У боротьбі за самовизначення України (Іван Огієнко у “Новій раді” 1917-1919 pp.)

Є. Сохацька,

Кандидат філологічних наук, доцент

Кам’янець-Подільський державний університет

На хвилі свободи друкованого слова, зумовленій Лютневою революцією 1917 року, з’являється перша українська газета “Нова Рада”. Починає вона виходити з 25 березня 1917 року за редакцією А. Ніковського. Видавало її Товариство допомоги літературі, науці й мистецтву, яке було створене ще до революції. Газета визначалась як політична, економічна й літературна. Повідомлялося, що до перших чисел газети дали свої писання: Ол. Волошин, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С Єфремов, М. Загірня, О’Коннор-Вілінська, В. Корольов (В. Королів. – Є. С), В. Леонтович, Ф. Матушевський, В. Прокопович, С Русова, Л. Старицька-Черняхівська, Є. Чикаленко, Г. Чупринка і Л. Яновська [1 ].

Видання було органом Центральної Ради, тут друкувалися її звернення, накази, урядові матеріали. У першому ж номері газети було вміщено Звернення Центральної Ради від 9 березня 1917 року “До українського народу”, в якому маніфестувалося настання епохи волі й національного пробудження поневоленого російським царизмом українського народу: “Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя, після більше як двохсотлітнього сну. Уперше, український тридцятимільйонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як ОКРЕМА НАЦІЯ (вид. моє. – Є. С.).”

З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю [2, с.1]. Тут же накреслювалась програма культурного будівництва на найближчу перспективу: введення української мови у школах, судах, урядових інституціях, у церкві, земстві та й в усіх неурядових інституціях України.

Другим зверненням, опублікованим у тому ж першому номері, було Звернення (“Заклик”) Ради Українських Поступовців “До українського громадянства”. Воно ніби доповнювало попереднє, але було закличним словом до розбудови українського громадянського суспільства: “Закладайте українські школи, насамперед народні, українізуйте теперішні, дбайте про середню й вищу освіту – бо тільки в нашій школі наша будучність.

Відживляйте і засновуйте “Просвіти” й інші товариства, бо в них осередок культурної праці та початок організації наших сил. Піддержуйте українську пресу, бо вільне слово рознесе по всіх світах про наші домагання, бо вільне слово наше – символ воскресения і його поставмо ми тепер на сторожі наших прав” [3].

Українські домагання, як і в попередні часи (період революційного й національного піднесення з 1905р.), викликали шалений спротив шовіністичних російських кіл, оплотом яких стає Київський університет Св. Володимира і періодичний орган – газета “Кіевлянин”. У №178 (липень). За 1917 рік було опубліковано великий за змістом “Протест университета Св. Владимира”, спрямований проти українського руху взагалі, а особливо проти проголошення курсу на самостійність України (III універсал від 7 листопада 1917 p.). Розпочав цю кампанію проф..В. Шульгин, після його виступу почався збір листів з “Южной России” (правда, знайома кампанія і в наші дні, приміром щодо НАТО? – Є. С). За неповні два роки редакція “Кіевлянина” одержала до тисячі листів, під деякими з них підписи одіозних українофобів Флоринського, Савенка та ін [4, с.1]. Визнаючи за українофільством лише підвищений інтерес до місцевої мови, місцевої історії, місцевого побуту, розвідок “малоруської” (?!. – Є. С) літератури, “учені мужі” виступили проти курсу української держави на політичну незалежність. За їхніми словами, українського політичного сепаратизму. Особливо одностайними були вчені українофоби у запереченні права української мови бути державною, вважаючи її “штучно виробленою”, “не зовсім розробленою”, такою, яка “погрожує розвиткові освіти його народу, який примушений (?! – Є. С) буде нею користуватися”. Найбільша загроза від такою нововведення, тобто надати українській мові державного статусу, за їхнім твердженням, є “бажанням зруйнувати старий культурний і духовний зв’язок між великоруським і малоруським племенем”. Отакої! І далі: все це є “протилежним для самих священних інтересів російської держави і російського народу” [5, с.2]. Отут і відкрилася суть їх виступів – великодержавний підхід і шовіністична настроєність, що всотувалися в них з молоком матері і становищем пануючої нації.

