Твори, рекомендовані для вивчення напам’ять – Додатки

Про користь вивчення напам’ять текстів віршової чи прозової форм свідчать багато чинників, які представлені на трьох рівнях розвитку:

1) розвиток пам’яті (з кожним наступним текстом для вивчення напам’ять полегшуються процеси запам’ятовування і відновлення вивченого, що дає змогу пам’ятати великі обсяги текстового матеріалу);

2) розвиток мислення (проявляються й удосконалюються процеси розуміння тексту, сприйняття, аналізу. Вивчений напам’ять текст змушує мислити категоріями, символами, образами, а також розвиває творчий потенціал особистості, тобто мислення формує передумови творити власний текст на більш високому рівні);

3) розвиток мовлення (збагачується лексичний запас новими словами, словесними зворотами, неологізмами; засвоюються різноманітні форми вираження думки).

Методика вивчення напам’ять охоплює два етапи.

1. Розуміння тексту. Це передбачає:

– прочитання тексту;

– друге прочитання тексту, визначення ключових слів (символи – образи – предмети опису);

– третє прочитання тексту, членування його на частини, які містять самостійну думку;

– четверте прочитання, визначення в ліриці її виду, настроєвості, у прозі – об’єкта, мети опису, розповіді, роздуму; у драмі – характеру персонажа, структури репліки, мовних особливостей.

2. Механічне запам’ятовування. Потрібно прочитати речення (абзац, строфу); закрити книгу і відтворити текст, спочатку в довільній формі, відтак дослівно.

Із “Повісті минулих літ”

І велика користь буває чоловікові від науки книжної,

І книги вказують нам

І навчають нас, як іти шляхом покаяння,

І мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних.

Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу,

Книги – джерело мудрості.

Книги – бездонна глибина,

І ми ними в печалі втішаємось,

І вони – узда для тіла і душі.

Мудрість – велика,

І її премудрий Соломон похваляє словами:

“Я, премудрість, вселила світло і розум, і смисл.

Я прикликала страх Господній.

Моє світло, моя мудрість, моє утвердження.

Мною царі царюють і сильні правду пишуть,

Мною вельможі величаються,

Мучителі землею управляють.

Я люблячих мене – люблю,

І хто шукає мене – знайде.1

Із “Слова про Ігорів похід”

На Дунай Ярославнынъ глас ся слышитъ,

Зегзицею, незнаема, рано кычеть:

“Полечю, – рече, – зегзицею по

Дунаеви, омочю бебрянъ рукавъ въ

Каялѣ рѣцѣ, утру князю кровавыя его раны на жестоцѣмъ его тѣлѣ “.

Ярославна рано плачетъ въ

Путивлѣ на забралѣ, аркучи: “О вѣтре, вѣтрило!

Чему, господине, насильно вѣеши?

Чему мычеши хиновьскыя стрѣлкы

На своею нетрудною крилцю на моея лады вой?

Мало ли ти бяшеть горѣ подъ

Облакы вѣяти, лелѣючи корабли на синѣ морѣ?

Чему, господине, мое веселие по ковылию развѣя?”.

Ярославна рано плачеть Путивлю городу на заборолѣ аркучи:

“О Днепре Словутицю!

Ты пробилъ еси каменныя горы сквозѣ землю Половецкую.

Ты лелѣялъ еси на себѣ Святославли

Насады до плъку Кобякова.

Възлелѣи, господине, мою ладу къ мнѣ,

Абыхъ не слала къ нему слезъ на море рано”.

Ярославна рано плачеть въ Путивлѣ на забралѣ аркучи:

“Свѣтлое и тресвѣтлое слънце!

Всѣмъ тепло и красно еси!

Чему, господине, простре горячюю

Свою лучю на ладѣ вой,

Въ полѣ безводнѣ жаждею имь

Лучи съпряже, тугою имъ тули затче? “.

Плач Ярославни

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

– Полечу, – каже, – зегзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі,

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани…

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

– Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий… Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав.

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-граді Ярославна.

І каже: – Дужий і старий,

Широкий Дніпре, не малий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчана,

Носив єси на байдаках

На половчан, на Кобяка

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю преславний!

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела слала,

У море сліз не посилала, –

Сльозами моря не долить.

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу, на брамі,

Святеє сонечко зійшло.

І каже: – Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям, і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину,

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи…

Загинув ладо… Я загину!1

Ой, як мене моя мати дала до школи

Ой, як мене мати дала до школи

Ой, зазнав я тяжкої неволі:

Казав мені бакаляр говори “аз”,

А як же я не вимовив – гоп в писок раз!

Крикнув же він другий раз: “Говори “буки””,

Іще-м не вимовив – вже-м впав в його руки.

Крикнув потім в третій раз: “Говори “віде””,

Уже ж його рука по чуприні їде.

А як сказав учетверте: “Говори “живіте””!

Тепер його, хлопці, на лавку кладіте!”

Ой, просив я ся і молив я ся;

Ні мені ся випросити, ні ся намолити.

Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю,

Отпусти мені сей раз, бо уже млію.

Тридцять раз я омлівав і тридцять оживав,

А він щораз лучче руки доложав.

Пішов я додому та й татові скажу:

“Так мене учитель збив, що я ледве ляжу!”.

