ТРЕНИ – ВАСИЛЬ СТУС
ТРЕНИ М. Г. ЧЕРНИШЕВСЬКОГО
І
Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?
Державо напівсонця, напівтьми,
Ти крутишся у гадину, відколи
Тобою неспокутний трусить гріх
І докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
Усі стежки до себе захаращуй,
А добре знаєш – грішник усесвітній
Світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
Всеперелетів – з пекла і до раю,
Це нависання в смерть, оця жага
Розтлінного
Весь білий світ розтлити
І все товкти, товкти зболілу жертву,
Щоб вирвати прощення за свої
Жахливі окрутенства – то занадто
Позначено по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить,
І лютий зойк завруниться стожало
Ланами й луками. І ти збагнеш
Обнавіснілу всенищівність роду,
Володарю своєї смерті, доля –
Всепам’ятка, всечула, всевидюща –
Нічого не забуде, не простить.
II
Виснажуються надра: по світах,
По диких нетрях, криївках і кублах
Розсовано твій рідний суходіл.
Німі, нерозпізнанні вже уста,
Серця студені, тьмою взяті очі
І шкарубкі долоні, де вже доль
Не розпізнаєш лінії. То рештки
Душі твоєї, що напівжива.
О болю, болю, болю, болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
Не трудити роз’ятреної рани,
Не дерти горла криком навісним?
Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,
Де в сотню мишачих слідів угнались
Розпадки тьмаві – і скупу сльозу,
Що на морозі мерзне, ледь тамую:
Це ж ти, мій краю, в цятках крові – ти!
Займанщино пекельна! Де не скинь
Страпатим оком – то охлялі надра,
То рідний край пантрує звідусюди.
“Це ж я (на голос Йорика) – це ж я”.
III
Чотири вітри полощуть душу,
У синій вазі стеблина яра,
У вирві шалу, в світ-завірюсі
Чорніє безум хитай-води.
Біля колчану хвостаті мітли,
Під борлаками, як запах бозу,
Убрався обрій вороноконій
У смерк, у репет, у крик, у кров.
Новгородці, новогородці!
Загородила пуга дорогу.
У синій вазі стеблина яра.
Як білий бісер – холодний піт.
О білий світе сторчоголовий –
Опріч опричнин – куди подітись?
Кошлатий обрій вороноконій
Йде берегами ридай-ріки.
IV
Боже, не літості – лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
Дай розірвати нам пута ці,
Ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
Дай стрепіхатий стогнів,
Дум смолоскипи розмаяні
Між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
Ревом порвемося в лет.
Бач – розсвітається зариво,
Хай і на смерть, а вперед.
Благословенна хай буде та
Куля туга, що разить
Плоть, щоб її не марудити
В перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
Лютості всенаученної
Нам на всечас відпусти.
V
Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить
І там росте, наш пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух –
І най вас Бог, і най вас Бог боронить.
Розкошлані на всіх вітрах вагань,
Як смолоскипи молодого болю,
В неволі здобули для себе волю,
Ногою заступивши смертну грань.
Щедрує вам безсмертя щедрий вечір
В новій Вітчизні – по громадді спроб.
Отож не ремствуйте, що вам на лоб
Поклав Господь свій світлий перст нищівний.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)