Зрозуміло, на цю заяву-донос не забарилася гостра відповідь ідеолога українського національного руху Сергія Єфремова. У статті “Кубло реакціонерів” (1917. – №100) він називає її “наклепом й доносом старого чорносотенного типу”, бажанням посварити Центральну Раду з Тимчасовим урядом, який погоджувався на автономію України, але її повинні проголосити конституційно через Установчі Збори. Позиція Сергія Єфремова гостра й наступальна. Він заявив про намір звернутися до Генерального Секретаріату з вимогою розігнати цих ворогів народу, “патентованих реакціонерів і тайних воздихателей за старим режимом”. Проникливий політик і національний діяч висуває потребу створення “свого рідного, українського ХРАМУ НАУКИ (вид. моє. – Є. С). Це, на його думку, “обов’язок українського та в тій же мірі і російського студентства” [6, с.1]. Останні називаються не випадково. С. Єфремов перед тим згадав про сміливі виступи студентів університету Св. Володимира, передусім російських громадян, які не раз зривали маски з професорів типу Тимофія Флоринського, маючи на увазі революційні події 1907-1907рр.

Подібні настрої панували і в Одеському університеті. Газета у №156 за 1917 рік у статті “Університети і українізація” повідомляла, що негативною була реакція “більшості професури” у справі “українізації краю”, вона була повністю згідна з київською професурою [7, с.3]. Акцентування, отже, на створенні свого українського храму науки було своєчасним і перспективним. Мине лише один рік – і такий заклад, заклад нового типу, – з’явиться у Кам’янці-Подільському, ректором якого судилося стати Іванові Огієнку (1918-1920рр.)

До С. Єфремова долучився С. Шелухін публікацією з іронічною назвою “Учений виступ”. Відомий правник і громадський діяч докоряє київським професорам, що вони “покинули науку на глум та поталу політиці” [8, с.1], що несумісне зі справжньою наукою. Завершенням статті є слова С Шелухіна, які зривають маску з благих намірів українофобів-учених: “Київські учені, воюючи проти сепаратизму, самі того не помічають, що саме вони і є СПРАВЖНІ СЕПАРАТИСТИ (вид. моє. – Є. С), бо вони свої інтереси видають за інтереси всієї Росії і одокремлюють їх від інтересів українського народу” [9].

У розмову під гаслом “Мова і політика” втрутилися українські вчені-мовознавці. Так, професор Євген Тимченко у статті “Питання за державний язик” (1917. – №59) обгрунтовує думку про неможливість досягнення політичних прав народу без державної мови. Підгрунтям виступу Є. Тимченка був аналіз програми кадетів, в якій не заперечувалося право навчання в школах рідною мовою тубільців (?!), але робилося застереження: “руський, себто великоросійський, язик буде обов’язковим з другого року навчання як загальнодержавний” [10, с.1]. Це, твердить учений, йде у врозріз з проголошеними новим (Тимчасовим) урядом принципами вільності й рівності народів Росії. Права народності визначаються політичними правами її мови і без останньої неможливі. Визнання ж за російською мовою статусу (ідеї) державної, за Є. Тимченком, є тим самим “обрусеніем”, що і за старого (царського) режиму. Тому український народ, зазначає вчений, “не може заспокоїти своїх вищих духовних потреб, зміцнити і забезпечити зростання своїх моральних сил і сполучення з ним будівництва свого внутрішнього життя” [11]. Єдина прийнятна перспектива для українців – це принцип рівноправності з росіянами (“великорусами”), це забезпечення українцям громадянських і політичних прав. На підтвердження своєї правоти Є. Тимченко цитує слова Льва Толстого, сказані Миколі II: “Хід історичного поступу годі відмінити, рано чи пізно, а треба буде ПОСТУПИТИСЯ (вид. моє. – Є. С), але дорогою довгою і потрібного ламання чужого життя, боротьби і ненависті, то чи ж не краще насамперед ПОБОРОТИ (вид. моє. – Є. С) в собі одідичені від старого ладу звички і інстинкти, що так суперечать новим засадам і загрожують їх обернути на порожні фрази” [12]. Слушне застереження!

Своє вагоме й переконливе слово у цій перепалці сказав молодий приват-доцент Київського університету Іван Огієнко, опублікувавши статті “Рідна мова в українській школі” (1917 – №№111, 114) та “Про українські кафедри” (1917. – №120). Він мав авторитет ученого-мовознавця, фахівця з видань підручників. Міністерство освіти замовило видавництву Є. Череповського перероблене видання І і II частин його “Граматики української мови” кількістю 100 тисяч примірників [13, с.2].

…Українську революцію він зустрів захоплено. Надійшло “Свято Волі” – перше квітня (19 березня заст. стилем). …Це день проведення другої великої української маніфестації в Києві з лозунгом “Народові українському визволеному на Вільній Українській землі привіт і поклін!” (1917. – №1. – С.2-3). В її шеренгах – Іван Огієнко” (“Віра й культура”. – 1961.- Ч. І (97). – С.32). Вже у квітні 1917 року він один з перших викладачів Київського університету переходить на викладання українською мовою, без згоди на те Вченої ради університету, читає для своїх студентів новий курс – “Історія української мови”.

