Тютчев. “Silentium!” (1830?)
Цій темі присвячено знаменитий вірш “Silentium!”. Тютчев пише про те, що думка, що зародилася в “душевній глибині”, не тотожна тій, яку вимовляє мова (“Думка висловлена є брехня”), і не схожа на неї. Матеріальна оболонка занадто груба, занадто непіддатлива для вираження ідеальної думки. Якщо фатальна подвійність властива людині і виявляє прірву між його свідомістю і його промовою, його висловлюванням, то тим більше вона властива людському роду. Передати свою думку “іншому” неможливо (“Іншому як зрозуміти тебе?”). Людина приречена на нерозуміння, і йому залишається тільки зануритися у свій внутрішній світ “таємничо-чарівних дум”.
Тут Тютчев розвиває одну з найулюбленіших тем романтиків про невимовності душі (Жуковський. “Невимовне”, Баратинський. “Все ідея і думка! Художник бідний слова…”, Фет. “Як бідний нашу мову…” та ін.), про неможливість у зовнішній промови передати внутрішню, яка при своєму мовному вираженні втрачає глибину і багатство почуттів. Тим самим суперечність між душею і словом, що виражає її, стає загальним. Воно стосується і людини, і його відносин з іншими людьми.
Тютчев схиляється до того, що фатальна подвійність буття поєднується з неможливістю людини подолати межі внутрішнього світу і передати іншим свої потаємні думки і почуття. Душа людини – це свого роду замкнута всесвіт, яка не має виходу в зовнішній світ і прихована для стороннього погляду і розуму.
І все-таки це не кінцевий висновок з того розуміння світу, яке властиве Тютчеву. Продовжуючи цю тему в більш пізньому вірші “Нам не дано передбачити…” (1869), поет не відступає від колишньої думки:
Нам не дано передбачити,
Як слово наше відгукнеться…
Але він вже не настільки категоричний, припускаючи, що відгук може бути очікуваним і неочікуваним, відповідним нашому звуку або невідповідним йому. Однак, незалежно від відкликання і відгомону, в основі світу Богом передбачені “співчуття” і “благодать”, стало бути, є надія і на вірний відгук. Ми несамотні в світі не тому, що світ кожного замкнутий і незбагненний іншим, а внаслідок понад затверджених законів буття, згідно з якими
І нам співчуття дається,
Як нам дається благодать…
Вся лексика вірша (“співчуття”, “благодать”, уявна невизначеність – “дається” – джерела “співчуття” і “благодаті”, легко вгадувана) свідчить про те, що людство не залишено Богом, опікується ім. Так намічається вихід із замкнутого трагічного буття. Це, однак, не означає, що від самої людини не потрібно ніяких зусиль.
Поет напружено думає над тим, у чому полягає сенс життя людини, її безперервної боротьби із загрозливими йому стихіями, в чому полягає кінцева мета цієї битви, що служить її виправданням. Якщо уявити собі, що боротьба самоціль-на, що вона йде заради неї самої, якщо не зрозуміти її мети, то вся історія людства, вся його культура і вся створена на Землі цивілізація постануть загальним божевіллям. Для того щоб вирішити важке філософську загадку, Тютчев занурюється у дослідження перехідних станів як природи, так і людської душі. У світі, на його думку, все знаходиться в русі, в протиборстві, в ньому немає нічого постійного, але все чревато змінами. Однак це не заважає ні природі, ні людині, ні всьому світобудови являти собою цілісність. Світ, як такий, і всі його прояви являють собою цілісний, єдиний організм. Ці цілісність і єдність створюються завдяки протиріччям, завдяки боротьбі стихійних сил. Тютчев прагне зрозуміти світ як ціле, але не у вигляді механічного поєднання або сукупності різних ознак, а як живий, рухливий і внутрішньо суперечливий організм.