Іще-м собі гіршого лиха набавив,

Що учитель не добив, то отець доправив.

Побіг же я до мами та й і до сусіда,

Куди ся не оберну – всюди мені біда:

Матір мене коцюбою, сусід – цибухом,

Аж мені набігла грушка за ухом.

Пішов я до корчми позбути туги,

Лигнув-єм горівки кубок і другий.

Мислю си: “Горівка моя потіха,

Як вип’ю з квартину – позбудусь лиха”.

Випив я квартину, прийшов додому,

Аж ліпше було серцю мойому.

Від кварти горівки, доброї сивухи

Станув ми світ, як банька, а люди, як мухи.

Уривок із твору “Плач київських монахів”

5. Мелхіседек, намісник

Без напитков і матерії можна б пробути!

Как же нам осетрину свіжу позабути?

Лучче почитаю во гробі лежати,

Нежелі тараню я буду вживати!

Как прийдуть на мисль лимоннії соки,

То будуть текти із очей кровавії токи!

Но все сіє ми хотя превозмогти і возможем,

Как же ік церкві при старості привикнути можем?

Я правил енкомію разов із чотири,

А, ставши ченцом, не читал ні разу і Псалтирі.

А хотя було к чтенію время і настанет,

Но за меня хлопець всегда прочитает.

О других же книгах говорить не смію,

Бо я їх читать вовсе не умію!

Вірш-орація

Хочу вас, панове, чогось іспитати:

Що тепер за празник, чи ви можете знати?

Чи се той празник, що Христос родився,

Од чистої діви Марії воплотився?

Кажеться він, бо почали їсти ковбаси і сало,

Чого у нас у школі зроду не бувало.

Мені сеї ночі ві сні приверзлося,

Що з небес у школу сало приплелося,

Ковбаси около, як в’юни, вертяться, –

Тії-το потрави і для нас годяться!

Коли мене щастя одарило,

Що стоїть край сала сивухи барило!

Впавши я в сумління, став далі соваться –

Не знаю, до чого наперед хвататися,

Чи до сала, чи до барила!

Уже мене до того мати вродила:

До ковбас – не спішу, до сала – нескваплив,

Вкус хмільної сивухи мені неприятлив.

Но нужда і закон міняє! Як доведеться –

На острі зуби і ковбаса треться,

І сало не вдавить, в горлі не застряне.

ЛАЗАР БАРАНОВИЧ

Про час для всього – доброго, злого

Є час для всього, мудрі так казали,

Які на світі добре все пізнали.

Час народитись, смертний час чатує,

Бог забере в нас, Бог нас обдарує,

Час плачу, сміху, час будинки ставить,

Час їх валити, час мовчать, час править,

Час постить, їсти, спати час, кохати,

На все на світі треба час свій мати.

Як тобі, Боже, час ми повертаєм,

Час не марнуєм, а про себе дбаєм.

Час цей на добру вічність зверни, Боже,

Поки нам вічність думку не тривожить.1

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

Пісня 23 із збірки “Сад божественних пісень”

Із цього: “Зникають у марноті дні”.

“Час відкупу… Відступіть і зрозумійте”.

Ми тебе зовсім марнуєм,

О життя щасливий час!

Мов тягар на спині чуєм,

Тратим марно повсякчас!

Наче прожитий час та й вернеться назад,

Наче ріки до своїх повернуться струмків,

Наче зможем життю хоч би рік ще додать,

Мов з безмежних життя в нас складається днів.

Тож для чого так бажаєм Жити літ до восьмисот,

Коли ми життя збуваєм На дурниць пустомолот?

Краще мить чесно жить, аніж день в мислях злих,

Краще в святі день пробуть, аніж безбожний рік,

Буде чистий хай рік ліпні, ніж десять брудних,

Краще десять корисних, аніж десять безплідних вік.

Кинь, о друже мій, безділля,

Дорожити варто днем,

Зразу ти берись до діла –

Час безслідно промайне!

Не наше то уже, що пройшло мимо нас,

Не наше, що принесе прийдешня пора,

Сущий день тільки наш, а не ранковий час,

Не знаєм, що принесе вечорова зоря.

Як не вмієш так-от жити,

Вивчи-бо фігуру ту!

Ах, не може умістити Розум хитрість цю просту.

Знаю, наше життя сповнене брехунів,

Знаю, що вельми дурний у світі чоловік,

Знаю, чим більш прожив, тим більше подурнів,

Знаю, сліпий є той, що заклада собі вік.1

De Libertate

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо не злотне: зрівнивщи все злото,

Проти свободи воно лиш болото,

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!1

Сова і Дрізд

Тільки забачили Сову пташки, як почали її наввипередки клювати.

– І не злить вас, пані, – спитав Дроздик, – що на вас, безневинну, нападають? Чи не дивно вам це?

– Анітрохи, – відповіла та. – Вони й поміж себе завжди роблять те саме. А щодо злості, то я її через те не маю, що хоч мене сороки й ворони з граками клюють, та Орел з Пугачем не чіпають, при тому й афінські громадяни мають мене в пошані.

Сила. Ліпше з одним розумним та добрим душею жити в любові та шані, аніж з тисячею дурнів.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Твори, рекомендовані для вивчення напам’ять – Додатки