Звідки такий порив до волі й свободи? Звичайно, закоріненість в український рід на генному рівні. Один з предків Огієнків славний козак Максим Огієнко брав участь у Коліївщині (Кліщинському повстанні 1767-1770рр.) [14, с.557]. До речі, с Кліщинці – родове гніздо М. Старицького, затоплене Кременчуцьким водосховищем. Радянська влада “вміло” виводила з пам’яті осередки вільнодумства.

Стаття “Рідна мова в українській школі” є як грунтовним теоретичним обгрунтуванням норм української літературної мови, так і викладом методики навчання і засвоєння граматики як науки у середній школі.

Всі міркування Огієнка здійснюються у співставленні з методикою навчання граматики в російській школі.

Квінтесенцією статті є акцентування, по-перше, на необхідності введення в початковій школі при вивченні граматичних форм історичного коментаря (“освітлення”). Дітям треба давати історичні пояснення, не примушувати їх заучувати догматично те, чого вони не розуміють. “Граматику у нас підмінили на правопись, – зазначає І. Огієнко, – і думають, що граматика – це правопись…” [15, с.3].

По-друге, у школу треба ввести вивчення синтаксису (“складні”) на науковій основі: “Складня повинна навчати про життя групи слів, про життя речень, а не бути тільки показчиком “знаків препинанія”.

Українська складня повинна виявити нам притаманні прикмети нашої мови, повинна показати нам склад нашого вкраїнського речення, повинна довести, що в нашій мові одмінного проти мови російської і слов’янської” [16].

По-третє. На думку І. Огієнка, необхідно ввести в школу вивчення початкової старослов’янської мови разом з історією української мови (до речі, це складові лінгвістичної освіти сучасних філологічних факультетів ВНЗ). Не вчити старослов’янської мови, за І. Огієнком, “це свідомо підрізувати собі корні, ті корні, що на них зросла наша країна та і все слов’янство…” Отож, мову старослов’янську неодмінно треба завести в українську школу” [17, с.2]. Вивчення старослов’янської мови переслідуватиме ще й ідеологічну роль: школярі повинні відчувати себе не тільки українцями, але й слов’янами. Отож про якусь винятковість української мови чи її привілегійованість немає і впомині! Атак любили мусувати цю тему охоронці талітаризму!

Серцевиною статті є кваліфіковані, науково професійні визначення І. Огієнком суті української мови. Ці твердження згодом ввійдуть в основоположну праці І. Огієнка “Історія української літературної мови” (1949р.), а саме: “Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості. Це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її скарб…

І поки живе мова – живе й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона розійдеться поміж дужчим народом” [18]. Саме ці слова стануть епіграфом до згадуваної праці І. Огієнка, написаної у Вінніпезі 1949 року. Те, що вчений повторює і вводить у науковий обіг твердження більш як тридцятилітньої давності, є свідченням зрілості й переконливості думки, високого професіоналізму. Це й створювало Огієнкові авторитет знавця української мови, її кваліфікованого дослідника й інтерпретатора, що й проявиться у здобутті ним високої наукової й державної кар’єри в недалекому майбутньому 1918-1919рр.

У цій же статті проявився великий хист Огієнка-публіциста, ідеолога національного руху, просвітницького діяча. Він торкається питання національного виховання, яке, на його переконання, повинно бути домінуючим в українській школі: “От чому й вороги наші завше так старанно пильнували, щоб ЗАБОРОНИТИ (вид. моє. – Є, С.) українську мову, знищити її дощенту. Бо німого повернеш, куди забажаєш.

І через це ми повинні більше знати свою мову, бо завше в силі того знання і сила національного руху, сила національного самосвідомлення” [19; с.2]. Рідна мова, веде мову далі І. Огієнко, повинна стати першою підвалиною національного виховання. Реалізувати таке завдання можуть лише добре підготовлені кадри, але на той час їх було обмаль. Згодом, ставши ректором Кам’янець-Подільського державного університету (1918р.), він організує при університеті курси українознавства для підготовки учителів рідної мови й літератури, гімназію для дорослих, де навчалися здібні сільські діти і одержували документ про середню освіту, необхідний для вступу в університет. Згадаймо, що саме в такій гімназії вчився згодом відомий український літературознавець Григорій Костюк, родом із села Боришківці з-під Кам’янця.