З особливою силою ця думка висловлена у вірші “Не те, що мисліть ви, природа…” (1836). Тютчев починає вірш з полемічного звернення до так званих матеріалістів, які бачать в природі не більш ніж об’єктивну реальність, непритомну і байдужу. Природа для них позбавлена духу і душі. Вона являє собою лише мертве, мертве “тіло”. Вони заперечують всяке спорідненість між природою і людиною. Адже якщо природа бездушна, а людина володіє духом і душею, то між ними споруджена непереборна перешкода. Тоді виявляється, що ми не в силах зрозуміти природу, а природа не може послати нам дружній привіт, умиротворити, заспокоїти душу, зцілити страждання. Тютчев з цим рішуче не згоден. На його думку, між людиною і природою немає непроникною стіни. Навпаки, і людина, і природа духовні. Вони спочатку наділені душею, почуттями і мовою. Ці почуття і мова споріднені. Вони закладені в природу і людину згори. Тому “лист і колір на дереві” не привнесені ззовні, а народжені самою природою. Це її творчість, як поезія – творіння людини. Плід в природі зріє в рідному череві так само, як зароджується дитина в утробі матері. Усе відбувається за своїми початковим законам, даним від століття. В сучасний, занадто матеріалістичний вік люди стали сумніватися в цих божественних таємниці, і душа природи закрилася перед ними. Вони вже безсилі її зрозуміти і відчути. У вірші наростають викривальні, дидактичні інтонації, спрямовані на адресу тих, хто відірваний від всесвітньої життя, від буття. На думку Тютчева, такого роду погляди – хвороба століття, яка називається бездушністю, нерозвиненістю або повним зникненням почуттів, душевної чуйності. Такими цих людей зробив нинішнє століття, і тому вина з них знімається, але не зникає гіркота: як голос матері не може стривожити глухонімого, так душа матері-природи не схвилює безтрепетно і бездушні серця. Протиріччя, намічене Тютчева, трагічно і чревато роз’єднанням людини зі світовим цілим, з природою.
Ця думка розвинена Тютчева у вірші “співучість є в морських хвилях…” (1865). Воно починається незаперечним твердженням, що не потребують в будь-яких доказах, – настільки воно очевидно:
Співучість є в морських хвилях,
Гармонія в стихійних суперечках…
Для Тютчева характерно в даному випадку слово “є”, не допускає заперечень і зобов’язує кожного прийняти на віру гармонію в природі. При цьому гармонія народжується, по Тютчеву, “в стихійних суперечках”, тобто сама стихія рятує з себе гармонію. Це означає, що Тютчев розумів стихію не тільки як руйнівний, але і як творче начало. Стихія може обертатися до людини не тільки загрозливою, а й умиротвореною стороною.
У гармонійному стані стихії (“стрункий… шерех”, “незворушний лад”, “созвучье повне”) головна ознака – музикальність (“співучість”, “стрункий мусікійскій1 шерех”, “созвучье”), яким наповнена природа, яка живе своєю особливою життям, повної краси, величі і внутрішньої згоди (з “співучістю морських хвиль” гармонує “стрункий Мусикийской шерех”, що струмує в “хитких очеретах”). Природа гармонійна не тільки всередині себе (“Созвучье повне в природі”), а й у всьому Всесвіті: вона є частиною “загального хору” світу. У цьому стані вона наділена повнотою і цілісністю свого буття, але, з точки зору людини, позбавлена волі, оскільки без залишку розчинена у Всесвіті і не може стати суверенною і самостійною. Повнота і цілісність забезпечені залежністю від “загального хору”. На цьому закінчується перша частина вірша. Далі відбувається смисловий злам:
Лише в нашій примарною свободі
Розлади ми з нею усвідомлюємо.
Природі протиставлений людина (“мислячий очерет” 1), упивающийся своєю свободою, оскільки в своїй гордині він відокремився від природи і виділився з “загального хору” всесвіту. З тих пір між природою і людиною, між всесвітом і людиною немає згоди, немає гармонії. Людина, що полюбив свою відособленість, свій егоїзм, свою індивідуальну свободу, вніс дисгармонію в будову світу. Але, відокремившись від природи і вселенської життя, він не знайшов ні повноти, ні цілісності, ні відчуття краси світової гармонії:
Душа не те співає, що море,
І нарікає мислячий очерет…
І чи не тому виник “розлади” між єдиними частинами всесвіту, що людина наполягає і упорствует на своєму “я”? І чи не занадто висока ціна відособленості, якщо щеіходіт-ся за неї платити відмовою від повноти і цілісності загальносвітової життя взагалі, оскільки поза світовим організму виявилася людина – “мислячий очерет”? Нарешті, свобода, нібито здобута людиною, є насправді “примарною”, оскільки людина не перестав залежати від законів світобудови. І де може найбільш повно проявитися свобода – у бунті проти природи і всесвіту або в згоді з ними? Наполягаючи на особистій свободі, людина втрачає цілісність, вносить дисгармонію у світ, порушує згоду стихій. Віддаючи себе природі, жертвуючи своїм “я”, він втрачає свободу. У цих суперечностях б’ється думка Тютчева.
Світ як гармонійна цілісність зник. Тютчеву шкода не тільки цієї цілісності, а й почуття особистості, яке йому, як людині нового часу, надзвичайно дорого. Тому, схиляючись на бік стародавнього уявлення про світ як ідилії, Тютчев, однак, не дає остаточної відповіді, а завершує вірш питальній інтонацією, зверненої до себе і до людства.
Точніше було б сказати, що Тютчев дає різні відповіді на своє питання: “Звідки, як розлад виник? ..” І один з цих відповідей разючий.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)