом прадавньої української кобзарської традиції. Йому властиві драматичне перевтілення, експресія співу, інструментальна імпровізаційність. У доробку митця понад 100 авторських пісенних творів. Він виступав у багатьох країнах. З його участю знято кілька фільмів. Заслужений артист України (1990), відмінник освіти України (1993), лауреат Літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького (1995), нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня (2010), голова Спілки кобзарів України. Живе в с. Гребені.

6. Національна капела бандуристів України. Історія цього славнозвісного унікального колективу розпочалася 1902 року, коли в Харкові відбувся XII Археологічний з’їзд, на якому Гнат Хоткевич організував виступ кобзарів та лірників. Це була перша спроба гуртового співу та гри на бандурі перед глядацькою аудиторією, і виявилася вона надзвичайно вдалою: “Зал не можна було впізнати. У всіх якісь радісні обличчя, усі товпляться біля сліпих кобзарів та лірників, тиснуть їм руки, запрошують до себе”. Цей професійно підготовлений виступ довів, що бандура (навіть ще не вдосконалена, як тепер) – не примітивна деревина зі струнами, а інструмент із широкими можливостями, він може бути повноцінним ансамблевим та оркестровим інструментом.

Нащадок запорозьких козаків Василь Ємець, дуже талановита, високоосвічена людина, 1918 року створив у Києві “Кобзарський хор” із семи виконавців. Саме від цього колективу веде свій родовід Національна заслужена капела бандуристів України.

Вже до 10-річного ювілею (1928) капела виконала більше двох тисяч концертів. Тодішня преса засвідчувала: коли київські кобзарі співають, у залі нерідко всі встають і співають разом із ними. Така була сила впливу на глядачів.

Змінювалися покоління співаків, приходили інші керівники й диригенти, але одне залишилося й залишиться незмінним: капела бандуристів – це унікальний колектив, який не має аналогів у світовій музичній культурі.

Капела переживала періоди розквіту та занепаду, припиняла існування та знов відроджувалася. 1923 року колектив відновив свою діяльність під керівництвом Георгія Копана, а згодом, 1925 року – Михайла Полотая. На рекламі концерту 1923 року подано 6 учасників. 1925 року колектив збільшився до 8 учасників із приходом М. Полотая та В. Потапенка. 1927 року вже було 10 учасників. Колектив розширив свою діяльність численними концертами в Україні, і це сприяло популяризації капели та колективного кобзарства.

У 1930-х, одному з перших періодів тотального наступу московсько-більшовицького режиму на Україну, нашому національному інструментові як віснику історичної правди оголошено справжню війну, організовано цькування кобзарства та облави сліпих кобзарів – носіїв правічних традицій кобзарського мистецтва.

Проте кобзарське мистецтво не загинуло: знаходилися люди, які боронили, допомагали, підтримували, відроджували…

1930 року керування колективом перейшло до Миколи Опришка, а з 1933 р. – до Бориса Данилевського. У січні 1934 р. артистам припинили платити зарплати, а в жовтні 1934 р. колектив було ліквідовано.

У березні 1935 р. на основі учасників колишньої Київської та Полтавської капели був створений об’єднаний колектив, який проіснував аж до проголошення Другої світової війни в 1941 р.

Під керівництвом Миколи Михайлова у 1937 р. капела записала декілька платівок, які стали зразковими. Після М. Михайлова мистецьке керівництво часто змінювалося. Деякі керівники працювали з колективом тільки по два тижні, до арешту.

1939 року Капела об’їхала всю Західну Україну з концертами “Слово Тараса”, відзначаючи 125-річчя від дня народження великого кобзаря.

Після німецького нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 р. колектив, який був на гастролях у Кіровограді, було розформовано, а учасників одразу ж мобілізовано.

Під час німецької окупації в 1942 р. 17 учасників довоєнного колективу відновили діяльність капели, назвавши її “Капелою бандуристів ім. Т. Шевченка”. Нею керували спочатку Григорій Назаренко, а потім Григорій Китастий. Капела короткий час гастролювала Україною, але її було вивезено в Німеччину для виступів у таборах для остарбайтерів. Після війни капела емігрувала в США, оскільки повернення було рівнозначне тортурам і страті.

1946 року колектив відновив Олександр Міньковський. Потім були інші керівники, а за керування Миколи Гвоздя, який очолював капелу 33 роки (1977-2010), колектив отримав теперішню назву Національна заслужена капела бандуристів України імені І. Майбороди.