З-поміж інших вагомих наукових проблем лінгводидактики, накреслених у статті, можна виділити такі: вивчення української мови у зіставленні з іншими індоєвропейськими мовами (у курсі мовознавства), залучення учнів до практичної роботи щодо вивчення рідної мови (запис говірок, народних пісень, приказок та переказів, апокрифів та легенд), знання граматичної термінології та українського правопису (про це, зазначає І. Огієнко, йшлося ще в його праці “Українська граматична термінологія. Історичний словник української граматичної термінології з передмовою про історію розвитку її. – К., 1909)тощо.

Праця завершується емоційно образними словами про красу й значущість рідної мови: “…наша рідна мова – це наша окраса, це наша душа, це наша ознака національно-культурного життя.

Зародившись десь на світанні суспільного слов’янського життя, мова наша перенесла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, здержала наскоки Москви, і проте дійшла до нас ЧИСТОЮ, СВІЖОЮ, ЗВУЧНОЮ, НЕЗАПЛЯМОВАНОЮ (вид. моє. – Є. С), справді щиро-слов’янською мовою…

Кохати таку мову повинно повним серцем, а вчитись її – всіма силами” [20, с.3].

Досить докладний виклад грунтовної статті І. Огієнка про роль і значення рідної мови та особливості вивчення її у школі, його кваліфіковані оцінки суті й ролі української мови в національному житті виконували роль ідеологічної платформи політики Центральної Ради, були, безумовно, окрасою державного періодичного органу.

Згодом співробітництво з “Новою Радою” міцніє, І. Огієнко стає активним і плідним дописувачем. Цієї сторінки в діяльності ученого зовсім не торкалися дослідники-огієнкознавці, тому увага до неї видається вкрай важливою і актуальною, зважаючи на аберації мовного життя сучасної України.

Другою великою статтею І. Огієнка в “Новій Раді” була стаття “Про українські кафедри” (1917. – №120. – С.2-3) за підписом Іван Рулька (один з його псевдонімів). У моєму дослідженні “В обороні українства. З історії національної освіти: газета “Рада” 1906-1907рр. про справу заснування українських кафедр в Київському університеті Св. Володимира” (2004р.) [21] я торкалася питання про прорив українства у націоналізації освіти вищої школи, вірніше, її українізації внаслідок суспільного й культурного піднесення 1905-1906 pp., що проявилося у створенні українських кафедр в Київському, Одеському та Харківському університетах.

Названа стаття значно додає в матеріалі, увиразнює нестримні прагнення українства мати свою вищу школу, що й було зреалізовано в такому феноменальному явищі періоду УНР, як заснування у 1918 році Кам’янець-Подільського державного українського університету, фундатором і організатором якого судилося бути визначному вченому Іванові Огієнку (1882-1972рр.).

Центральною проблемою статті є проблема створення української вищої освіти, осередком якої у ВНЗ повинна стати українська кафедра. Стаття була надрукована 24 серпня (День сучасної Української Незалежності – символічно! – Є. С), у переддень нового навчального року. Положення статті мають рекомендаційний характер українському уряду, який зразу ж здекларував організаційний порядок українського життя (ст. С Єфремова “Правдивим шляхом”. – Нова Рада. – 1917. – №59. – С.1). Зробивши екскурс у згадувані 1906-1907 роки, ознаменовані відкриттям українських кафедр з української мови, літератури, історії та права в Київському, Харківському та Одеському університетах, І. Огієнко б’є на сполох щодо прискорення процесу створення вищих шкіл у відродженій українській державі, зокрема відкриття українських кафедр. На його думку, “українська кафедра стане осередком відомої науки, буде проводити цю науку все вперед, вестиме її на користь та на добрий споживок рідному краєві. Коло кафедр згуртується вся наша молодь, що завжди бажає оддати свої сили й знання рідній Україні. Розпочнеться велика культурна праця не тільки в самому університеті, піде робота й поза ним, проте й там осередком стане українська кафедра” [22, с.2].

Стаття, треба зазначити, не була набором декларативних та високо образних пафосних фраз. Учений, який добре знав життя тогочасних вищих і середніх навчальних закладів (працював у Київському університеті Св. Володимира, Київському комерційному інституті, в 6-тій державній київській гімназії, у гімназії священика М. Стельмашенка тощо), акцентує увагу уряду на потребі виховання офіціальних професорів української науки. Загострювало ситуацію те, що, відповідно до тодішніх наукових стандартів, зав. кафедрами не могли бути приват-доценти, хоча така практика уже мала місце в Росії (Пермі, Саратові та Томську). А де ж взяти патентованих українських професорів, яких не готували російські університети?

Свідомих українців в чині приват-доцентів (він сам був таким!), стверджує Огієнко, є чимало, тому в усіх трьох українських університетах, тобто в Києві, Харкові, Одесі, українські кафедри хоч зараз можна відкривати (повторюємо, у переддень нового навчального року це звучало як порятунок і вихід з кризи, спричиненої бойкотом старої режимної професури, хоча б Київського університету Св. Володимира).

