Україна між двома світовими війнами
На початок 1920-х рр. Україна була одним із 13 державних утворень, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. На території України в результаті довгої і кровопролитної громадянської війни перемогла радянська влада. Її очолювала Комуністична партія (більшовиків), яка була складовою частиною Російської Компартії. Формально уряд Радянської України з Російським радянським урядом було пов’язано тільки партійно-політичними і військовими відносинами.
Після закінчення громадянської війни з ініціативи керівництва Компартії почалося формування єдиного державно-правового простору. 30 грудня 1922 були підписані Декларація і Договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Радянська Україна стала його співзасновником.
Хоча союзний договір передбачав за республіками широкі права, аж до права виходу з СРСР, на практиці вони обмежувалися. Перша Конституція СРСР 1924 р фактично закріпила основи унітарного державного ладу. У травні 1925 року була прийнята Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки.
У міру встановлення Радянської влади на територію України поширилася політика центрального більшовицького керівництва. Спочатку це була політика “воєнного комунізму”. Найяскравішим її проявом була продрозкладка – насильницьке вилучення у селян “надлишків” продовольства для забезпечення продовольством промислових центрів і Червоної Армії. Продразвестка викликала різке невдоволення селянства, активізацію повстанського руху, а у відповідь – посилення репресій з боку влади.
Невдоволення сільського населення, наростання опозиційних настроїв в інших соціальних групах, практично повний колапс економіки змусило більшовицьке керівництво змінити політичний курс. У березні 1921 р була введена нова економічна політика (неп). На відміну від “воєнного комунізму”, вона базувалася на ринкових відносинах. У виробничій сфері неп справив позитивний вплив. До 1926 в Україні був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва.
Одночасно зміни відбулися і в сфері національної політики. Революційні події 1917-1921 рр. переконали більшовицьке керівництво, що без підтримки широких верств населення доля радянської влади завжди буде під загрозою. З 1923 р влада переходить до політики “коренізації”, яка в Україні набула форму “українізації”. Її реалізація справила позитивний вплив на активізацію культурного життя в Україні, розвиток українських та національних шкіл. Значно збільшився випуск літератури українською мовою та мовами етнічних груп. З 1925 р українська мова стає офіційною мовою діловодства в державних органах. Для держслужбовців вводиться іспит на знання української мови. Однак українізація допускалася тільки в рамках, визначених ідеологічними орієнтирами партійного керівництва.
У другій половині 1920-х рр. намітилася тенденція згортання “нової економічної політики”. Це було пов’язано з приходом до влади Й. Сталіна. Очоливши Компартію, він сформував жорстку адміністративно-командну систему з високим рівнем централізації. Новий політичний курс базувався в першу чергу на принципі політичної доцільності, підпорядкуванні системи соціально-економічних відносин політиці. Сталіпереглядатися плани індустріалізації в бік їх форсування в 4-8 разів. Форсована індустріалізація вимагала відповідного фінансування. Основним джерелом коштів було визначено селянство. Передбачалося закуповувати сільськогосподарську продукцію за заниженими цінами, а експортувати її за світовими.
Однак селянство стало саботувати хлібозаготівельну кампанію. У ході ліквідації виниклого хлібозаготівельного кризи селянство змусили адміністративними методами продати зерно за державними цінами. Подібне насильство викликало соціальну напруженість серед селянства. Для забезпечення запланованого рівня хлібозаготівель було прийнято рішення поставити трудове селянство під тотальний контроль. Його інструментом стала колективізація. Адміністративним тиском селян об’єднували в колгоспи. Вони були жорстко підконтрольні партійної та державної влади і включені в виконання народногосподарських планів, складених виходячи не з економічних показників, а політичної доцільності. Селяни не мали можливості вільно змінювати місце проживання – паспорта їм не видавали.
Таке ставлення до планування сільськогосподарського виробництва не могло не викликати негативних наслідків. Найстрашнішим з них став голодомор в Україні 1932-1933 рр. Жорсткий тиск з виконання нав’язаних нереальних планів хлібозаготівель призвела до того, що з України були вивезені практично всі хлібні запаси, але цього не вистачало. Демографічні втрати України внаслідок Голодомору склали, за оцінками вчених, від 3 до 7 млн. Чол. Голодомор завдав не тільки демографічні втрати, він практично знищив селянський уклад з його глибокими історичними традиціями. Його замінило колгоспне селянство, у якого було придушене почуття господаря і воля відстоювати свої інтереси.
Сталінські репресії. Репресії стали характерною рисою сталінського періоду. Хвилі репресій одна за одною охоплювали різні групи суспільства. Ряд хвиль репресій стосувалися виключно України. Прикладом може служити справа “Спілки визволення України” (1929-1930 рр.) – Організації, яка була придумана в надрах радянських спецслужб. У справі “Союзу” проходили 45 провідних українських вчених і літераторів. У справі “Українського національного центру” і “Української військової організації” було засуджено 50 осіб, 21 з них – до розстрілу. Масштабні переслідування пережила Академія наук України – в 1931 році була розпущена її історична секція, а її керівника М. Грушевського вислали до Росії, де він в 1934 р помер. Найбільше від політичного переслідування в цей період постраждали вчені-гуманітарії – історики, філософи, філологи. Репресії неабияк прорідили ряди членів спілки письменників – було репресовано близько 200 чоловік з 240. Репресії стали візитною карткою сталінського тоталітарного режиму і тривали аж до смерті Сталіна в 1953 р Репресії були необхідні режиму для придушення ідеї появи політичної опозиції і як попередження своїм прихильникам.
Західна Україна в 1920-1930-і роки. Західноукраїнські землі в 1919-1939 рр. були поділені між Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Закарпатті наприкінці 1930-х рр. потрапило під владу Угорщини. Соціально-економічне становище цих земель визначалося загальним рівнем держав. Але соціально-економічні проблеми ускладнювалися національними – український селянин жив важче і гірше польського або румунського. Українцю було складніше або практично неможливо отримати освіту, вступити на державну або військову службу. Винятком, певною мірою, була Чехословаччина, де не було системного утиску прав українців.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)