Оригінальне, самобутнє мистецтво бандуристів знають і люблять в усіх куточках нашої України та за її межами. З великим

Успіхом проходили концерти капели в Болгарії, Польщі, Німеччині, Югославії, Канаді, Японії, Франції, Іспанії, Англії, Швейцарії, Аргентині, Росії.

У репертуарі прославленого колективу – українські народні пісні, старовинні та сучасні думи, твори українських та зарубіжних композиторів, духовна музика. У концертній програмі капели беруть участь ансамблі малих форм: квартет бандуристів, фольклорний гурт “Козаки”, солісти-бандуристи.

З колективом співпрацювали та співпрацюють відомі співаки: Іван Козловський, Борис Гмиря, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Марія Стеф’юк, Ольга Нагорна.

Хоровий спів у супроводі ніжного сріблястого тембру бандур, театралізація кожної пісні створюють незабутнє враження, полонять серця й душі всіх, хто хоч раз доторкнувся до джерел української пісні у виконанні Національної заслуженої капели бандуристів України.

ü Розповідь “літературознавців”.

Опрацювання поняття “дума” та її різновидів.

Дума – український народний твір лірико-епічного жанру переважно героїчного змісту. Виконувалася речитативом.

Речитатив – читання співучим голосом під музичний супровід кобзи чи бандури. (Запис до словничка.)

Думи виникли ще в XV ст. й набули великого поширення по всій Україні. Думи виконують народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Герої дум – козак Голота, Самійло Кішка, Федір Безродний та інші. В думах оспівано не лише історичні події – перемогу під Корсунем, утечу з турецької неволі тощо, а й побутові теми – “Про вдову і трьох синів”, “Про брата і сестру”. Видатні виконавці О. Вересай, Ф. Холодний, І. Стрічка, П. Носач, Є. Мовчан, Ф. Кушнерик та інші.

Саме слово “дума” вживалося колись для означення думки, мислення. У подальшому розвитку мови його значення набуло додаткового відтінку. Цим словом називали велику за розміром епічну пісню, переважно героїчного змісту. За змістом і проблематикою українські думи поділяються на кілька циклів. Перший становлять думи про боротьбу українського народу з турецько-татарськими загарбниками в XV-XVII ст. (“Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка”). До другого циклу належать думи про визвольну війну нашого народу проти польсько-шляхетського поневолення в XVII столітті (“Дума про Івана Богуна”). Основний пафос історичних та героїчних дум – це оспівування ратних подвигів народу, возвеличення незалежності особистості від будь-яких проявів насильства. Третій цикл складають побутові думи, які глибоко розкривають народну мораль

(“Сестра та брат”). Серед побутових дум є й жартівливі (“Дума про тещу”). Творцями та виконавцями дум були кобзарі (народні співці). До кобзарської науки брали здібних дітей, котрі проходили сувору школу, досконало вивчали репертуар, гру на інструменті. Навчання було нелегким, тривало три роки. Після цього відбувалася посвята в кобзарі. Дивовижне звучання інструментів, глибоко патріотичні й поетичні тексти виконуваних дум лунали в різних куточках України, пробуджуючи національну свідомість і глибокі національні почуття українців.

ü Практикум “учителів-словесників”.

Вікторина за матеріалами теми міні-проекту.

– Від кого з кобзарів записувала думи сама Леся Українка? (Від Г. Гончаренка.)

– На які цикли поділяються думи? (Героїчні – про боротьбу із загарбниками – та побутові.)

– На яких інструментах грали кобзарі? (На кобзах, лірах або бандурах.)

– Хто нині продовжує кобзарські традиції? (Національна заслужена капела бандуристів України, кобзарська школа.)

– Хто відчув на собі тиск тоталітарного режиму, був під наглядом КДБ? (Кобзарі брати Литвини.)

– Хто з кобзарів знімався в багатьох кінофільмах? (М. Литвин.)

– Хто є автором думи “Чорна неділя в Сорочинцях”? (М. Кравченко.)

– Хто такі козак Голота, Самійло Кішка, Федір Безродний? (Герої народних дум.)

– Чому в 20-30-х роках XX століття в Україні практично не залишилося кобзарів? (Вони були знищені радянською владою.)

– Як виконувалися думи? (Речитативом.)

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Уміти розповідати про історію кобзарства в Україні, найвидатніших кобзарів минулого та сучасності.

V. ПІДСУМОК УРОКУ

ü Інтерактивна вправа “Займи позицію”.

– Кобзарі зіграли значну роль у розвитку української культури ХІХ-ХХ століть, духовності народу.



(2 votes, average: 4.50 out of 5)