Програма створення українських кафедр в університетах, адресована урядовим чиновникам, чітка й ясна: “Центральна Рада повинна закласти українські кафедри з певною програмою, з певним курсом, часами (годинами. – Є. С), з певним офіційним листом, як то стосується – до кожної кафедри. Центральна Рада повинна рішучо вести цю справу і не забувати, що “автономний університет так само рішучо стане дуба проти Ради <…> Центральна Рада повинна оголосити конкурс чи як інше подбати, щоб українські кафедри було заведено ще в цьому семестрі – тоді студенти зможуть одразу ж стати до української науки, як до своєї спеціальності, і тоді не пропаде їм марно перше півріччя” [23, с.3].

За дослідженням спеціаліста проблем вищої школи періоду УНР професора О. М. Завальнюка, знаємо, що з тих рекомендацій І. Огієнка та бажань уряду нічого не вийшло. Зросійщені університети не бажали ставати українськими – надто великий тягар стереотипів, які не піддаються адаптації в нових умовах (згадаймо сьогоднішню ситуацію зі знесенням символів тоталітарної системи чи відмови від радянських свят та под.). Тому уряд пішов на створення нових навчальних закладів [24, с.326-329]. Так, 6 жовтня 1918 було відкрито Київський державний університет, 22 жовтня 1918 року – Кам’янець-Подільський державний університет.

У “Новій Раді” упродовж 1918 року ім’я Івана Огієнка не сходить зі сторінок газети передусім в якості ректора другого українського університету – Кам’янець-Подільського, про урочисте відкриття якого повідомлялося в номері №185 від 28 вересня у рубриці “В міністерствах”: “Міністром освіти (М. Василенком. – Є. С.) видано слідуючий указ з приводу недалекого відкриття українського університету в Кам’янець-Подільському: Дня 22 н. ст. жовтня, у вівторок, в м. Кам’янець-Подільському, відбудеться урочисте свято відкриття нового огнища вищої української науки – Кам’янець-Подільського державного українського університету.

Зважаючи на велике культурно-національне значіння відкриття Кам’янець-Подільського університету для всієї України, а для Поділля, особливо, міністр освіти об’являє:

Для достатнього від святкування світлого моменту в розвою національної української культури має бути:

1. По всіх школах Поділля день 22-го жовтня буде вільний від навчання.

2. В той день по всіх школах мають бути впорядковані шкільні свята, призначені виясненню учням значіння відкриття Кам’янець-Подільського університету для українського народу і нашої держави. Для цього можна виписати для роздачи учням відповідно складену брошуру, яку можна виписати від утвердженої комісії в Кам’янці-Подільському.

3. Учні всіх шкіл міста Кам’янця-Подільського разом з своїми учителями мають взяти активну участь в святкуванні 22 жовтня” [25, с.2].

У номері №195 від 24 жовтня вміщено просторий репортаж про свято відкриття другого, Кам’янець-Подільського університету [26]. У ньому подавалася докладна хронологія подій: підготовка до свята, зустріч гостей, їх перелік, про молебень єпископа Пимена в університетській церкві, приїзд представника від гетьмана Скоропадського отамана Глібова, який на засіданні в актовому залі університету зачитав тепер уже всім відому (з 1992 року, року легалізації імені Івана Огієнка в Україні і році проведення перших Огієнківських урочистостей. – Є. С) Грамоту п. гетьмана). Далі подавалися тексти промов товариша міністра освіти П. Холодного, а також І. Огієнка, ректора. Зважаючи на те, що ці матеріали поки що не вводилися в науковий обіг, наводимо тексти названих промов.

Промова П. Холодного. Подякувавши п. гетьманові, в особі отамана Глібова, за ту увагу, яку він присвячує українській вищій школі, і згадавши, що Україна втратила свої надбання за 250 років тяжкої неволі, а через те мусить тепер йти шляхом освіти, щоб здобути кращу будучину, він сказав:

– Тут в університеті йтиме наукове розроблення питань, що становитиме культурний розвій України. Живи ти віки, кам’янецький університете, будь славою рідної землі. Нехай зростає в тобі вільна українська наука. Квітчайся рясним квітом наукових праць на добро Поділля й України. Вам, пане ректоре й панове професори, зичу щасливої педагогічної й наукової праці. Вам, панове студенти, дай Боже гаряче серце до науки й до батьківщини. Тобі ж, земля подільська, подяка щира, привіт і уклін за невтомну працю по утворенню найкращих умов для існування цього університету”.

