У цьому місті – МАР’ЯНА САВКА
***
У цьому місті так мало підземних кораблетрощ і артезіанських колодязів як важко буває до світу брести по оголених руслах спізнившись шубовснути в браму
Щоранку ховати свій риб’ячий хвіст і поправляти годинник на шосту щоб ти не питав уві сні ЧОГО В ТЕБЕ КОСИ ВОЛОГІ
В цьому місті так мало води
Все рідше приходять вітрильники
З далеких мандрівок
А в кораловій мушлі на столику
Замешкали з літа
Самі суховії
Усі печалі і турботи Порожні, наче вітру свист. Розвішує потерті ноти На брамі замковій флейтист.
У вікнах темної каварні Замиготіли каганці. Бреде перевулком ліхтарник З погаслим факелом в руці.
Згинаються закуті руки Скрипучих підвісних мостів. Крокують дерев’яним бруком Ченці і страдники святі.
І фіглярі, і музиканти, І весь строкатий люд снує По площі, де комедіанти Шатро розкинули своє.
Палали жовті хризантеми В акторки юної в руках, Аж поки місто потаємне Не потонуло в напівснах.
Когось жагуче обіймали Тендітні руки танцівниць, Когось безвинно розпинали У темних келіях в’язниць,
А хтось чекав на гільйотину І помолитися не зміг, А хтось хрестив чужу дитину, Щоб стерти первородний гріх.
І флейта сяяла від цноти. На брамі замковій флейтист Розвішував потерті ноти. Кружляв самотньо падолист.
* * *
У філіжанці кави на ковток. Орієнтальний спокій у квартирі. Надворі день, як сірий пан Ніхто, А, може, то у вікнах шиби сірі.
Холодне місто тулить під дахи Паралічем розбите тіло. Нині Нудотний день, а, може, навпаки – Для когось день веселий. У вітрині
Крамниці, що навпроти, манекен Вбирають в стрій – готуються до свята. І сніг – не сніг, а місиво м’яке. І місто – наче дерево підтяте.
У філіжанці крапля гіркоти, І я мовчу, немов мовчала зроду, А десь крізь місто онімілий ти Ідеш назустріч трьом царям зі Сходу.
ВІЗІЇ МЕРТВОГО МІСТА
1
Місяць хитнувся над шпилем стрімким Персиком зірваним. Білою стежкою йде караїм В місто над прірвою.
Духи прозорі запівніч встають Перед молильнями. Ящірки срібні узори снують В сяйві лелійному.
Може, уся ця пустеля без меж В серці не вміститься. Тільки колись ти мене поведеш В місто під місяцем.
2
Офелії при божевільні білій На підступах до міста. Угорі Бліде світило. У монастирі Скликають до вечірні. Розімлілі Пливуть хмарини, зігнані вітрами В сумні отари. Опадає цвіт, Але не чути сурм, ані трембіт. І я стою коло старої брами. І мертве місто, викляте богами.
З
Це якась божевільня. Я впіймана, вбита, А на плато дощі і немає пустель Понад місто-пустелю зі спалахом літа У тенетах дощу, поміж урвищ і скель.
Нас немає, ніде. Тільки погляди наші Об каміння глухе розбиваються вщент. І приходять дощі у зруйновані чаші. І відходимо ми, як вінки, за дощем.
БАЛАДА ПРО ЛОВИ
(із чотирьох сонетів)
1.
Ми бавимося в лови. Ніч і біг. Стрибає серце, втоплене в горлянці. Я лань. Я тихо падаю на сніг. Тепер кружляй понад! мною в танці.
Я підставляю груди під ножа – Блакитна жилка дрібно затремтіла. Ти тільки не кажи, що я чужа Твоєму духу і твоєму тілу.
Я вибираю лови. Хруст підкови. Мовчання. Ніч. Спинився дикий біг. І ти вже мій, без руху і без мови,
Без погляду. Кричать спросоння сови, І ти до мене падаєш у сніг. Чи не на те я вибираю лови?
2.
Ти вибрав мене. Я змагалась. Я дряпала спину
І руки твої невмолимі. Ти вибрав мене.
Ти люто мене поборов. І пішов. І покинув.
І зорі втішали – минеться усе, промине.
Та ні, не минулось. Ти знов повернувся і стріли Приніс на плечі. Я вечерю зварила тобі. Я стала тобі тятивою. І випнулось тіло Заламаним луком. Ми знову зійшлись в боротьбі.
Втікали дерева. Волало розгойдане небо.
Із вуст наших тьмяних зривалися крики птахів.
І очі мої все вдивлялись благанно у тебе.
Ти вибрав мене? О, які твої стріли терпкі. Не треба ламати свій лук. Я благаю, не треба. Так солодко ранить. А зорі над нами які…
3.
Нас вони не знайдуть. Я підкину у вогнище хмизу. Лиже полум’я наші знеможеш зніжені сни. Поміж чорних дерев дим клубочиться мляво і сизо. Ти всміхнувся вві сні. Нас тепер не піймають вони.
Я не лань, я не птах. Ти не вовк, не хижак – ми, як діти. Пригортаємось тісно і тихнемо в мареві мрій. Я вогонь стережу, щоб він міг нас до ранку зігріти. Спи, мій князю ясний, спи, знеможений обранцю мій.
Завтра, може, на нас ще жахніші готуються лови. Та дарма. Я тебе проведу попри пастки й сильця. Поки сурми різкі не розітнуть це світло ранкове,
Поки серце твоє не зірветься на поклик гінця, Я тобі цілуватиму очі й розкрилені брови. Я зцілую повільний світанок із твого лиця.
4.
Збиралися тихо і швидко. Вже ранок. Ти знав – Це день наш останній. Ми міцно побрались за руки І рушили в прірву туману. За нами лунав Розбурханий гавкіт. І пострілів здавлені звуки.
Ми вибрали лови. А, може, то нас прирекли На втечу всередині пастки? То нащо ж тікати? На наших обличчях духмяні краплини смоли, І ти починаєш з обіймів моїх вислизати.
Куди ти? Вже ранок. Я знаю, ми вийдемо, ми Ще матимем сина. О звідки тягар цей у тілі? Ти важко мене до землі приминаєш грудьми.
Я хочу тебе обійняти – а руки безсилі. І нас обіймає туман обважнілий крильми. Втікають дерева, такі нерозтрачено-білі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)