Твір на тему – “Сонячні кларнети”. Рання творчість Павла Тичини
“Ця чудова книжка була й залишається подією
В історії українського письменства…
Лірика цієї книжки – щире золото…”
Б. Якубський
Ранні твори Павла Тичини були написані на Чернігівщині у чарівному куточку, де поет народився, де минуло його дитинство і юність.
Перша збірка творів “Сонячні кларнети” вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: “Говори, говори, моя мила: твоя мова – співучий струмок”.
До збірки “Сонячні кларнети” ввійшло 44 поезії. Лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії “Гаї шумлять”, “О панно Інно…”, “Сонце” та багато інших.
Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її грою звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранної мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.
Гаї шумлять-
Я слухаю.
Хмарки біжать – милуюся.
Поєднання у них слухового і зорового образів разнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння “купаючи мене, мов ластівку, “, “горить-тремтить ріка, як музика” . П Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікацію. Дзвін “думки пряде”, “мріє гай над річкою”, який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива, душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось незвідане, тому й мова поета – уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов”язаних між собою понять. Поезія “Гаї шумлять” вражає і музикальністю, і повною гармонією почуттів людини й настроїв природи.
Тривожним чеканням і сподіванням оновлення є вірш “Арфами, арфами…”, в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах світу, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв”язок з природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється протилежністю – тогочасного громадського життя:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде…
Перламутровий…
Подібна настрої – оптимістичне сприйняття світу й очікування чого нового, незнайомого – притаманні й поезії “Там тополі у полі…”:
Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання – ридання бандур…
Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші “Світає…”:
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
У цих рядках відчувається певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані? Поет пояснює цев останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів: “Проміння схід ранить ніч, мов мечами” – таким поетичним виразом П. Тичина малює “роботу” сонця, – володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами.
Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини – “Ой не крийся, природо…” Ця лірична мініатюра присв”ячена осені. Ця пора року в народній поезії, і у свідомості звичайної людини уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість – відмирання усього живого, перехід в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами і купальськими ночами. Натомість – безгоміння, сон, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптом зміна настрою:
Тільки зірка упала…
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялось серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись:
Ходить осінь у тузі.
Так, осінь – це смуток, але й ласкава пора роздумів і надій.
Багато творів П. Тичини присв”ячені ніжному почуттю – коханню:
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий – я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом – небо… шепіт гаю…
О ні, то очі ваші. – Я ридаю.
Сестра чи Ви? – Любив…
Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музична обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох віршах поет застосовує музичний спосіб літературного письма:
О панно Інно, панно Інно!
Я – сам. Вікно. Сніги…
Сестру я вашу так любив –
Дитинно, злотоцінно.
Любив? – Давно. Цвіли луги…
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз – ще й тмінно.
Сніги, сніги, сніги…
Отже для П. Тичини неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний світу природи. І в зображеннях цієї гармонії поет оригінальний, він шукає свіжих тропів, довершеної форми, музичних мелодій та інтонацій. “Ця чудова книжка була й залишається подією
В історії українського письменства…
Лірика цієї книжки – щире золото…”
Б. Якубський
Ранні твори Павла Тичини були написані на Чернігівщині у чарівному куточку, де поет народився, де минуло його дитинство і юність.
Перша збірка творів “Сонячні кларнети” вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські почуття: “Говори, говори, моя мила: твоя мова – співучий струмок”.
До збірки “Сонячні кларнети” ввійшло 44 поезії. Лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії “Гаї шумлять”, “О панно Інно…”, “Сонце” та багато інших.
Перша збірка П. Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її грою звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранної мінливості настроїв гаїв, полів, світанків.
Гаї шумлять-
Я слухаю.
Хмарки біжать – милуюся.
Поєднання у них слухового і зорового образів разнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння “купаючи мене, мов ластівку, “, “горить-тремтить ріка, як музика” . П Тичина в цій поезії щедро використовує персоніфікацію. Дзвін “думки пряде”, “мріє гай над річкою”, який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива, душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось незвідане, тому й мова поета – уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов”язаних між собою понять. Поезія “Гаї шумлять” вражає і музикальністю, і повною гармонією почуттів людини й настроїв природи.
Тривожним чеканням і сподіванням оновлення є вірш “Арфами, арфами…”, в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах світу, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв”язок з природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється протилежністю – тогочасного громадського життя:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде…
Перламутровий…
Подібна настрої – оптимістичне сприйняття світу й очікування чого нового, незнайомого – притаманні й поезії “Там тополі у полі…”:
Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання – ридання бандур…
Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші “Світає…”:
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
У цих рядках відчувається певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані? Поет пояснює цев останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів: “Проміння схід ранить ніч, мов мечами” – таким поетичним виразом П. Тичина малює “роботу” сонця, – володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами.
Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини – “Ой не крийся, природо…” Ця лірична мініатюра присв”ячена осені. Ця пора року в народній поезії, і у свідомості звичайної людини уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість – відмирання усього живого, перехід в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами і купальськими ночами. Натомість – безгоміння, сон, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптом зміна настрою:
Тільки зірка упала…
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялось серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись:
Ходить осінь у тузі.
Так, осінь – це смуток, але й ласкава пора роздумів і надій.
Багато творів П. Тичини присв”ячені ніжному почуттю – коханню:
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий – я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом – небо… шепіт гаю…
О ні, то очі ваші. – Я ридаю.
Сестра чи Ви? – Любив…
Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору. Музична обдарованість знадобилася йому у поетичній творчості, адже у багатьох віршах поет застосовує музичний спосіб літературного письма:
О панно Інно, панно Інно!
Я – сам. Вікно. Сніги…
Сестру я вашу так любив –
Дитинно, злотоцінно.
Любив? – Давно. Цвіли луги…
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз – ще й тмінно.
Сніги, сніги, сніги…
Отже для П. Тичини неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний світу природи. І в зображеннях цієї гармонії поет оригінальний, він шукає свіжих тропів, довершеної форми, музичних мелодій та інтонацій.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)