Промова ректора І. Огієнка. Прийнявши привітання п. гетьмана, висловлене отаманом п. Глібовим, І. Огієнко відповів: “Передайте пану гетьманові нашу щиру подяку. Під час прийому у гетьмана його ясновельможність висловив бажання, щоб університет творив інтелігенцію, і ми творитимем її. Багато гетьманів з почуттям ставились до освіти, і через те ми у всіх справах звертатимось до освіти, і через те ми у всіх справах звертатимось до пана гетьмана. Наш університет творитиме НОВУ ОСНОВУ для держави через те, що має ПОЛІТИЧНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ (вид. моє. – Є. С.).Слава гетьманові” [27, с. З].

Як бачимо, І. Огієнко залишався вірним обраним у ранній молодості принципу національного діяча, проявляв риси державного й політичного мислення.

Репортаж подавався в газеті без підпису, як редакційний. Редактором був А. Ніковський, головним співробітником та яскравим публіцистом С Єфремов. Отож саме вони “пропускали” матеріал в номер, погоджуючись з ним.

Цікавою, уже післясвятковою інформацією була стаття Ол. Саліковського, уродженця Поділля (вчився в Подільській духовній семінарії – місто Кам’янець-Подільський), редактора щоденника “Тризуб”, члена київської “Просвіти”, згодом голови комітету по підготовці в’їзду отамана Симона Петлюри в Київ 18 грудня 1918 року, вміщена в №201 під назвою “Після свята. 10 днів після відкриття Кам’янець-Подільського університету”[28]. Це не репортаж-хроніка, а політологічні роздуми про європейський поступ України, про демонстрацію її потужних культурних сил та високість духовного моменту, що проявилися у підготовці й відкритті Кам’янець-Подільського державного університету. Це, на думку О. Саліковського, було справжнім українським національним святом за кількістю величних моментів, присутніх на святі: і благословення єп. Пимена, і подарунок університетові Київського митрополита преосв. Димитрія Острозької біблії 1581 року, і зачитання екс-міністром освіти В. К. Прокоповичем привітання від Голови Земських Спілок Симона Петлюри, популярного національного діяча, і надходження до тисячі привітань. Особливо теплими й обнадійливими були слова на адресу ректора І. Огієнка: “Можемо бути певними, що в його [І. Огієнка] молодих роках (йому на той час виповнилось 36 років. – Є. С), при його тактовній вдачі, та за допомогою талановитих співробітників наш новий розсадник вищої науки скоро стане одною з найкращих наукових інституцій України. Перш за все нам потрібні кадри національної інтелігенції, перш за все нам потрібна широка НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ (вид. моє. – Є. С), нам потрібний міцний культурно-науковий фундамент під нашою молодою державністю, і ці потреби Кам’янецький університет – ми певні – буде задовольняти з повним успіхом” [29].

Завершується стаття О. Саліковського оптимістичним пасажем про самоствердження сили духу українського народу, про присутність нової могутньої сили, “що зсунулася з мертвої точки (назва відомої статті С Єфремова “На мертвой точке”, 1904) і рушила вперед. Ніхто й ніщо її тепер НЕ СПИНИТЬ (згадаймо новітній слоган “Свободу не спинити!”)”[30].

Підтвердженням слів О. Саліковського про святкування відкриття Кам’янець-Подільського університету як національного свята є публікації в газеті привітань з усіх регіонів України з приводу цього українського, чи подільського феномена: телеграми надійшли від редакції урядового “Державного Вістника” [1918. – №195], від генеральної управи української хліборобсько-демократичної партії [там же], від Міністерства закордонних справ [1918. – №196], від дирекції видавничого Товариства “Час” у Києві, від імені шести українських видавництв [там же], від редакції часопису “Книгар”[там же], від українських установ та організації м. Лубни на Полтавщині [1918.- №197].

Хвилюючим був допис з м. Чуднів Волинської області [1918. – №198. – с.4], в якому розповідалося про урочисте святкування відкриття Кам’янець-Подільського університету: проголошувалися промови про значення нового університету для українського народу, після кожної промови хор виконував “Гімн”, “Не пора…”, “Заповіт” та інші пісні. “Діти з гарним настроєм розійшлися по хатах”, – завершення допису.

Відрадно, що підтвердженням всенародного характеру святкування цієї дати і віри в нове вогнище української науки були повідомлення про надходження на адресу університету від різних громадських установ України. У №200 повідомлялося: “Університет одержав од ріжних громадських установ України 133.500 карб. Для утвердження стипендій для бідних студентів. Університет одержує майже щодня повідомлення, що багато установ дарують великі суми на потреби молодого університету і на допомогу бідним студентам” [31, с.3].

У №205 йшлося про дарунок університетові від Ради Вінницького споживчого союзу, який асигнував йому 25.000 крб.: “половину цієї суми призначено на потреби університету, а половину на фонд допомоги незаможним студентам” [32, с.3].

Вражає високий тон офіційних привітань, які одержало керівництво університету, передусім в особі ректора І. Огієнка. Усі вони прийняті духом упевненості в свої сили, почуттям національної гідності, рівнем високої національної свободи, твердої віри в своє майбутнє. Наведемо уривки з деяких привітань:

– “Міністерство закордонних справ у святочний день відкриття Кам’янецького університету вітає нову міцну фортецю української держави і покладає великі надії на тих, хто матиме щастя одержувати освіту в його стінах. Хай живе український університет! <…> Ми, що не знали великого щастя вчитись у рідній школі, свою працю, свій досвід віддамо на те, щоби ви, юнаки-студенство, мали змогу спокійно здобувати в університетських стінах те, чого не довелося зустріти нам. Хай живе наша надія – наше студентство! Міністр закордонних справ Дорошенко і всі співробітники міністерства. (1918. -№196. – с2)

– Від Київської “Просвіти”:

“Глибоко зворушується серце наше…Прекрасне Поділля, цей розкішний діамант України, твердо стає на певний шлях нового життя <,..> Од щирого серця вітаємо край подільський з величним огнищем національної культури. Хай живе подільський Український університет – провісник нової, кращої долі красного Поділля”. Голова Товариства Ол. Лотоцький [1918. – №197]

– Від дирекції видавничого товариства “Час” (Київ): “Ми знаємо, що весь склад Товариства, в якому згуртувалося для спільної справи відродження слова українського багато визначних письменників наших, всією душею поділяє вислови нашої безмежної радости. Нехай же буйно росте-процвітає молода наука українська. Нехай міцніють нові огнища культури національної. Хай живе щасливо новий університет український. – “Людям посполитим к доброму наученію” – державі нашій на славу”. [1918. – №196. – с.3]

– Від редакції часопису “Книгарь”: “Віримо, що наші молоді університети дадуть нам змогу пишатися широкою й глибокою освітою нашого народу й будуть знову тими світочами розуму й науки, що ясно вказуватимуть шлях як нашому, так і сусіднім народам, як то було в часи давноминулі. Земний уклін вам – першим ратаям на помолоділій нашій землі”. [1918.- №196.- с.3]

На жаль, не подавалися в “Новій Раді” численні привітання з Галичини, які не лише були прийняті з радістю події величної ваги, що не було реалізовано в свій час у Львові упродовж 1908-1914рр. [33, с.59-69], а й декларували ідею соборності, цього наріжного каменя існування української держави (Див. детальніше: 34; с.166-168).

Подарунок університету приготувала й міська Кам’янецька дума, перейменувавши Московську вулицю, де був розташований університет, на вулицю Університетську (1918. – №205. – с.3 – Зараз вулиця названа іменем Івана Огієнка, визначного національного діяча; адреса сучасного відродженого Кам’янець-Подільського університету – вул. Івана Огієнка, 61).

З січня 1919 р. ректор Іван Огієнкостає Міністром освіти й культури в уряді УНР (введений, за твердженням Гр. Костюка, за пропозицією В. Винниченка [35, с 297-298]. Згодом до цієї посади додається посада Міністра віровизнань. Тому призупиняються публікації Огієнком наукових праць в періодиці, він переключається на виконання державних доручень.

У “Новій Раді” за 1919 рік (останній рік видання газети) опубліковано чимало матеріалів про діяльність І. Огієнка-міністра. У №7 за 1919рік повідомлялося проте, що І. Огієнко приступив до виконання обов’язків міністра освіти. Акцентувалася увага на взятий ним курс на українізацію освіти, “але ж українізації розважної”. “Разом з тим, – зазначалося в газеті, – має бути переведена й демократизація школи, яка йде дуже мляво, в цім напрямі має бути зроблено якнайбільше заходів” [36, с.3]. Йшлося про введення обов’язкового навчання, відбудову зруйнованої школи, налагодження системи народної школи й позашкільної освіти.

Справа не забарилася. У №22 за 1919р. надруковано Закон про друковані видання, ухвалений Радою Народних Комісарів і затверджений іменем Директорії 26 січня 1919р. (голова – В. Винниченко, секретар – Ф. Швець). Він зобов’язував друкарні надсилати до відповідних установ по 11 примірників видань. Серед перелічних установ – Кам’янець-Подільський університет. Закон підписаний Головою Ради Міністрів В. Чеховським і Міністром народної освіти й культури І. Огієнком [37, с.3]. Отож І. Огієнко не забував свого дітища, дбав про нього, про його матеріальну базу. До того ж він продовжував виконувати обов’язки ректора університету [38, с.3] Не поза увагою І. Огієнка був, напевне, другий делегатський професійний з’їзд Всеукраїнської учительської спілки, що проводився в Києві 15-18 січня 1919р. (через 11 днів після вступу І. Огієнка на пост міністра), прийняв резолюцію, рекомендовану Директорії. Серед її пунктів є ті, які були номіновані в програмі міністра І. Огієнка. Це: вимога видати декрет про загальнонародне, безплатне і обов’язкове 7-річне навчання для дітей шкільного віку від 7 до 14 років; про єдину народну школу І-ІІ ступенів; про загальне право вступу до вищої школи; про створення шкіл для дорослих; видати декрет про трудову школу; про рівні норми оплати вчительських працівників тощо [39, с.4]. Програма солідна й цілеспрямована. Безумовно, її реалізація дала б плідні результати для утвердження національної школи, якби не втрата української державності в 1920році.

Кульмінацією організаторських здібностей і державницьких позицій І. Огієнка було влаштування ним, як Міністром освіти й культури, Свята Злуки – Свята об’єднання України чи Урочистого проголошення прилучення Західно-Української Народної Республіки до Великої Східної України, про що повідомляла “Нова Рада” у №16 за 1919 р. від 24 січня [40, с.3]. “Порядок на святі був зразковий”, – йшлося у статті [41]. Інакше ж не могло бути – адже Святом опікувався вроджено організований і педантичний Іван Огієнко!

Можна стверджувати, що наведені факти вдало підкріплюють концепцію про державотворчу й націєтворчу діяльність Івана Огієнка періоду УНР – періоду надій і нездійснених мрій національно свідомих українців. Пам’ятаймо про це!

Література

1. Нова Рада. 1917. №1. – С.1.

2. Там само.

3. Там само.

4. Нова Рада. – 1917. – №99. – С.1.

5. Там само. – С.2.

6. Нова Рада. – 1917. – №100. – С.1.

7. Нова Рада. – 1917 -№156. – С. З.

8. Нова Рада. – 1917. – №104. – С.1.

9. Там само.

10. Нова Рада. – 1917. – №59. – С.1.

11. Там само.

12. Там само.

13. Нова Рада. – 1918. – №169. – С.2.

14. Огієнко Іван. Конання України. Монолог Олексія Розумовського. 1762 рік.//Огієнко Іван. Наш бій за державність. Історична епопея. – Ч. ІІ. – Вінніпег: Наша культура, 1996. – С.55.

15. Нова Рада. – 1917. – №111 – С. З.

16. Там само.

17. Нова Рада. – 1917.- №114. – С.2.

18. Там само.

19. Там само. – С.2.

20. Там само. – С. З.

21. Сохацька Є. І. В обороні українства (3 історії національної освіти: газета “Рада” 1906-1907рр. про справу заснування українських кафедр в Київському університеті Св. Володимира). До 170-річчя Київського університету) // Сохацька Євгенія. На варті українства. Статті з літературознавчого та культурологічного доробку. До 30-річчя науково-педагогічної діяльності. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2004. – С.242-250.

22. Нова Рада. – 1917. – №120. – С.2.

23. Там само. – С. З.

24. Завальнюк О. Українська еліта і творення національної університетської освіти: фундатори і будівничі (1917-1920рр.) – Кам’янець-Подільський: “Абетка-Нова”, 2005. – С.326-329.

25. Нова Рада. – 1918. – №185. – С.2.

26. Нова Рада. – 1918. – №195. – С.2-3.

27. Там само. – С. З.

28. Нова Рада. – 1918. – №201. – С.1.

29. Там само.

30. Там само.

31. Нова Рада. – 1918. – №200 – С. З.

32. Нова Рада. – 1918. – №205 – С. З.

33. Сохацька Євгенія. Підтримка подолян боротьби за створення Львівського українського університету (за матеріалами “Ради” 1910-1913рр.// Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2006. – С.59-69.

34. Сохацька Євгенія. Галичани в Кам’янець-Подільському державному університеті (1918-1920рр.)// На варті українства… – С166-168.

35. Сохацька Євгенія. Іван Огієнко за спогадами Григорія Костюка // На варті українства… – С.297-298.

36. Нова Рада. – 1919. – №7 – С. З.

37. Нова Рада. – 1919. – №22 – С.2-3.

38. Нова Рада. – 1919. – №7 – С. З.

39. Нова Рада. – 1919. – №23 – С.4.

40. Нова Рада. – 1919. – №16 – С. З.

41. Там само.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

У боротьбі за самовизначення України (Іван Огієнко у “Новій раді” 1917-1919 pp.)